Її ім’я було Татьяна

1

Після завершення Другої світової війни не тільки внутрішня, а й уся зовнішня політика Сталіна виявилася провальною.

На Потсдамській конференції влітку 1945 року Сталін зажадав, щоб Лівія перейшла під контроль Радянського Союзу, тобто товариш Сталін намагався отримати колоніальні володіння в Африці. Лівія — це бази на Середземному морі й нафта. Захід відповів відмовою.

Під час війни війська Червоної Армії було введено в Іран. Половина Ірану — Чьорчіллю, половина — Сталіну. Війна закінчилася, британські війська готувалися до повернення додому, а Сталін вирішив залишити свої війська назавжди.

Але цього йому не дозволили, пригрозивши війною.

Сталін, ідучи, намагався нафтоносний шматочок Ірану відрізати, оголосивши його «іранським Азербайджаном». Однак із цього теж нічого не вийшло.

Сталін вирішив узяти під тепле крило Грецію і Туреччину. Захід відповів створенням НАТО: Грецію і Туреччину не віддамо.

Сталін, усупереч ним же укладеним Потсдамським угодам, замислив прибрати Західний Берлін. Для цього, починаючи з 24 червня 1948 року, улаштував транспортну блокаду Західного Берліна. Захід відповів небаченим в історії повітряним мостом. Продукти до Західного Берліна постачали повітрям. А паливо — ось воно, на кожному бульварі столітні липи. Жителі Західного Берліна порізали на дрова дерева на бульварах і в парках, але не здалися.

Сталін ударив по Південній Кореї. Захід відповів усебічною військовою допомогою, потім і висадкою потужних військових контингентів США, Великобританії та їхніх союзників на Корейському півострові. І Південна Корея вистояла.

Сталін спробував проштовхнути комуністів до уряду Італії та Франції. Щось удалося. Проте лише частково. У підсумку — знову провал.

Сталін планував вийти до Середземного моря. З Лівією не вигоріло. Другий варіант: побудувати радянські військово-морські бази в Югославії. Але й тут — облом. Югославія вийшла з-під контролю Радянського Союзу.

Плюс до всього цього Холодна війна.

2

Товариші науковці пояснюють причину Холодної війни: 5 березня 1946 року Чьорчілль у Фултоні виголосив промову.

А де той Фултон? Шукайте на мапі — не знайдете.

І хто такий той Чьорчілль? Це колишній британський прем’єр, остаточно усунений від влади.

Дивина: проголосив відставний Чьорчілль промову — і розпочалася Холодна війна.

Виходить: не проголосив би — і не було б ніякої Холодної війни.

І не втікали б східні німці до Західної Німеччини, а північні корейці до Південної Кореї. І не стріляли б прикордонники їм у спини.

І не підтримував би Радянський Союз африканських князьків, що стали на шлях соціалізму. І не будували б ми атомні підводні човни в неймовірних кількостях. (До 1994 року в Росії побудовано 243 атомні підводні човни, у всіх інших країнах світу разом узятих — 221 (Червона зірка. — 2001. — 5 грудня).

На мій погляд, причини Холодної війни полягали не в тому, що хтось виголосив промову. Причини лежали значно глибше.

Червона Армія звільнила декілька країн Центральної Європи від «коричневої чуми», але, звільнивши, не забажала повертатися додому. Незабаром у всіх звільнених країнах під захистом радянських танків прийшли до влади хлопці, які були бажані товаришу Сталіну, і взялися до соціалістичних перетворень.

Але щоб люди не розбігалися від нав’язаного їм щастя, кордони було закрито на міцні замки й засуви. І надійшов наказ доблесним прикордонникам: стріляти всіх, хто від щастя втікає.

Відсторонений від влади Чьорчілль у провінційному американському містечку звернув увагу шановної публіки на ту сумну обставину, що «від Штетина на Балтиці до Трієста на Адріатиці через весь континент було опущено «залізну завісу».

Чьорчілль усього лише повідомив, що в тих країнах, до яких увійшла Червона Армія, дрібні комуністичні партії якимось чином захопили владу та прагнуть «досягти в усьому тоталітарного контролю».

Що цілком відповідало дійсності.

