Ловець повітряних зміїв

Розділ тринадцятий

Коли ми приїхали до Тагері наступного вечора — для ляфзу, церемонії «обітниці», — я мусив припаркувати «форд» на протилежному боці вулиці. Бо на під’їзній доріжці вже було повно машин. Я був у темно-синьому костюмі, який придбав напередодні, після того, як завіз бабу додому. Поправив краватку, зиркнувши в дзеркало заднього огляду.

— Ти вельми хоштіп, — сказав баба. Тобто привабливий.

— Дякую, баба. Ти як? Витримаєш усе це?

— Чи витримаю? Аміре, та це ж найщасливіший день мого життя, — відповів він, втомлено всміхаючись.

По той бік дверей було чутно теревені, сміх і неголосну афганську музику — начебто класичний вірш, газель[53] у виконанні Устада Сараганґа. Я подзвонив у двері. Між фіранок у вікні передпокою майнуло і зникло обличчя.

— Вони приїхали! — сказав жіночий голос. Балачки стихли. Хтось вимкнув музику.

Ханум Тагері відчинила двері.

— Салям алейкум, — промовила вона, сяючи. Я зауважив, що Джаміля зробила хімію та вдягла елегантну довгу чорну сукню.

Коли я ввійшов у фойє, її очі зволожилися.

— Ти ледве переступив поріг, Аміре-джан, а я вже плачу, — сказала ханум Тагері.

Я поцілував їй руку, як напучував мене батько напередодні ввечері.

Вона провела нас яскраво освітленим коридором до вітальні. На обшитих деревом стінах висіли портрети людей, які стануть моєю новою родиною: молода ханум Тагері з пишною зачіскою та генерал на тлі Ніагарського водоспаду; ханум Тагері в безшовній сукні, а генерал з чорною шевелюрою — у піджаку з вузькими лацканами та тонкій краватці; Сорая біля дерев’яних «американських гірок» — махає і всміхається, а на її срібних брекетах виблискує сонце. Фото, на якому генерал при повній бойовій амуніції тисне руку йорданському королю Гуссейну. Портрет Загіра-шаха.

У вітальні було повно люду — зо дві дюжини гостей повсідалися на стільцях, розставлених попід стінами. Коли ввійшов баба, всі встали. Ми повільно обійшли кімнату: батько попереду, а я за ним. Тиснули руки і вітали гостей. Генерал — у незмінному сірому костюмі — обійнявся з бабою, вони лагідно поплескали один одного по плечах. Обмінялися вітальними «салям» поважним стишеним тоном.

Генерал тримав мене на відстані витягнутої руки та всміхався з розумінням, ніби казав: «Отепер усе правильно, бачем, по-афганськи, як годиться». Потім ми тричі поцілувалися в щоки.

Ми з бабою сіли поруч у переповненій кімнаті навпроти генерала та його дружини. Батькове дихання трохи збилося, він постійно витирав хустинкою піт з чола та голови. Помітив, що я дивлюся на нього, і вичавив напружену усмішку.

— Зі мною все гаразд, — пробурмотів.

За традицією Сораї серед присутніх не було.

Кілька хвилин коротких перемовлянь та розмов ні про що — і генерал нарешті прочистив горло. У кімнаті запала тиша, всі шанобливо опустили погляди на руки. Генерал кивнув бабі.

Батько теж прочистив горло. Почав говорити, але не міг вимовити речення до кінця, зупинявся, щоби передихнути.

— Генерале-сагіб, ханум Джаміля-джан... сьогодні ми з сином... прийшли у ваш дім з великим смиренням. Ви... шановані люди... з відомих і шляхетних родин... з гордих родів. У мене нема нічого, крім найглибшої ігтірам... пошани до вас, ваших прізвищ і пам’яті... ваших предків.

Він зупинився. Перевів подих. Витер чоло.

— Амір-джан — мій єдиний син... моя єдина дитина, і він був мені добрим сином. Маю надію, що він виявиться... вартим вашої доброти. Прошу вас виявити ласку Аміру-джану й мені... та прийняти мого сина до вашої родини.

Генерал ввічливо кивнув.

— Нам за честь породичатися з сином такого чоловіка, як ви, — сказав. — Ваша слава вас випереджає. Я був вашим скромним шанувальником у Кабулі, лишаюся ним і тепер. Нам за честь те, що ваша і наша родини об’єднаються... Аміре-джан, що ж до тебе, то я радо вітаю тебе в нашій родині як сина, чоловіка моєї доньки, нур[54] очей моїх. Твій біль буде нашим болем, твоя радість — нашою радістю. Сподіваюся, з часом ми з халою Джамільою станемо для тебе другими батьками, і молюся за ваше щастя з нашою любою Сораєю-джан. Благословляємо вас обох.

Усі заплескали, і за цим сигналом голови повернулися в бік коридору. Як же я чекав тієї миті!

У кінці коридору з’явилася Сорая. Вбрана в приголомшливу традиційну афганську сукню винного кольору з довгими рукавами та золотою оздобою. Баба взяв мою руку та стиснув. Ханум Тагері зайшлася сльозами. Сорая з почетом юних родичок поволі підійшла до нас.

Поцілувала моєму батькові руку. І нарешті сіла поруч зі мною, опустивши очі.

Загриміли оплески.

