Ловець повітряних зміїв

Розділ дванадцятий

В Афганістані перша ніч місяця джаді[47], перша ніч зими і найдовша ніч року зветься ялда. Щоб пережити цю найдовшу з ночей, ми з Гассаном, за традицією, не спали допізна, запхавши ноги під курсі. Алі ж тим часом кидав яблучні шкірки в пічку та розповідав нам стародавні казки про султанів і злодіїв. Саме від Алі я дізнався про вірування, пов’язані з ялдою, за якими нічні метелики кидаються на полум’я свічки, а вовки видираються на гори в пошуках сонця. Алі присягався: якщо цієї ночі їсти кавун, то наступного літа не потерпатимеш од спраги.

Трохи старшим я довідався з поезії, що ялда — це ніч без зірок, коли змучені тугою закохані не сплять, щоб перетривати безкінечну темряву й дочекатися сходу сонця, яке приведе до них рідну душу. Після зустрічі з Сораєю Тагері кожна ніч тижня була для мене як ялда. А недільними ранками я прокидався, підводився з ліжка — і вже бачив подумки карі очі й обличчя Сораї Тагері. Їдучи в бусі з бабою, я рахував милі до заповітного видовища: як вона, босонога, сидить і впорядковує пожовклі енциклопедії в картонних коробках. Туфельки біліють на тлі асфальту, а на тендітних зап’ястках теленькають срібні браслети. Я думав про тінь від її волосся, яке скочується зі спини і розсипається оксамитовою завісою. Сорая. Принцеса Барахолки. Ранкове сонце моєї ялди.

Я вигадував приводи прогулятися тим рядом — на що баба реагував грайливим гмиканням — і проминути ятку Тагері. Махав генералу, вбраному в незмінний сірий костюм, запрасований до блиску, а він махав мені у відповідь. Часом генерал підводився зі свого директорського крісла, і ми перекидалися кількома словами про моє писання, про війну, про те, як нині торгується. Силою волі я змушував себе не відводити погляд, не шукати очима Сораю, котра сиділа й читала книжку в м’якій палітурці. Потім ми з генералом прощалися, і я намагався відходити з випростаною спиною.

Інколи Сорая сиділа сама, бо генерал ішов кудись в інші ряди поговорити зі знайомими, і тоді я проходив повз, удаючи, ніби не знаю її, хоча насправді до смерті хотів познайомитися. Інколи поруч з нею була огрядна жінка середнього віку з блідою шкірою та фарбованим рудим волоссям. Я пообіцяв собі, що заговорю з Сораєю до кінця літа, але ось уже й школи відчинили свої двері, і листя почервоніло, а відтак пожовкло й опало, пронеслися зимові дощі та розбудили біль у суглобах баби, потім вибрунькувалося молоде листя, а мені так і не стало мужності, отієї діль, щоби бодай зазирнути їй у вічі.

Весняна чверть завершилася наприкінці травня 1985-го. Я здав на відмінно всі загальноосвітні дисципліни, і то було неабияке диво, адже під час лекцій я здебільшого думав про делікатний вигин Сораїного носа.

І от однієї спекотної літньої неділі ми з бабою сиділи у своїй ятці на блошиному ринку й обмахували обличчя газетами. Хоч сонце й дихало жаром, ніби розпечена праска, людей на ринку того дня було чимало, і продажі тішили: було тільки пів на першу, а ми вже вторгували 160 доларів. Я підвівся, потягнувся і запитав батька, чи не проти він випити кока-коли. Батько сказав, що дуже навіть за.

— Обережно, Аміре, — сказав він, щойно я ступив крок.

— Баба, ти про що?

— Я тобі не агмак[48], не роби з мене дурня.

— Не розумію, про що ти.

— Затям, — сказав баба, тицяючи в мене пальцем. — Він пуштун аж до кісток. У нього є нанґ і намус.

Нанґ. Намус. Честь і гордість. Догмати чоловіків-пуштунів. Особливо в усьому, що стосується їхніх дружин. Або доньок.

— Я йду по напої, і все.

— Прошу, тільки не осором мене.

— Не осоромлю. Господи, баба!

Він прикурив цигарку й узявся знову обмахуватися газетою.

Спершу я подався до кіоску з їжею, а тоді повернув ліворуч біля ятки з футболками — там за 5 баксів можна було надрукувати на білій нейлоновій футболці обличчя Ісуса, Елвіса, Джима Моррісона або й усіх трьох одночасно. Згори лунала музика маріачі[49], пахло соліннями та м’ясом-гриль.

Я помітив сірий фургон Тагері за два ряди від нашого, поблизу кіоску, де продавали манго на паличці. Сорая була сама, читала. Сьогодні — в білій літній сукні до щиколоток. У босоніжках з відкритими носками. Коси зібрані ззаду та оздоблені шпилькою у формі тюльпана. Я збирався просто пройти повз і був певен, що так і роблю, та враз зупинився коло білої скатерки Тагері й витріщився на Сораю, від якої мене відділяли щипці для завивки та старі краватки. Вона звела очі.

— Солям, — привітався я. — Вибач, що я такий мозагем, турбую тебе.

— Солям.

