Її ім’я було Татьяна

1

1736 року на річці Самарі, яку уральські козаки називали Сакмара, було закладено Тоцьку фортецю.

1773 року під час Пугачовського бунту козачий гарнізон Тоцької фортеці добровільно перейшов на службу до самозванця.

9 березня 1774 року фортецю було взято бригадою генерал-майора Павла Дмитровича Мансурова.

Шість десятків років потому видатний російський історик Олександр Сергійович Пушкін написав «Історію Пугачова» і «Капітанську дочку». Збираючи матеріали для свого дослідження, Пушкін пройшов і проїхав місцями колишніх боїв і битв від Самари до Оренбурга. На цьому шляху 18 вересня 1833 року він зупинявся в Тоцькій станиці.

На початку XX століття у районі колишньої Тоцької фортеці було засновано величезний, навіть за масштабами нашої країни, полігон.

Найстрашнішою зброєю масового ураження в Першій світовій війні були отруйні гази. На Тоцькому полігоні російська армія проводила випробування отруйних речовин.

Німеччина Першу світову війну просадила, і їй, відповідно до Версальського договору, було надалі заборонено розробляти, виробляти та мати не тільки отруйні речовини, та й танки, важку артилерію, підводні човни, бомбардувальники і ще багато всього. Але якщо Німеччина буде роззброєною, хто ж тоді почне Другу світову війну, без якої Світова революція неможлива?

Відтак, ще до приходу Гітлера до влади, товариш Сталін доклав усіх зусиль, щоб Німеччину до війни підготувати. На території Радянського Союзу німецькі конструктори таємно від усього світу розробляли й випробовували танки, артилерію, пікірувальні бомбардувальники, підводні човни. На Тоцькому полігоні, як і в районі Вольська, якщо хто не пам’ятає, німці випробовували отруйні речовини.

У Другій світовій війні кожна з великих учасниць держав мала хімічну зброю та засоби доставки. Однак тому, що потенціал противника в цій сфері був невідомим й існувала загроза потужнішого удару у відповідь жодна країна не наважилася першою застосовувати хімічну зброю.

Але якби хто зважився, то в Німеччини — завдяки товаришу Сталіну — усе до такого розвитку подій було готовим.

2

Багато води стекло в річці Самарі з часів Пугачова та Пушкіна. Річка залишилася, а міста Самари не стало. Як і Оренбурга. Замість них — Куйбишев і Чкалов. Тоцький полігон лежав саме між Куйбишевим і Чкаловим.

Сюди, на Тоцький полігон, де колись німецькі фахівці готувалися до задушення Європи отруйними газами, мчали ешелони 128-го стрілецького корпусу. Розвантаження — на станції Бузулук.

Виявилося, що 128-му стрілецькому корпусу необхідно було брати участь у військових навчаннях «Сніжок».

7-й стрілецький корпус Південно-Уральського військового округу в складі 73-ї Вітебської Червонопрапорної механізованої та 270-ї Демидівської Червонопрапорної стрілецької дивізій підготував оборону.

128-му стрілецькому корпусу, перекинутому з Білорусії, слід було підготовлену оборону зламати, використовуючи найсучасніші засоби збройної боротьби.

3

Армійське наметове містечко прийнято будувати лінією. Сама лінія — це три, чотири, п’ять, а то й десять рядів наметів. Позаду цих рядів — стоянки бойових і транспортних машин, склади, кухні, ремонтні майстерні — все, що потрібно для забезпечення життя тисяч людей.

У лінійному розташуванні військових таборів — своя рація. У кожного батальйону, у кожного полку є відкритий фронт, загальний для всіх. Водночас кожен батальйон і полк мають свій відкритий тил.

Припустимо, треба терміново викликати для вирішення якогось завдання такий-то батальйон такого-то полку. Батальйону цьому не треба буде продиратися крізь порядки інших батальйонів і полків, адже перед кожним батальйоном, перед кожним полком чисте поле.

І якщо треба щось подати до цього батальйону чи полку, наприклад, картоплю на похідні кухні або снаряди для танків, теж проблеми не виникне: позаду кожного підрозділу, кожної частини та з’єднання теж чисте поле.

