Ловець повітряних зміїв

Розділ шістнадцятий

— У мене було багато причин 1986-го поїхати в Хазараджат і відшукати Гассана. Проте найвагомішою, хай простить мені Аллах, була самотність. На той час більшість моїх друзів і родичів або загинула, або виїхала з країни в Пакистан чи Іран. Тепер я мало кого знав у Кабулі — місті, де прожив ціле життя. Усі розлетілися. Прогулюючись районом Карт-е-Парван — там, де раніше було повно торговців динями, пригадуєш те місце? — я нікого не впізнавав. Ні з ким було привітатися, ні з ким сісти й випити чаю, ні з ким поділитися історіями, самі лише російські солдати патрулювали вулиці. Тож потроху я перестав виходити в місто. Дні мої минали в будинку твого батька, нагорі, у кабінеті — я читав старі книжки твоєї матері, слухав новини, дивився комуністичну пропаганду по телевізору. Потім виконував намаз, готував щось, їв, ще трохи читав, знову молився і йшов спати. Вранці вставав, молився — і все повторювалося по колу.

Через артрит мені ставало дедалі важче давати лад будинку. Коліна й спина постійно боліли — прокинувшись уранці я щонайменше годину мусив розробляти суглоби, особливо взимку. А так не хотілося, щоб дім твого батька запустів; нам усім завжди було добре в тому домі, Аміре-джан, стільки приємних спогадів залишилося. Не годилося його занедбувати — твій батько сам спроектував будинок, він стільки для нього означав, і до того ж я пообіцяв йому дбати про оселю, коли ви поїхали в Пакистан. І от був будинок, і був я, і... я робив усе, що міг. Намагався поливати дерева щокілька днів, підстригати газон, доглядати за квітами, лагодити все, що треба, але вже й тоді я був аж ніяк не юнаком.

Проте я все-таки давав усьому тому раду. Принаймні певний час. Та коли до мене дійшла звістка про смерть твого батька... вперше я відчув страхітливу самотність у тому будинку. І нестерпну порожнечу.

Отож одного дня я заправив «б’юїк» і рушив у Хазараджат. Пригадую, після звільнення Алі твій батько казав мені, що вони з Гассаном оселилися в невеличкому селі одразу за Баміяном. Здається, там жив двоюрідний брат Алі. Я поняття не мав, чи застану в тому селі Гассана, чи хто-небудь там знатиме про нього або бодай його перебування. Минуло ж бо десять років, відколи Алі та Гассан залишили дім твого батька. У 1986-му Гассан уже мав бути дорослим — двадцять два чи двадцять три роки. Якщо, звісно, вцілів — шураві, хай вони зогниють у пеклі за те, що заподіяли нашій ватан, перебили чимало юнаків.

Проте з Божою милістю я таки знайшов Гассана. Та й шукав зовсім недовго — довелося трохи порозпитувати в Баміяні, й мені показали, де його село. Не можу згадати, як воно називалося та чи мало назву взагалі. Але пам’ятаю, що був тоді палючий літній день, я їхав угору борознистою ґрунтовою дорогою, обабіч якої були самі лиш обпечені сонцем кущі, покручені голі стовбури дерев і суха трава кольору вицвілої соломи. Я проминув здохлого віслюка, що гнив на узбіччі. А тоді повернув за ріг і просто посеред тієї пустельної землі побачив кілька саманних будинків, за якими простягалося безкрає небо і гори, схожі на пощерблені зуби.

У Баміяні мені сказали, що я легко його знайду — Гассан жив у єдиному на все село будинку з огородженим садом. Глиняна стіна, невисока й подірявлена, оточувала крихітний будиночок, не набагато більший, ніж їхня з Алі славетна хижка. Надворі гралися босі діти: ганяли палкою обшарпаний тенісний м’яч. Витріщилися на мене, коли я загальмував і заглушив мотор. Потім я постукав у дерев’яну браму та ступив на подвір’я, де були тільки латка вичахлої полуниці й сухе лимонне дерево. У кутку подвір’я в тіні акації стояв тандир, а поряд із ним сидів навприсядки чоловік. Він клав тісто на велику дерев’яну лопатку і приліплював його на стінки тандира. Побачив мене — і впустив тісто. Я ледве стримав його, коли він кинувся цілувати мені руки.