— А генерал-сагіб десь тут є? — запитав я. Вуха в мене палали. Не міг змусити себе подивитися їй в очі.

— Пішов отуди, — відказала Сорая. І показала праворуч. Браслет ковзнув їй до ліктя — срібне на оливковому.

— Перекажеш йому, що я підходив висловити пошану?

— Перекажу.

— Дякую, — сказав я. — О, до речі, мене звуть Амір. Щоб ти знала. Ну, треба ж буде сказати генералу. Що я підходив. Щоб... висловити пошану.

— Так.

Я переступив з ноги на ногу, прочистив горло.

— Ну, я вже піду. Вибач, що потурбував.

— Ні, анітрохи, — відповіла Сорая.

— А. Добре, — я нахилив голову і злегка всміхнувся їй. — Ну, я піду.

Здається, я це вже казав?

— Хода гафез[50].

— Хода гафез.

Я вже рушив був з місця. Тоді зупинився, обернувся. І, не встигши перелякатися, вимовив:

— А можна запитати, що ти читаєш?

Сорая моргнула.

Я затамував подих. І раптом відчув на собі погляди всіх афганців блошиного ринку. Уявив, як западає тиша. Губи завмирають на півслові. Обертаються голови. Від гострої цікавості звужуються очі.

Що це було?

До тієї миті наше знайомство можна було вважати просто виявом ввічливості: один чоловік знічев’я запитує про іншого чоловіка. Однак тепер моє запитання було саме до Сораї, і якщо вона відповість, то вийде, що ми... ну, що ми теревенимо. Я — моджаррад, неодружений молодий чоловік, а вона — непошлюблена молода жінка. Проте жінка з історією. І це могло будь-якої миті обернутися плітками, до того ж найпікантнішими. Почнуть плескати злі язики. І тягар їхньої отрути впаде на неї, а не на мене — я чудово розумів, що афганські подвійні стандарти надавали моїй статі таку перевагу. Казатимуть не: «Ви бачили, як він з нею теревенив?» — ні, казатимуть: «Йоооооооой! Ви бачили, як вона його не відпускала? Що за лочек[51]!».

За афганськими стандартами моє запитання — вияв сміливості. Я себе викрив, показав очевидний інтерес до Сораї. Та я був чоловіком, і ризикував лише своїм еґо, яке могли скривдити. От тільки рани гояться, а репутація — ні. Чи відповість Сорая на мій виклик?

Вона повернула книжку обкладинкою до мене. «Буремний перевал».

— Ви читали? — запитала.

Я кивнув. Відчував гупання серця аж під повіками.

— Сумна історія.

— З сумних історій виходять добрі книжки.

— Точно.

— Чула, ви й самі пишете.

Звідки вона знає? Цікаво, то батько їй сказав, чи вона сама в нього запитала? Я негайно відкинув обидва варіанти як цілком абсурдні. Це батьки й сини могли вільно розмовляти про жінок. Але жодна афганська дівчина — принаймні жодна порядна і могтарам[52] афганська дівчина — не стала б розпитувати батька про юнака. І жоден батько, особливо пуштун, що мав нанґ і намус, не обговорював би з донькою моджаррада, хіба якщо йдеться про хастеґяра — шанувальника, який вчинив гідно та відправив свого батька постукати в потрібні двері.

Неймовірно, та я почув власний голос:

— А хочеш прочитати котресь із моїх оповідань?

— Залюбки, — відповіла Сорая.

Та я відчув, що вона напружилася, помітив, як бігає туди-сюди її погляд. Мабуть, шукає генерала. Цікаво, як він відреагував би на те, що я так непристойно довго розмовляю з його донькою.

— То, може, я принесу тобі одненьке почитати, — пообіцяв я.

Хотів був ще щось додати, але в проході з’явилася жінка, яку я вже бачив поруч із Сораєю. Вона несла повний пакет фруктів. Побачила нас, і її погляд перестрибнув від Сораї до мене й назад. Жінка всміхнулася.

— Аміре-джан, рада тебе бачити, — сказала, розпаковуючи торбу та викладаючи все на скатертину. Лоб у неї аж блищав від поту. Руде волосся, зачесане на потилиці у формі шолома, вилискувало на сонці — там, де воно було найтонше, де-не-де виднілася шкіра. Жінка мала зелені очиці, глибоко посаджені на круглому, мов капустина, обличчі, зуби з коронками та маленькі пальці, схожі на сосиски. На її грудях спочивало золоте зображення Аллаха, а підборіддя тонуло в складках і вигинах шиї.

— Я — Джаміля, мати Сораї-джан.

— Солям, хала-джан, — сказав я, присоромлений. У мене так часто бувало з афганцями: вони мене знали, а я поняття не мав, хто це такі.

— Як твій батько? — запитала Джаміля.

— Добре, дякую.

— А пам’ятаєш свого діда, Ґазі-сагіба, суддю? Так от, його дядько з моїм дідом були двоюрідні брати, — повідомила Джаміля. — Тож ми з тобою родичі.

Вона всміхнулася, зблиснувши коронками, і я зауважив, що правий кутик її рота трохи опущений. Очі знову забігали від Сораї до мене та навпаки.

