Ловець повітряних зміїв

Розділ восьмий

Наступного тижня я майже не бачив Гассана. Прокидався, а приготовані тости, запарений чай і варені яйця вже чекали мене на кухонному столі. Одяг на день був попрасований і складений на стільці з очеретяним сидінням у вестибюлі, де Гассан завжди прасував. Зазвичай він чекав, поки я сяду снідати, а тоді вже починав прасувати — щоб ми могли балакати. А ще він співав. Праска шипіла, а Гассан співав давніх хазарейських пісень про тюльпанові поля. Тепер же мене вітав лише складений одяг. Одяг і сніданок, який не ліз у горло.

Одного похмурого ранку я сидів і качав по тарілці варене яйце, аж тут увійшов Алі з оберемком нарубаних дров. Я запитав його, де Гассан.

— Знову спить, — сказав Алі та став навколішки перед пічкою. Відчинив маленькі квадратні дверцята.

Може, хоч сьогодні Гассан зі мною пограється?

Алі завмер з поліном у руці. На його обличчі промайнув стурбований вираз.

— Віднедавна його, крім сну, нічого не цікавить. Виконує свою роботу (я за цим пильную), але потім ховається під ковдру, і все. Можна тебе про щось запитати?

— Та питай.

— Після тієї битви повітряних зміїв Гассан прийшов додому закривавлений, у порваній сорочці. Я запитав його, що сталося, та він сказав, що нічого страшного, просто побився трохи з дітьми через повітряного змія.

Я нічого не відповів. Продовжував качати яйце по тарілці.

— Аміре-ага, з ним щось сталося? Щось таке, про що він мені не розказує?

Я знизав плечима.

— Звідки мені знати?

— Ти розповів би мені, правда? Іншалла, ти розповів би мені, якби щось справді сталося?

— Я вже сказав: звідки мені знати, що з ним таке? — огризнувся я. — Може, захворів. Усі, буває, хворіють. Алі, ти краще скажи, я тут закоцюбну до смерті, чи ти таки розпалиш сьогодні пічку?

Того вечора я запитав бабу, чи зможемо ми в п’ятницю поїхати в Джелалабад. Він погойдувався за столом у своєму шкіряному офісному кріслі та читав газету. Відклав її, зняв окуляри для читання, які мені страшенно не подобалися — баба ж не був старий, йому ще жити і жити, то навіщо тоді здалися дурнуваті окуляри?

— Чому б і ні! — погодився батько. Останнім часом баба погоджувався на все, що я просив. Навіть більше: позавчора ввечері він запитав мене, чи хочу я подивитися «Ель Сід» з Чарлтоном Гестоном у головній ролі в кінотеатрі «Аріяна». — Може, запросиш і Гассана з нами в Джелалабад?

Ну навіщо баба все зіпсував?!

— Він маріз, — сказав я. — Не дуже добре почувається.

— Справді? — батько перестав гойдатися в кріслі. — А що з ним таке?

Я знизав плечима і вмостився на диван біля каміна.

— Застудився наче. Алі каже, він постійно спить.

— Минулими днями я нечасто бачив Гассана, — сказав баба. — То значить, у нього застуда, і все?

Мене мимоволі роздратувало те, як батько наморщив лоба від хвилювання.

— Звичайнісінька застуда. Баба, то ми поїдемо в п’ятницю?

— Так, так, — відповів батько, відштовхуючись від стола. — Дуже шкода, що Гассан захворів. Думаю, тобі було б веселіше, якби він теж поїхав.

— Ну, нам і вдвох з тобою може бути весело, — сказав я.

Баба всміхнувся. Підморгнув.

— Одягайся тепло, — промовив.

Ми мали бути тільки вдвох — мені так хотілося, — але до вечора середи батько запросив у ту поїздку ще понад два десятки людей. Подзвонив кузену Гомаюну — насправді він був троюрідним братом баби — і в розмові зауважив, що збирається в п’ятницю в Джелалабад, а кузен Гомаюн, який вчився на інженера у Франції та мав будинок у Джелалабаді, сказав, що охоче прийме всіх, привезе своїх дітей і двох дружин, а ще, поки пам’ятає, покличе кузину Шафіку із сім’єю, бо вони саме навідалися з Герата, тож вона, можливо, захоче з ними погостювати, але ж зупинилася вона в Кабулі у кузена Надера, то його сім’ю теж доведеться запросити, навіть попри те, що Гомаюн і Надер трохи посварилися, а якщо запрошувати Надера, то і його брата Фарука не годиться оминати, інакше він страшенно образиться і не запросить їх наступного місяця на весілля своєї доньки, і...