«Дай хоч гляну на тебе», — сказав я.

Гассан відступив. Він був такий високий — я став навшпиньки, але все одно дотягнувся тільки до підборіддя. Баміянське сонце обпалило його шкіру та зробило її на кілька відтінків темнішою, ніж я пам’ятав, а ще йому бракувало кількох передніх зубів. На підборідді росла рідка щетина. А в усьому іншому Гассан не змінився — мав ті самі вузькі зелені очі, шрам понад верхньою губою, те саме кругле обличчя, привітну усмішку. Ти впізнав би його, Аміре-джан. Я впевнений.

Ми зайшли в дім. У кутку кімнати вишивала шаль молода світлошкіра хазарейка. Вона була вагітна.

«Це — моя дружина, Рахіме-хан, — гордо сказав Гассан. — Її звуть Фарзана-джан».

Жінка була сором’язлива, говорила ввічливо і дуже тихо, мало не пошепки. Не підвела своїх красивих карих очей, щоб відповісти на мій погляд. Але як вона дивилася на Гассана — її погляд возвеличував чоловіка, мов трон у палаці Арґ.

«Скоро чекаєте дитину?» — запитав я, коли ми розмістилися в саманній кімнаті. У ній не було нічого, крім потріпаного килимка, кількох тарілок, пари матраців і ліхтаря.

«Іншалпа, цієї зими, — відповів Гассан. — Молюся, щоб народився хлопчик — нащадок батькового роду».

«До речі, а де Алі?»

Гассан потупив очі. Розповів, що Алі та його двоюрідний брат, якому й належав цей будинок, два роки тому підірвалися на протипіхотній міні неподалік від Баміяна. На протипіхотній міні. Дуже афганський спосіб померти, правда ж? Це божевілля, але я був цілком певен, що саме права нога — нога, спотворена поліомієлітом, — врешті зрадила Алі й наступила на ту міну. Звістка про його смерть мене глибоко засмутила. Ти ж знаєш, ми з твоїм батьком росли разом, і Алі завжди був з ним поруч, відколи я себе пам’ятаю. Пригадую, коли ми були малими, Алі захворів на поліомієліт і мало не помер. Твій батько цілими днями ходив довкола будинку та плакав.

Фарзана приготувала шорву з квасолі, ріпи і картоплі. Ми помили руки та вмочували свіжий наан з тандира в шорву — для мене то була найкраща страва за багато місяців. Саме тоді я попросив Гассана переїхати до мене в Кабул. Розповів йому про будинок, зізнався, що сам уже не даю з ним ради. Пообіцяв, що добре йому платитиму, щоб він і його ханум були задоволені. Вони перезирнулися між собою та нічого не відповіли. Згодом, коли ми помили руки й Фарзана подала виноград, Гассан сказав, що тепер його дім — це село, вони з Фарзаною самотужки збудували тут своє життя.

«І до Баміяна звідси близько. У нас там багато знайомих. Вибачте, Рахіме-хан. Будь ласка, зрозумійте нас».

«Звісно, — відказав я. — Тобі нема за що вибачатися. Я розумію».

А коли ми вже пили чай після шорви, Гассан запитав про тебе. Я розповів, що ти в Америці, а більше я майже нічого не знаю. Але Гассан так затято про тебе розпитував. Чи ти одружився? Чи є в тебе діти? Чи ти високий? Чи досі запускаєш повітряних зміїв і ходиш у кіно? Чи ти щасливий? Сказав, що потоваришував у Баміяні зі старим учителем фарсі, який навчив його читати й писати. Спитав, чи передам я листа, якщо він тобі напише. І чи ти, на мою думку, йому відповіси. Я розповів усе, що знав про тебе за кількома телефонними розмовам з батьком, але на більшість запитань відповіді не мав. Тоді Гассан запитав мене про твого батька. А коли я розповів йому, той затулив обличчя руками і заплакав. Плакав, як дитина, до кінця вечора.