Згідно з традицією, родина Сораї мала влаштувати вечірку на честь заручин — шірініхорі, церемонію «поїдання солодощів». Потім черга періоду заручин, який триває кілька місяців. А тоді — весілля, за яке повинен платити баба.

Ми вирішили відмовитися від шірініхорі. Усі розуміли причину, тому не довелося її озвучувати: у баби просто не було вже тих кількох місяців.

Доки тривали приготування до весілля, ми з Сораєю не могли лишатися наодинці — це вважалося неправильним, оскільки ми ще не одружилися і навіть не мали шірініхорі. Тож я змушений був змиритися з вечерями в Тагері разом з бабою. Сидів за столом навпроти Сораї. Уявляв, як воно буде: відчути її голову в себе на грудях, вдихнути запах її волосся. Цілувати її. Кохатися з нею.

На арусі, шлюбну церемонію, батько витратив 35 тисяч доларів — майже всі свої заощадження. Винайняв великий афганський бенкетний зал у Фрімонті — його власник знав бабу ще з Кабула, тому надав суттєву знижку. Батько заплатив і за чіли — однакові весільні обручки, — і за діамантовий перстень, який я вибрав. Купив мені смокінг і традиційний зелений костюм для ніки — шлюбної церемонії.

З усіх метушливих приготувань до весілля — на превелике щастя, більшість із них узяли на себе ханум Тагері та її друзі — я пам’ятаю лише кілька моментів.

Пам’ятаю піку. Усі сиділи круг стола, ми з Сораєю були вбрані в зелене — колір ісламу, а також колір весни й починань. Я був у костюмі, а Сорая (єдина жінка за столом) — у сукні з довгими рукавами та серпанком. З нами сиділи баба, генерал Тагері (тепер він був у смокінгу) та кілька дядьків Сораї. Ми з нею понурили очі, урочисто й поважно, лише зрідка кидали одне на одного побіжні погляди. Мулла розпитував свідків і читав Коран. Ми присяглися. Підписали свідоцтва. Тоді один з дядьків Сораї, той, що з Вірджинії, Шаріф-джан, брат ханум Тагері, підвівся та прокашлявся. Сорая розповідала, що він прожив у США вже понад двадцять років. Працював у Службі імміграції та натуралізації, був одружений з американкою. А ще був поетом. Цей невеличкий чоловічок з пташиним обличчям і пухнастим волоссям прочитав присвячений Сораї довгий вірш, що був нашвидкуруч записаний на аркуші паперу з готелю. «Вах-вах, Шаріфе-джан!» — вигукували всі, коли він завершив.

Пригадую, як ми йшли рука в руку до сцени: я вже в смокінгу, а Сорая — прекрасна лебідка в білій сукні з серпанком. Баба шкутильгав поруч зі мною, а генерал з дружиною — коло своєї доньки. Процесія з дядечок, тітоньок, кузенів та кузин рухалася слідом за нами по проходу, розділяючи море гостей, що аплодували і мружилися від спалахів фотокамер. Один з кузенів Сораї, син Шаріфа-джана, тримав Коран над нашими головами, доки ми повільно просувалися вперед. З гучномовців лунала весільна пісня, «Агеста боро» — та сама, яку співав російський солдат на блокпості біля Магіпару тієї ночі, коли ми з бабою полишали Кабул:

Пригадую, як сидів на дивані посеред сцени, мовби на троні, тримав Сораю за руку, і на нас дивилися три сотні облич. Ми відбули церемонію Айна Масшаф — коли нареченим дають дзеркало і накидають на голови вуаль, щоб вони могли вдивлятися у відображення одне одного на самоті. Дивлячись на усміхнене обличчя Сораї в тому люстрі під час хвилинного затишку попід вуаллю, я вперше прошепотів, що кохаю її. І на її щоках розцвів рум’янець, червоний, як хна.

Переді мною поставали барвисті тарелі з чопан-кебабом, шол-є-ґошті[55] та диким коричневим рисом. Я бачив, як баба сидить поміж нами на дивані й усміхається. Пригадую, як спітнілі чоловіки танцювали в колі традиційний аттан[56], підстрибували, крутилися все швидше й швидше під шалений ритм табли, аж доки виснажилися майже всі й у колі лишилися тільки декілька. Пригадую, як мені хотілося, щоб з нами був Рахім-хан.

А ще пам’ятаю, як раптом мені стало цікаво, чи й Гассан теж уже одружився. І якщо так, то чиє обличчя він бачив у люстерку попід вуаллю? Чиї розписані хною руки стискав?

Близько другої ночі гулянка перемістилася з бенкетної зали в квартиру баби. І знову чай лився рікою, і лунала музика, доки сусіди викликали копів. Коли до сходу сонця лишалося вже менше години, всі гості розійшлися, і ми з Сораєю вперше лягли разом у ліжко. Усе своє життя я був поміж чоловіків. А тієї ночі нарешті спізнав ніжність жінки.

Сорая сама виявила бажання переселитися до нас із бабою.

— Я думав, ти хочеш, щоб у нас було власне житло, — сказав я.

— Ти що, кака-джан такий хворий! — відповіла вона. У її очах було написано, що так розпочинати шлюбне життя не можна.

Я поцілував її.

— Дякую.