Набралося нас аж три мікроавтобуси. Я їхав з бабою, Рахімом-ханом та какою Гомаюном: баба змалечку привчив мене називати всіх старших чоловіків «кака», себто «дядько», а всіх старших жінок — «хала», себто «тітка». Ще з нами їхали обидві дружини каки Гомаюна — старша, з худим обличчям і бородавками на руках, та молодша, від якої завжди пахнуло парфумами і яка постійно пританцьовувала із заплющеними очима, точнісінько, як і доньки-близнючки каки Гомаюна. Я сидів у задньому ряду, мене захитувало, макітрилося в голові, та ще й обабіч сиділи семирічні близнючки, які весь час намагалися ляснути одна одну через мої коліна. Дорога до Джелалабада тривала дві години та звивалася між гір понад стрімким урвищем, тож на кожному вузесенькому повороті в мене стискався шлунок. Усі в бусику говорили, говорили голосно й одночасно, майже кричали, як і властиво афганцям. Я попросив одну з близнючок — Фазілю чи Каріму, ніколи не вмів їх розрізняти — поступитися мені місцем біля вікна, щоб я бодай міг вдихнути свіжого повітря та полегшити нудоту. Але вона показала мені язика і відмовилася. Я сказав, що гаразд, але тоді нехай не ображається, якщо я виблюю на її новеньку сукенку. І вже за хвилину визирав з вікна. Роздивлявся підйоми та спуски розбитої дороги, її закрути довкола гірського схилу; рахував різнобарвні вантажівки, напхані галасливими людьми, що мчали повз нас. Спробував заплющити очі, дозволив вітру поплескати мене по щоках, роззявив рота і ковтнув свіжого повітря. Але все одно не кращало. Хтось тицьнув пальцем мені в ребра. Фазіля або Каріма.

— Що? — запитав я.

— Я саме розповідав усім про турнір, — озвався з-за керма баба.

Кака Гомаюн та його дружини всміхалися мені з середнього ряду сидінь.

— У небі того дня було близько сотні зміїв, — продовжував баба. — Правда ж, Аміре?

— Напевне, так, — пробурмотів я.

— Сотня зміїв, Гомаюне-джан. Це не ляаф. А наприкінці дня в небі літав тільки один змій — Амірів. І вдома в нас тепер лежить останній збитий змій, прекрасний блакитний змій. Гассан з Аміром зловили його разом.

— Вітаємо, — сказав кака Гомаюн.

Його перша дружина, та, що з бородавками, сплеснула руками.

— Вах-вах, Аміре-джан, ми всі так тобою пишаємося!

До них долучилася і молодша дружина. Невдовзі вони вже всі плескали і голосно вихваляли мене, приказуючи, як сильно пишаються. Тільки Рахім-хан, який сидів на пасажирському кріслі поруч із бабою, мовчав. І дивився на мене дуже дивно.

— Будь ласка, баба, пригальмуй, — попросив я.

— Що таке?

— Мені погано, — пробурмотів я, нахиляючись через сидіння та притискаючись до доньок каки Гомаюна.

Обличчя Фазілі чи Каріми перекосилося.

— Кака, гальмуй! У нього жовте лице! Я не хочу, щоб він обблював мені новеньку сукенку! — пискнула вона.

Баба почав гальмувати, але я не стримався. За кілька хвилин я вже сидів на камені на узбіччі дороги, поки мікроавтобус провітрювався. Баба курив разом з какою Гомаюном, який умовляв Фазілю чи Каріму припинити плакати й обіцяв купити в Джелалабаді іншу сукенку. Я заплющив очі й підставив обличчя сонцю. Під повіками заблимали невеличкі фігурки, ніби хтось бавився в театр тіней на стіні. Вони перекручувалися, зливалися та утворювали цілісне зображення: Гассанові коричневі вельветові штани, кинуті на купу старої цегли у завулку...

Балкон білого двоповерхового будинку каки Гомаюна виходив на великий обнесений муром сад, де росли яблуні та хурма. Були там і кущі, які влітку садівник підстригав у формі тварин, і плавальний басейн, викладений кахлями смарагдового кольору. Я сидів на краю басейну — порожнього, якщо не зважати на шар підталого снігу на дні, — і теліпав ногами. Діти каки Гомаюна гралися в хованки на іншому кінці подвір’я. Жінки готували їжу — я вже вловлював запах смаженої цибулі, чув «пфф-пфф» пароварки, музику, сміх. Баба, Рахім-хан, кака Гомаюн і кака Надер сиділи на балконі й курили. Кака Гомаюн розповідав, що привіз проектор, аби показати слайди з Франції. Дядько вже десять років, як повернувся з Парижа, а й досі показує ті дурнуваті слайди!

Я мав би почуватися зовсім не так. Ми з батьком нарешті подружилися. Кілька днів тому ходили в зоопарк, бачили лева Марджана, і, поки ніхто не дивився, я навіть пожбурив камінець у ведмедя. А потім ми пішли по кебаб до Дадходи — це через дорогу від Кінопарку — і їли кебаб з ягнятини в наані, щойно спеченому в тандирі. Баба розповідав історії про мандрівки в Індію та Росію, про людей, яких там зустрічав, як-от безруку й безногу пару з Бомбея: вони були одружені сорок сім років і виховали одинадцятьох дітей. Такі дні з бабою та його історіями мусили б мене страх як тішити. Я нарешті дістав те, чого прагнув усі ці роки. А проте, діставши, почувався таким же порожнім, як цей недоглянутий басейн, у якому я теліпав ногами.