Якось я вже питав батька, чому донька генерала Тагері досі незаміжня. Нема наречених, відповів баба. Нема підхожих наречених, уточнив за мить. Але більше нічого не додав — батько добре знав, як легко пусті балачки можуть стати на заваді вдалому шлюбу молодої дівчини. Афганські чоловіки, особливо зі шляхетних родин, були істотами зрадливими. Пошепт тут, натяк там — і вони вже летять геть, як сполохані птахи. Весілля гуляли одне за одним, але ніхто не співав «Агеста боро» для Сораї, ніхто не розмальовував її долоні хною, ніхто не тримав Коран понад її головним убором, і на всіх весіллях вона танцювала лише з генералом Тагері.

А тепер я побачив цю жінку, матір з відчайдушно запопадливою кривуватою усмішкою та недолуго прихованою надією в очах. Я аж трохи зіщулився від усвідомлення влади, наданої мені лише тому, що я виграв у генетичній лотереї, яка визначила мою стать.

Мені ніколи не вдавалося прочитати думки в очах генерала, та про його дружину я вже точно знав: хто-хто, а вона моєю супротивницею ні за якої ситуації не буде.

— Сідай, Аміре-джан, — сказала Джаміля. — Сорає, бичем, подай-но йому стілець. І помий один з персиків. Свіженькі й солоденькі.

— Ні, дякую, — відказав я. — Мені вже час. Батько чекає.

— Невже? — промовила ханум Тагері, вочевидь, вражена тим, що я вчинив ввічливо і відхилив її пропозицію. — Тоді на, візьми хоч із собою.

Вона вкинула по кілька ківі та персиків у паперовий пакет і наполягла, щоб я його взяв.

— Перекажи солям батькові. І приходь до нас іще.

— Прийду. Дякую, хала-джан.

Краєм ока я помітив, що Сорая відвела погляд.

— Я думав, ти пішов по кока-колу, — сказав баба, беручи пакет з персиками. Дивився на мене серйозно та глузливо водночас. Я почав був щось вигадувати, але він відкусив персик і похитав головою:

— Не варто, Аміре. Просто пам’ятай мої слова.

Тієї ночі, лежачи в ліжку, я пригадував, як цятки сонячного світла витанцьовували в Сораїних очах, пригадував ніжні западинки в неї понад ключицями. Раз по раз прокручував подумки наш діалог. Вона сказала: «Я чула, ви пишете», — чи: «Я чула, ви письменник»? Як саме? Я копирсався у своїх паперах і витріщався в стелю, нажаханий перспективою шести напружених безкінечних ночей ялда до наступної зустрічі з Сораєю. Так тривало кілька тижнів. Я чекав, поки генерал вирушить прогулятися, а тоді йшов повз ятку Тагері. Якщо ханум Тагері була на місці, вона пропонувала мені чай і колчі, ми балакали про старий добрий Кабул, про спільних знайомих, про її артрит. Без сумніву, Джаміля помітила, що моя присутність завжди збігалася з відсутністю її чоловіка, проте не показувала цього.

— Ой, а ти щойно розминувся з нашим какою, — казала вона.

Якщо чесно, мені навіть подобалося, коли ханум Тагері була поблизу. І не тільки через її приязність, а й тому, що в її товаристві Сорая ставала менш напруженою та балакучішою. Так, ніби присутність матері узаконювала все, що між нами діялося, а от при генералові такого точно не було б. Співучасть ханум Тагері якщо й не убезпечила нас від пліток, то принаймні зробила наші зустрічі не надто цікавими для пліткарів, хоча її майже надмірне раболіпство переді мною, вочевидь, бентежило Сораю.

Одного дня ми з Сораєю були в ятці самі, розмовляли. Сорая розповідала про школу і про те, що вона теж здобуває загальну освіту в Олоуні — коледжі зі скороченим навчанням у Фрімонті.

— Яка в тебе спеціалізація?

— Хочу стати вчителькою, — відказала Сорая.

— Вчителькою? Чому?

— Завжди хотіла нею стати. Коли ми жили у Вірджинії, я отримала посвідку викладачки англійської як іноземної, і тепер викладаю в громадській бібліотеці один вечір на тиждень. Мама в Кабулі теж працювала вчителькою, викладала фарсі та історію в Зарґунській загальноосвітній школі для дівчат.

Пузатий чоловік у повстяному капелюсі запропонував три долари за набір ароматичних паличок, який коштував п’ять. І Сорая погодилася. Гроші вкинула в коробку з-під цукерок, що стояла біля її ніг. Сором’язливо поглянула на мене:

— Хочу розказати вам одну історію, — сказала, — тільки мені трохи ніяково.

— Розказуй.

— Та це дурниця.

— Будь ласка, розкажи.

Вона засміялася.