Сорая присвятила себе турботі про мого батька. Щоранку приносила йому чай з тостом, допомагала вставати і лягати в ліжко. Давала знеболювальне, прала одяг, щодня по обіді читала міжнародні новини з газети. Готувала його улюблену страву — картопляну шорву[57], — хоч баба з’їдав заледве кілька ложечок, і щодня виводила його на коротку прогулянку кварталом. А коли батько вже був прикутий до ліжка, перевертала його щогодини з боку на бік, щоб у нього не з’явилися пролежні.

Одного дня я ходив у аптеку по морфій для баби. Повернувся додому, та щойно зачинивши двері, краєм ока помітив, як Сорая хутко ховає щось під батькову ковдру.

— Агов! Я все бачу! Що ви там робите?

— Нічого, — відповіла Сорая, усміхнувшись.

— Брехунка! — я підняв ковдру. — Що це?

Та я вже знав, що це, бо витягнув з-під ковдри оправлений у шкіру записник. Пальці пробіглися по золотистому стебнуванню на краях. І згадалися феєрверки тієї ночі, коли Рахім-хан подарував мені його, ночі мого тринадцятиліття, коли ракети з шипінням злітали в небо та розсипалися червоними, зеленими й жовтими букетами.

— Мені аж не віриться, що це ти отак пишеш, — сказала Сорая.

Баба ледве підняв голову з подушки.

— То я її змусив. Сподіваюся, ти не проти.

Я віддав записник Сораї і вийшов з кімнати. Баба ненавидів, коли я плакав.

Через місяць після весілля до нас на вечерю навідалися генерал Тагері з халою Джамілею, Шаріф, його дружина Сюзі та кілька Сораїних тіток. Сорая приготувала сабзі челлов — білий рис зі шпинатом та ягнятиною. Після вечері ми пили зелений чай і грали в карти, розділившись на групки по четверо. Я і Сорая грали з Шаріфом та Сюзі за кавовим столиком поряд з диваном, на якому під вовняною ковдрою лежав баба. Він спостерігав, як я жартую з Шаріфом, як переплітаються наші з Сораєю пальці, дивився, як я відкидаю пасмо волосся з її обличчя. Я бачив, що подумки він усміхається, і усмішка його така широка, як кабульське небо вночі, коли тремтять тополі, а в саду несамовито тріщать цвіркуни.

Майже опівночі баба попросив допомогти йому вкластися в ліжко. Ми з Сораєю закинули його руки собі на плечі й обхопили батька за спину. Коли вже вмостили його на ліжко, баба сказав Сораї вимкнути лампу. А тоді попросив нас нахилитися і поцілував обох.

— Кака-джан, зараз я принесу морфій і склянку води, — промовила Сорая.

— Не треба, — заперечив баба. — Сьогодні не болить.

— Добре, — відповіла вона і підтягнула вище ковдру.

Ми зачинили двері.

Баба більше не прокинувся...

Усі місця на паркінгу біля мечеті в Гейварді були зайняті. Імпровізована стоянка утворилася на голому полі позаду будівлі — там щільними рядами розмістилися седани й універсали. Щоб знайти місце для машини, люди мусили проїхати три-чотири квартали на північ від мечеті.

У чоловічій частині мечеті, великій квадратній кімнаті, паралельними рядами були розстелені афганські килимки та матраци. Чоловіки скидали взуття при порозі, входили та сідали на матраци, схрестивши ноги. Мулла співав у мікрофон сури з Корану. Я сидів біля дверей — на традиційному місці для родичів померлого. Генерал Тагері сидів поруч зі мною.

Крізь відчинені двері я бачив ряди машин, яких усе більшало. На лобовому склі виблискувало сонце. З автівок виходили пасажири: чоловіки в темних костюмах, жінки в чорних сукнях і традиційних білих хіджабах.

Доки кімнатою відлунювалися слова з Корану, я згадував давню історію про те, як баба боровся з чорним ведмедем у Белуджистані. Баба все своє життя боровся з ведмедями. Втративши юну дружину. Самотужки виховуючи сина. Покинувши улюблену батьківщину, свою ватан. Зазнавши злиднів. Приниження. І врешті прийшов такий ведмідь, якого він не зміг перемогти. Але й програти зумів на власних умовах.

Після кожного циклу молитов групи скорботних людей вишиковувалися в чергу та співчували мені на шляху до виходу. Я покірно тиснув їм руки. Багатьох узагалі ледве знав. Усміхався ввічливо, дякував за побажання, вислуховував усе, що вони казали про бабу.

— ...допоміг мені збудувати дім у Таймані...

— ...благослови його...

— ...не було до кого звернутись, а він мені позичив...

— ...знайшов мені роботу... ледве мене знав...

— ...він мені як брат...

Слухаючи їх, я збагнув, що здебільшого саме баба визначив те, ким і чим я був; збагнув, який глибокий слід він залишав у життях інших людей. Скільки себе пам’ятаю, я був «сином баби». І от його не стало. Баба вже не зможе вказувати мені шлях, доведеться самотужки його шукати.

Ця думка мене нажахала.

А перед тим я стояв на маленькій мусульманській ділянці цвинтаря та дивився, як бабу опускають у яму. Мулла сперечався з якимось чоловіком — вони не могли дійти згоди, який аят з Корану доречніше процитувати над могилою. Суперечка стала б огидною, якби не втручання генерала Тагері. Мулла вибрав аят і продекламував його, кидаючи на свого супротивника гнівні погляди. Я дивився, як у яму вкидають першу жменю землі. Потім пішов. Побрів на інший бік цвинтаря. Сів у затінку червоного клена.

