Ловець повітряних зміїв

Розділ п’ятнадцятий

Через три години після приземлення в Пешаварі я сидів у прокуреному таксі на задньому сидінні з понищеною оббивкою. Водій — спітнілий чоловічок, який без кінця курив, — назвався Ґолемом, вів авто неуважно і недбало, ледь-ледь уникаючи зіткнення, і при цьому з його рота лився неспинний потік слів:

— ...у вашій країні коїться жахіття, авжеж! Афганці та пакистанці — як брати, кажу вам. Мусульмани мають допомагати мусульманам, а значить...

Я «приглушив» його, перемкнувшись на режим ввічливого кивання. Пешавар я пам’ятав доволі добре ще з 1981-го, коли ми жили тут з батьком кілька місяців. Зараз ми прямували на захід джамрудською дорогою повз кантонмент[68] і тамтешні розкішні будинки з високими мурами. Стрімка міська метушня за вікном нагадала про знайомий мені заюрмлений і ще галасливіший Кабул, зокрема згадався Коче-Морга — Курячий ринок, де ми з Гассаном колись купували приправлену чатні картоплю та вишневу воду. Вулиці заполонили велосипедисти, квапливі перехожі, рикші, оповиті синім димом — усі вони пробиралися лабіринтом вузьких вуличок і завулків. У невеличких ятках, що стояли тісними рядами, бородаті торговці, загорнувшись у тонкі ковдри, продавали лампи з абажурами із тваринячих шкур, килими, вишиті шалі та мідні вироби. Місто аж розривалося від різних звуків: викрики продавців дзвеніли у вухах упереміш із ревінням індійської музики, лайкою рикш і теленьканням дзвоників на кінних візках. Через пасажирське вікно до мене долинали густі аромати, водночас і приємні, і не дуже: пряні запахи пакори та нігарі[69], що їх так любив баба, зливалися з їдкими випарами бензину, смородом гнилизни, сміття та фекалій.

За будівлями з червоної цегли — Пешаварським університетом — починалася територія, яку балакучий водій означив як «афганське містечко». Я побачив крамнички солодощів, магазини з килимами, ятки з кебабами, дітей з бруднющими руками, які продавали цигарки, та крихітні ресторанчики з мапами Афганістану на вітринах упереміш із агенціями нелегальної допомоги.

— У цьому районі багато ваших братів, еге ж. Ведуть бізнес, але більшість усе одно дуже бідна, — водій клацнув язиком і зітхнув. — Ну, хай там як, а ми вже от-от приїдемо.

Я згадував, як востаннє бачив Рахіма-хана. То було 1981-го. Він прийшов попрощатися тієї ночі, коли ми з бабою покидали Кабул. Пригадав, як вони з батьком обіймалися у вестибюлі, тихо плачучи. Коли ми оселилися у США, баба підтримував спілкування з Рахімом-ханом. Розмовляв чотири чи п’ять разів на рік, іноді давав і мені слухавку. Востаннє я говорив з Рахімом-ханом невдовзі після смерті баби. Новина про кончину сягнула Кабула, і батьків приятель сам мені зателефонував. Ми говорили лише кілька хвилин, а потім зв’язок обірвався.

Таксі пригальмувало біля вузької споруди, що стояла на велелюдному перехресті двох звивистих вулиць. Я розрахувався з водієм, узяв свою єдину валізу та підійшов до брами з вузлуватою різьбою. На багатьох дерев’яних балконах з відчиненими віконницями сушилася під сонцем білизна. Я піднявся скрипучими сходами на другий поверх і подався тьмяно освітленим коридором до останніх дверей праворуч. Перевірив адресу, записану на клаптику поштового паперу, який я стискав у руці. Постукав.

Мені відчинила істота зі шкіри та кісток, що вдавала з себе Рахіма-хана.

Викладач творчопису в університеті Сан-Хосе казав про кліше: «Уникайте їх, як чуми». А тоді сам сміявся зі свого жарту. Студенти сміялися разом з ним, а я чомусь завжди вважав, що кліше ганять несправедливо. Адже вони нерідко бувають смертельно влучні. Однак доречність сталого вислову затьмарюється власне сприйняттям цього вислову як кліше. Наприклад, «слон у кімнаті»[70]. І все ж годі знайти фразу, яка описала би точніше перші миті нашої з Рахімом-ханом зустрічі.

Ми сиділи на тонкому матраці, постеленому попід стіною навпроти вікна, що виходило на галасливу вулицю. Сонячне проміння косо падало в кімнату і цяткувало світляними трикутниками афганський килимок, розстелений на підлозі. Біля стіни стояли два складані стільці, а в протилежному кутку примістився невеликий мідний самовар. Я налив нам з нього чаю.

— Як ви мене знайшли? — запитав.

— В Америці знайти людину легко. Я купив карту США і пошукав інформацію про міста Північної Каліфорнії, — відповів Рахім-хан. — Так незвично бачити тебе дорослим...

Я всміхнувся і кинув три кубики цукру собі в чай. А Рахім-хан любить чорний і гіркий, пригадалося мені.

