Ловець повітряних зміїв

Розділ двадцять третій

З імли на мить з’являються обличчя, а потім знову розтають. Схиляються до мене, про щось запитують. Усі про щось запитують. Чи пам’ятаю, хто я такий? Чи болить мені десь? Я в курсі, хто я, і болить мені всюди. Хочу сказати їм це, але розмовляти надто боляче. Я знаю, що боляче, бо намагався — коли то було? рік тому? чи два, чи десять? — намагався заговорити до дитини з рум’янами на щоках і підмальованими очима. Той хлопчик... Так, тепер я його добре згадав. Ми начебто в якійсь машині, ми з хлопчиком, а за кермом не Сорая, ні, тому що Сорая ніколи не їздить так швидко. Я хотів щось сказати хлопчику — щось дуже важливе. Тільки от не пригадую, що саме і чому воно таке важливе. Можливо, я хотів попросити його не плакати, втішити, запевнити, що все буде гаразд. Можливо, й ні. Не розумію чому, проте дуже хочу подякувати тому хлопчику...

Обличчя. Усі в зелених шапочках. То виникають, то зникають з очей. Голосно розмовляють, вимовляють слова, яких я не розумію. Чую їхні голоси, якісь інші звуки, пищання та сигнали тривоги. І знову обличчя, обличчя, обличчя. Схилені наді мною. Не пам’ятаю жодного, хіба тільки того чоловіка з нагельованим волоссям і вусами, як у Кларка Ґейбла, — того, в якого на шапочці пляма у формі Африки. Містер Зірка Мильної Опери. Як кумедно. Тепер мені хочеться сміятися. Але сміятися теж боляче.

Непритомнію.

Вона каже, що її звати Айша, «як дружину пророка». Її сиве волосся зачесане на проділ та зв’язане в кінський хвіст, а в носі у неї прикраса у формі сонця. Вона носить біфокальні окуляри, тому очі її здаються витрішкуватими. А ще вона носить зелене й у неї лагідні руки. Вона бачить, що я на неї дивлюся, та всміхається. Каже щось англійською. Проте збоку в огруддя мені впивається щось гостре.

Непритомнію.

Поруч зі мною стоїть чоловік. Я його знаю. Він високий і довготелесий, з довгою бородою. На ньому шапка — як же вона називається? Паколь? Вона набакирена, як у відомого персонажа, ім’я якого вилетіло мені з голови. Я знаю цього чоловіка. Він возив мене кудись кілька років тому. Я його знаю. У мене щось не те з ротом. Чую булькотіння.

Непритомнію.

Права рука пече. Жінка в біфокальних окулярах і з прикрасою у формі сонця схилилася над моєю рукою, чіпляє до неї чисту пластикову трубку. Каже, що це «калій».

— Жалить, наче бджола, правда? — промовляє.

Правда, жалить. Як же її звуть? Щось там пов’язане із пророком. Її я теж знаю вже кілька років. Колись вона зав’язувала волосся в кінській хвіст. Тепер воно зібране в дульку. У Сораї теж була така зачіска, коли ми вперше розмовляли. Коли це було? Минулого тижня?

Айша! Точно!

Щось не так з моїм ротом. І знову та гостра штука, яка впивається в груди.

Непритомнію.

Ми в Сулейманових горах десь у Белуджистані, баба бореться з чорним ведмедем. І це баба з мого дитинства — Туфан-ага, взірець пуштунської могуті, а не вичахлий старець із запалими щоками та порожніми очима, якого майже не видно під купою ковдр. Чоловік і звір — обидва — качаються по зеленій траві. Розвіваються батькові каштанові кучері. Гарчить звір, а може, й баба. Бризкають кров і слина, лапа і рука різко злітають у повітря. Суперники падають, під ними гучно здригається земля, і от уже баба сидить верхи на ведмежих грудях, вчепившись пальцями в звірячу морду. Баба зводить на мене очі — і тепер я бачу. Він — це я. Це я борюся з ведмедем...