Аж ось останні плакальники висловили мені своє шанування, і мечеть спорожніла — залишився тільки мулла, який відмикав мікрофон і загортав Коран у зелене сукно. Ми з генералом вийшли на підвечірнє сонце. Спустилися сходами повз групки курців. Я чув уривки їхніх розмов — про футбольний матч наступними вихідними в Юніон-Сіті, про новий афганський ресторан у Санта-Кларі... Життя тривало далі, а баба залишився в минулому.

— Бачєм, як ти? — запитав генерал Тагері.

Я заскреготав зубами, щоб стримати сльози, які накопичилися за весь день.

— Піду знайду Сораю, — тільки й сказав.

— Гаразд.

Я подався до жіночої частини мечеті. Сорая стояла на сходинках з матір’ю та кількома пані, яких я невиразно пам’ятав ще з весілля. Я покликав її жестом. Вона сказала щось матері та підійшла до мене.

— Можемо прогулятися?

— Звісно.

Сорая взяла мене за руку. Ми пішли звивистою стежкою, всипаною гравієм, пообіч якої ріс невисокий живопліт. Сіли на лавку та спостерігали, як літня пара, опустившись навколішки біля могили за кілька рядів від нас, поклала до надгробка букет стокроток.

— Сорає?

— Що?

— Я за ним сумуватиму.

Вона поклала руку мені на коліно. На її безіменному пальці зблиснула придбана бабою чіла. Позаду нас роз’їжджалися по Мішн-бульвару гості, що оплакували бабу. Невдовзі ми теж поїдемо, і батько вперше залишиться зовсім сам.

Сорая пригорнула мене до себе, і я нарешті заплакав.

Оскільки ми з Сораєю оминули етап заручин, то багато чого про Тагері я дізнався вже після одруження. Приміром, те, що раз на місяць генерал потерпає від страшної мігрені, яка триває майже тиждень. Коли починався напад болю, генерал ішов у свою кімнату, роздягався, вимикав світло, замикав двері та виходив лише тоді, коли біль вщухав. Ніхто не мав права до нього потикатися, ніхто не смів стукати в двері. Урешті-решт він раптом з’являвся, знову в своєму сірому костюмі, пахнув сном і простирадлами, а очі мав припухлі й запалені. Від Сораї я довідався, що генерал і ханум Тагері спали в різних кімнатах, скільки вона себе пам’ятає. Дізнався, що генерал іноді буває дріб’язковим, наприклад, коли тільки куштує курну, яку подала йому дружина, зітхає та відсовує подалі. «Може, тобі приготувати щось інше?» — запитує ханум Тагері, проте він не зважає на неї, дується і їсть хліб із цибулею. За таких ситуацій Сорая завжди злиться, а її мама плаче. Сорая також розповіла мені, що генерал приймав антидепресанти. Я дізнався, що він утримував родину за рахунок державних дотацій і не працював у США на жодній роботі, бо волів радше обмінювати на готівку видані урядом чеки, аніж принижуватися на посаді, не гідній чоловіка його становища. А блошиний ринок розглядав як таке собі хобі, можливість поспілкуватися з приятелями-афганцями. Генерал вважав, що рано чи пізно Афганістан звільнять, монархію відновлять і його знову покличуть на службу. Тому щодня вдягав свій сірий костюм, заводив кишеньковий годинник і чекав.

Я дізнався, що ханум Тагері — яку я тепер називав халою Джамілею — колись славилася в Кабулі чарівним голосом. Вона ніколи не співала професійно, проте талант у неї безперечно був — виявляється, ханум Тагері виконувала народні пісні, газелі та навіть раґи[58], що традиційно належали до чоловічої царини. Та хоч генерал і був палким поціновувачем музики — мав, до речі, чималу колекцію касет з класичними газелями в афганському й індійському виконанні, — однак вважав, що людям знаним співати не годиться. Тому, беручи шлюб із Джамілею, висунув умову, щоб вона ніколи не співала прилюдно. Сорая розповіла, що її мати хотіла заспівати на нашому весіллі, та генерал глянув на неї так, як він уміє, і про це більше не йшлося. Раз на тиждень хала Джаміля грала в лото, а щовечора дивилася Джонні Карсона[59]. Її дні минали в саду — вона доглядала троянди, герані, батат і орхідеї.

Коли ми з Сораєю одружилися, квіти та Джонні Карсон мусили поступилися місцем. Новою радістю в житті хали Джамілі став я. На противагу стриманим і дипломатичним манерам генерала — він не виправляв мене, коли я називав його генералом-сагібом, — хала Джаміля не цуралася обожнювання. Зокрема, я вислуховував увесь її довжелезний перелік нарікань на здоров’я, до якого генерал уже давно оглухнув. Сорая розповіла, що після паралічу кожен трепет у грудях мати вважала серцевим нападом, усякий біль у суглобах — початком ревматоїдного артриту, а будь-яке посмикування ока — ще одним паралічем. Пригадую, як хала Джаміля вперше розказала мені про гульку на шиї.