Тому немає взагалі жодного значення, проголошував якийсь Чьорчілль якусь промову в якомусь Фултоні чи не проголошував.

Важливим є лише те, що Радянський Союз нав’язав підкореним під час Другої світової війни державам соціалістичний лад, тобто гранично неефективну економічну систему, якою керували або злочинці, або дурні, за спинами яких стояли злочинці.

Соціалізм удалося нав’язати Польщі та Східній Німеччині, Чехословаччині й Угорщині, Румунії та Болгарії. Однак усі наші брати по класу готові були вирватися з дружніх обіймів за першої можливості.

Можливість ця була близькою і реальною. 21 грудня 1949 року все прогресивне людство урочисто відзначило 70-річчя товариша Сталіна, Великого Генія Всіх Часів і Народів.

Жевріла надія — товариш Сталін не вічний. Ну, ще три роки, ну п’ять... Має ж він колись завершити своє служіння Людству.

3

Й одного дня його не стало.

Ті, хто готували змову проти Сталіна, не були ні друзями, ні однодумцями. Вони були смертельними ворогами один одному.

Основний склад змовників проти Сталіна — Берія, Маленков, Булганін, Хрущов.

Але ще за живого Сталіна всередині цієї змови виникла ще одна — Хрущов і Булганін проти Берії.

Нам кажуть, що Берія теж готувався владу захопити. Виключати таку можливість не можна. Проте доказів поки ніхто не надав.

Зрозуміло одне: розштовхуючи зі шляху й усуваючи вчорашніх союзників, кожен кремлівський вождь попутно зміцнював власні кадрові позиції. Більше за всіх досяг успіху в цій справі товариш Хрущов.

Того дня, коли було проголошено смерть Сталіна, Хрущов призначив на пост першого заступника Міністра оборони Маршала Радянського Союзу Жукова, повернувши його з уральського заслання.

Сам Хрущов керував Комуністичною партією, а двоє його давніх, ще з довоєнних часів, приятелів — Жуков і Сєров — обіймали посади перших заступників. Один у Міністерстві оборони, інший — у Міністерстві внутрішніх справ.

Завдання Хрущова — підняти обох на сходинку вище.

І треба було поспішати. Смерть Сталіна дала народу надії на краще життя. Північними, сибірськими, уральськими, далекосхідними таборами покотилася хвиля жахливих повстань. Кумів і вертухаїв ловили й варили у залізних бочках. Наливали води, розпалювали великий вогонь, варили немов юшку з осетрини. Виникла загроза того, що декілька повстань зіллються в одне, яке не вдасться придушити, і тоді сотні тисяч, а то й мільйони зеків вирвуться із-за колючого дроту.

Перед вождями в Кремлі постало питання: що робити?

До речі, останніми роками з’явилися повідомлення про те, що чисельність населення ГУЛАГ у на момент смерті товариша Сталіна становила жалюгідні півтора мільйона ув’язнених. І публікуються відповідні документи.

З документами сперечатися не будемо. Просто згадаємо, що на момент смерті товариша Сталіна на нашій улюбленій Батьківщині, де так вільно дихає людина, був зовсім не один ГУЛАГ, їх було одинадцять. Навіть одинадцять з хвостиком. З вельми довгим хвостиком.

Вишки та паркани ГУЛАГу й нині стоять по всьому Сибіру

Ось перелік не залежних один від одного головних табірних управлінь станом на 5 березня 1953 року:

Головне управління таборів (ГУЛАГ) — товариш І. І. Долгих;

Головне управління таборів залізничного будівництва (ГУЛЖДС) — товариш О. А. Смолянінов;

Головне управління таборів гірничо-металургійної промисловості (ГУЛГМП) — товариш М. О. Добровольський;

Головне управління таборів промислового будівництва (ГУЛПС) — товариш О. М. Комаровський;

Головне управління будівництва на Крайній Півночі (Дальстрой) — товариш І. Л. Митраков;

Головне управління таборів лісової промисловості (ГУЛЛП) — товариш М. М. Тимофєєв;

Головне управління таборів гідротехнічного будівництва (Главгідрострой) — товариш Я. Д. Рапопорт;

Головне управління таборів із будівництва нафтопереробних заводів (Главспецнафтострой) — товариш В. О. Барабанов;

Головне управління таборів слюдяної промисловості (Главслюда) — товариш І. О. Карасьов;

Головне управління таборів азбестової промисловості (Главазбест) — товариш А. П. Мітюков;

Спеціальне головне управління (СГУ) — товариш Ф. П. Харитонов.