— Ну, ще в Кабулі, коли я була в четвертому класі, батько найняв жінку на ім’я Зіба, щоб та допомагала по господарству. У неї в Ірані, у Мешгеді, жила сестра, а Зіба була неписьменна, тому просила мене вряди-годи писати тій сестрі. Сестра відповідала, і я читала Зібі її листи. Одного дня я запитала Зібу, чи хоче вона навчитися читати й писати. Зіба широко мені всміхнулася, примружила очі та сказала, що хоче і то дуже. Отож я виконувала домашнє завдання, а потім садовила Зібу за кухонний стіл і навчала її алеф-бе. Пам’ятаю, інколи я підводила погляд від домашніх завдань і бачила, як у кухні Зіба помішує м’ясо в скороварці, а тоді бере олівець і робить абеткові вправи, які я задала їй минулого вечора.

Хай там як, але за рік Зіба вже читала дитячі книжки. Ми сиділи у дворі, й вона читала мені історії про Дару та Capy — повільно, але правильно. Почала називати мене моалем Сорая, учителька Сорая, — і вона знову засміялася. — Знаю, звучить по-дитячому, та коли Зіба написала першого свого листа, я зрозуміла, що хочу бути лише вчителькою і це назавжди. Я так пишалася Зібою і відчувала, що зробила щось справді важливе, розумієте?

— Так, — збрехав я.

І згадав, як користався зі своєї освіченості, щоб висміювати Гассана. Як дражнив його за те, що той не розуміє довгих слів.

— Батько хоче, щоб я здобула правничу освіту, мама постійно натякає на медичну, але я стану вчителькою. Вчителям небагато платять, але це те, чого я хочу.

— Моя мати теж була вчителькою, — сказав я.

— Знаю, — відповіла Сорая. — Мама мені розповідала.

А тоді її обличчя залилося рум’янцем, бо вона себе виказала: вони з мамою позаочі «балакають про Аміра». Я доклав чимало зусиль, щоб не всміхнутися.

— Я тобі дещо приніс. Як і обіцяв.

Витяг з кишені кілька скріплених степлером аркушів. І вручив їй одне зі своїх оповідань.

— О, ти не забув, — сказала Сорая, мало не сяючи. — Дякую!

Я ледве вистиг зауважити, що це вона вперше звернулася до мене на «ту», а не на формальне «шома», аж раптом її усмішка згасла. Обличчя зблідло, а погляд зосередився десь позад мене. Я обернувся. І опинився лицем до лиця з генералом Тагері.

— Амір-джан. Наш натхненний оповідач. Яка радість, — сказав він. І стримано всміхнувся.

— Солям, генерале-сагіб, — озвався я, але губи мої ледве ворушилися.

Він обминув мене і рушив до ятки.

— Чудовий нині день, правда? — промовив, зачепився великим пальцем, мов гачком, за нагрудну кишеню жилетки, а другу руку простягнув до Сораї. Вона віддала йому аркуші. — Кажуть, цього тижня дощитиме. Важко повірити, еге ж?

Генерал кинув скручені аркуші паперу в кошик для сміття. Тоді повернувся до мене та лагідно поклав руку на плече. Ми разом зробили кілька кроків.

— Розумієш, бачєм, я встиг заприязнитися з тобою. Ти порядний хлопець, я щиро так вважаю, але... — генерал зітхнув і помахав рукою, — навіть порядним хлопцям доводиться дещо нагадувати. Тож мій обов’язок нагадати тобі, що тут, на блошиному ринку, всі рівні.

Тагері замовк. Уп’явся в мене порожнім поглядом.

— Розумієш, усі тут оповідачі, — він усміхнувся, показавши ідеально рівні зуби. — Неодмінно перекажи моє шанування батькові, Аміре-джан.

Опустив руку. Ще раз усміхнувся.

— Щось не так? — запитав баба.

Він саме брав гроші в літньої пані за коника-гойдалку.

— Нічого, — відказав я. І сів на старий телевізор. Але потім усе йому розповів.

— Ах, Аміре, — зітхнув батько.

Однак виявилося, що часу довго все це обмірковувати в мене не було.

Тому що наприкінці тижня баба підхопив застуду.

Усе почалося з сухого уривчастого кашлю та нежитю. Нежить він здолав, а от кашель ніяк не хотів відступати. Батько кашляв у хустинку, яку тримав у кишені. Я все хотів її оглянути, проте він мене відганяв. Баба ненавидів лікарів і лікарні.

Наскільки я знаю, в лікаря він був єдиний раз — коли підхопив у Індії малярію.

Через два тижні я помітив, що батько викашляв у туалет грудку харкотиння з кров’ю.

— І давно це в тебе так? — запитав я.

— Що на обід? — запитав він.

— Я везу тебе до лікаря.

Хоча баба працював менеджером на заправній станції, власник не запропонував йому медичного страхування, а мій недбалий тато і не наполягав. Тож я відвіз його до окружної лікарні в Сан-Хосе. Худющий лікар з припухлими повіками представився ординатором з дворічним стажем.

— На вигляд він молодший за тебе і хворіший за мене, — буркнув баба.

Ординатор відправив нас униз на рентген грудного відділу. Коли медсестра знову запросила нас у кабінет, він заповнював форму.

— Віднесіть це в реєстратуру, — сказав, швидко шкрябаючи ручкою.

— Що це? — запитав я.

— Направлення.

Шкряб-шкряб.

— Куди?

— У пульмонологічну клініку.

— Навіщо?