— Значить, я завтра пропущу навчання та відвезу вас до лікаря, — пообіцяв я.

Та генерал на це лиш усміхнувся і зауважив:

— Тоді ти, бачєм, можеш більше ніколи не побачити своїх книжок. Медичні картки твоєї хали — як твори Румі, багатотомні.

Але вона цінувала мене не лише як слухача монологів про хвороби. Я був переконаний, що хай би я навіть узяв рушницю і, ошалівши, подався б убивати, то й тоді мене не полишила б сліпа любов цієї жінки. Тому що я зцілив її серце від найприкрішої з недуг. Визволив від найбільшого страху будь-якої афганської матері: що жоден шляхетний хастеґяр не попросить руки її доньки, що донька зістариться на самоті, без чоловіка та дітей. Бо кожній жінці потрібен чоловік. Навіть якщо він придушує в ній пісню.

А ще я дізнався від Сораї подробиці того, що сталося у Вірджинії.

Ми були на весіллі. Сораїн дядько Шаріф, той, що працював на імміграційну службу, одружував свого сина з афганкою з Ньюарка. Церемонія відбувалася там само, де півроку тому в нас із Сораєю була арусі. Ми стояли серед натовпу гостей, дивились, як наречена приймає персні від родини нареченого, коли раптом почули розмову двох жінок середнього віку, що стояли до нас спинами.

— Яка чудова наречена, — сказала одна. — Тільки поглянь на неї. Магбуль[60], як місяць.

— Так, — докинула друга. — І до того ж чиста. Доброчесна. Хлопців не мала.

— Отож. Кажу тобі, правильно вчинив, що не одружився з кузиною.

Дорогою додому Сорая розридалася. Я підігнав «форд» до бордюру та припаркувався під ліхтарем на Фрімонт-бульварі.

— Не зважай, — промовив, відкидаючи їй волосся за плечі. — Кому яке діло?

— Чорт, це так несправедливо, — відрізала вона.

— Забудь і все.

— Їхні сини ходять по нічних клубах у пошуках «м’яса», дівчата від них вагітніють, народжують позашлюбних дітей — і ніхто ані пари з уст. Де там, це ж чоловіки так розважаються! А я припустилася єдиної помилки — і всі вже одразу торочать про нанґ і намус, і мені доведеться відбілювати репутацію до кінця життя...

Я витер пучкою великого пальця сльозу з її підборіддя, якраз понад родимкою.

— Я не розповідала тобі, — продовжила Сорая, втираючи очі, — але мій батько тієї ночі прийшов з пістолетом. Сказав... що в обоймі дві кулі: одна для мого хлопця, друга — для нього, якщо я не піду додому. Я кричала, лаяла батька, як тільки могла, казала, що він не зможе тримати мене під замком довіку, що бажаю йому смерті...

З-під її повік знову з’явилися сльози.

— Коли він привіз мене додому, мама міцно мене обійняла і теж заплакала. Говорила щось, але я нічого не могла розібрати, бо вимова в неї тоді була нечітка. І от батько завів мене в спальню, посадовив перед трюмо. Вручив ножиці та спокійно наказав обрізати коси. Спостерігав, як я виконувала наказ... Потім я тижнями не виходила з дому. А коли вийшла, мені чулися чи вчувалися пошепти всюди, хоч куди я йшла. То було чотири роки тому, за три тисячі миль звідси, а я досі їх чую...

— Та пішли вони всі, — сказав я.

Сорая чи то схлипнула, чи засміялась.

— Коли я розповідала тобі все по телефону в ніч хастеґярі, то була певна, що ти передумаєш.

— Нізащо, Сорає.

Вона всміхнулася і взяла мене за руку.

— Як же мені пощастило, що я тебе знайшла. Ти зовсім інакший, не такий, як інші знайомі мені афганські чоловіки.

— Пропоную більше ніколи про це не говорити, добре?

— Добре.

Я поцілував її в щоку та від’їхав від бордюру. Кермуючи, думав собі, чому ж я інакший. Можливо, тому що мене виховали чоловіки: в моєму оточенні не було жінок, тож я ніколи близько не стикався з подвійними стандартами афганського суспільства щодо них. Можливо, тому що баба був таким нетиповим афганським батьком, лібералом, який жив за власними правилами, індивідуалістом, який не зважав на соціальні звичаї або змінював їх на свій лад.

Але, думаю, основна причина мого спокійного ставлення до Сораїного минулого полягала в тому, що й у мене було власне. І я добре знав, що таке розкаяння.

Невдовзі після смерті баби ми з Сораєю переїхали в однокімнатну квартиру у Фрімонті за кілька кварталів від будинку генерала Тагері та хали Джамілі. Батьки Сораї придбали нам на новосілля коричневий шкіряний диван і набір тарілок «Мікаса». А генерал підготував для мене ще й додатковий подарунок — новісіньку друкарську машинку Ай Бі Ем. У коробці була записка мовою фарсі:

Я продав батьків «фольксваген» і відтоді жодного разу не бував на блошиному ринку. Натомість щоп’ятниці навідувався на батькову могилу й інколи бачив на надгробку свіжий букет фрезій — значить, і Сорая тут була.

