Ловець повітряних зміїв

Розділ дев’ятнадцятий

І знову мене захитує в машині. Поки ми проїхали продірявлений кулями знак із написом «Вітаємо на Хайберському проході», у мене вже був повен рот слини. У шлунку щось калатало та звивалося. Фарід, водій, кинув на мене холодний погляд. У його очах не було співчуття.

— А можна опустити вікно? — запитав я.

Він запалив цигарку і затиснув її між двома вцілілими пальцями лівої руки, що лежала на кермі. Не відриваючи чорних очей від дороги, Фарід нахилився вперед, підібрав викрутку, що лежала в ногах, і вручив мені. Я запхав її у невеликий отвір у дверцятах, де мала би бути ручка, та покрутив, щоб опустити вікно зі свого боку.

Фарід знову несхвально глянув на мене, тепер уже з натяком на ледве тамовану ворожість, і продовжив курити. Відколи ми виїхали з Джамрудської фортеці, він промовив насилу з десяток слів.

— Ташаккор, — пробурмотів я.

Вистромив голову з вікна і підставив обличчя під течію холодного пообіднього повітря. Подорож територією Хайберського проходу, що звивався поміж стрімкими скелями зі сланцевої глини та вапняку, була такою самою, як у моїх спогадах: ми з бабою вже проїжджали цими понищеними теренами 1974-го. Понад глибокими ущелинами височіли зубчасті вершини величних безплідних гір. На скелях примостилися давні напівзруйновані цегляні фортеці. Я намагався не відривати очей від засніжених верхів’їв Гіндукушу, які виднілися на півночі, але щойно мій шлунок хоч трохи втихомирювався, вантажівка буксувала, входячи в черговий поворот, і накочувався новий напад нудоти.

— Лимон візьміть.

— Що?

— Лимон. Щоб не захитувало, — сказав Фарід. — Завжди беру з собою, коли їду цією дорогою.

— Ні, дякую, — відказав я.

Сама думка про те, щоб укинути в шлунок кислятину, посилювала нудоту. Фарід пирхнув.

— Звісно, це вам не американські ліки, а лише давній народний спосіб, якого мене навчила мати.

Я вирішив не марнувати нагоду розтопити між нами лід.

— Ну тоді, мабуть, дайте мені шматочок.

Він узяв із заднього сидіння паперовий пакет і витягнув звідти півлимона. Я відкусив шматочок. Зачекав кілька хвилин.

— Ваша правда. Мені покращало, — збрехав. Я — афганець і знаю, що ліпше бути нещасним, аніж нечемним. Силувано всміхнувся.

— Старий ватані[84] фокус — і ніяких новомодних ліків не треба, — сказав Фарід.

Його тон був близький до непривітного. Він збив попіл з сигарети та самовдоволено зиркнув на себе в дзеркало заднього огляду. Фарід був таджиком, довготелесим і темним, мав бите негодою обличчя, вузькі плечі та довгу шию, на якій, щойно він повертав голову, з-під бороди випиналося адамове яблуко. Вбраний Фарід був так само, як і я, хоча радше це я одягнувся як він: грубо сплетена вовняна накидка поверх сірого пірган-тюмбана[85] та жилетка. На голові в нього був коричневий паколь[86], трохи набакир, як у таджицького героя Ахмада-шаха Массуда[87], якого самі таджики називали Панджшерським Левом.

Рахім-хан познайомив нас із Фарідом у Пешаварі. Він сказав, що Фаріду двадцять дев’ять, але в того було таке втомлене та зморшкувате обличчя, що на вигляд він здавався років на двадцять старшим. Народився Фарід у Мазарі-Шаріфі та жив там до десяти років, а тоді його батько вирішив перевезти родину в Джелалабад. У чотирнадцять Фарід разом з батьком долучився до джихаду супроти Шураві. Вони воювали в долині Панджшер упродовж двох років, а тоді автоматна черга з гелікоптера розірвала батька на шматки. Фарід мав двох дружин і п’ятьох дітей. «Раніше їх було семеро», — з гіркотою розповів Рахім-хан, але двоє наймолодших дівчаток кілька років тому підірвалися на протипіхотній міні поблизу Джелалабада, а самого Фаріда той вибух позбавив пальців на ногах і трьох пальців на лівій руці. Відтак він перевіз дружин і дітей у Пешавар.

— Блокпост, — буркнув Фарід.