Коли сонце зайшло, дружини й доньки подали вечерю — рис, кофту і курячу курму. Вечеряли традиційно, сидячи колом на подушках; скатертина була розстелена на підлозі посеред кімнати, а їли ми руками, згуртувавшись по четверо-п’ятеро на одну тарілку. Я не зголоднів, але все одно сів їсти разом з бабою, какою Фаруком і двома синами каки Гомаюна. Баба, який перед вечерею вже вихилив кілька склянок скотчу, знову балакав про змагання повітряних зміїв, про те, що мій протримався найдовше і що я повернувся додому з останнім збитим змієм. Його гучний голос заповнював усю кімнату. Родичі підводили голови від тарілок, вигукували привітання. Кака Фарук поплескав мене по спині чистою рукою. А я почувався так, ніби мені в око встромили ніж.

Потім баба з кузенами ще кілька годин грав у покер, і було вже далеко по півночі, коли чоловіки нарешті вмостилися спати на покладених паралельно матрацах у тій самій кімнаті, де всі вечеряли. Жінки пішли нагору. Минула ще година, а я так і не міг заснути. Крутився та вовтузився, слухаючи, як форкають, зітхають і хропуть уві сні мої родичі. Зрештою сів. Місячне світло клином струменіло крізь вікно.

— Я дивився, як ґвалтують Гассана, — сказав, ні до кого не звертаючись.

Баба поворушився вві сні. Кака Гомаюн засопів. Якась частина мене сподівалася, що хтось таки прокинеться та почує, і тоді мені більше не доведеться жити з цією брехнею. Але ніхто не прокинувся, запала тиша, і я раптом зрозумів суть свого нового прокляття: мені доведеться з цим жити.

Згадався Гассанів сон, у якому ми з ним плавали в озері. «Чудовиська нема, — сказав Гассан, — є лише вода». Проте він помилився. В озері таки було чудовисько. Воно схопило Гассана за щиколотки та потягло на темне дно. Чудовиськом був я.

Тієї ночі в мене почалося безсоння.

Ми з Гассаном не розмовляли аж до середини наступного тижня. Того дня я трохи подзьобав обід, і Гассан заходився мити тарілки. Коли я вже прямував нагору в свою кімнату, Гассан запитав, чи не хочу я піти на наш пагорб. Я сказав, що стомився. Гассан теж мав стомлений вигляд — він схуд, а під його спухлими очима лягли сірі кола. Та коли він запитав удруге, я знехотя погодився.

Ми подалися на пагорб, хлюпаючи черевиками по брудному снігу. Жоден з нас не сказав ані слова. Потім сіли під гранатовим деревом, і я зрозумів, що припустився помилки. Дарма ми піднялися на пагорб. Тут була та фраза, яку я вирізав на стовбурі кухонним ножем Алі: «Амір і Гассан, султани Кабула»... Тепер на неї нестерпно було дивитися.

Гассан попросив почитати щось із «Шах-наме», та я сказав, що передумав. Сказав, що хочу повернутись у свою кімнату. Він відвернувся і знизав плечима. Назад ми йшли так само, як піднімалися: мовчки. І вперше в житті я не міг уже дочекатися весни.

Мої спогади про решту днів тієї зими 1975-го доволі туманні. Пригадую, що почувався казково щасливим, коли баба був удома. Ми разом їли, ходили дивитися фільми, навідували каку Гомаюна чи каку Фарука. Інколи до нас зазирав Рахім-хан, і баба дозволяв мені сидіти з ними в кабінеті та пити чай. Я навіть прочитав йому кілька своїх оповідок. Було добре, і я вже повірив, що це надовго. Та й баба, здається, теж повірив. А не варто було. Ні йому, ні мені. На кілька місяців після турніру повітряних зміїв ми з бабою поринули в солодку ілюзію, дивилися один на одного так, як ніколи раніше. А насправді ми самі себе дурили, буцімто забавка з паперу, клею та бамбуку може дивовижними чином стати містком через провалля, що нас розділяло.

Коли ж баби не було вдома — а так бувало часто, — я зачинявся в кімнаті. Прочитував по книжці за кілька днів, писав, учився малювати коней. Чув, як Гассан уранці вовтузиться в кухні, чув брязкіт срібла та свист чайника. Чекав, поки зачиняться двері, й лише тоді спускався снідати. Обвів червоним у календарі перший день школи та лічив до нього дні.

Мене лякало те, що Гассан намагався оживити нашу дружбу. Пригадую, як це було останнього разу. Я сидів у себе в кімнаті, читав скорочений переклад «Айвенго» мовою фарсі, аж тут у двері постукали.

— Що таке?