Вони з дружиною наполягли, щоб я залишився на ніч. Фарзана облаштувала для мене спальне місце та поставила склянку джерельної води на випадок, якщо мені захочеться пити. Усю ніч я чув, як вона шепоче щось Гассанові, а той схлипує.

Вранці Гассан повідомив, що вони з Фарзаною таки вирішили переїхати до мене в Кабул.

«Дарма я сюди приїхав, — сказав я. — Твоя правда, Гассане-джан. У тебе тут зендеґі, життя. Я нахабно повівся, отак заявившись до вас і вимагаючи все покинути. Я повинен перепросити».

«Рахіме-хан, та нам особливо й нічого покидати, — відказав Гассан. Його очі досі були припухлі й червоні. — Ми поїдемо з вами. Допоможемо вам дбати про будинок».

«Ти впевнений?»

Він кивнув і понурив голову.

«Ага-сагіб був мені як другий батько... Пошли, Боже, йому спокій».

Гассан і Фарзана поскладали речі на кілька поношених килимів і позв’язували їхні кутики. Ми завантажили все в «б’юїк». Гассан став на порозі оселі, тримаючи Коран, а ми поцілували книгу та пройшли попід нею. Відтак поїхали в Кабул. Пам’ятаю, коли я рушав, Гассан обернувся, щоб востаннє глянути на свій дім.

Уже в Кабулі я збагнув, що Гассан не мав наміру поселитись у будинку.

«Але ж усі кімнати стоять порожнем, Гассане-джан. У них нікому жити», — сказав я.

Однак він не погодився. Вважав це питанням ігтірам, питанням поваги. Вони з Фарзаною перенесли свої речі в ту саму хижку на задньому дворі, де Гассан народився. Я благав їх оселитися в одній з гостьових спалень нагорі, проте Гассан і чути цього не хотів.

«А що на це подумає Амір-ага? — сказав мені. — Що він подумає, коли після війни повернеться в Кабул і побачить, що я зайняв його місце в домі?»

А ще, на знак жалоби по твоєму батькові, Гассан сорок днів носив чорний одяг.

Хоч я й був проти, Фарзана і Гассан готували та прибирали. Гассан доглядав квіти в саду, підживлював коріння, визбирував пожовкле листя, посадив трояндові кущі. Пофарбував стіни. А в будинку замітав кімнати, в яких уже роками ніхто не спав, і відчищав ванни, в яких ніхто не купався. Ніби готував оселю до чийогось повернення. Аміре-джан, пам’ятаєш за грядкою кукурудзи, яку висадив твій батько, був мур? Як ви там з Гассаном його називали — Стіна кволої кукурудзи? На початку тієї осені частину стіни зруйнувало ракетою просто посеред ночі. І Гассан відбудував її власноруч, цеглина за цеглиною, аж до самого верху. Не знаю, що й робив би, якби його не було поруч...

Наприкінці осені Фарзана народила мертву дівчинку. Гассан поцілував безживне обличчя дитинки, і ми поховали її на задньому дворі коло кущів шипшини. Вкрили могилку тополиним листям. Я проказав молитву. Фарзана весь день голосила в хижці — від цих звуків розривається серце, Аміре-джан, від материнського голосіння. Молю Аллаха, щоб ти ніколи такого не почув.

За стінами будинку лютувала війна. Але ми собі втрьох спорудили в оселі твого батька власний прихисток, де її не було відчутно. Наприкінці 1980-х у мене почав падати зір, тож я просив Гассана читати мені книжки твоєї матері. Ми сиділи у вестибюлі, і Гассан читав «Маснаві» чи Омара Хайяма, а Фарзана тим часом поралася в кухні. І щоранку Гассан клав квітку на могилку біля шипшинових кущів.

На початку 1990-х Фразана знову завагітніла. А одного літнього ранку того самого року в браму постукала жінка, загорнута в небесно-блакитну бурку[75]. Я підійшов до брами і побачив, що вона хитається, ніби не має сил навіть встояти на ногах. Поцікавився, що їй треба, але вона не відповіла.

«Хто ви?» — запитав я.