Я згорбився в кріслі, склавши руки на грудях, і на мить забув навіть про нудоту. Та я намарно хвилювався. Двоє пакистанських міліціонерів підійшли до нашого напіврозваленого «ленд-крузера», мимохідь зазирнули всередину і махнули нам, мовляв, проїжджайте.

Знайомство з Фарідом було першим пунктом у підготовчому списку, який склали ми з Рахімом-ханом, а ще там було таке: обміняти долари на кальдари[88] та банкноти афгані, знайти для мене традиційний одяг і паколь — за іронією долі, живучи в Афганістані, я ніколи не носив ні того, ні того, — узяти поляроїдне фото Гассана і Сограба, а ще, мабуть, найважливіше: роздобути фальшиву бороду, чорну, аж до грудей, у дусі шаріату чи принаймні в дусі шаріату за уявленнями талібів. Рахім-хан знав у Пешаварі одного чолов’ягу, який спеціалізувався на плетінні таких борід — інколи для західних журналістів, котрі висвітлювали афганську війну.

Рахім-хан хотів, щоб я залишився з ним ще на кілька днів і ми спланували все якомога ретельніше. Та я був переконаний, що маю вирушати якнайшвидше. Боявся, що передумаю. Боявся, що буду вагатися, роздумувати, агонізувати, раціоналізувати й урешті вмовлю себе не їхати. Боявся, що принадність американського життя змусить мене відступити, що я знову ввійду в ту велику й величну ріку та дозволю собі все забути, відпущу на дно все те, що дізнався минулими днями. Боявся, що дозволю водам віднести мене якнайдалі від того, що я повинен зробити. Від Гассана. Від минулого, що кличе. І від останнього шансу на відпущення гріхів. Тому й поїхав, не лишивши своїм страхам ані найменшої можливості справдитися. Розповісти Сораї, що я повертаюся в Афганістан, не випадало. Якби я розповів, то вона негайно замовила б квиток на найближчий рейс до Пакистану.

Ми перетнули кордон і тепер повсюди бачили ознаки бідності. Поміж скель обабіч дороги, ніби розкидані іграшки, де-не-де виднілися ланцюжки маленьких сіл — поруйновані глиняні будинки й хижки, що складалися хіба з чотирьох дерев’яних паль і пошарпаної тканини замість даху. Біля хижок діти в лахмітті бавилися футбольним м’ячем. Ще через кілька миль я помітив гурт чоловіків, що сиділи рядочком навприсядки, як ворони, на каркасі старого вигорілого радянського танка, а краєчки накидок, у які чоловіки позагорталися, тріпотіли на вітрі. Позаду них жінка в коричневій бурці несла на плечі великий глиняний казан, ідучи борознистою стежкою до глиняних будинків.

— Дивно, — озвався я.

— Що?

— Почуватися туристом у власній країні, — сказав я, задивившись на козопаса, який вів півдюжини хирлявих кіз уздовж дороги.

Фарід хихикнув. Струснув попіл з цигарки.

— А ви досі вважаєте тутешні краї своєю країною?

— Якась частина мене завжди так вважатиме, — відповів я, захищаючись, хоч і не хотів цього виказувати.

— Після двадцяти років життя в Америці, — докинув Фарід, крутнувши кермо, щоб вантажівка не вскочила в яму завбільшки з волейбольний м’яч.

Я кивнув.

— Я виріс в Афганістані.

Фарід знову хихикнув.

— Чому ви так реагуєте?

— Не зважайте, — пробурмотів.

— Ні, я хочу знати. Чому ви так реагуєте?

Я глянув у дзеркало заднього огляду та помітив зблиск у його очах.

— Справді хочете знати? — перепитав Фарід з насмішкою. — Ану дайте подумати, ага-сагіб. Ви, мабуть, жили в дво- або триповерховому будинку з гарненьким заднім двориком, де садівник понасаджував квітів і плодових дерев. Усе це, ясна річ, ховалося за муром. Ваш батько водив американську машину. У вас були слуги, ймовірно, хазарейці. Ваші батьки наймали працівників, щоб ті прикрашали дім для модних вечірок, мегманес, на які приходили друзі сім’ї — випити та похвалитися поїздками в Європу чи Америку. І я готовий заприсягтися очима свого первістка, що зараз ви оце вперше наділи паколь.