— Я йду в пекарню по наан, — сказав Гассан з-за дверей. — Вирішив запитати, може... може, ти хочеш зі мною?

— Краще я собі тут читатиму, — відповів, потираючи скроні. Віднедавна, щойно Гассан з’являвся поблизу, в мене починала боліти голова.

— Надворі сонячно, — сказав Гассан.

— Бачу.

— Можна гарно прогулятися.

— То йди.

— От якби й ти пішов зі мною, — сказав він. Пауза. Щось гупнуло об двері — мабуть, його лоб. — Не знаю, Аміре-ага, що я такого зробив. Скажи мені. Я не розумію, чому ми більше не граємося разом.

— Гассане, ти нічого не зробив. Іди, та й по всьому.

— Скажи мені, і я більше так не буду.

Я опустив голову між ноги та затиснув скроні колінами, ніби кліщами.

— Я скажу, як тобі більше не слід робити, — мовив, міцно заплющивши очі.

— Зроблю все, що завгодно.

— Перестань до мене чіплятися! Іди собі геть! — різко викрикнув я.

Якби ж він огризнувся до мене, якби ж розчахнув двері та вилаяв — так мені було б легше, спокійніше. Але Гассан нічого такого не зробив, а коли я за кілька хвилин відчинив двері, його вже там не було. Я впав на ліжко, заховав голову під подушку і розплакався.

Після цього випадку Гассан опинився десь на периферії мого життя. Я дбав про те, щоб наші шляхи перетинались якомога рідше, і з огляду на це планував день. Тому що, коли Гассан був поряд, з кімнати ніби висмоктували кисень. Мої груди стискалися, і я не міг нормально вдихнути; стояв і хапав ротом повітря у своїй маленькій безповітряній бульбашці. Та навіть якщо Гассана поряд не було, його присутність відчувалася: у випраному руками та випрасуваному одязі на стільці з очеретяним сидінням, у теплих капцях, що чекали на мене під дверима, у хмизі, що палав у пічці, коли я спускався до сніданку. Хоч куди я обертався, всюди бачив знаки його вірності, його бісової непохитної вірності.

Напровесні, за кілька днів до початку нового шкільного року, ми з бабою саджали в саду тюльпани. Сніг здебільшого розтанув, і на північних пагорбах уже виднілися латки зеленої трави.

Був прохолодний сірий ранок, баба схилився біля мене, рив ямки і саджав цибулини, які я йому подавав. Розповідав, що багато хто вважає, нібито тюльпани краще садити восени, але це неправда. Аж тут я ні сіло ні впало запитав:

— Баба, а ти ніколи не думав завести нових слуг?

Батько впустив тюльпанову цибулину і встромив лопатку в землю. Зняв садові рукавиці. Я його спантеличив.

— Кі[28]? Що ти сказав?

— Просто поцікавився, і все.

— З якого дива мені так робити? — коротко запитав баба.

— Ти не мусиш так робити. Я просто запитав, — сказав я майже пошепки. Уже жалкував про те, що бовкнув.

— Це через вас із Гассаном? Я ж бачу, між вами щось відбувається, але хай там що, ти повинен дати цьому раду, а не я. Я не втручатимусь.

— Вибач, баба.

Батько знов надів рукавиці.

— Я виріс разом з Алі, — процідив він крізь зуби. — Мій батько прийняв його, любив, як рідного сина. Сорок років Алі був членом моєї сім’ї. Сорок бісових років. І ти думаєш, що я просто візьму та викину його?

З цими словами батько повернувся до мене обличчям — червоним, як тюльпан.

— Я ніколи не здіймав на тебе руки, Аміре, та якщо ти ще колись бовкнеш подібне... — він відвернувся і похитав головою. — Ти ганьбиш мене. А Гассан... Гассан нікуди не подінеться, зрозумів?

Я глянув униз і набрав жменю прохолодної землі. Перепустив її між пальцями.

— Питаю: ти зрозумів? — гарикнув баба.

Я здригнувся.

— Так, баба.

— Гассан нікуди не подінеться, — різко повторив батько. Викопав лопаткою ще одну ямку, вдаряючи ґрунт дужче, ніж треба. — Він залишиться тут, з нами, де йому і належить бути. Це його дім, а ми — його родина. І більше ніколи не питай мене про таке!

— Не буду, баба. Вибач.

Решту тюльпанів ми посадили мовчки.

Коли наступного тижня розпочалася школа, я відчув полегшення. Учні з новими зошитами та вигостреними олівцями в руках неспішно прогулювалися подвір’ям, здіймали куряву, балакали, зібравшись групками, і чекали на свисток класного старости.

Баба під’їхав ґрунтовою доріжкою, що вела до входу. Стара двоповерхова будівля школи мала побиті вікна та тьмяні викладені каменем коридори, а де-не-де між облущеною штукатуркою виднілися латки первісної блідо-жовтої фарби. Більшість хлопців прийшла до школи пішки, тож чорний «мустанг» баби притягнув не один заздрісний погляд. Вийшовши з машини, я мав би аж світитися від гордощів — і колишній я справді світився б, — але тепер мені було лише злегка соромно. А ще порожньо всередині. Баба поїхав, навіть не попрощавшись.