До цих головних управлінь приєднувалось і Головне управління будівництва шосейних доріг (ГУШОСДОР), яке мало власні табори. Рабсила ГУШОСДОРу була не повністю з таборів, а лише частково, точніше — переважно.

Крім головних управлінь, існували окремі управління, не підпорядковані ГУЛАГу. Серед них:

Тюремне управління — товариш М. В. Кузнецов;

Управління спеціальних інститутів — товариш А. П. Завенягін.

Якби все це запалало, якби мільйонні маси ув’язнених вирвалися на волю, тоді не уникнути країні нової Громадянської війни.

4

Чотири змовники позбулися Сталіна, але запитання, що ж робити далі, розкололо коаліцію навпіл.

Маршал Радянського Союзу Берія і генерал-лейтенант Маленков кликали в один бік.

Маршал Радянського Союзу Булганін і генерал-лейтенант Хрущов — у протилежний.

Булганін і, особливо, Хрущов були затятими прихильниками збереження культу особи Сталіна.

Берія і Маленков були затятими противниками. Наступного дня після похорону Сталіна на засіданні Президії ЦК Маленков заявив: «Уважаємо обов’язковим припинити практику культу особи».

Не будемо тішити себе ілюзіями: і ці четверо, і багато тисяч рангом нижчих були залиті народною кров’ю по самі ніздрі. Дехто з них, такі як Берія, пролили помірну кількість крові. Дехто, як Хрущов, пролили незрівнянно більше. Проте йшлося не про об’єми — у крові були всі вожді. Ішлося про те, як вижити країні в ситуації, що склалася.

Зразу ж після смерті Сталіна розпочався стрімкий відхід від сталінської практики керівництва країною. Процесом керував Берія. Сталіна ще не поховали. Народ із риданнями та криками мільйонними масами рвався на Червону площу прощатися з покійним вождем, а Берія вже 6 березня, тобто наступного дня після вбивства Сталіна, віддав наказ підготувати рішення уряду про передачу всіх будівельних головних управлінь МВС у підпорядкування цивільних міністерств, а табори і колонії — у підпорядкування Міністерства юстиції.

Берія руйнував систему одинадцяти ГУЛАГів рішуче та швидко.

21 березня 1953 року він направив до уряду проект постанови про припинення робіт на двадцяти трьох нікому не потрібних «великих будівництвах комунізму», а саме: Головний Туркменський канал, самопливний канал Волга-Урал, «мертва дорога» Чум-Салехард-Ігарка, Усть-Донецький порт, гідровузол на Нижньому Дону та ін. Усі ці грандіозні об’єкти зводилися руками в’язнів. Усі вони були економічно не виправдані. Усі були згубні для навколишнього середовища і для людей, які їх споруджували.

26 березня 1953 року, через три тижні після смерті Сталіна, Берія направив до Президії ЦК КПРС записку про амністію, яку було оголошено 9 травня. За цією амністією із в’язниць і таборів на волю вийшли 1181264 в’язні, одночасно було закрито слідчі справи на 400 тисяч осіб. Кажуть, що серед тих, хто вийшов з таборів, було багато кримінальників, тому й зріс рівень злочинності в країні.

Кримінальників було багато, але серед випущених із таборів більше було невинних, що сиділи за анекдот про Сталіна чи за три підібрані в полі, все одно нікому не потрібні, колоски.

Рівень злочинності зріс. Однак уявімо, що було б, якби сотні тисяч зеків вирвалися самі, зі зброєю, підбурені перемогами над вертухаями.