У нас із Сораєю почалася пора буденності — та дрібних див — подружнього життя. Ми ділилися зубними щітками і шкарпетками, передавали одне одному вранішню газету. Вона спала з правого боку ліжка, а я надавав перевагу лівому. Вона любила пишні подушки, а я — тверді. Вона їла пластівці насухо, як перекус, а я заливав їх молоком.

Того літа мене прийняли на навчання в університет Сан-Хосе, і я вибрав англійську як профільний предмет. А ще пішов працювати вечорами охоронцем на меблевий склад у Саннівейл.

Робота була смертельно марудна, проте мала певні привілеї: коли о шостій вечора всі розходилися й між рядами вкритих плівкою диванів, що здіймалися аж до стелі, розповзалися тіні, я витягав свої книжки та вчився. Саме там, в офісі меблевого складу, що просякнув «Пайн-Солем»[61], я почав писати перший роман.

Наступного року Сорая теж вступила в університет Сан-Хосе, обравши, на превелику батькову прикрість, педагогічний напрям.

— Не збагну, навіщо ти марнуєш на це свій талант, — сказав якось за вечерею генерал. — Ти знаєш, Аміре-джан, що в школі вона була відмінницею? — а тоді звернувся до Сораї: — Така тямуща дівчина, як ти, цілком могла б стати юристом або політологом. Іншалла, коли Афганістан звільнять, ти допомогла б написати нову конституцію. Бо тоді країна дуже потребуватиме молодих талановитих афганок — таких, як ти. А з твоїм прізвищем тобі могли б навіть запропонувати міністерський портфель.

Я помітив, як Сорая відсторонилася з напруженим обличчям.

— Я — не дівчина, падар. Я — одружена жінка. Крім того, вчителі тоді теж будуть потрібні.

— Вчити може будь-хто.

— Мадар, а є ще рис? — запитала Сорая.

Коли генерал, попрощавшись, поїхав у Гейвард на зустріч з якимись своїми приятелями, хала Джаміля спробувала розрадити Сораю.

— Він тобі добра бажає, — сказала вона, — хоче, щоб ти була успішною.

— Ага, щоб вихвалятися донькою-аташе перед друзями. Ще одна медаль для генерала, — відказала Сорая.

— Не мели дурниць!

— Успішною, — прошипіла Сорая. — Принаймні я не така, як він. Сидить собі тут, доки інші борються з Шураві, та чекає, коли вляжеться пил, щоби повернутися та заявити про своє право на шикарну невеличку урядову посаду. Учителюванням, може, багато й не заробиш, але це моя улюблена справа! І бути вчителькою, до речі, вже точно набагато краще, ніж сидіти на соціальному забезпеченні.

Хала Джаміля прикусила язик.

— Якщо він колись почує, що ти таке кажеш, то назавжди перестане з тобою розмовляти.

— Не хвилюйся, — фиркнула Сорая, кинувши серветку на тарілку. — Я не скривджу його дорогоцінне еґо.

Улітку 1988-го, за півроку до того, як Радянський Союз вивів війська з Афганістану, я завершив свій перший роман: історію про батька та сина, яка розгортається в Кабулі та яку я написав здебільшого на подарованій генералом друкарській машинці.

Надіслав запити до дюжини літературних агенцій, а проте дуже здивувався, коли одного серпневого дня відчинив поштову скриньку і знайшов там лист від нью-йоркської агенції з проханням надіслати повний рукопис. Я відправив його поштою наступного ж дня. Сорая поцілувала дбайливо загорнутий пакунок, а хала Джаміля наполягла, щоб ми пронесли його під Кораном. Сказала, якщо мою книжку приймуть, то вона виконає задля мене назр — заріже вівцю та роздасть м’ясо бідним.

— Будь ласка, хала-джан, не потрібно назру, — сказав я, цілуючи її в обличчя. — Краще виконайте закят — дайте гроші тому, хто в скруті, гаразд? Не потрібно вбивати овець.

Через шість тижнів чоловік на ім’я Мартін Ґрінволт зателефонував з Нью-Йорка та попросився бути моїм представником. Я розповів про це лише Сораї.

— Наявність агента ще не означає, що мене надрукують. Відсвяткуємо, коли Мартін продасть роман.

Ще через місяць Мартін зателефонував і повідомив, що мій роман таки надрукують. Коли я розповів про це Сораї, вона заверещала з радості.

Того вечора ми з її батьками влаштували святкову трапезу. Хала Джаміля приготувала кофту — м’ясні кульки з білим рисом — і білий ферні[62]. Генерал сказав, що пишається мною, а його очі розчулено поблискували. Коли вони з дружиною пішли, ми продовжили святкування пляшкою дорогого «Мерло», яку я купив дорогою додому — генерал не схвалював вживання алкоголю жінками, тому Сорая не пила в його присутності.

— Я так тобою пишаюся, — сказала, піднімаючи свій келих до мого. — І кака теж тобою пишався б.

— Це точно, — відповів я, думаючи про бабу. Як же мені хотілося, щоб він був поруч!

Згодом, коли Сорая заснула — вино завжди наганяло на неї сон, — я стояв на балконі та вдихав прохолодне літнє повітря. Згадував Рахіма-хана і той маленький схвальний відгук на моє перше оповідання. А ще я згадував Гассана. «Настане день, іншалла, і ти станеш видатним письменником, — сказав він якось. — І твої оповідки читатимуть люди з усього світу». У моєму житті було стільки хорошого. Стільки щастя. Цікаво, чи заслужив я бодай на частину цього щастя?