Я уникнув традиційної церемонії порівняння бойових шрамів після турніру повітряних зміїв і став у чергу. Пролунав дзвінок, і ми, розбившись на пари, покрокували у свій клас. Я сів за останню парту. Коли учитель фарсі роздавав підручники, я молився, щоб нас завалили домашньою роботою.

Школа була виправданням, щоб годинами не виходити зі своєї кімнати. І на деякий час вона допомогла відволіктися від думок про те, що сталося минулої зими, про те, чому я дозволив статися. Кілька тижнів я переймався гравітацією, рушійною силою, атомами, клітинами й англо-афганськими війнами, тому не згадував про Гассана і те, що з ним трапилося. Але мозок раз у раз повертав мене в той завулок. До Гассанових коричневих вельветових штанів, що лежали на цеглі. До крапельок крові, що падали на сніг темно-червоними, майже чорними плямами.

Того ж літа, одного лінивого туманного пообіддя, я запросив Гассана піднятися на наш пагорб. Сказав, що хочу прочитати йому свою нову оповідку. Він саме розвішував одяг на подвір’ї, але так швидко завершив цю справу, що я одразу збагнув, наскільки сильно він прагне піти зі мною.

Ми вибралися на пагорб, балакаючи про се, про те. Гассан розпитував про школу, йому було цікаво, що я вчу, а я розповідав про викладачів, особливо про підлого вчителя математики, який карав балакучих учнів тим, що втикав їм між пальців металевий прутик, а потім стискав пальці. Гассан аж скривився на це і висловив сподівання, що мені не довелося такого зазнати.

Я ж відповів, що наразі мені щастить, хоч і знав, що удача тут ні до чого. Я теж частенько балакав у класі. Однак мій батько був багатий і відомий, тому покарання металевим прутиком мене оминало.

Ми сіли під низьким цвинтарним муром у тіні гранатового дерева. За місяць-два схили пагорба вкриються жовтою ковдрою пожухлої трави, але цього року весняні зливи тривали довше, ніж зазвичай, торуючи шлях до раннього літа, тому трава ще й досі була зелена і вкрита плетивом польових квітів. Унизу виднівся Вазір-Акбар-Хан: будинки з білими стінами та пласкими дахами виблискували в сонячному світлі, у дворах на мотузках, як метелики в танці, ворушилася від легкого вітерцю випрана білизна.

Ми зірвали з дерева дюжину гранатів. Я розгорнув оповідку, яку приніс почитати, подивився на першу сторінку й поклав на землю. Потім устав і підняв перестиглий гранат, який лежав у траві.

— Що ти зробиш, якщо я кину в тебе гранатом? — спитав, підкидаючи плід у руці.

Гассанова усмішка зів’яла. Він здався старшим, ніж я його пам’ятав. Ні, не старшим — старим. Хіба таке можливо? У засмаглу шкіру обличчя в’їлися зморшки, очі й рот були обрамлені складками. Відчуття було таке, ніби я сам узяв ніж і власноруч викарбував усі ці лінії.

— То що ти зробиш? — повторив я.

Він зблід. Скріплені аркуші з оповіданням, яке я обіцяв прочитати, тріпотіли на вітрі поруч із Гассаном. Я пожбурив у нього гранат. Той вдарив Гассана в груди та вибухнув бризками червоної серцевини. Гассан зойкнув од подиву і болю.

— Відбивайся! — гаркнув я.

Гассан відвів погляд від плями на грудях і глянув на мене.

— Вставай! Відбивайся! — кричав я.

Гассан і справді підвівся, але нічого не зробив — стояв собі, збентежений, мов людина, яку приплив раптом затягнув у океан, хоч іще хвилину тому вона насолоджувалася спокійною прогулянкою пляжем.

Я пожбурив у нього ще один гранат і цього разу вцілив у плече. Гассанове обличчя заляпало соком.

— Відбивайся! — волав я. — Відбивайся, чорти б тебе взяли!

Мені так хотілося, щоб він послухався, щоб покарав мене так, як я того прагнув, і тоді я, можливо, нарешті зміг би заснути вночі. А ще, можливо, все між нами стало б, як раніше. Та Гассан нічого не робив, а я знову і знову кидав у нього гранати.

— Ти боягуз! — кричав я. — Ти бісів боягуз!

Не знаю, скільки разів я в нього влучив. Та коли нарешті спинився, виснажений і захеканий, то Гассан був забризканий червоним, ніби його обстрілював цілий загін. Я впав на коліна — змучений, порожній, зневірений.

Тоді Гассан таки підняв гранат. Підійшов до мене. Розламав його і розчавив об свій лоб.

— Ось, — прохрипів, а сік тим часом стікав його обличчям, ніби кров. — Ти задоволений? Тобі стало легше?