Жінка зомліла просто на доріжці. Я погукав Гассана, щоб допоміг мені занести її в дім, у вітальню. Ми поклали жінку на диван, зняли бурку. І побачили під нею беззубу стару з пасмами посивілого волосся та виразками на руках. Здавалося, вона не їла вже багато днів. Але найбільше вражало її обличчя.

Хтось приклався до нього з ножем і... Аміре-джан, порізи були по всьому обличчю. Один тягнувся від вилиці аж до волосся і не пощадив дорогою лівого ока. То було жахливо. Я обтер її чоло вологою шматкою, і жінка розплющила очі.

«Де Гассан?» — прошепотіла.

«Я тут», — відказав Гассан.

Він стиснув руку жінки.

Її вціліле око повернулося до нього.

«Я йшла дуже довго і дуже здалеку, щоби побачити, чи ти насправді такий же гарний, як у моїх мріях. О так, ти гарний. Навіть ще кращий, ніж я мріяла, — вона притягнула його руку до свого пошрамованого обличчя. — Усміхнися мені. Будь ласка».

Гассан усміхнувся, і стара заплакала.

«Коли я тебе народила, ти теж усміхався, тобі про це розповідали? А я навіть тебе не пригорнула. Хай простить мені Аллах, навіть не пригорнула...»

Ми не бачили Санаубар, відколи вона втекла з трупою співаків і танцюристів 1964-го, щойно народивши Гассана. Ти ніколи її не бачив, Аміре, проте в молодості то була жінка-мрія. Коли вона всміхалася, на її щоках з’являлися ямочки, а своєю ходою вона зводила чоловіків з розуму. Зустрівши її на вулиці, і чоловіки, і жінки завжди озиралися їй услід. А тепер...

Гассан відпустив її руку та кинувся геть з будинку. Я подався за ним, але наздогнати не подужав. Лише побачив, як він, збиваючи ногами куряву, біжить угору пагорбом, де ви колись гралися. І вирішив його не турбувати. Просидів із Санаубар увесь день, доки небо зі світло-блакитного перетворилося на фіолетове. Уже й ніч запала, і хмари потонули в місячному світлі, а Гассана так і не було. Санаубар побивалася, мовляв, повернутися сюди було помилкою, можливо, навіть більшою, ніж покинути сина. Я змусив її залишитися. Був певен, що Гассан таки прийде.

І він прийшов, уранці, втомлений і знеможений, ніби не спав усю ніч. Узяв руку Санаубар обома своїми та сказав, хай плаче, якщо хоче, але дарма, бо тепер вона вдома, з родиною. Доторкнувся до шрамів на її обличчі, провів рукою по волоссю.

Гассан і Фарзана виходжували Санаубар. Годували її, прали одяг. Я відвів їй одну з гостьових кімнат нагорі. Іноді я визирав у вікно на подвір’я та дивився, як Гассан з матір’ю збирають навколішки помідори або підрізають трояндовий кущ, балакаючи. Думаю, вони надолужували втрачені роки. Наскільки мені відомо, він ніколи не запитував матір, де вона була або чому пішла, а та і не розповідала. Напевне, деякі історії воліють лишатися нерозказаними.

А взимку 1990-го саме Санаубар прийняла у світ Гассанового сина. Ще не засніжило, проте зимові вітри вже гуляли дворами, перекидаючи вазони й шурхочучи листям. Пригадую, як Санаубар вийшла з хижки, тримаючи онука, загорнутого у вовняну ковдру. Стояла й аж сяяла, а над нею нависало похмуре сіре небо, сльози струменіли по її щоках, колючий вітер роздмухував волосся, та вона притискала малюка до себе так, мовби ніколи його не відпустить. Тепер уже не відпустить. Дала потримати його Гассанові, а тоді мені, і я заспівав хлопчикові на вушко молитву, аят аль-Курсі[76].

Його назвали Сограбом — на честь улюбленого Гассанового героя «Шах-наме», як тобі, Аміре-джан, напевно, відомо. Чудовий маленький хлопчик, солодкий, як цукерочка, успадкував характер від батька. Аміре-джан, якби ж ти бачив Санаубар з тим хлоп’ям! Він став центром її існування. Вона шила йому одяг, майструвала іграшки з дерев’яних друзок, шмаття та сухої трави. Коли Сограб підхопив лихоманку, Санаубар усю ніч не спала, три дні постувала. Палила ісфанд[77] на маленькій сковорідці, щоб зняти назар — вроки. У два рочки Сограб уже називав бабусю Сасою. Вони були нерозлучні.