Опритомнюю. Довготелесий смаглявий чоловік знову біля мого ліжка. Тепер згадую — його звати Фарід. А з ним дитина з того автомобіля. Обличчя хлопчика чомусь нагадує мені про теленькання дзвіночків. Хочеться пити.

Непритомнію.

Постійно прокидаюся та непритомнію.

Як виявилося, чоловіка з вусами а-ля Кларк Ґейбл звуть лікар Фарукі. І він не зірка серіалів, а хірург, що спеціалізується на травмах шиї та голови, та я все одно чомусь вважаю його Армандом — героєм еротичної мильної опери, дія якої відбувається десь на тропічних островах.

Хотів запитати: «Де я?». Однак мій рот не розтулявся. Я насупився. Арманд усміхнувся — зуби його були сліпучо-білі.

— Аміре, доведеться почекати, — сказав, — але не довго. Скоби скоро знімуть.

Англійською він розмовляв з густим розкотистим урдським акцентом.

Скоби?

Арманд схрестив руки; на передпліччях у нього росло густе волосся, а на пальці була обручка.

— Вам, мабуть, цікаво, де ви і що з вами сталося. Це цілком нормально — післяопераційний стан завжди спантеличує. Тож я розповім вам усе, що знаю.

Мені кортіло розпитати його про скоби. Післяопераційний? Де ж Айша? Я хотів, щоб вона мені всміхнулася, хотів відчути доторк її лагідних рук.

Арманд насупився, трохи зверхньо підійняв одну брову.

— Ви в лікарні в Пешаварі. Уже два дні. Мушу сказати, вам, Аміре, було завдано дуже тяжких травм. І вам, друже, справді страшенно пощастило вижити, — кажучи це, Арманд хитав вказівним пальцем туди-сюди, як маятником. — У вас розірвалася селезінка, але — і тут вам знову страшенно пощастило! — з певною затримкою, тому сталася лише первинна внутрішня кровотеча. Мої колеги з відділення загальної хірургії терміново видалили селезінку. Якби вона розірвалася одразу, ви померли б від втрати крові.

Арманд поплескав мене по руці, в яку був устромлений катетер, і всміхнувся.

— А ще у вас переломи семи ребер. Один з них спричинив пневмоторакс.

Я нахмурився. Спробував розтулити рот. Згадав про скоби.

— Це означає, що ребро пробило легеню, — пояснив Арманд. Потягнув прозору пластикову трубку, що була встромлена в мій лівий бік. Я відчув поколювання в грудях. — Ми закрили дірку спеціальною дренажною трубкою.

Я побачив, що трубка виходить з-під пов’язок у мене на грудях і веде до контейнера, наполовину заповненого стовпцями води. Булькання лунало саме звідти.

— А ще у вас були множинні лацерації. Тобто розриви.

Я хотів відповісти, що знаю значення слова «лацерація», все-таки я письменник. Знову спробував розтулити рот. Забувши про скоби.

— Найгірший випадок лацерації — на верхній губі, — продовжив Арманд. — Удар розсік її навпіл, точно посередині. Та ви не хвилюйтеся, хірурги-пластики все зшили й обіцяють чудовий результат, але шрам таки залишиться. Цього не уникнути... Ще вам розтрощило ліву орбіту — це кістка, в заглибині якої розміщене очне яблуко, та її ми теж уже полагодили. А скоби з щелепи знімуть приблизно за шість тижнів, — правив далі Арманд. — Доти — лише пиття та рідка їжа. Ви трохи схуднете і певний час будете розмовляти, як Аль Пачіно у першому «Хрещеному батьку», — він засміявся. — Але на вас уже сьогодні чекає робота. Знаєте яка?

Я похитав головою.

— Сьогодні ваша робота — випустити гази. Впораєтесь — і ми почнемо давати вам рідину. Хто пердить, той і їсть.

І він знову засміявся.