А потім розвернувся і пішов пагорбом униз.

Я вже не стримував сліз, гойдався туди-сюди на колінах.

— Що мені з тобою робити, Гассане? Що мені з тобою робити?..

Коли ж сльози висохли і я теж побрів униз, то вже знав відповідь на це запитання.

Мені виповнилося тринадцять улітку 1976-го — то було передостаннє літо миру й спокою в Афганістані. Наші з бабою стосунки потроху ставали все прохолоднішими. Думаю, це почалося після того мого дурнуватого зауваження в день, коли ми саджали тюльпани, зауваження про нових слуг. Я жалкував, що бовкнув таке — справді жалкував, — та навіть якби я тоді промовчав, наш маленький період щастя все одно завершився б. Можливо, не так швидко, але завершився б. До кінця літа шкрябання ложок і виделок об тарілки замінило обідні балачки за столом, а після вечері баба тепер знову повертався в кабінет. І зачиняв за собою двері. А я знову не випускав з рук Гафіза та Хайяма, обгризав нігті під корінь і писав оповідки. Складав їх стосом під ліжко, про всяк випадок, хоч і сумнівався, що баба ще колись попросить мене почитати.

Баба завжди влаштовував вечірки під гаслом: «Запрошуй увесь світ, інакше це не вечірка». Пригадую, як проглядав перелік гостей за тиждень до свого дня народження і не впізнавав щонайменше три чверті з чотирьохсот запрошених — і це якщо не враховувати каків і хал, — які мали принести мені подарунки та привітати з тим, що я дожив до тринадцяти. І раптом я збагнув, що вони прийдуть не заради мене. То був мій день народження, проте я знав, хто насправді буде зіркою свята.

День у день наш дім кишів помічниками, яких найняв баба. Був серед них і Салагуддін — різник, який заявився до нас із телям і двома вівцями на мотузці та не взяв плати за жодну з цих тварин. Він власноруч зарізав їх у дворі під тополею. «Кров корисна для дерева», — так, пригадую, сказав Салагуддін, коли трава під тополею аж почервоніла.

Незнайомі мені чоловіки вилазили на дуби з гірляндами маленьких електричних лампочок і кількаметровими подовжувачами. Інші встановлювали у дворі десятки столів і накривали кожен скатертиною. У ніч напередодні великого свята друг баби, Дель-Мухаммад, власник ресторану в Шарі-Нау, прийшов до нас із торбами спецій. Як і різник, Дель-Мухаммад, якого баба називав просто, відмовився брати гроші за свої послуги. Сказав, що баба вже й так дуже багато зробив для його родини. Поки той маринував м’ясо, Рахім-хан прошепотів мені на вухо, що батько позичив Делльо гроші на відкриття ресторану. І лише того дня, коли Делльо в’їхав на нашу під’їзну алею «мерседесом-бенцом» і заявив, що не рушить з місця, доки баба не забере гроші, той нарешті прийняв борг назад.

Гадаю, з багатьох поглядів, або ж принаймні із загальноприйнятого погляду на вечірки, святкування мого дня народження вдалося на славу. Ніколи ще в нашому домі не було стількох людей! Гості з келихами в руках балакали в коридорах, курили на сходах, спиралися на одвірки. Сиділи, де лишень знаходили місце: на кухонних тумбах, у вестибюлі, навіть під стіною сходової клітки. А на задньому дворі людей годі було розрізнити у світлі синіх, червоних і зелених вогників, що блимали на деревах, — обличчя гостей, освітлені гасовими смолоскипами, вигулькували то тут, то там. Баба наказав облаштувати сцену на балконі, що виходив у сад, і розмістити гучномовці скрізь по подвір’ю. На сцені грав на акордеоні та співав сам Ахмад Загір, і звуки його пісень линули понад скупченням танцівників.

Баба пильнував, щоб я особисто вітався з кожним гостем — наступного дня ніхто не пліткуватиме про те, що він виховав неґречного сина. Тож я перецілував сотні щік, наобіймався з абсолютно незнайомими людьми, подякував усім за подарунки. У мене аж обличчя розболілося від силуваної усмішки.

Ми з батьком стояли у дворі біля бару, коли хтось сказав:

— Аміре, з днем народження.

То був Ассеф з батьками. Ассефів тато, Магмуд — невисокий худющий тип з темною шкірою та вузьким обличчям. Його мати, Таня — низенька нервова жінка, яка багато всміхалася і часто кліпала очима. Син стояв поміж ними, шкірився та нависав над обома, поклавши руки їм на плечі. Ассеф поводився так, ніби це він привів їх сюди. Ніби це він — батько, а вони — його діти. На мене хвилею накотилося запаморочення. Баба подякував їм за візит.

— Я сам вибрав для тебе подарунок, — сказав Ассеф.

Обличчя Тані сіпнулося, а погляд мигцем перебіг від Ассефа до мене. Вона непереконливо всміхнулася і кліпнула. Цікаво, чи помітив це баба?