1954 року на Тоцькому полігоні Південно-Уральського військового округу передня лінія наметового містечка 128-го стрілецького корпусу, який прибув із Білорусії, і 7-го стрілецького корпусу, який відігравав роль супостата, простягнулася на 43 кілометри.

А неподалік від цього лінійного табору в березовому гаю було зведено генеральське містечко. Там не намети, там збірні дерев’яні будиночки. Будиночків тих багацько вийшло. На навчання зібрали командирів усіх радянських корпусів: командувачів усіх армій, командувачів усіх військових округів та груп військ, начальників їхніх штабів. А ще — головнокомандувачів видів Збройних сил, начальників їх штабів, начальників Головних і Центральних управлінь Міністерства оборони та Генерального штабу.

Ще й наших молодших братів по класу помилуватися видовищем запросили: вищих військових керівників Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Східної Німеччини, Монголії, Албанії, Північної Кореї, Північного В’єтнаму, Китаю.

Так! Саме так.

Китай у ті роки в Радянського Союзу в молодших братах ходив.

Поруч із генералами в таких самих будиночках поселили нікому не відомих суто цивільних товаришів в окулярах, у сірих піджаках у смужечку, з краватками.

Ці цивільні були тими, хто наймогутнішу зброю створював і її виробництвом завідував. Серед них — міністр середнього машинобудування товариш В’ячеслав Олександрович Малишев із заступниками та провідними конструкторами.

А зовсім далеко від військового табору і від генеральського містечка було збудовано ще одне містечко — урядове.

4

12 вересня 1954 року на Тоцький полігон прибули маршали Радянського Союзу Конєв, Малиновський, Василевський, Тимошенко, Будьонний, Соколовський, Маршал Польщі Рокосовський, головний маршал артилерії Воронов, маршал артилерії Недєлін, маршал бронетанкових військ Богданов, маршал авіації Жигорєв, Адмірал флоту Кузнєцов, генерали армії Чуйков, Бірюзов, Гречко, Крилов, Москаленко, Баграмян, генерал-полковники Батицький, Бірюзов, Батов, Голиков.

Того самого дня тут з’явилися й дорогі іноземні гості, вожді братніх соціалістичних країн. Не були забуті й представники нейтральних держав — військові аташе Фінляндії, Швеції, Афганістану. Загалом на навчання прибули представники 16 держав.

13 вересня в урядовому містечку було помічено генерал-лейтенанта Микиту Сергійовича Хрущова. Рівно рік тому 13 вересня 1953 року він обійняв посаду Першого секретаря Центрального комітету КПРС. Військові навчання «Сніжок» були в якомусь сенсі подарунком до першої річниці отримання головного титулу країни.

Разом із Хрущовим прилетів із Москви Голова Ради Міністрів СРСР генерал-лейтенант Георгій Максиміліанович Маленков і перший заступник — Голова Ради Міністрів СРСР, Міністр оборони СРСР Маршал Радянського Союзу Микола Олександрович Булганін.

Керівник навчань — перший заступник Міністра оборони СРСР Маршал Радянського Союзу Жуков доповів про готовність військ і штабів до проведення операції «Сніжок».

Тема навчань: «Прорив стрілецьким корпусом підготовленої оборони противника із застосуванням атомної зброї».

5

Уранці 13 вересня 1954 року Маршал Радянського Союзу Жуков доповів керівництву країни про готовність військ і штабів до проведення операції «Сніжок». Увечері того самого дня Жуков викликав у свою польову резиденцію колишнього начальника Генерального штабу Збройних сил СРСР, колишнього генерала армії, а на той час начальника штабу Сибірського військового округу генерал-лейтенанта Штеменка.

Рік тому, улітку 1953 року, Жуков і Штеменко опинилися на різних боках барикади. Маршал Радянського Союзу Жуков на чолі групи захоплення за наказом Хрущова особисто заарештував Маршала Радянського Союзу Берію. Генерала армії Штеменка підозрювали в тому, що він був довіреною особою Берії у Збройних силах. Тому Штеменка було негайно знято з посади, понижено у званні на два ступені та загнано в Сибір.

І ось вони вдвох. Маршал і генерал-лейтенант.