Ординатор глянув на мене бігцем. Посунув окуляри вище. Знову почав писати.

— У нього пляма в правій легені. Хай там перевірять.

— Пляма? — повторив я, і кімната раптом здалася мені затісною.

— Рак? — уточнив баба незворушним голосом.

— Можливо. Принаймні є підозра, — пробурмотів лікар.

— А ви могли б розказати нам трохи більше? — попросив я.

— Та не дуже. Спершу треба зробити комп’ютерну томографію, потім зустрітися з пульмонологом, — він вручив мені направлення. — Ви казали, ваш батько курить?

— Так.

Ординатор кивнув. Перевів погляд з мене на бабу і назад.

— Вам зателефонують через два тижні.

Хотілося запитати, як же мені жити з цими словами — «підозра на рак» — цілих два тижні. Як я мав їсти, працювати, вчитися? Як він може відсилати мене додому після того, як я почув ці слова?

Я взяв направлення і здав його куди слід. Того ж вечора дочекався, коли баба засне, а тоді склав ковдру як килимок для молитви. Схиляючи чоло до землі, цитував напівзабуті вірші з Корану — вірші, які в Кабулі мулла примушував вчити напам’ять, — і просив милості в Бога, щодо існування якого не був певен. Тепер я заздрив муллі, заздрив його вірі та впевненості.

Збігли два тижні, ніхто не телефонував. А коли я подзвонив сам, сказали, що направлення загубилося. Чи я впевнений, що віддав його куди слід? Сказали, що передзвонять ще за три тижні. Я обурився і сторгувався на тому, що батькові зроблять томографію за тиждень, а не три, і ще через два тижні ми зустрінемося з лікарем.

Відвідини пульмонолога, лікаря Шнайдера, тривали добре, доки баба запитав, звідки той родом. Лікар Шнайдер сказав, що з Росії. Баба розлютився.

— Пробачте, лікарю, — сказав я, відтягуючи батька вбік.

Лікар Шнайдер усміхнувся і відступив зі стетоскопом у руці.

— Баба, в приймальні я прочитав біографію лікаря Шнайдера. Він народився в Мічигані. В Мічигані! Він американець, нам з тобою і не світить стати настільки ж американцями.

— Байдуже, де він народився, все одно він руссі, — повторював баба, кривлячись так, ніби це лайка. — Його батьки були руссі, його діди були руссі. Присягаюся твоєю матір’ю, я зламаю йому руку, якщо він спробує до мене доторкнутися.

— Батьки лікаря Шнайдера втекли з Шураві, хіба ти не розумієш? Вони врятувалися звідти!

Однак батько не хотів нічого чути. Іноді я думаю, що так само сильно, як свою покійну дружину, він любив лише Афганістан — свою покійну країну. Мені хотілося кричати з розпачу. Натомість я повернувся до лікаря Шнайдера.

— Лікарю, перепрошую. Ми з вами не спрацюємося.

Наступний пульмонолог, лікар Амані, був іранець, і баба його схвалив. Лікар Амані — чоловік з м’якою мовою, крученими вусами і гривою сивого волосся — повідомив нам, що проглянув результати КТ і повинен провести процедуру, яка називається бронхоскопія, тобто дістати шматочок легеневого утворення та перевірити, чи є в ньому патологічні клітини. Бронхоскопію він призначив на наступний тиждень. Допомагаючи батькові вийти з кабінету, я подякував лікарю та подумав, що тепер мушу прожити ще цілий тиждень з новим словом — «утворення», — ще зловіснішим, ніж «підозра на рак». Якби ж Сорая була поруч!

Виявилося, що рак, як і сатана, має багато імен. Виявлений у батька називався «вівсяноклітинний рак легень». Злоякісний. Неоперабельний. Баба запитав лікаря Амані, який прогноз. Лікар Амані закусив губу і вжив слово «серйозно».

— Звісно, можна спробувати хіміотерапію, — сказав він. — Але вплив буде лише паліативний.

— Тобто? — запитав баба.

Лікар Амані зітхнув.

— Тобто вона не змінить наслідки, а лише відстрочить їх.

— Відповідь зрозуміла, лікарю Амані. Спасибі вам, — сказав баба. — Хімії мені не потрібно.

У батька був такий же рішучий вираз обличчя, як і тоді, коли він пожбурив на стіл місіс Доббінс пачку талонів на харчування.

— Але тату...

— Аміре, ніколи не став мої рішення під сумнів на людях. Ніколи! За кого ти себе маєш?

Дощ, про який генерал Тагері сказав тоді на блошиному ринку, почався на кілька тижнів пізніше — коли ми вийшли від лікаря Амані, автомобілі, що проїжджали повз, розбризкували брудні калюжі аж на тротуари. Баба запалив цигарку. Курив, ідучи до машини, й усю дорогу додому.

Поки він відмикав двері у вестибюль, я сказав:

— Баба, краще б ти спробував хімію.

Батько поклав ключі в кишеню та потягнув мене з дощу під смугасте піддашшя. Узяв за барки рукою, в якій тримав сигарету.

— Бас! Я вже все вирішив.

— Баба, а як же я? Що мені, по-твоєму, робити? — спитав, і в очах у мене забриніли сльози.