— Ти ще граєш у футбол, Ассефе-джан? — запитав баба. Він завжди хотів, щоб я товаришував з Ассефом.

Ассеф усміхнувся. Аж моторошно, наскільки щирою могла бути його вдавана усмішка.

— Аякже, кака-джан.

— Правий фланг, наскільки пригадую?

— Правду кажучи, цього року я перейшов у центральні нападники, — продовжував Ассеф. — Щоб забивати більше голів. Наступного тижня ми граємо з командою району Мекро-Раян. Має бути гарний матч. У них є кілька добрих гравців.

Баба кивнув.

— Знаєш, а я теж був центральним нападником, замолоду.

— Б’юсь об заклад, вам і тепер вдалося б, — сказав Ассеф і обдарував бабу добродушним підморгуванням.

Баба підморгнув у відповідь:

— Здається, батько навчив тебе свого славетного мистецтва лестощів.

І штурхнув ліктем Ассефового батька, майже збивши невисокого чоловічка з ніг. Магмудів сміх був приблизно такий самий переконливий, як і Танина усмішка, і мені раптом подумалося, що, можливо, ці двоє певною мірою бояться рідного сина. Я спробував і собі витиснути усмішку, але спромігся тільки ледь-ледь підняти кутики губ — мені вивертало шлунок, коли я бачив, як мій батько братається з Ассефом.

Ассеф перевів погляд на мене.

— Валі та Камаль теж тут. Вони нізащо не пропустили б твого дня народження, — сказав він, і було відчутно, що за цими словами скрадається сміх.

Я мовчки кивнув.

— Ми плануємо завтра трохи пограти у волейбол у мене вдома, — заявив Ассеф. — Хочеш з нами? І Гассана можеш узяти, запросто.

— Має бути весело, — сказав баба, світячись усмішкою. — Аміре, як думаєш?

— Я не дуже люблю волейбол, — пробурмотів я і побачив, як світло в батькових очах тьмяніє. Запала незручна тиша.

— Вибач, Ассефе-джан, — сказав баба, здвигнувши плечима.

Він вибачився замість мене, і це мене боляче шпигнуло.

— Та нічого, без образ, — відповів Ассеф. — Але запрошення в силі, Аміре-джан. Хай там як, а я чув, що ти любиш читати, тому приніс тобі книжку. Одну зі своїх улюблених, — він простягнув мені загорнутий подарунок. — З днем народження!

Ассеф був у бавовняній сорочці, вільних синіх штанах, червоній краватці та блискучих чорних туфлях-лоаферах. Пахнув парфумами. Біляве волосся охайно зачесане назад. Ззовні Ассеф був утіленням мрії всіх батьків — сильний, високий, гарно вбраний хлопець із вишуканими манерами, талановитий і приголомшливий, а про його вміння дотепно жартувати з дорослими годі й казати. Проте, як на мене, його зраджували очі. Коли я зазирав у них, ця машкара осипалася, являючи на мить приховане за нею маніяцтво.

— То ти візьмеш чи як? — озвався баба.

— Га?

— Подарунок, — роздратовано уточнив батько. — Ассеф-джан вручає тобі подарунок.

— А, — сказав я. Узяв пакунок з рук Ассефа і втупив очі в землю. Якби ж опинитися зараз у своїй кімнаті, з книжками, подалі від усіх цих людей.

— Ну? — сказав баба.

— Що?

Баба заговорив майже пошепки — так, як говорив завжди, коли я осоромлював його на людях:

— Може, ти нарешті подякуєш Ассефові-джану? Він так люб’язно повівся.

Як же мені хотілося, щоби баба перестав його так називати. Чи часто він казав до мене «Аміре-джан», га?

— Дякую.

Ассефова мати подивилася на мене так, ніби хотіла щось сказати, але передумала, і тут я зрозумів, що ні його батько, ні мати досі й слова не мовили. Щоби більше не соромити себе і бабу (та передусім — щоб утекти від Ассефа та його вишкіру), я відступив зі словами:

— Дякую, що прийшли.

Протиснувся крізь щільний натовп гостей і прослизнув у ковані ворота. Через два будинки від нашого була велика ділянка голого ґрунту. Я чув, як баба розповідав Рахіму-хану, що цю землю купив суддя і що архітектор уже працює над планом забудови. Але наразі там були самі бур’яни, каміння і ґрунт. Я здер обгортковий папір з Ассефового подарунка і нахилив обкладинку книжки так, щоб на неї потрапляло місячне світло. То була біографія Гітлера. Я пожбурив її в зарості бур’янів.

Притулився до сусідської стіни, сповз на землю. Трохи посидів у темряві, підтягнувши коліна до грудей, — дивився на зорі та чекав кінця цієї ночі.

— Хіба ти не мусиш зараз розважати гостей? — озвався знайомий голос. До мене вздовж стіни йшов Рахім-хан.