Згодом, коли Айша замінила катетер і підняла на моє прохання узголів’я ліжка, я замислився про те, що зі мною сталося. Розрив селезінки. Вибиті зуби. Пробита легеня. Потрощена очниця. Та все ж, спостерігаючи за голубом, який дзьобав на підвіконні хлібні крихти, я постійно повертався думками до однієї фрази, кинутої лікарем Армандом-Фарукі: «Удар розсік її навпіл, точно посередині». Точно посередині... Тепер і в мене заяча губа.

Наступного дня мене провідали Фарід і Сограб.

— Сьогодні ти вже розумієш, хто ми? Пам’ятаєш нас? — напівжартома запитав Фарід.

Я кивнув.

— Альхамдулілля[98]! — сказав він з осяйною усмішкою. — Кінець маячні!

— Дякую, Фаріде, — промурмотів я, хоч і щелепи досі були затиснені скобами.

Арманд мав рацію — я справді розмовляв, як Аль Пачіно в «Хрещеному батьку». І щоразу дивувався, коли язик тицявся в дірки на місці вибитих і проковтнутих зубів.

— Серйозно. Дякую тобі. За все.

Той відмахнувся і ледь зашарівся.

— Бас, не варто дякувати.

Я розвернувся до Сограба. Він був одягнений не так, як я пам’ятав: тепер був у світло-коричневому пірган-тюмбані, що здавався трохи завеликим, і чорній ярмулці. Хлопчик дивився собі під ноги та бавився з трубкою від крапельниці, що лежала скрученою на ліжку.

— Ми так і не познайомилися як слід, — сказав я. І простягнув йому руку. — Мене звати Амір.

Хлопчик глянув на мою руку, тоді на мене.

— Ви той самий Амір-ага, про якого розказував тато? — запитав.

— Так.

Тут я згадав слова з Гассанового листа: «Я багато розповідав про тебе Фарзані-джан та Сограбові, розповідав, як ми росли разом, як бавилися та гасали вулицями. Вони сміялися з тих бешкетів, які ми з тобою влаштовували!».

— Сограбе-джан, тобі я теж повинен подякувати, — сказав я. — Ти врятував мені життя.

Хлопчик нічого не відповів. Я опустив руку, тому що він її так і не потиснув.

— У тебе гарне нове вбрання, — пробурмотів я.

— Це мого сина, — озвався Фарід. — Він уже з нього виріс, а на Сограба, можна сказати, майже якраз.

І додав, що Сограб може залишатися в нього, доки ми знайдемо йому новий дім.

— Місця в нас небагато, та що вдієш? Не кидати ж його на вулиці. Та й моїм дітям хлопчина сподобався. Правда, Сограбе?

Але хлопчик так і дивився на підлогу та крутив пальцем трубку.

— Я все хотів запитати, — трохи повагавшись, озвався Фарід, — що сталося в тому домі? Що відбулося між тобою і тим талібом?

— Скажімо так, ми обидва дістали те, на що заслужили, — відповів я.

Фарід кивнув і більше не напосідав. Мені раптом подумалося, що ми з ним встигли стати друзями: десь поміж виїздом з Пешавара в Афганістан та моїм потраплянням у лікарню.

— Я теж дещо хотів запитати.

— Що?

Насправді запитувати мені не хотілось. Я боявся відповіді.

— Рахім-хан...

— Його вже немає.

У серці тенькнуло.

— Він...

— Ні, просто... немає.

Фарід подав мені згорнутий клаптик паперу і ключик.

— Ось що дав мені власник будинку, коли я шукав Рахіма-хана. Сказав, що Рахім-хан виселився наступного дня після нашого від’їзду.

— Куди ж він подався?

Фарід знизав плечима.

— Власник будинку не знав. Сказав тільки, що Рахім-хан залишив тобі лист і цей ключ, а тоді поїхав, — Фарід подивився на годинник. — Нам пора. Бія, Сограбе.

— Зможеш залишити його тут ненадовго? — попросив я. — Забереш пізніше? — а тоді звернувся до Сограба: — Хочеш побути трохи тут, зі мною?

Той здвигнув плечима і нічого не відповів.

— Звісно, — сказав Фарід. — Заберу його перед вечірнім намазом.