Між ними прірва.

А ще між ними стіл і мапа із задумом небувалих військових навчань з лагідною назвою «Сніжок».

Мапу відсунуто вбік. На її місці пляшка й дві склянки. Закуска проста. По-фронтовому.

Доля розвела їх рік тому. Але скільки спільного, скільки хорошого й доброго було за всі попередні роки.

Перед війною і в перші її тижні генерал армії Жуков був начальником Генерального штабу.

Після війни генерал армії Штеменко був начальником Генерального штабу.

Маршал Радянського Союзу Жуков — перший заступник Міністра оборони, а генерал-лейтенант Штеменко зовсім недавно теж був першим заступником Міністра оборони.

На війні Штеменко очолював головний мозковий трест Червоної Армії — Оперативне управління Генерального штабу. Штеменко готував плани, Сталін їх затверджував і посилав Жукова на фронт, щоб плани перетворювати на перемоги за допомогою матюків, мордобою, зривання погонів і розстрілів.

Доля не раз зводила Штеменка і Жукова на ближній дачі Сталіна в Кунцево. За кілька днів до початку кожного великого наступу, зазвичай пізно вночі, Жуков і Штеменко входили до кабінету Верховного головнокомандувача і разом зі Сталіним уточнювали останні деталі.

Часто вони втрьох визначали долю війни.

Однак прийшли інші часи. Після війни Жукова було скинуто із вершини влади, Штеменка піднято, але за рік до смерті Сталіна — теж скинуто. Після смерті Сталіна Штеменко піднявся майже на колишні висоти, але тут-таки був скинутий ще нижче з втратою двох зірок на погонах. І засунутий у сибірські хащі.

Проте Жукову не позаздриш. Він сам усього лише півтора року тому повернувся до Москви з Уралу.

Правда, з його погонів зірок не рвали.

Жуков повернувся до Москви, але ким?

На війні він був заступником Сталіна.

Тепер Жуков — заступник Міністра оборони товариша Булганіна. А хто такий товариш Булганін?

М. О. Булганін, Міністр оборони, Маршал Радянського Союзу

1941 року товариш Булганін був головою правління Держбанку. На війні Булганін — політичний наглядач за командирами фронтів. Жодного бою, жодної битви, жодної операції не провів. Проте як політнаглядачу йому військові звання присвоювали. Найперше в житті звання — генерал-лейтенант. А він ніколи не командував ні відділенням, ні взводом, ні ротою, ні батальйоном, ані полком, ані бригадою, ані корпусом, ані армією. І жодних військових звань до того не мав. Він і далі ніким не командував, він наглядав. А звання так і сипалися на погони — генерал-полковник, генерал армії.

Після війни Сталін повісив Булганіну маршальські погони і дав посаду Міністра збройних сил. (Міністерство у ті буремні роки кілька разів змінювало назви: оборони, збройних сил, військове, знову оборони). Через два роки Сталін підняв Булганіна ще вище: звільнив від обов’язків міністра і призначив заступником Голови Ради Міністрів, тобто своїм заступником по уряду.

Після смерті Сталіна Булганін зберіг за собою посаду заступника голови уряду та ще й повернув пост Міністра оборони.

Проте для людей військових Булганін назавжди залишився зневаженим рахівником із Держбанку.

Не знаю, про що ввечері 13 вересня 1954 року говорили двоє сталінських полководців Жуков і Штеменко. Радий би доповісти, але не маю що.

Я тільки знаю, що, починаючи з того вечора, стосунки були відновлені. Та вони ніколи й не псувалися. Не було конфлікту між Жуковим і Штеменком. Це їхні начальники Хрущов і Берія місце під сонцем не поділили. А Жукову і Штеменку ділити було нічого. У них був спільний інтерес.

Інтерес Штеменка — повернутися на маршальську посаду начальника Генерального штабу й отримати звання, яке відповідало цій посаді.

Інтерес Жукова — піднятися над рахівником із Держбанку, якому Жуков змушений підкорятися.

Інтерес обох — розвивати збройні сили так, як необхідно з позицій вищої стратегії, а не так, як уважають політичні базіки Хрущов, Маленков, Булганін, начепивши золоті погони, але нічогісінько не тямлячи у військових справах.