Роман вийшов друком улітку наступного, 1989-го, року, і видавець відправив мене в книжковий тур п’ятьма містами. У афганській спільноті я став сякою-такою знаменитістю. Того ж року Шураві остаточно вивели війська з Афганістану. Для афганців мала б настати благословенна пора. Натомість на моїй батьківщині продовжувала лютувати війна, тепер уже між самими афганцями: моджахедами та урядом Наджибулли — радянської маріонетки. Тож афганських біженців у Пакистані все прибувало. Того самого року завершилася холодна війна та було зруйновано Берлінську стіну. А ще то був рік подій на Тяньаньменьській площі[63]. На тлі всього цього про афганців забули. І генерал Тагері, сподівання якого вже були ожили, коли Союз забрався геть, знову став накручувати свій кишеньковий годинник.

І того ж таки року ми з Сораєю вирішили зачати дитину.

Від думки про батьківство в мені вирували емоції. Я відчував і страх, і захват, і збентеженість, і п’янкість одночасно. Яким батьком я стану, думалося мені. Хотілося бути точнісінько таким, як баба, і водночас анітрохи його не нагадувати.

Однак минув рік, і нічого не відбулося. Сорая стала нервовою, нетерплячою, дратівливою. Натяки хали Джамілі стали надто відвертими, приміром: «Хо деґа! — Ну! — То коли вже я співатиму Аллах Гу[64] за свого маленького навасу[65]?». Генерал, як справжній пуштун, ніколи ні про що не запитував, бо це було б втручання в сексуальні справи доньки та її чоловіка, хай навіть вони одружені вже чотири роки. Але генерал зиркав угору щоразу, коли хала Джаміля дражнила нас на тему дитинки.

— Буває, що не одразу виходить, — сказав я Сораї однієї ночі.

— Але ж, Аміре, рік — це аж ніяк не одразу! — відказала вона не своїм голосом. — Я впевнена, щось не так.

— Тоді нам треба до лікаря.

Лікар Розен — круглопузий повновидий чоловік з дрібними рівними зубами — розмовляв з легким східноєвропейським акцентом, імовірно, слов’янським. Він захоплювався потягами: у його кабінеті всюди, хоч куди глянь, були книжки про історію залізниці, моделі локомотивів, картини, на яких поїзди їхали по рейках через зелені пагорби або мости. І гасло над столом: «Життя — це поїзд. Сідай у вагон».

Він виклав нам план дій. Мене перевірять першим.

— З чоловіками легше, — сказав, тарабанячи пальцями по столу з червоного дерева. — Водогін у чоловіків точно такий, як і розум: простий, майже без сюрпризів. А от з вами, дами... ех, Боженько добряче намудрував, коли вас творив.

Цікаво, він усім парам видає цей пасаж про водогін?

— Пощастило нам, — промовила Сорая.

Лікар Розен засміявся. Забракло кілька ноток, щоб сміх прозвучав щиро. Лікар дав мені направлення в лабораторію та пластиковий стакан, а Сораї вручив направлення на звичайний аналіз крові. Ми потиснули руки.

— Вітаю у вагоні, — сказав нам Розен на прощання.

Я пройшов випробування швидко і на відмінно.

Проте над Сораєю різноманітні аналізи нависали чорною хмарою протягом наступних кількох місяців: вимірювання базальної температури тіла, тести на всі можливі гормони, аналізи сечі, якийсь там «посткоїтальний тест», УЗД, знову дослідження крові та сечі. Сораї зробили процедуру під назвою гістероскопія — лікар Розен ввів гістероскоп у її матку й усе там оглянув. Проте нічого не знайшов.

— Водогін чистий, — оголосив він, знімаючи латексні рукавички.

І чого він так каже? Ми ж не ванни врешті-решт! Після всіх обстежень лікар пояснив, що не може пояснити, чому в нас немає дітей. І, як виявилося, наша проблема — не таке вже й рідкісне явище. Ім’я її — «непояснюване безпліддя».

А тоді настав період лікування. Ми спробували ліки під назвою «Кломіфен»[66], Сорая сама собі вколола кілька прописаних доз «Менотропіну»[67]. Нічого не допомогло, і лікар Розен порадив нам запліднення in vitro. Ми отримали ввічливого листа від страхової медичної організації, яка бажала нам успіху та жалкувала, що не зможе компенсувати витрати.

Тож ми вирішили витратити аванс, який я отримав за роман. Запліднення in vitro виявилося тривалим, складним, виснажливим і врешті безуспішним процесом. Після місяців сидіння в приймальнях і читання журналів на кшталт «Добрий господар» або «Читацький дайджест», після нескінченних одноразових халатів і холодних стерильних оглядових, освітлених люмінесцентними лампами, після постійного приниження через потребу обговорювати кожну подробицю нашого сексуального життя з чужими людьми, після ін’єкцій, проб і цілих колекцій зразків, ми повернулися до лікаря Розена та його поїздів.

Він сидів навпроти нас, тарабанив пальцями по столу і саме тоді вперше вимовив слово «усиновлення». Сорая проплакала всю дорогу додому.