Однак справа не в цифрах. Берія ламав усю структуру державного планування. До нього Держплан склав грандіозні проекти, які слід було здійснити підневільною рабською працею. Відповідно до цього здійснювали розрахунок необхідної кількості робочої сили. Далі каральні органи отримували рознарядку, скільки злочинців їм необхідно спіймати і на які строки запроторити до зони. Рознарядку складали за республіками, краями, областями і районами. Кожному начальнику від міністра внутрішніх справ до дільничного належало виконати план. Тому садили не тільки за «три колоски», а й за «розкрадання 200 метрів пошивочного матеріалу», тобто за котушку ниток.

Зате порядок був, кажуть соціалісти. Ні, товариші, не було порядку. А була тотальна нестача всього і багатокілометрові черги за милом і гасом, сірниками, голками і нитками, калошами і за свічками. Підневільна рабська праця — непродуктивна. Тому не виробляла країна нічого, крім зброї. Тому крали люди колоски з тих самих полів, які їм нібито належали, щоб урятувати дітей від голоду. Компетентні органи не спали ночами, щоб зловити тих, хто підбирає колоски на колгоспному, тобто на власному полі. Якщо колоски не підібрати, то їх подзьобають горобці, з’їдять миші-польовки або вони самі згниють під снігом. І «пошивочний матеріал» тягли тітки з фабрик не від хорошого життя.

Рабську працю в’язнів і після Сталіна використовували досить активно, але змінився принцип комплектування таборів: раніше державі потрібно було мати заздалегідь визначену кількість дармової робочої сили. І що більше, то краще. Цей механізм зламав Берія.

5

4 квітня 1953 року Берія підписав цілком таємний наказ № 0068, який вимагав негайно ліквідувати у в’язницях і таборах приміщення для тортур, заборонити застосування заходів фізичного впливу до арештованих, знищити всі знаряддя тортур. Наказ попереджав, що до суду буде притягнуто не тільки тих оперативних працівників МВС, які надалі спробують застосовувати заходи фізичного впливу до арештованих, а й їхніх керівників.

13 квітня 1953 року Берія направив до Президії ЦК КПРС записку з пропозицією припинити практику роздування культу особи вождів, зокрема, у святкові дні на демонстрації не виносити портрети вищих керівників держави та партії, насамперед, тих, які в цей час керують країною.

За життя Сталіна було видано тринадцять томів його творів. У травні 1953 року Берія запропонував видання творів Сталіна припинити. І воно було припинено. Набір наступного тому було знищено.

Лаврентій Павлович Берія — особа №1 у радянській ієрархії після смерті Сталіна

10 червня у «Правді» з’явилася стаття без підпису, у якій уперше прозвучав новий для нашої пропаганди термін «культ особи». Ім’я Сталіна ще не було названо. Проте все й так було зрозуміло. Чий ще культ панував і процвітав упродовж останніх десятиліть?

«Правда» засуджувала культ особи й указувала на тих, хто відтепер поведе країну правильним шляхом: «Суть політики нашої партії викладено у виступах Г. М. Маленкова, Л. П. Берії та В. М. Молотова».

Не Хрущов через три роки на XX з’їзді КПРС почав викривати культ особи, а газета «Правда» через три місяці після смерті Сталіна.

Немає сумнівів у тому, що творцем викриттів був саме Берія. Бо він на той момент був господарем Радянського Союзу. У найпершій антисталінській публікації газета «Правда» нази-ває ім’я Берії серед двох інших імен. Але Маленков перебував під повним контролем Берії, а Молотова на той час вже кілька років як усунули з перших ролей.

Водночас та ж сама стаття в центральному органі Комуністичної партії не згадує Хрущова, хоча Хрущов очолював Комуністичну партію.

6

Головна проблема країни полягала в тому, що люди від соціалізму тікають. Якщо немає можливості втекти у мирний час, вони втечуть під час війни.

Берія пам’ятав літо 1941 року, коли бійці Червоної Армії без бою здавалися сотнями тисяч і мільйонами, кидаючи цілком справні танки й літаки тисячами, гармати і міномети — десятками тисяч, кулемети — сотнями тисяч, боєприпаси, продовольство, інженерне майно, паливно-мастильні матеріали — мільйонами тонн. У величезній країні не знайшлося дурнів, готових умирати за колгоспне рабство, парткоми й масові розстріли, за ГУЛАГ і голодні черги. Улітку 1941 року бійці та командири Червоної Армії не вважали війну ні великою, ні вітчизняною. Кадрова Червона Армія здалася в німецький полон майже без опору. Майже в повному складі. Залишилися лише резервісти. І якби не дрімуча дурість Гітлера та його великих полководців, то здалися б і вони.