Інтерес обох — вивести армію з-під контролю цивільних базік.

6

У Жукова була ще одна причина відновити діловий контакт із генерал-лейтенантом Штеменком. Під час війни Жуков оточив себе підлабузниками та вислужниками. Жуков їх підіймав і возвеличував, вішав на них ордени й генеральські зірки. Але після війни, коли Сталін скинув Жукова з вершин, усі підлабузники і блюдолизи віддалилися від свого благодійника зі швидкістю трасуючих куль, які зі свистом розлітаються у темряві, наштовхнувшись на бетонну стіну ДОТу.

Жуков залишався Маршалом Радянського Союзу. Жуков зберігав за собою квартиру в урядовому будинку в Москві й дачу палацового типу в Підмосков’ї.

Проте в нас становище людини визначається не за званням чи володінням палацами, а за займаною посадою. А посада Жукова, починаючи з 3 червня 1946 року, — командувач військами Одеського військового округу; з 4 лютого 1948 року — Уральського. Порівняно з тим, що було раніше, — найнижче падіння. Якщо падіння почалося, то відомо, чим воно скінчиться.

Відтак, коли командувач військ Одеського військового округу Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков на кілька днів приїхав до Москви зустрічати новий 1947 рік, на його запрошення не відгукнувся жоден із тих, кого він на війні піднімав і звеличував. Усі вони знали, що Жуков на вершини не повернеться, тому неслід плямувати репутацію дружбою з опальним стратегом.

Однак після смерті Сталіна Хрущов повернув Жукова на висоти. Жуков знову піднісся. Посада першого заступника Міністра оборони давала змогу нагадати своїм колишнім «улюбленцям» про їх досить необачну поведінку. Жуков згадав усіх. Жуков запхнув кожного з них у такі куточки нашої великої Батьківщини, де служба медом не здавалася ніколи й нікому.

Але тепер Жукову була потрібна нова команда.

Штеменко не був ані ставлеником, ані висуванцем Жукова. Штеменко, як і Жуков, був висуванцем Сталіна. Штеменко не був серед тих, хто відвернувся від Жукова в час падіння. Тому в Жукова були всі підстави забрати генерал-лейтенанта Штеменка до своєї нової команди.

Штеменка було знято з посади й розжалувано у генерал-лейтенанти за наказом Хрущова. Отже, Штеменко не міг бути прихильником і союзником Хрущова. Такий генерал міг бути корисним. Крім цього, Штеменко, незважаючи на падіння, зумів зберегти гарні стосунки з багатьма давніми бойовими товаришами.

У Жукова на той час не було надійної команди, не було людей, на яких можна покластися в серйозній справі. У Штеменка вони були.

Тому була й тема для розмови. Шкода, нікому ніколи не вдасться відновити деталі.

Мені лише відомо, що в кінці зустрічі, уже проводячи генерал-лейтенанта Штеменка, Жуков запитав, чи немає на прикметі метикованого генерала, здатного піти на серйозний ризику дуже важливій справі.

Штеменко відповів, що такий генерал на прикметі є, — командир 27-го стрілецького корпусу 13-ї армії Прикарпатського військового округу генерал-лейтенант Мамсуров. Давно на армію пора ставити, то і вище.

Потиснувши руку, Жуков посміхнувся і підморгнув: «Усе в наших руках».

ШТЕМЕНКО СЕРГІЙ МАТВІЙОВИЧ

Народився 1907 року.

Добровільно вступив до лав Червоної Армії. Був бійцем і молодшим командиром. 1930 року закінчив Севастопольську школу зенітної артилерії. За неповних три роки обнімав посади командира взводу, батареї, начальника штабу артилерійського дивізіону та першого помічника начальника штабу артилерійського полку.

1933 року вступив до Військової академії механізації та моторизації РСЧА імені Й. В. Сталіна (з 1943 року — Військова ордена Леніна академія бронетанкових і механізованих військ Червоної Армії імені Й. В. Сталіна), яку закінчив 1937 року. Командував окремим навчальним важким танковим батальйоном. Мав виняткову, феноменальну, надлюдську пам’ять. Цей дар поєднувався з видатними здібностями аналітика, що послужило підставою для зарахування вже наступного 1938 року до Військової академії Генерального штабу, яку підполковник Штеменко закінчив у кінці 1940 року.