У моїй палаті було ще троє пацієнтів. Двоє старших чоловіків: один лежав із загіпсованою ногою, другий дихав з присвистом через астму — і ще підліток років п’ятнадцяти-шістнадцяти, якому видалили апендикс. Старий із гіпсом незмигно на нас витріщався, бігаючи поглядом від мене до хлопчика-хазарейця, який сидів поруч на стільці. Родичі моїх сусідів — літні жінки в яскравих шальвар-камізах[99], діти, чоловіки в ярмулках — шумно снували туди-сюди. Вони приносили пакору, наан, самсу[100], бір’яні[101]. Інколи в палату забрідали якісь незрозумілі люди, як-от високий бородань, який з’явився перед приходом Фаріда та Сограба. Він був закутаний у коричневу накидку. Айша запитала в нього щось мовою урду. Той узагалі не звернув на неї уваги, лише роздивлявся кімнату. Мені здалося, що його погляд затримався на мені трохи довше, ніж годиться. Коли медсестра вдруге озвалася до непроханого гостя, він розвернувся і пішов геть.

— Як ти? — запитав я Сограба.

Хлопчик знизав плечима, дивлячись собі на руки.

— Ти голодний? Ота пані пригостила мене тарілкою бір’яні, проте я не можу їсти, — сказав я. Не міг придумати, як ще підтримати розмову. — Хочеш?

Сограб похитав головою.

— Говорити теж не хочеш?

Він знову похитав головою.

Так ми й сиділи мовчки: я — в ліжку, підпертий двома подушками, а Сограб поруч на триногому стільці. Якоїсь миті я заснув, а коли прокинувся, світло вже стало тьмяним, тіні подовжилися, а Сограб і досі сидів біля мене. Сидів і дивився на свої руки.

Того ж вечора, вже коли Фарід забрав Сограба, я розгорнув лист від Рахіма-хана. Відстрочував читання скільки міг. І ось нарешті почав.

Я витер очі рукавом лікарняного халата. Згорнув лист і поклав під матрац.

Амір, визнана суспільством половина, втілення успадкованого багатства та безкарності гріха, що його супроводжувала... Можливо, саме тому нам з бабою стало набагато легше спілкуватися у США, міркував я. Продавати непотріб за куці гроші — наша чорноробська праця; а похмура квартира — наша американська версія халупи... Можливо, в Америці, коли баба дивився на мене, то бачив дещицю Гассана.

«Душа твого батька, як і твоя, зазнавала сильних страждань», — написав Рахім-хан. Може, й так. Ми обоє грішили та зраджували. Проте батько знайшов спосіб виплекати зі свого розкаяння добро. А що зробив я? Переклав провину на тих, кого зрадив, а потім спробував усе забути? Що зробив я? Лише нажив безсоння...

Чи зробив я хоч щось у житті, щоб усе виправити?

Коли ввійшла медсестра — не Айша, а рудоволоса жінка, ім’я якої вислизнуло мені з пам’яті, — зі шприцом у руці та запитала, чи потрібна мені ін’єкція морфію, я відповів ствердно.

Рано-вранці мені зняли дренажну трубку, і Арманд дозволив персоналу дати мені сьорбнути яблучного соку. Коли Айша ставила чашку з напоєм на тумбочку біля ліжка, я попросив її принести дзеркало. Вона поправила окуляри, розсунула фіранки, щоб впустити ранкове світло в кімнату, і, обернувшись через плече, мовила:

— Ви тільки не забувайте: вже за кілька днів матимете кращий вигляд. Мій зять минулого року потрапив у аварію на мопеді. Від зіткнення з асфальтом його вродливе обличчя стало схожим на спухлий баклажан... Але тепер він знову красень, викапана зірка лоллівудського фільму.