Лаврентій Павлович Берія вважав, що в разі нової війни розгром 1941 року неминуче повториться. З тих-таки причин воювати за соціалізм дурнів не знайдеться. І якщо новий супротивник буде не настільки дурний, як Гітлер, то держава загине.

Але навіть і без війни Радянський Союз та окуповані ним країни на то час стрімко котилися у прірву. Зокрема із січня 1951-го до квітня 1953 року з однієї лише Східної Німеччини до Західної втекло 447 тисяч осіб.

1 червня 1953 року масові страйки робітників охопили Чехословаччину. Страйкували робітники Праги, Острави, Братислави. Ці виступи, як лісову пожежу, понесло через кордони після смерті Сталіна «братніх країн соціалізму». На черзі була Польща. А там пожежею могло й не обійтися. Там могло і рвонути.

Георгій Максиміліанович Маленков — голова Ради Міністрів СРСР

Берія вважав, що Радянському Союзу не слід утручатися у справи інших народів, необхідно навести лад у власному домі. А для цього слід було кардинально змінювати як зовнішню, так і внутрішню політику. Головною метою діяльності уряду Берія визначив створення умов, за яких люди будуть працювати добровільно, охоче й сумлінно. У цьому разі країна буде багатою і квітучою. У цьому разі населення буде зростати. У цьому разі життя в нашій країні буде привабливим для всього світу, з нас будуть брати приклад, нас будуть поважати. А якщо розпочнеться війна, то наш народ буде наполегливо воювати, бо народу буде що втрачати.

Окреслену лінію на якнайшвидше позбавлення від сталінської спадщини тримав Маленков. Ще під час війни він за вказівкою Сталіна налагодив приватні стосунки з британським прем’єром Чьорчіллем. Згадавши стару дружбу, Маленков відразу після смерті Сталіна звернувся до Чьорчілля з пропозицією бути посередником між СРСР і США в питанні припинення війни в Кореї. Чьорчілль погодився. Неофіційні переговори розпочалися й незабаром забезпечили результат: війну в Кореї було зупинено.

Маленков зробив рішучий крок у питанні забезпечення країни продовольством. Селянин за Сталіна повинен був платити за те, що мав корову чи свиню, яблуні чи вишні у своєму саду, за те, що вирощував кріп та огірки. Маленков скасував грабіжницькі податки на особисте селянське майно. Присадибні ділянки дозволив збільшити в п’ять разів!

І народ заспівав:

Маленков виступив за виведення радянських військ з іноземних територій, скорочення непомірних військових витрат, припинення безкоштовної військової допомоги азіатським й африканським князькам.

Дії Маленкова в жодному разі не були одностороннім роззброєнням. Виводити радянські війська з Німеччини Маленков пропонував лише за умови, якщо війська США, Великобританії та Франції теж підуть з Німеччини, а Німеччину буде оголошено нейтральною та навічно роззброєною державою.

Часу на балачки не лишалося.

7

Через три місяці після смерті Сталіна, 17 червня 1953 року, повстав Східний Берлін. Керівництво так званої Німецької Демократичної Республіки втекло під захист радянських військ. Повстання розповзлося на всю Східну Німеччину, страйки охопили тринадцять найбільших міст Східної Німеччини, включно з Берліном, Лейпцигом, Магдебургом, Ростоком. Офіційний історик М. Зенькович повідомляє:

Такі заяви я абсолютно не розумію. Якщо п’ять західнонімецьких радіостанцій закликали жителів Східної Німеччини до громадянської непокори, то слід увімкнути десять наших радіостанцій на повну потужність і закликати жителів Західної Німеччини до громадянської непокори. І вони повстануть! Хіба ж ні?

А ще десять радіостанцій закликали б пролетаріат Франції до зброї! Та не завадило б й американський робітничий клас підняти на пролетарську революцію!