Під час розподілу просив призначити на будь-яку командну посаду в будь-якому військовому окрузі, але був направлений в Оперативне управління Генерального штабу Червоної Армії. Тут він зустрів початок війни.

Восени 1941 року отримав звання полковника.

3 червня 1942 року — начальник 4-го напрямку оперативного управління Генштабу.

23 листопада 1942 року в день, коли пересувні з’єднання Південно-Західного та Сталінградського фронтів замкнули кільце оточення навколо німецьких військ у районі Сталінграда, полковник Штеменко був підвищений до генерал-майора.

4 квітня 1943 року Штеменко отримав посаду начальника оперативного управління Генштабу та звання генерал-лейтенанта. Із цього часу під контролем Сталіна й Василевського, особисто керував розробленням усіх стратегічних планів Червоної Армії.

Під час війни Сталін установив суворий і твердий порядок роботи Генерального штабу Відповідно до сталінського розкладу, вищі керівники Генштабу мали право спати не більше чотирьох-п’яти годин на добу, начальник оперативного управління генерал-лейтенант Штеменко — тільки вдень, з 14-ї до 18-ї, якщо на фронтах спокійно — до 19 години.

У другій половині війни у складі Збройних сил Радянського Союзу було 72 загальновійськові армії, 6 гвардійських танкових армій, 174 стрілецьких, 26 танкових, 14 механізованих, 10 артилерійських, 9 повітряно-десантних, 8 кавалерійських корпусів, 516 стрілецьких (не враховуючи мотострілецьких, повітряно-десантних і гірськострілецьких), 105 артилерійських і мінометних, 26 кавалерійських дивізій, 44 укріплені райони. Крім того, 18 повітряних армій, 7 армій ППО, флоти і флотилії, військові округи, 10 управлінь оборонного будівництва перетворених з 10 саперних армій, сотні авіаційних корпусів і дивізій. Штеменко пам’ятав імена всіх командувачів і командирів до дивізії включно, знав стан і розміщення кожного фронту і флоту, кожної армії і флотилії, кожного корпусу, кожної дивізії.

Обстановка змінювалася щодня, щогодини, щохвилини. Штеменко встигав усе охопити й запам’ятати.

І це ще не все. Працювала розвідка в кожному батальйоні, в кожному артилерійському дивізіоні, в кожному полку, в кожній бригаді та дивізії, в кожному корпусі, армії, флотилії, флоті, фронті, працювала розвідка партизанських загонів, працювала військова стратегічна агентурна розвідка у ворожих портах і столицях. Уся інформація стікалася до Розвідувального управління Генерального штабу, яке кожні шість годин видавало зведення: ця німецька дивізія вибула, ця прибула, ця перекинута із цієї ділянки на цю, у цій дивізії свіжі сили, ця пошарпана.

Над аналітиками військової розвідки — вічне прокляття: ти завжди винен.

Якщо доповідаєш негайно, значить, відомості неточні, недостовірні, неперевірені. І з тебе за це спитають.

Якщо доповідаєш, що перевірені, значить, запізнився з доповіддю, значить, відомості вже не найостанніші, значить, обстановка вже змінилася. І питання прямо в лоб, між очей: чому раніше не доповів?

На війні інформація про супротивника завжди уривчаста, приблизна, сумнівна. Тут теж все постійно та стрімко змінюється. Штеменко вмів охопити і все це.

Обстановку він доповідав особисто Сталіну двічі-тричі на день. Жодними записами при цьому не користувався.

Одного разу Сталін, перебуваючи в доброму гуморі, у колі соратників вирішив позмагатися зі Штеменком у знанні обстановки на фронті. Поєдинок закінчився нічиєю.

Можливо, Штеменко дипломатично вирішив не показувати оточенню переваги над Верховним головнокомандувачем. А можливо, що в цьому змаганні переможця бути не могло: якщо пам’ять Штеменка була надлюдською, то пам’ять Сталіна — диявольською.