Він вишкірився до мене, оголивши ряд передчасно зогнилих зубів.

— Чи я помиляюся?

— Навіщо ви так? — запитав я.

— Ви ж хотіли знати, — Фарід сплюнув. І показав на старого в лахмітті, який чвалав брудною стежкою, несучи прив’язане до спини велике рядно, напхане чахлою травою. — Ось вам справжній Афганістан, ага-сагіб. Такий Афганістан мені добре знайомий. А вам? Ви завжди були тут лише туристом, просто не усвідомлювали цього.

Рахім-хан попередив: у Афганістані не варто очікувати теплого прийому від тих, хто залишився тут і веде війну.

— Шкода вашого батька, — сказав я. — І ваших доньок, і руку вашу теж шкода.

— Пусте, — відповів Фарід. Похитав головою. — То навіщо ви все-таки сюди повернулися? Спродати землю свого баби? Покласти гроші в кишеню та чкурнути до матусі в Америку?

— Моя мати померла, коли народжувала мене.

Фарід зітхнув, прикурив чергову сигарету. І промовчав.

— Пригальмуйте.

— Що?

— Пригальмуйте, чорт забирай! — сказав я. — Мене зараз знудить.

І кинувся геть з вантажівки, щойно вона затихла на гравії при узбіччі.

Ближче до вечора краєвид змінився — обпалені сонцем вершини та голі скелі поступилися місцем зеленішим сільським пейзажам. Шлях спускався від Ланді-Котала через територію Шінварі до Ланді-Хани. Ми в’їхали в Афганістан через Торхам. Дорогу обрамляли сосни — їх було менше, ніж я пам’ятав, і серед них чимало голих, — але приємно було бачити хоч якісь дерева після напруженої їзди Хайберським проходом. Ми наближалися до Джелалабада, де жив брат Фаріда, який мав прихистити нас на ніч.

В’їхали в Джелалабад ще до заходу сонця — у столицю провінції Нанґяргар, місто, що колись славилося фруктами і теплим кліматом. Фарід проминав будівлі й кам’яниці центрального району. Пальм тут теж було менше, ніж за моєї пам’яті, а деякі оселі перетворилися на стіни без дахів або ж купи потрощеної глини.

Фарід завернув на вузеньку ґрунтову вуличку та припаркував «ленд-крузер» біля пересохлої канави. Я вислизнув з вантажівки, потягнувся і глибоко вдихнув. Раніше осушеними рівнинами довкола Джелалабада, на яких фермери вирощували солодку кукурудзу, шугали вітри і насичували повітря в місті солодким ароматом. Я заплющив очі й пошукав того солоду. Не знайшов.

— Ходімо, — нетерпляче сказав Фарід.

Ми пішли ґрунтовою дорогою попри поодинокі безлисті тополі вздовж ряду зруйнованих глиняних мурів. Фарід провів мене до напіврозваленого одноповерхового будинку і постукав у двері, збиті з дощок.

З-за них визирнула юнка з очима кольору морської хвилі й обличчям, обмотаним білим шарфом. Спершу вона побачила мене, відсахнулася, а тоді помітила Фаріда — і її очі засяяли.

— Солям алєйкум, кака Фарід!

— Солям, Мар’ям-джан, — відповів Фарід і подарував їй те, чого мені від нього не дісталося за весь день: приязну усмішку. Потім поцілував її в маківку. Юнка відступила зі шляху, дивлячись на мене з побоюванням, і я ввійшов слідом за Фарідом у невеликий будинок.

Саманна стеля була низька, глиняні стіни — повністю голі, а освітлювалося помешкання лише парою ламп, що стояли в кутку. Ми роззулися та ступили на солом’яний килим, розстелений на підлозі. Уздовж стіни на матраці, вкритому ковдрою з потріпаними краями, сиділи, схрестивши ноги, троє хлопчаків. Назустріч нам підвівся високий бородатий чоловік з широкими плечима. Вони з Фарідом обійнялися та поцілувалися в щоку. Фарід познайомив мене з Вагідом, своїм старшим братом.

— Він з Америки, — сказав Вагідові, вказавши на мене великим пальцем. Потім залишив нас і пішов вітатися з хлопцями.

Ми з Вагідом сіли попід стіною навпроти хлопців, а ті тим часом підстерегли Фаріда та видерлися йому на плечі. Незважаючи на мої протести, Вагід наказав одному з хлопчиків роздобути ковдру, щоб мені було зручніше на підлозі, і попросив Мар’ям принести чаю. Запитав, як нам їхалося з Пешавара, про шлях через Хайберський прохід.