Видовище в дзеркалі, яке мало би бути моїм обличчям, попри запевняння Айші, налякало та вразило. Вигляд у мене був такий, ніби мені під шкіру запхали наконечник повітряного насоса і добряче накачали. Очі запухлі та цілком посинілі. А найбільше дісталося ротові — він перетворився на сміховинну балабушку пурпурно-червоного кольору в синцях і швах. Я спробував усміхнутися — і різкий біль пронизав губи. Нескоро ще я всміхатимусь. Шви також були на лівій щоці, одразу під підборіддям і на лобі, трохи нижче від лінії росту волосся.

Старий із загіпсованою ногою сказав щось мовою урду. Я знизав плечима і похитав головою. Він показав на своє обличчя, погладив його і широко всміхнувся беззубим ротом.

— Дуже добре, — промовив англійською. — Іншалла.

— Дякую, — прошепотів я.

Щойно я відклав дзеркало, увійшли Фарід і Сограб. Хлопчик негайно всівся на стілець і поклав голову на бічне бильце ліжка.

— Що швидше ми тебе звідси заберемо, то краще, — сказав Фарід.

— Лікар Фарукі каже...

— Я не про лікарню, а про Пешавар.

— Чому?

— Навряд чи ти тут у безпеці, — відповів Фарід. І понизив голос: — У талібів тут є друзі. Тебе почнуть шукати.

— Можливо, вже почали, — прошепотів я.

Зненацька мені пригадався той бородань, який забрів у палату і витріщався на мене.

Фарід нахилився ближче.

— Щойно ти зможеш ходити, я відвезу тебе в Ісламабад. Там теж не цілком безпечно, як і всюди в Пакистані, та все ж краще, ніж тут. Принаймні виграємо для тебе час.

— Фаріде-джан, але ж це і для тебе небезпечно. Можливо, краще, щоб тебе не бачили поруч зі мною? У тебе ж родина, про яку мусиш дбати.

Фарід жестом відмахнувся від моїх слів.

— Хлопці мої ще малі, але дуже розважливі. Вони знають, як подбати про своїх матерів і сестер, — усміхнувся. — Ну і я ж не сказав, що рятуватиму тебе безплатно.

— Я на таке не погодився б, навіть якби ти запропонував, — відказав я. Забув, що не можу всміхатися, і спробував. Підборіддям потекла тоненька цівка крові. — Можна тебе попросити про ще одну послугу?

— Для тебе — хоч тисячу разів! — сказав Фарід.

І я розплакався. Хапав ротом повітря, а сльози котилися по щоках і жалили понівечену плоть на губах.

— Що таке? — запитав стривожений Фарід.

Я затулив обличчя однією рукою і простяг уперед другу. Знав, що на мене дивиться вся палата. Потім відчув утому, порожнечу.

— Вибач, — тільки й сказав.

Сограб теж дивився на мене, насупивши чоло.

Потім до мене повернулася мова, і я нарешті попросив Фаріда про те, що вже давно слід було зробити.

— Рахім-хан сказав, що вони живуть тут, у Пешаварі.

— Тоді краще напиши їхні імена, — запропонував Фарід, дивлячись на мене з пересторогою. Ніби боявся, що будь-яке слово може спричинити ще один напад плачу.

Я нашкрябав імена на клаптику паперового рушника: Джон і Бетті Колдвелли.

Фарід заховав складений клаптик у кишеню.

— Пошукаю їх, коли зможу, — сказав. І повернувся до Сограба: — А тебе я заберу ввечері. Не дуже тут утомлюй Аміра-агу.

Проте Сограб уже відійшов до вікна, де по дерев’яному підвіконню тупцяли туди-сюди і дзьобали засохлі хлібні крихти шестеро голубів.

У середній шухляді тумбочки я знайшов старий випуск журналу «Нешинал Джеоґрефік», погризений олівець, гребінець, якому бракувало зубців, і те, по що, власне, так старанно тягнувся, аж піт котився обличчям — колоду карт. Карти я вже раніше перерахував, і колода, на диво, була ціла. Тож я запитав Сограба, чи хоче той зіграти. Однак не сподівався, що він відповість, а що гратиме — поготів: після втечі з Кабула хлопчик був неговіркий. Проте він повернувся і сказав:

— Я вмію грати тільки в панджпар.