На мокрому від дощу батьковому обличчі майнула огида. Так само він дивився на мене в дитинстві, коли я падав, збивав коліна і плакав. Мій плач викликав тоді цей вираз, і зараз його теж спричинили сльози.

— Аміре, тобі двадцять один рік! Дорослий же чоловік! Ти... — він розтуляв рота, стуляв його і розтуляв знову, щось обмірковуючи.

Дощ тарабанив по полотняному піддашшю.

— Що з тобою буде, питаєш? Я ж якраз і намагався тебе навчити всі ці роки жити так, щоб ніколи не виникало цього запитання.

Батько відчинив двері. Повернувся до мене спиною.

— І ще одне. Ніхто про це не повинен знати, чуєш мене? Ніхто. Мені не потрібне співчуття.

Сказав і зник у тьмяному вестибюлі. До кінця дня баба курив цигарку за цигаркою, сидячи перед телевізором. Я не розумів, кому чи чому він кидає виклик. Мені? Лікарю Амані? Чи, може, Богові, в якого ніколи не вірив?

Якийсь час навіть рак не заважав бабі бувати на блошиному ринку. Щосуботи ми їздили на гаражні розпродажі: тато — водій, я — навігатор; а щонеділі виставляли товар на продаж. Мідні лампи. Бейсбольні рукавиці. Лижні куртки з поламаними замками-блискавками. Баба вітав знайомих з батьківщини, а я торгувався з покупцями за долар чи два. Так, ніби все це мало значення. Так, ніби день, коли я осиротію, не наближався до мене з кожним закриттям нашої ятки.

Інколи повз нас прогулювався генерал Тагері з дружиною. Як справжній дипломат, генерал вітав мене усмішкою та своїм звичним потиском двома руками. А от у поведінці ханум Тагері з’явилася незвична стриманість. Стриманість, яку порушували тільки її загадкові скрадливі усмішки та хитрі вибачливі погляди, що їх вона кидала в мій бік, коли генерал відволікався.

Я запам’ятав той період як час багатьох «уперше». Уперше я почув, як батько стогне у ванній. Уперше помітив кров на його подушці. За три з гаком роки роботи на заправці баба жодного разу не брав лікарняного. Ще одне «вперше».

Коли настала пора Геловіну, батько вже так стомлювався до суботнього пообіддя, що чекав за кермом, поки я вибирався торгуватися за непотріб.

Коли був День подяки, він стомлювався вже до обіду. Коли ж на газонах перед ґанками з’явилися санчата, а на ялинах — штучний сніг, баба взагалі залишився вдома, і я сам їздив туди-сюди півостровом у нашому «фольксвагені».

Афганські знайомі на блошиному ринку часом зауважували, що батько схуднув. Спершу то були компліменти. Люди навіть просили батька поділитися секретною дієтою. Проте розпитування та компліменти припинилися, тому що схуднення тривало: фунти все полишали тіло баби. Полишали й полишали. Батькові щоки запали. Скроні немов розтанули. Очі провалилися в очниці.

Однієї прохолодної неділі невдовзі після Нового року баба продавав абажур присадкуватому філіппінцю, а я тим часом копирсався у «фольксвагені», шукаючи ковдру, щоби вкрити батькові ноги.

— Гей, хлопче, йому потрібна допомога! — стривожено сказав філіппінець.

Я обернувся і побачив, що баба впав на землю. У нього смикалися руки й ноги.

— Комак! — скрикнув я. — Допоможіть!

Підбіг до батька. Довкола рота та на бороді в нього пінилася слина. Очі закотилися, було видно тільки білки.

До нас квапилися люди. Я чув, як хтось сказав «напад». Інший волав: «Викличте 911!». Чув, як хтось підбігає. Довкола збирався натовп, а небо над нами потемніло.

Баба почав харкати червоним. Кусав язик. Я став біля нього навколішки, стиснув за руки і повторював: «Я тут, баба, я тут, з тобою все буде гаразд, я тут, я поруч». Ніби я міг заспокоїти батькові конвульсії. Заговорити їх і відвернути від свого баби. Відчув на колінах щось мокре. Батьків сечовий міхур не витримав. Цссс, баба-джан, я тут. Твій син поруч.

Лікар, білобородий і абсолютно лисий, вивів мене з палати і сказав:

— Хочу, щоб ми разом подивилися КТ вашого батька.

Почепив плівки на коридорному негатоскопі та показав рак баби тим кінцем олівця, на якому була гумка, ніби коп, що показує родичам жертви знімки з пикою вбивці. Батьків мозок на тих зображеннях нагадував поперечний переріз великого волоського горіха, поцяткований сірими кулястими згустками.

— Як бачите, рак дав метастази, — повідомив лікар. — Вашому батькові потрібно вживати стероїди, щоб зменшити набряк мозку, а ще препарати для тамування нападів. І я рекомендую паліативне опромінення. Ви знаєте, що це таке?

Я сказав, що знаю. Бо вже добре розумівся на термінології хвороби.

— Гаразд, — промовив той. Перевірив пейджер. — Мушу йти, але можете скидати мені повідомлення, якщо виникнуть запитання.