— Сподіваюся, ви не наскочили на доздів[89], — сказав.

Хайберський прохід славився не лише особливим рельєфом, а й бандитами, які вміло використовували той рельєф задля грабунку подорожніх. Перш ніж я встиг відповісти, Вагід підморгнув і голосно промовив:

— Певна річ, жоден дозд не гаятиме часу на таку бридку машину, як братова.

Фарід перекинув найменшого з трьох хлопчаків на підлогу та лоскотав його між ребер неушкодженою рукою. Малий хихотів і відбивався.

— Принаймні вона в мене є, — видихнув Фарід. — А як поживає твій віслюк?

— Краще вже їздити на моєму віслюку, ніж твоєю машиною.

— Хар хара мішнассаг, — Фарід не поліз по слово в кишеню. «Віслюк віслюка впізнає здалека».

Вони обидва розреготалися, і я теж засміявся. З сусідньої кімнати лунали жіночі голоси. Мені було видно половину тієї кімнати. Мар’ям і старша жінка в коричневому хіджабі — імовірно, її мати — перемовлялися тихцем, переливаючи чай із чайника в заварник.

— Аміре-ага, то що ви там робите у своїй Америці? — запитав Вагід.

— Я — письменник, — відповів. І мені здалося, що Фарід на ці слова пирснув сміхом.

— Письменник? — перепитав Вагід, помітно вражений. — І ви пишете про Афганістан?

— Ну, так, писав був. Але зараз уже ні, — відказав я. Мій останній роман «Час попелу» був про університетського професора, який долучився до общини ромів після того, як застукав дружину в ліжку зі своїм студентом. То була непогана книжка. Дехто з оглядачів сказав, що вона «хороша», а один навіть ужив слово «захоплива». Та я чомусь раптом її засоромився. Сподівався, що Вагід не питатиме, про що книжка.

— Можливо, вам варто знову написати про Афганістан, — сказав Вагід. — Розповісти світу, що талібан робить з нашою країною.

— Ну, я не... я не зовсім такого типу письменник.

— А... — промовив Вагід, киваючи і ледь помітно червоніючи. — Вам, звісно, видніше. Не мені вам щось пропонувати...

Саме тоді Мар’ям і та друга жінка ввійшли в кімнату, несучи на невеликій таці дві чашки та заварник. На знак поваги я підвівся, притиснув руку до грудей і схилив голову.

— Солям алєйкум, — привітався.

Жінка, що загорнулася в хіджаб так, аби він прикривав нижню частину її обличчя, теж схилила голову.

— Солям, — відказала тихенько.

Ми не зустрілися поглядами. Я стояв, а вона наливала чай.

Жінка поставила переді мною парке горня і вийшла з кімнати так тихо, що з-під її босих ніг не почулося ні звуку. Я сів і сьорбнув міцного чорного чаю. Врешті Вагід порушив незручну тишу.

— То що привело вас назад у Афганістан?

— Любий брате, а що приводить їх усіх назад у Афганістан? — озвався Фарід, звертаючись до Вагіда, але затримавши на мені зневажливий погляд.

— Басі — різко сказав Вагід.

— Завжди одне й те саме, — не вгавав Фарід. — Продати землю, продати будинок, зібрати гроші та шаснути собі додому, як та миша. Повернутися в Америку і витратити гроші на сімейну відпустку в Мексиці.

— Фаріде! — гарикнув Вагід. Діти та навіть сам Фарід стрепенулися. — Чи ти забув про добрі манери?! Тут мій дім! Цього вечора Амір-ага — мій гість, і я не дозволю тобі отак мене ганьбити!

Фарід розтулив рот, уже готовий щось сказати, але передумав і змовчав. Обперся об стіну, пробурмотів щось дуже тихо і поклав спотворену ногу на здорову. Не відривав від мене звинувачувального погляду.

— Аміре-ага, пробачте, — сказав Вагід. — У мого брата язик ще змалечку вдвічі швидший за мозок.

— Насправді це моя провина, — відповів я, намагаючись усміхнутися під пильним Фарідовим поглядом. — Я не ображаюся. Слід було йому пояснити, які справи привели мене сюди, в Афганістан. Я не продавати нерухомість приїхав. Я їду в Кабул, щоб знайти одного хлопчика.