Але наші агітатори чомусь не пояснюють, чому на заклик західнонімецьких радіостанцій народ Східної Німеччини піднявся проти уряду, а на заклик наших радіостанцій народи Фінляндії та Німеччини, Великобританії і Канади проти своїх урядів не виступають.

Можливо, потужності радіостанціям забракло?

5 березня 1946 року Чьорчілль виголосив промову у Фултоні. Багато з того часу упливло води, але й досі зустрічаються люди, які вперто повторюють: не проголосив би Чьорчілль промову — не було б і Холодної війни.

Та згадаймо, що рівно за півроку до промови Чьорчілля, 5 вересня 1945-го, у Канаді попросив політичного притулку шифрувальник дипломатичної резидентури ГРУ Ігор Сергійович Гузенко. Він захопив із собою 109 документів, серед яких не було жодного таємного, 88 мали гриф «сс» — цілком таємно, 41 — «сс/ов» — цілком таємно особливої важливості.

Влада Канади вірити документам відмовилася.

Але коли перевірила й повірила, то здригнулася не лише вона.

Виявилося, що агентура ГРУ глибоко проникла в таємниці уряду Канади, британської дипломатії та розвідки, американської атомної промисловості. Вожді Радянського Союзу виголошували такі правильні промови про мир і дружбу, проте під час Другої світової війни розгорнули справжню таємну війну проти своїх союзників — США, Великобританії, Франції, Канади.

До речі, 24 липня 1945 року під час Потсдамської конференції, за два тижні до американського атомного удару по Хіросімі, за півтора місяця до втечі Ігоря Гузенка, Президент США Гаррі Трумен повідомив Сталіна про те, що США володіють зброєю абсолютно неймовірної потужності. Сталін на заяву уваги не звернув, перевів розмову на іншу тему.

До сьогодні знаходяться люди, які сміються над дурненьким Сталіним. Сталін, на їх думку, не розумів важливості технологічного прориву в галузі створення атомної зброї. Проте на той час «дурненький» Сталін загребущими лапами ГРУ вже поцупив усю необхідну технічну інформацію, яка дала змогу створити й 1949 року випробувати перші радянські атомні бомби РДС-1 «Олена» і РДС-2 «Людмила», перейти до створення РДС-3 «Марія» і РДС-4 «Тетяна».

Таємна війна Радянського Союзу проти своїх союзників під час спільної війни проти нацистської Німеччини — це і є Холодна війна.

Однак якщо все ж таки вважати, що не справи, а чиїсь промови стали детонатором Холодної війни, то не буде зайвим згадати про те, що не лише відставний Чьорчілль виголошував промову у провінційному містечку. Промову виголошував також інший політичний діяч, наділений усією повнотою державної влади. І виголошував її не в далекій провінції, а в столиці.

Ім’я діяча — Йосип Сталін.

Місце — місто Москва, Великий театр.

Дата — 9 лютого 1946 року.

Це майже за місяць до появи Чьорчілля у Фултоні.

Навіть Центральний орган Міністерства оборони РФ змушений визнати, що «Промова Сталіна від 9 лютого була сприйнята на Заході як заклик до нового протиборства з капіталізмом» (Червона зірка. — 2006. — 11 березня).

Сталін був аж ніяк не першим, хто закликав до протиборства.

Холодна війна, на мій погляд, розпочалася відразу після захоплення більшовиками влади у Петрограді. І стартувала вона промовою Троцького на Другому з’їзді рад 26 жовтня 1917 року:

Троцький помилився. Ніякі капіталісти нас не душили.

Ми самі взяли на свої плечі відповідальність за долі всього світу. З цілковитою безвідповідальностю за долю свого народу і своєї країни.

Боротьбою за щастя народів Угорщини та Чехословаччини, Болгарії, Німеччини, Анголи, Ефіопії, Індонезії, Єгипту, Чилі і В’єтнаму, Кореї, Румунії, Алжиру, Польщі, Великобританії, Лівії, Естонії, Фінляндії, Латвії, Албанії, Литви, Ірану, Туреччини, Афганістану й Аргентини ми підірвали життєві сили власної країни. Декілька поколінь працювали на шкоду собі.

І тепер нашому народу на межі вимирання не залишається нічого іншого, як пишатися своїм героїчним минулим і святкувати великі перемоги.