У наступні вихідні після візиту до лікаря Розена Сорая звалила цю новину на голови своїх батьків. Ми сиділи в кріслах для пікніка на задньому подвір’ї будинку Тагері, смажили на грилі форель і попивали йогурт дуг. Був ранній вечір березня 1991-го. Хала Джаміля поливала троянди та молоду жимолость, і квітковий аромат змішувався з запахом смаженої риби. Уже двічі вона перехилялася через крісло, щоб погладити Сораю по голові та сказати:

— Богові краще знати, бачєм. Можливо, так і мало бути.

Сорая весь час дивилася на свої руки. Вона стомилася, я бачив, як вона стомилася від усього цього.

— Лікар сказав, що ми можемо всиновити дитину, — пробурмотіла вона.

На ці слова генерал Тагері стрепенувся. Закрив решітку для гриля.

— Справді?

— Сказав, що це один з варіантів, — промовила Сорая.

Вдома ми вже розмовляли про всиновлення. Спершу Сорая ставилася до нього неоднозначно.

— Знаю, що це по-дурному і, мабуть, марно, — сказала вона мені, коли ми їхали до батьків, — та нічого не можу вдіяти. Я завжди мріяла, як триматиму дитину на руках і знатиму, що дев’ять місяців її живила моя кров, як одного дня погляну їй в очі та зі здивуванням побачу в них тебе чи себе, як маля виросте і матиме твою чи мою усмішку. А без усього цього... Це погано?

— Ні, — відповів я.

— Я — егоїстка?

— Ні, Сорає.

— Бо якщо ти справді хочеш...

— Ні, — сказав я. — Якщо ми таки вирішимо, то без жодних вагань, і ми повинні обоє бути за. Інакше поведемося з дитиною несправедливо.

Сорая притулилася головою до вікна і решту шляху просиділа мовчки.

А тепер до неї підсів генерал.

— Бачєм, це всиновлення... я не певен, чи воно підходить нам, афганцям.

Сорая втомлено на мене глянула і зітхнула.

— По-перше, діти виростають і хочуть знати, хто їхні справжні батьки, — продовжив генерал. — І їх не можна звинувачувати. Дитина навіть готова піти з дому, де ти роками гаруєш, щоб її забезпечувати, аби лиш знайти людей, які дали їй життя. Кров — могутня штука, бачєм, ніколи про це не забувай.

— Я більше не хочу про це говорити, — мовила Сорая.

— Ще є «по-друге», — не вгавав він. Я помітив, що він заводиться — на нас чекала одна з коротких генералових промов. — От візьмімо Аміра-джана. Ми всі знали його батька, я також чудово знав, ким був його дід у Кабулі, та й прадід теж. Якщо попросиш, я можу хоч зараз згадати не одне покоління Амірової родини. Саме тому, коли його батько — пошли, Господи, йому спокій — прийшов на хастеґярі, я не вагався. І повір мені, його батько не погодився би просити твоєї руки, якби не знав, з якого ти роду. Кров — владна штука, бачєм. А коли ти всиновлюєш дитину, то не знаєш, чию кров приносиш у свій дім... Якби ти була американкою, це не мало б значення. Тут люди одружуються з любові, на ім’я та родовід ніхто не зважає. І всиновлюють дітей так само: якщо малюк здоровий — усі щасливі. Але ж ми афганці, бачєм.

— Може, риба вже готова? — запитала Сорая.

Генерал Тагері затримав на ній погляд. Поплескав її по коліну.

— Тішся, що ти здорова і маєш доброго чоловіка.

— А ти що думаєш, Аміре-джан? — запитала хала Джаміля.

Я поставив склянку на поличку, коло рядка гераней у горщиках, з яких скрапувала вода.

— Думаю, я згоден з генералом-сагібом.

Задоволений, він кивнув і знову подався до гриля. Кожен з нас був проти всиновлення з власних причин.

У Сораї були свої мотиви, у генерала — свої, а я тим часом думав, що, можливо, хтось десь вирішив відмовити мені в батьківстві за те, що я вчинив. Напевне, таке моє покарання, і, напевне, воно справедливе. «Так і мало бути», — сказала хала Джаміля. Або радше не бути.

Через кілька місяців я отримав аванс за другий роман, і ми внесли перший платіж за гарненький вікторіанський будинок з двома спальнями в Бернал-Гейтс, що у Сан-Франциско. Гостроверхий дах, підлога з твердої деревини і крихітний задній дворик з помостом і вуличним каміном. Генерал допоміг відполірувати поміст і пофарбувати стіни. Халу Джамілю засмучував той факт, що ми переїхали і житимемо тепер за годину їзди від них, бо Сорая, на її думку, потребувала щонайсильнішої любові та підтримки. Хоча насправді саме доброзичливе, але надто настирливе материне співчуття й спонукало доньку переїхати.

Іноді, коли Сорая вже засинала поруч зі мною, я лежав у ліжку і слухав, як легкий вітерець зачиняє та відчиняє сітчасті дверці, як на подвір’ї стрекочуть цвіркуни. Я майже відчував порожнечу в лоні Сораї, ніби вона була жива й дихала. Вона прослизнула в наш шлюб, та порожнеча, в наш сміх, вона кохалася разом з нами. А пізно вночі у темряві кімнати я відчував, як вона підноситься від Сораї та вмощується поміж нами. Спить між нами. Мовби новонароджене дитя.