— Їм і без мене весело. З ними ж баба, — сказав я. Дзенькнув лід у склянці Рахіма-хана — він сів поруч зі мною. — Не знав, що ви п’єте.

— Виявляється, п’ю, — відповів той. Грайливо штурхнув мене ліктем. — Але тільки за дуже важливих нагод.

— Дякую, — всміхнувся я.

Він підніс склянку, мовляв, твоє здоров’я, Аміре, — і випив. Потім запалив цигарку — одну з тих пакистанських цигарок без фільтра, які вони з бабою зазвичай курили.

— Я розповідав тобі, що колись мало не одружився?

— Та невже? — сказав я, всміхаючись від самої думки про те, що Рахім-хан міг би одружитися. Я завжди сприймав його як непомітне альтер-еґо баби, він був моїм наставником у письменстві, приятелем, людиною, яка ніколи не забуває привезти мені з закордонних мандрів гостинець — соугат. Але Рахім-хан як чийсь чоловік? Чи батько?

Він кивнув.

— Правда-правда. Мені було вісімнадцять. Її звали Гомайра. Вона була хазарейка, донька слуги нашого сусіда. Прекрасна, як пері[29]: світло-русе волосся, великі карі очі... А сміялася як!.. Мені й досі, буває, вчувається той сміх... — він крутнув склянку. — Ми таємно зустрічалися в яблуневих садах мого батька, завжди після півночі, коли всі вже давно спали. Гуляли поміж деревами, я тримав її за руку... Аміре-джан, ти через мене шарієшся?

— Трошки, — відказав я.

— Нічого, це не смертельно, — мовив Рахім-хан і вчергове затягнувся. — Ну от, і була в нас така собі мрія. Влаштувати велике бучне весілля та запросити на нього всіх родичів і друзів від Кабула й аж до Кандагара. Я побудував би нам просторий дім, білий, з великими вікнами та внутрішнім двориком, вистеленим кахлями. Ми посадили б у саду плодові дерева й усілякі квіти, облаштували б галявинку, на якій гралися б наші діти. Щоп’ятниці після намазу в мечеті всі дружно збиралися б у нас удома на вечерю, і ми сиділи б у саду під вишнями й пили б свіжу воду з криниці. А потім чай з цукерками. І дивилися б, як наші дітлахи бавляться зі своїми двоюрідними братиками та сестричками...

Він зробив чималий ковток скотчу. Кашлянув.

— Бачив би ти вираз обличчя мого батька, коли я все йому розповів. А мати зомліла, по-справжньому. Сестри побризкали їй обличчя водою. Обдмухували матір віялами і дивилися на мене так, ніби я перерізав їй горло. Джеляль, мій брат, уже рушив по свою мисливську рушницю, але батько спинив його, — Рахім-хан гірко засміявся. — Увесь світ постав проти нас із Гомайрою. І ось що я скажу тобі, Аміре-джан: урешті-решт світ завжди перемагає. Така вже природа речей.

— І що ж сталося далі?

— Того самого дня батько посадив Гомайру з сім’єю у вантажівку та відправив у Хазараджат. Більше я ніколи її не бачив.

— Як прикро...

— Але то, мабуть, було на краще, — продовжив Рахім-хан, здвигнувши плечима. — Інакше вона страждала б. Моя родина ніколи не прийняла б її як рівну. Не можна вчора наказувати жінці, щоб вона начистила тобі взуття, а вже завтра називати її сестрою, — він поглянув на мене. — Аміре-джан, ти ж знаєш, що можеш розповісти мені абсолютно будь-що? У будь-який час.

— Знаю, — відповів я невпевнено.

Рахім-хан довго дивився на мене, ніби чогось чекав. Його бездонні чорні очі натякали на нашу спільну невисловлену таємницю. Якоїсь миті я зібрався йому розповісти. Зібрався розповісти йому геть усе — але що ж тоді він про мене подумає? Зненавидить, і то цілком заслужено.

— На, — Рахім-хан дав мені щось. — Мало не забув. З днем народження.

То був коричневий записник у шкіряній оправі. Я провів пальцями по золотистому стебнуванню на краях. Вдихнув запах шкіри.

— Для твоїх оповідок, — додав він.

Я саме хотів подякувати, коли щось вибухнуло і вогняні спалахи осяяли небо.

— Феєрверки!

Ми поквапилися додому. А там усі гості стояли посеред двору, задерши голови до неба. Діти стрибали й верещали, зачувши тріск і свист. Люди раділи і плескали щоразу, коли спалахи з шипінням вибухали вогняними букетами. Що-кілька секунд подвір’я освітлювалося раптовими полисками червоного, зеленого і жовтого.

Однієї з цих коротких освітлених митей я побачив те, чого ніколи не забуду: Гассан подає напої Ассефу та Валі на срібній таці. Світло гасне, чути шипіння і тріск, а потім спалах оранжевого — і Ассеф, шкірячись, вдаряє Гассана кастетом у груди.

Далі — милосердна пітьма.