— Тоді мені вже тебе шкода, бо я — знаний майстер панджпару. Відомий на весь світ.

Сограб сів на стілець біля мене. Я роздав йому п’ять карт.

— Коли ми з твоїм батьком були такого віку, як ти тепер, то теж грали в цю гру. Особливо взимку, коли дуже сніжило і не можна було вийти надвір. Грали, аж поки заходило сонце.

Сограб зробив хід і взяв з колоди карту. Я крадькома зиркав на нього, поки він розмірковував. Як же хлопчик нагадував батька! Так само обмахувався віялом карт, які тримав обіруч, так само мружився, поки «читав» їх, так само рідко дивився в очі...

Ми грали в тиші. Я переміг у першій партії, дозволив Сограбові виграти другу і чесно програв у наступних п’яти.

— Ти такий же вправний, як і твій батько, а може, навіть і вправніший, — сказав я після останнього програшу. — Інколи мені вдавалося його перемогти, проте, припускаю, частіше він просто піддавався, — я витримав паузу, а потім додав: — Нас із твоїм батьком вигодувала грудьми одна жінка.

— Знаю.

— Що... що він тобі про нас розповідав?

— Що ви були його найкращим у світі другом, — сказав хлопчина.

Я крутив між пальців бубнового валета, перекидав його то лицем, то зворотом.

— На жаль, я був не таким уже й добрим другом, — промовив. — Але я хочу стати другом тобі. Думаю, для тебе я справді був би добрим другом. Як тобі така ідея? Ти не проти?

Я поклав свою руку на його, дуже обережно, та Сограб свою відсмикнув. Кинув карти і відштовхнув стілець. Знову подався до вікна. Небо було посмуговане червоним і багряним — над Пешаваром сідало сонце. Знизу, з вулиці, долинали по черзі то автомобільні гудки, то ревіння віслюків, то свистки поліцейських. Сограб стояв у ясно-червоному світлі, спершись чолом на скло і запхавши кулаки під пахви.

Того ж вечора я вирішив уперше зіп’ястися на ноги, мені допомагали Айша та медбрат, якого вона покликала. Однак я тільки раз пройшовся палатою, вчепившись однією рукою за опору крапельниці на коліщатках, а другою стиснувши передпліччя медбрата. До ліжка добирався десять хвилин, а доки добрався, шрам на животі пульсував і я весь обливався потом. Згодом лежав у ліжку, відсапувався, серце калатало аж у вухах, а я все думав, як же скучив за своєю дружиною.

Ми з Сограбом грали в панджпар майже весь наступний день, знову мовчки. Потім ще один день. Практично не розмовляли, просто грали. Я — спершись на подушки в ліжку, а він — сидячи на триногому стільці. Від гри нас відволікали тільки мої прогулянки палатою та ще походи в туалет, що був далі по коридору. Уночі мені наснилося, що в дверях палати стоїть Ассеф, а в нього в очниці й досі стримить та мідна кулька. «Ми з тобою однакові — ти і я, — сказав Ассеф. — Може, вас із Гассаном і годували тими самими грудьми, але ти — мій близнюк, мій!»

Рано-вранці я сказав Арманду, що виписуюся.

— Вас іще рано від’єднувати від крапельниць, — запротестував той. Сьогодні він був не в хірургічному халаті, а в застібнутому на всі ґудзики темно-синьому костюмі та жовтій краватці. Волосся його було намащене гелем. — Ви досі на внутрішньовенних антибіотиках і...

— Я мушу поїхати, — сказав я. — Дуже ціную все, що ви для мене зробили, весь ваш колектив. Справді. Проте мушу забиратися звідси.

— Куди ж ви поїдете? — запитав Арманд.

— Я волів би про це не говорити.

— Таж ви ледве на ногах стоїте!

— Я можу дійти до кінця коридору і назад. Зі мною все буде добре.

План був такий: забратися з лікарні, знайти гроші, залишені для мене в депозитній скриньці, оплатити рахунки за лікування. Відтак поїхати в сиротинець і залишити Сограба в Джона та Бетті Колдвеллів. Тоді мчати в Ісламабад і змінити маршрут подорожі. Дати собі кілька днів на одужання. Полетіти додому.