— Хлопчика, — повторив Вагід.

— Так.

Я витяг поляроїдну світлину з кишені сорочки. Побачив фото Гассана — і кірка на свіжій рані, завданій його смертю, знову тріснула. Я мусив відвести від нього погляд. Передав світлину Вагідові. Той уважно її роздивлявся. Поглянув на мене, потім знову на фото.

— Цього хлопчика?

Я кивнув.

— Цього хазарейського хлопчика?

— Так.

— Хто він вам?

— Його батько багато для мене означав. Оцей чоловік з фотографії. Він загинув.

Вагід кліпнув.

— Він був вашим другом?

Інстинктивно я хотів сказати «так», ніби на якомусь глибинному рівні теж прагнув зберегти батькову таємницю. Але брехні було вже й так задосить.

— Він був моїм зведеним братом, — я ковтнув слину. І додав: — Моїм незаконним зведеним братом.

Обернув чашку. Термосив її ручку.

— Я не хотів пхати носа.

— Ви й не пхали, — відказав я.

— І що ви робитимете з малим?

— Заберу в Пешавар. Там є люди, які про нього дбатимуть. Вагід віддав мені світлину і поклав грубу руку на моє плече.

— Ви — шляхетний чоловік, Аміре-ага. Справжній афганець.

Я внутрішньо зіщулився.

— Я пишаюся, що сьогодні ви — гість у моєму домі, — сказав Вагід.

Я подякував і кинув погляд на Фаріда. Той потупив очі та перебирав потріпаний край солом’яного килимка.

Трохи згодом Мар’ям та її мати принесли дві миски з гарячою овочевою шорвою та два буханці хліба.

— На жаль, ми не можемо запропонувати вам м’яса, — сказав Вагід. — Бо тепер тільки таліби можуть собі його дозволити.

— На вигляд дуже апетитно, — відказав я.

Смакувало теж чудово. Я запропонував Вагіду з дітьми теж скуштувати, але той відповів, що вони всією сім’єю повечеряли перед нашим приїздом. Тож ми з Фарідом закачали рукави, вмочили хліб у шорву та взялися їсти руками. Поки ми їли, я помітив, що троє Вагідових хлопчиків — щуплі, із замурзаними обличчями та короткостриженим каштановим волоссям під ярмулками — кидають скрадливі погляди на мій цифровий наручний годинник. Наймолодший прошепотів щось на вухо братові. Брат кивнув, не відводячи очей від годинника. Найстарший з хлопців — припускаю, йому було років дванадцять — гойдався туди-сюди, прикипівши поглядом до мого зап’ястка. Після вечері я помив руки водою, що її Мар’ям лила з глиняного горщика, та попросив у Вагіда дозвіл зробити його хлопчикам гадіє — подарунок. Він відмовив, але я наполягав, тож Вагід неохоче погодився. Я розщібнув ремінець і віддав годинник найменшому з трьох. Той смиренно пробурмотів «ташаккор».

— Він показує час у будь-якому місті світу, — сказав я малому.

Хлопці ввічливо закивали та стали передавати дарунок один одному, по черзі приміряючи його. Проте вони швидко втратили до нього цікавість — невдовзі годинник уже самотньо лежав на солом’яному килимку.

— Міг би мені розповісти, — сказав потім Фарід.

Ми лежали поруч на солом’яних килимках, які нам постелила Вагідова дружина.

— Розповісти що?

— Чому приїхав у Афганістан.

У його голосі вже не було тієї різкості, яка звучала з моменту нашої зустрічі.

— Ти ж не запитував, — відповів я.

— Ти повинен був мені розповісти.

— Ти не запитував.

Він обернувся обличчям до мене. Підклав зігнуту руку під голову.

— Може, я тобі допоможу знайти цього хлопчика.

— Дякую, Фаріде.

— Я щодо тебе помилився.

Я зітхнув.

— Та ні. Ти й не здогадуєшся, наскільки був правий.

Руки його скручено за спиною грубою мотузкою, що врізається в шкіру на зап’ястках. Очі йому зав’язано чорною тканиною. Він стоїть на вулиці навколішки, на краю канави із застояною водою, голова його похилилася до грудей. Він погойдується, молячись, і коліна на твердому ґрунті кривавлять крізь штанини. День хилиться до вечора, і його довга тінь колихається на гравії. Він ледь чутно щось бурмоче. Я підступаю ближче. «Тисячу разів, — бурмоче він. — Для тебе — хоч тисячу разів». Погойдується туди-сюди. Підводить обличчя. Я бачу майже непомітний шрам понад верхньою губою.