Вона дожила до онукового чотириріччя й одного ранку просто не прокинулася. Здавалася спокійною, умиротвореною, наче тепер уже й не проти була померти. Ми поховали її на цвинтарі, що на пагорбі, біля гранатового дерева, і я над нею теж проказав молитву. Гассан важко пережив цю втрату: знайти і втратити — від цього болить набагато більше, ніж коли просто не мати. Та ще важче смерть Санаубар пережив малий Сограб. Він ходив по будинку й шукав свою Cacy. Але ж ти знаєш, діти все забувають дуже швидко.

Доти — а то був уже 1995 рік — Шураві зазнали поразки і давно забралися геть, а Кабул належав Масуду[78], Раббані[79] та моджахедам. Внутрішні чвари між кланами точилися дуже жорстокі — ніхто не знав, чи доживе до вечора. Наші вуха звикли до свисту артилерійських снарядів, до гуркотіння гарматного вогню, а очі звикли бачити, як з-під уламків викопують тіла загиблих. Кабул за тих часів, Аміре-джан, був надзвичайно близький до так званого пекла на землі. Проте до нас Аллах виявляв милість. Вазір-Акбар-Хан атакували не надто часто, тож ми не відчули війну так болісно, як деякі інші райони.

У ті дні, коли ракетні обстріли майже вщухали, а гармати озивалися тільки вряди-годи, Гассан водив Сограба в зоопарк, щоби подивитися на лева Марджана, або в кіно. Гассан навчив сина стріляти з рогатки, і той, коли йому ще й восьми не було, став смертельно влучним стрільцем: міг з тераси поцілити у вершечок соснової шишки, спертої на цебро посередині двору. Гассан навчив Сограба читати й писати — не бажав, щоб його син ріс неписьменним, як він сам. Я теж прикипів серцем до хлопчика — бачив, як він робить перші кроки, чув, як вимовляє перші слова. Купував Сограбові дитячі книжки в книгарні біля Кінопарку — тепер її вже теж знищили, — але хлопчина ковтав їх так швидко, що я ледве встигав дарувати нові. Він нагадував мені тебе, Аміре-джан, ти в дитинстві теж любив читати. Іноді я читав Сограбові вечорами, грав з ним у загадки, вчив карткових фокусів. Я за ним страшенно сумую...

Узимку Гассан водив сина запускати повітряних зміїв. Тоді турніри влаштовували значно рідше, ніж за давніх часів, — надто довго залишатися надворі було небезпечно, — проте змагання таки проводили, то там, то тут. Гассан саджав малого собі на плечі, й вони підтюпцем бігали вулицями, наздоганяючи зміїв, і вилазили по них на дерева. Пам’ятаєш, Аміре-джан, яким вправним ловцем був Гассан? І він не втратив своєї вправності. А наприкінці зими Гассан і Сограб вішали впійманих за сезон зміїв на стінах головного коридору. Розвішували, як картини.

Я вже казав тобі, що всі ми 1996-го святкували прихід талібів, який поклав край щоденній боротьбі. Пригадую, як того вечора прийшов додому і застав Гассана в кухні — він слухав радіо. І очі його були дуже серйозні. Я запитав, що не так, але він лише похитав головою.

«Бог у поміч тепер хазарейцям, Рахіме-хан-сагіб», — тільки й сказав.

«Гассане, війна закінчилася, — промовив я. — Буде мир, іншалла, і щастя, і спокій. Більше ніяких ракет, ніяких убивств, ніяких похоронів!»

Та Гассан на те лише вимкнув радіо і запитав, чи потрібно мені ще щось, доки він не ліг спати.

За кілька тижнів талібан заборонив бої повітряних зміїв. А два роки по тому, 1998-го, вирізав усіх хазарейців у Мазарі-Шаріфі.