— Дякую.

Ту ніч я просидів на стільці поруч з ліжком баби.

Наступного ранку коридор приймального відділення заполонили афганці. М’ясник із Ньюарка. Інженер, який допомагав бабі будувати сиротинець. Усі входили по черзі та притишено висловлювали батькові своє шанування. Бажали швидкого одужання. Баба був при тямі, хоч ошелешений і стомлений, але при тямі.

Трохи згодом завітав генерал Тагері з дружиною. А за ними — Сорая. Ми глянули одне на одного й одночасно відвели погляди.

— Як ви, друже мій? — запитав генерал, беручи бабу за руку.

Баба кивнув на катетер, що звисав з його передпліччя. Ледь усміхнувся. Генерал усміхнувся у відповідь.

— Дарма ви завдали собі клопоту. Та ще й усі, — прокректав баба.

— Та який там клопіт, — відказала ханум Тагері.

— Аж ніяк не клопіт. Нам важливо знати, чи потрібно вам щось, — сказав генерал Тагері. — Будь-що. Можете просити мене так, як попросили би брата.

Пригадую, колись баба сказав про пуштунів таке: «Ми буваємо твердолобими і, авжеж, надто гордими, проте у важку годину, повір мені, краще, щоби поруч був пуштун, а не будь-хто інший».

Батько похитав головою, не відриваючи її від подушки.

— Вже від того, що ви прийшли, мої очі просяяли.

Генерал усміхнувся і стиснув батькову руку.

— А ти як, Аміре-джан? Тобі щось потрібно?

Як він на мене дивився, яка доброта була в його очах...

— Ні, дякую, генерале-сагіб. Я... — клубок застряг у горлі, на очах виступили сльози. Я вилетів з палати.

Плакав у коридорі біля негатоскопа, на якому минулого вечора побачив обличчя вбивці.

Двері батькової палати відчинилися, і звідти вийшла Сорая. Стала поруч зі мною. Вона була в сірому трикотажному светрі та джинсах. Коси розпущені. Як же мені хотілося в її обійми.

— Аміре, мені так шкода, — промовила вона. — Ми всі розуміли, що щось не так, але навіть не уявляли наскільки.

Я витер очі рукавом.

— Він не хотів, щоб хтось знав.

— Тобі щось потрібно?

— Ні.

Я силкувався всміхнутися. Вона поклала свою руку на мою. Наш перший дотик. Я взяв її руку. Підніс до обличчя. До очей. Відпустив.

— Краще повертайся в палату. Бо твій батько вибіжить по мене.

Сорая всміхнулася і кивнула.

— Твоя правда.

Розвернулася і пішла.

— Сорає...

— Так?

— Я щасливий, що ти тут. Для мене це... так багато означає.

Бабу виписали через два дні. Покликали фахівця — радіаційного онколога, — щоб він умовив батька на променеву терапію. Баба відмовився. Тоді спробували переконати мене, щоб я вмовив його. Та я побачив уже знайомив вираз на батьковому обличчі. Подякував лікарям, підписав усі форми та забрав бабу додому своїм «фордом торіно».

Тієї ночі батько лежав на канапі під вовняною ковдрою. Я приніс йому гарячого чаю та смаженого мигдалю. Обхопив його за спину і якось аж надто легко підняв. Батькова лопатка під моїми пальцями за відчуттями нагадувала пташине крило. Натягнув ковдру йому на груди, тонка посіріла шкіра була напнута на ребрах.

— Баба, чи можу я ще щось для тебе зробити?

— Ні, бачєм. Дякую.

Я сів поруч.

— Тоді можна спитати, чи зробиш ти дещо для мене? Якщо не надто виснажений.

— Що?

— Прошу тебе про хастеґярі. Будь ласка, попроси в генерала Тагері руку його доньки.

Сухі губи баби розтягнулися в усмішці. Мов зелена цятка на зів’ялому листку.

— Ти певен?

— Певніший, ніж будь-коли щодо будь-чого.

— Ти все обдумав?

— Балєй, баба.

— Тоді подай-но мені телефон. І маленький записник.

Я моргнув.

— Зараз?

— А коли?

Я всміхнувся.

— Гаразд.

Подав батькові телефон і його маленький чорний записник, у який баба занотовував номери афганських друзів. Він знайшов там Тагері. Набрав. Підніс слухавку до вуха. Серце у мене в грудях виконувало танцювальні піруети.

— Джамілє-джан? Солям алєйкум, — сказав батько. Представився. Пауза. — Значно краще, дякую. Так люб’язно з вашого боку, що ви до мене навідалися, — певний час він слухав. Кивав. — Я запам’ятаю, дякую. Генерал-сагіб удома? — пауза. — Дякую.

Батько зиркнув на мене. Мені чомусь хотілося сміятись. Або кричати. Я підніс кулак до рота і вкусив себе за нього. Баба тихенько пирхнув носом.

— Генерале-сагіб, салям алєйкум... Так, значно, значно краще... Балєй... Ви такі люб’язні. Генерале-сагіб, я зателефонував, щоб запитати, чи можна завтра вранці навідатися до вас із ханум Тагері? У поважній справі... Так... Об одинадцятій було б чудово. До зустрічі. Хода гафез.