— Я вже навіть п’ятнадцять років як одружений. Баба не мав нагоди вам розповісти.

Насправді ж рак тоді так роз’їв батьків мозок, що той став забудькуватим і недбалим.

— Одружений? З ким?

— Її звати Сорая Тагері.

Я подумав про Сораю: сидить десь там удома і хвилюється за мене. Добре, що вона не сама.

— Тагері... чия вона донька?

Я розповів. Очі Рахіма-хана проясніли.

— О так, тепер пригадую. А генерал Тагері часом не з сестрою Шаріфа-джана в шлюбі? Як же її звали...

— Джаміля-джан.

— Балєй! — сказав він з усмішкою. — Я знав Шаріфа-джана ще в Кабулі, давним-давно, до його переїзду в Америку.

— Він уже багато років працює в імміграційній службі, часто зі справами афганців.

— Ай-й-й, — зітхнув Рахім-хан. — У вас із Сораєю є діти?

— Ні.

— Ox.

Він сьорбав чай і більше не розпитував; Рахім-хан був одним із найбільш чуйних людей, яких мені довелося зустріти.

Я багато говорив про бабу, про його роботу, блошиний ринок і про те, що врешті-решт батько помер щасливим. Розповів і про своє навчання та книжки — як-не-як, а чотири романи вже побачили світ! Рахім-хан усміхнувся та сказав, що ніколи в цьому й не сумнівався. А ще я розповів, що записував оповідання в блокнот у шкіряній оправі, який він мені подарував, але Рахім-хан не пам’ятав про блокнот.

А далі розмова неминуче зайшла про талібан.

— Усе й справді так погано, як кажуть?

— Ні, гірше. Значно гірше, — відказав Рахім-хан. — Людям забороняють бути людьми.

Він показав шрам над правим оком, що тягнувся кривою смужкою через кущисту брову.

— Я був на футбольному матчі на стадіоні Ґазі 1998-го. Кабул грав проти Мазарі-Шаріфа, наскільки я пам’ятаю, і, до речі, гравцям заборонили вдягати шорти. Мабуть, то надто непристойне оголення, — він утомлено засміявся. — Коли Кабул здобув перевагу в один гол, чоловік поруч зі мною голосно висловив радість. Зненацька один молодий бородань із тих, що патрулювали проходи, на вигляд років вісімнадцяти, не більше, підійшов до мене й ударив по лобу прикладом свого Калашникова. І сказав: «Ще раз так зробиш — і я виріжу тобі язик, старий віслюче!» — Рахім-хан потер шрам вузлуватим пальцем. — За віком я міг би бути йому дідом, натомість сидів там і вибачався перед сучим сином за те, чого не робив. І кров цебеніла мені по обличчю...

Я долив йому чаю. Рахім-хан ще трохи порозказував. Дещо я знав і раніше, дещо ні. Він розповів, що за домовленістю з бабою мешкав у нашому домі з 1981-го — це було мені відомо. Баба «продав» будинок Рахіму-хану незадовго до нашої втечі з Кабула. Тоді батько ще вважав, що заворушення в Афганістані — явище короткотривале, і незабаром можна буде повернутися до звичного життя: вечірок у будинку в Вазір-Акбар-Хані та пікніків у садах Пагмана. Тож передав дім Рахіму-хану, щоб той наглядав за ним, доки настане сподіваний день.

Рахім-хан розповів, що коли в Кабулі між 1992-м і 1996-м верховодив Північний альянс, різні частини міста були під владою різних кланів.

— Якщо ти вирушав з району Шарі-Нау в Карт-е-Парван, щоб купити килим, дорогою тебе цілком міг підстрелити снайпер або розірвати ракета — це якщо, звісно, тобі вдасться проминути всі блокпости. Фактично потрібна була віза, щоб потрапити з однієї околиці в іншу. Тому ніхто нікуди не виходив, усі тільки молилися, щоб чергова ракета не влучила в їхній дім.

Ще він розповів, як жителі Кабула пробивали діри в стінах своїх осель, аби тільки уникнути небезпечних вулиць, і перелазили з діри в діру. А деінде пересувалися взагалі підземними тунелями.

— Чому ж ви тоді не поїхали?

— Кабул був моїм домом. І досі ним є, — гмикнув Рахім-хан. — Пам’ятаєш вулицю, яка пролягала від вашого будинку до кішли — військових казарм біля школи Істікляль?

— Так.

То був короткий шлях до школи. Пам’ятаю день, коли ми з Гассаном подалися тим шляхом, і солдати дражнили Гассана, ображаючи його матір. А потім, уже коли ми сиділи в кінотеатрі, Гассана плакав, а я його обіймав.