Ми не самі.

Спершу я помічаю дуло. А потім уже чоловіка за ним. Він високий, у камізельці із зубчастим візерунком і чорному тюрбані. Дивиться на того, котрий із зав’язаними очима, — і в його погляді немає нічого, крім всеохопної печерної порожнечі. Робить крок назад і здіймає ствол. Наставляє його на потилицю чоловіка, що стоїть навколішки. Якоїсь миті промінь призахідного сонця падає на метал і зблискує.

Рушниця реве оглушливим громом.

Я спостерігаю, як ствол описує в повітрі дугу. Бачу за ним обличчя в хмарці диму, що здіймається з дула. Чоловік у камізельці — це я.

Прокидаюся від застряглого в горлі крику.

Я вийшов надвір. Завмер у тьмяному сріблі півмісяця та подивився вгору — на всипане зорями небо. У розсіяній темряві тріщали цвіркуни, вітер зітхав між дерев. Під босими ступням озивався холодом ґрунт, і зненацька — вперше, відколи ми перетнули кордон, — я відчув, що повернувся. Минуло стільки років, і ось я знову вдома, стою на землі своїх предків. То була земля, на якій мій прапрадід побрався з третьою дружиною за рік до смерті від холери, епідемія якої лютувала в Кабулі 1915-го. Третя дружина подарувала йому те, на що не спромоглися перші дві, — жаданого сина. Саме на цій землі мій дід вирушив на полювання з королем Надіром-шахом і підстрелив оленя. На цій землі померла моя мати. І на цій землі я боровся за любов свого батька.

Я сів попід глиняною стіною. Спорідненість, яку раптом відчув із цією давньою землею... здивувала мене. Мене ж тут не було доста довго, щоб забути і бути забутим. Мій дім був тепер на іншій землі, і для людей, що спали по той бік стіни, на яку я спирався, земля ця могла бути хоч в іншій галактиці. Я думав, що забув про рідні терени. Але ні. І у світлі півмісяця кольору слонової кістки я відчув, як Афганістан бринить у мене під ногами. Можливо, Афганістан теж мене не забув...

Я дивився на захід і чудувався, що десь там, за тими горами, досі існує Кабул. Існує насправді, а не як давній спогад чи заголовок у історії з АП[90] на п’ятнадцятій сторінці «Сан-Франциско Кронікл». Десь поза тими горами на заході спало місто, де я та мій брат із заячою губою запускали повітряних зміїв. Десь там далеко чоловік із зав’язаними очима, що мені наснився, загинув безглуздою смертю. Колись поза тими горами я зробив вибір. І тепер, через чверть століття, той вибір привів мене на цей самий ґрунт.

Я вже збирався повернутися в хатину, коли почув голоси, що долинали зсередини. Один з них належав Вагідові.

— ...дітям нічого не залишилося.

— Ми голодуємо, але ж ми не дикуни якісь! Він же гість! Що мені було робити? — сказав він здушеним голосом.

— ...знайти щось завтра, — в жіночому голосі чулися сльози. — Чим я нагодую...

Я тихцем пішов знадвору. Тепер я зрозумів, чому хлопчики не виявили цікавості до годинника. Вони зовсім не на нього так пильно дивилися. Вони витріщалися на мою їжу.

Ми попрощалися раненько наступного ранку. Перш ніж залізти в «ленд-крузер», я подякував Вагідові за гостинність. Він показав на хатину позад себе.

— Тепер це і ваш дім, — сказав.

Троє його синів стояли в дверях і спостерігали за нами. Найменший надів годинник — той бовтався на худющому зап’ястку.

Коли ми вже від’їжджали, я глянув у дзеркало бічного огляду. Вагід і хлопчики навколо нього стояли в хмарі куряви, яку здійняла вантажівка. І я збагнув, що в іншому світі ці хлопчаки були б не такі виголоднілі й охоче погналися б за нашою машиною.

А ще раніше того ранку, упевнившись, що ніхто не бачить, я повторив те, що зробив був двадцять шість років тому: запхав жменю пожмаканих грошей під матрац.