Він поклав слухавку. Ми перезирнулися. Я захихотів. Баба теж.

Батько зачесав назад зволожене волосся. Я допоміг йому вдягнути білу сорочку та зав’язав краватку, зауваживши порожній простір між застібнутим коміром і шиєю. Тоді подумав, скільки таких порожніх місць залишить по собі баба, коли відійде, і ледве змусив себе відволіктися від цієї думки. Він ще не відійшов. Поки що. І сьогодні треба думати про хороше. Піджак з коричневого костюма, в якому баба був на моєму випускному, тепер на ньому висів — тато аж так вичах. Довелося підкотити рукави. Я нахилився та зав’язав йому шнурівки.

Тагері мешкали в невеликому одноповерховому будинку в спальному районі Фрімонта, відомому тим, що там жило чимало афганців. Будинок мав еркерні вікна, похилий дах і прибудований ґанок, на якому я помітив герань у горщиках. На доріжці був припаркований сірий генералів бус.

Я допоміг батькові вийти з нашого «форда» і шуснув назад за кермо. Він зазирнув у пасажирське вікно.

— Сиди вдома, я зателефоную за годину.

— Добре, баба, — сказав я. — Щасти тобі.

Він усміхнувся.

Я поїхав. У дзеркало заднього огляду побачив, як баба шкутильгає доріжкою до Тагері, щоб виконати свій останній батьківський обов’язок.

Я міряв кроками вітальню нашого помешкання, чекаючи на дзвінок баби. П’ятнадцять кроків завдовжки. Десять з половиною завширшки. А якщо генерал скаже ні? А якщо він мене ненавидить? Я раз у раз навідувався в кухню та зиркав на годинник, що на духовці.

Телефон задзвонив майже опівдні. Баба.

— Ну?

— Генерал погодився.

Я шумно видихнув. Сів. У мене трусилися руки.

— Справді?

— Так, але Сорая-джан нагорі у своїй кімнаті. Вона спершу хоче з тобою поговорити.

— Добре.

Баба щось комусь сказав, а потім поклав слухавку, і я почув подвійне клацання.

— Аміре? — голос Сораї.

— Солям.

— Батько сказав «так».

— Знаю, — відповів я. Змінив руку. Всміхнувся. — Я такий щасливий, навіть не знаю, що й сказати.

— Я теж щаслива, Аміре. Аж... не віриться, що все це насправді.

Я засміявся.

— Точно.

— Послухай, — сказала вона. — Хочу дещо тобі розповісти. Ти повинен дізнатися, перш ніж...

— Мені байдуже, хай там що.

— Ти повинен знати. Я не хочу, щоб ми розпочинали з таємниць. І краще ти дізнаєшся про це від мене.

— Якщо тобі полегшає, розповідай. Але нічого не зміниться.

На тому кінці запала тривала тиша.

— Коли ми жили у Вірджинії, я втекла з одним афганцем. Мені тоді було вісімнадцять... я була бунтівна... дурна і... Він сидів на наркотиках... Ми жили разом майже місяць. Усі афганці Вірджинії це обговорювали... Падар таки знайшов нас. З’явився в дверях і... примусив мене повернутися додому. Я була в істериці. Кричала. Верещала. Казала, що ненавиджу його. Хай там як, я повернулася додому і... — вона плакала. — Вибач...

Я почув, що Сорая відклала слухавку. Висякала носа.

— Вибач, — вона знову заговорила, її голос трохи захрип. — Коли я повернулася додому, то побачила, що в мами стався напад — права половина її обличчя була паралізована і... я почувалася винною. Вона цього не заслужила! Невдовзі після того падар перевіз нас у Каліфорнію.

Запала тиша.

— І як ви з батьком тепер? — запитав я.

— Між нами завжди були якісь непорозуміння, і досі є, та я вдячна, що він прийшов по мене того дня. Я вважаю, що батько мене врятував, — Сорая ненадовго замовкла. — То як, тебе бентежить те, що я розповіла?

— Трохи, — відповів я. Тому що тепер був винен їй правду. Не міг збрехати, сказавши, що мою гордість, мою іфтіхар, зовсім не шпигнуло те, що вона вже була з чоловіком, а я так і не вклав у ліжко жодної жінки. Мене це таки трохи непокоїло, однак я розмірковував кілька тижнів, і лише тоді попросив бабу про хастеґярі. І врешті-решт завжди приходив до того самого запитання: як можу я, саме я, дорікати комусь за його чи її минуле?

— Бентежить настільки, що ти передумав?

— Ні, Сорає. Зовсім ні, — відказав я. — Хай би що ти розказала, нічого не зміниться. Я хочу, щоб ми одружилися.

Вона знову зайшлася слізьми.

Я заздрив Сораї. Її таємниця виринула. Вона розказана. З нею покінчено. Я розтулив рота і мало не розповів Сораї, як зрадив Гассана, збрехав, підставивши його, і зруйнував сорокарічні стосунки між бабою та Алі. Проте не розповів. Подумав, що Сорая Тагері за багатьма параметрами краща людина, ніж я. І хоробрість — лише один з них.