— Коли ввійшли таліби й витурили Альянс із Кабула, я танцював на тій вулиці, чесне слово, — сказав Рахім-хан. — І, повір мені, я був не один такий. Люди святкували і на Чамані[71], і на Де-Мазанґ[72], вітали талібів на вулицях, вилазили на їхні танки, позували для фотографій. Усі так стомилися від постійної боротьби, стомилися дивитись, як Ґуль-буддін[73] і його посіпаки стріляють по всьому, що рухається. Альянс завдав Кабулу більшої шкоди, ніж Шураві. Знищив навіть сиротинець, який побудував твій батько, ти знав?

— Навіщо? — озвався я. — Навіщо руйнувати сиротинець?

Я згадав, як сидів поруч із бабою в день відкриття сиротинця. Вітер скинув з батька каракулеву шапку, й усі сміялися, а потім, коли він завершив промову, аплодували стоячи. А тепер на тому місці тільки ще одна купа буту. Усі витрачені бабою гроші, всі ті ночі, якими він скнів над кресленнями, всі поїздки на будівельний майданчик, щоб кожна цеглина, кожна балка, кожен блок лягли точно на своє місце...

— «Побічні жертви», — сказав Рахім-хан. — Не можу тобі навіть передати, Аміре-джан, як воно було — перебирати бут, що лишився від сиротинця. Серед нього знаходили частини дитячих тіл...

— Отож, коли прийшли таліби...

— Вони були героями, — продовжив Рахім-хан.

— Нарешті мир.

— Так, надія — дивна річ. Нарешті мир. Але якою ціною?

Рахіма-хана охопив напад нестримного кашлю, його кощаве тіло розгойдувалося вперед-назад. Коли він сплюнув у хустинку, та одразу почервоніла. Я вирішив, що пора нарешті звернути увагу на слона, який пітнів з нами в крихітній кімнатці.

— Як ви? — запитав я. — Тобто як ви насправді почуваєтесь?

— Так, наче помираю, — відказав Рахім-хан булькітливим голосом.

Знову напад кашлю. Ще більше крові на хустинці. Він витер губи, провів рукавом по спітнілому чолу від однієї вихудлої скроні до другої, мигцем зиркнув на мене. Кивнув — і я зрозумів, що він прочитав наступне запитання на моєму обличчі.

— Недовго, — видихнув.

— Наскільки?

Рахім-хан здвигнув плечима. Знову закашлявся.

— Не думаю, що застану кінець цього літа.

— Дозвольте мені вас забрати. Я знайду хорошого лікаря. Медицина не стоїть на місці. Постійно з’являються нові ліки, нові методи, і ми вас запишемо...

Я молов дурниці, чудово це розумів. Але краще вже так, ніж плакати, хоча плакати я, напевне, все одно буду.

Рахім-хан здавлено засміявся, і стало помітно, що йому бракує нижніх різців. Це був найутомленіший сміх з усіх, що я будь-коли чув.

— Бачу, Америка вдихнула в тебе той оптимізм, який зробив її такою величною. Дуже добре. А ми, афганці, народ меланхолійний, так? Частенько насолоджуємося ґамхорі[74] та жалощами до себе. Віддаємося почуттю втрати, стражданням, приймаємо їх як життєву данину, навіть як необхідність. Зендеґі міґзара, кажемо ми. Життя триває.

Та зараз я не скоряюся долі, а поводжуся прагматично. Я побував у кількох тямущих тутешніх лікарів, і вони всі дали одну й ту саму відповідь. Я довіряю та вірю їм. Бо є ще така штука, як Божа воля.

— Є тільки те, що ми робимо або чого не робимо, — відказав я.

Рахім-хан засміявся.

— От зараз ти говориш точнісінько як батько. Я так за ним сумую. Але Божа воля є, Аміре-джан. Справді є. — Пауза. — А ще є одна річ, через яку я попросив тебе приїхати. Так, я хотів побачити тебе, перш ніж відійду, але є ще дещо.

— Для вас — що завгодно.

— Ти ж знаєш, що після вашого від’їзду я мешкав у будинку твого батька?

— Так.

— Та я не весь час був сам. Зі мною жив Гассан.

— Гассан? — перепитав я. Коли я востаннє вимовляв його ім’я? Давні гострі шипи провини вп’ялися в мене, ніби, промовивши ім’я, я зруйнував закляття, вивільнив їх, щоб вони знову мене мучили. Повітря в маленькій квартирі Рахіма-хана раптом стало надто густим, надто гарячим, надто насиченим вуличними запахами.

— Я подумував написати тобі раніше й розповісти, але не був певен, чи захочеш ти знати. Я помилявся?

Ні — правда. Так — брехня. Я вибрав щось середнє:

— Не знаю.

Рахім-хан викашляв у хустинку ще один кривавий згусток. Коли він нахилився, щоб сплюнути, я помітив у нього на голові виразки з медовою кіркою.

— Я покликав тебе, бо хочу про дещо попросити. Попрошу тебе щось для мене зробити. Але спершу розповім про Гассана. Розумієш?

— Так, — пробурмотів я.

— Хочу розповісти тобі про нього. Хочу розповісти тобі все. Ти слухатимеш?

Я кивнув.

Тоді Рахім-хан відсьорбнув чаю. Притулився головою до стіни і почав говорити.