Такий-от був у мене план. Аж поки того ранку до мене заїхав Фарід із хлопчиком.

— Твоїх друзів, оцих Джона та Бетті Колдвеллів... немає в Пешаварі, — повідомив Фарід.

Мені знадобилося аж десять хвилин, щоб улізти в пірган-тюмбан. Коли піднімав руку, заболіло в грудях — там, де був надріз для дренажної трубки. Живіт нив щоразу, коли я нахилявся. Від складання кількох речей у коричневий паперовий пакет у мене збилося дихання. Проте я таки спромігся зібратися, і коли Фарід з новиною ввійшов у палату, я сидів на краю ліжка. Сограб сів на ліжко поруч зі мною.

— Куди ж вони поїхали? — запитав я.

Фарід похитав головою.

— Ти не зрозумів...

— Але Рахім-хан сказав...

— Я ходив у консульство США, — пояснив Фарід, пакуючи мою сумку. — У Пешаварі ніколи не було ні Джона, ні Бетті Колдвеллів. Якщо вірити людям з консульства, їх просто не існувало. Принаймні тут, у Пешаварі.

Сограб сидів біля мене і гортав старий випуск «Нешинал Джеоґрефік».

Ми забрали з банку гроші. Тамтешній менеджер — із пузцем і плямами поту під пахвами — тільки те й робив, що всміхався та повторював, що ніхто в банку не торкався наших грошей. «Абсолютно ніхто», — казав серйозно і підносив вказівний палець так само, як Арманд.

Їхати Пешаваром з такою сумою в паперовому пакеті було трохи лячно. До того ж я підозрював кожного бороданя, який витріщався на мене, в тому, що він — таліб-убивця, посланий Ассефом. Мій страх підсилювався двома факторами: у Пешаварі повно бородатих чоловіків і тут усі витріщаються.

— І що нам з ним робити? — запитав Фарід, поволі ведучи мене від лікарняної бухгалтерії до своєї машини.

Сограб, поклавши підборіддя на долоні, стежив за рухом автомобілів на дорозі крізь опущене вікно з заднього сидіння «ленд-крузера».

— Його не можна залишати в Пешаварі, — захекано відказав я.

— Твоя правда, Аміре-ага, не можна, — погодився Фарід. І, відчувши в моїх словах запитання, додав: — Вибач. Я хотів би...

— Фаріде, все гаразд, — промовив я. І навіть стомлено всміхнувся. — Ти й так годуєш чимало ротів.

Біля нашої машини, спершись передніми лапами на дверцята, стояв і метляв хвостом пес. Сограб його гладив.

— Що ж, поки що він поїде зі мною в Ісламабад, — сказав я.

Я проспав практично всю чотиригодинну мандрівку до Ісламабада. Бачив не один сон, але запам’ятав їх як місиво образів, уривки зорових спогадів, що блимали в голові, ніби картки в «Ролодексі»[102]. Ось баба маринує ягнятину на мій тринадцятий день народження. Ось ми з Сораєю вперше кохаємося: сходить сонце, у наших вухах досі відлунює весільна музика, розмальовані хною пальці дружини переплелися з моїми. Ось батько повіз нас із Гассаном на полуничні поля в Джелалабад — їхній власник дозволив нам з’їсти, скільки заманеться, якщо купимо бодай чотири кілограми ягід, тож урешті в нас із Гассаном розболілися животи. Ось темна, майже чорна кров, що крапає на сніг із Гассанових штанів. «Кров — могутня штука, бачєм». І вже хала Джаміля поплескує Сораю по коліні та каже: «Богові краще знати. Можливо, так і мало бути». Ось ми спимо на даху батькового дому. А ось батько, який каже мені, що єдиний у світі смертний гріх — це крадіжка: «Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду». І ще дзвінок Рахіма-хана та його фраза про «спосіб знову стати хорошим». Спосіб знову стати хорошим...