17 листопада 1943 року Сталін присвоїв своєму улюбленцю звання генерал-полковника. Від першої генеральської зірки до третьої — менше року.

У листопаді 1943 року Маршал Радянського Союзу Сталін зустрівся в Тегерані з президентом США і британським прем’єром. Зрозуміло, що генерал-полковник Штеменко весь час знаходився поряд зі Сталіним, щоб тримати Верховного головнокомандувача в курсі ситуації на фронтах.

У серпні 1945 року командування 1-го Далекосхідного фронту і Тихоокеанського флоту припустилося помилки, яка мало не призвела до повного краху кар’єри генерал-полковника Штеменка — творця всіх стратегічних планів Червоної Армії.

Готувався морський десант на Південний Сахалін і Курильські острови. План передбачав висадку частин морської піхоти з катерів і невеликих бойових кораблів — сторожовиків, тральщиків, малих мисливців. Після цього до захоплених пірсів мали підійти величезні суховантажі — ті самі, що до війни та протягом неї возили робсилу, колючий дріт і вертухаїв із Находки і Ваніно на Колиму і Чукотку.

Прикинули великі начальники у Владивостоку та Хабаровську, що потрібно для десанта, який висадився на островах, передусім. Тут двох думок бути не могло: патрони і гранати.

А потім? Важка зброя, яку на торпедних і сторожових катерах не підвезеш: міномети, 45-мм гармати, міни та снаряди для них, вогнемети, щоб викурювати япошок з бетонних вогневих точок. Ну, а потім — засоби розмінування, інженерне майно, добре б на кожен острів засобів транспорту підкинути: мотоциклів й американських джипів, пального для них, засобів зв’язку для організації взаємодії. І всього іншого.

Вирішено — зроблено.

Підготовка десантної операції тривала в суворій таємниці. Люди, які вантажать, не знають планів високого начальства. Їм наказали, вони виконують наказ. Відповідно до наказу високого начальства, насамперед завантажили найважливіше.

Тому морська піхота опинилися під вогнем японських гарнізонів тільки з тим невеликим запасом патронів і гранат, який бійці несли на собі. Доблесна морська піхота вела бої з мінімальним запасом патронів, без важкої зброї, без засобів транспорту, зв’язку й іншого, що необхідно для захоплення, утримання та розширення плацдармів.

Усе, що було необхідно для ведення боїв, усе, що було завантажено передусім, опинилося на самому дні трюмів, завалене зверху шпитальними наметами й ліжками-розкладачками, мішками з борошном, рисом і картоплею, бочками з огірками та капустою, ящиками з тушонкою і згущеним молоком.

Японці билися несамовито. Тому крові російської там було пролито понад наші щедрі норми.

Дісталося багатьом. Зокрема генерал-полковнику Штеменку. Сам він перебував у Москві. Сам він усієї цієї блискучої операції не готував. Але він відповідав за всі плани. Доля його повисла на тонкій ниточці.

І тільки за кілька місяців Сталін змінив гнів на милість.

27 квітня 1946 року Оперативне управління Генерального штабу було перетворено на Головне оперативне управління, начальником якого залишався генерал-полковник Штеменко.

12 листопада 1948 року Штеменка було призначено начальником Генерального штабу, першим заступником Міністра збройних сил. Йому було присвоєно звання генерала армії, але обіймав він посаду Маршала Радянського Союзу.

Генерал армії Штеменко був наймолодшим начальником Генерального штабу Збройних сил СРСР за всю його історію. У будь-який момент Сталін міг генерала армії Штеменка підвищити в маршали. Займана посада дозволяла.

Але міг і не підвищити. Прикладом були двоє попередників на цій посаді.

Начальнику Генерального штабу генерал-полковнику Василевському 18 січня 1943 року Сталін присвоїв звання генерала армії. Минуло 29 днів і Сталін повісив на шию Василевському вкриту діамантами зірку Маршала Радянського Союзу.

Після Василевського на цей пост було призначено генерала армії Антонова. Він був начальником Генерального штабу на завершальному етапі війни, у найбільш виграшний її період, коли ордени й звання роздавали з посиленою щедрістю.

Але маршалом Антонов так і не став.

Генерал армії Штеменко міг розраховувати як на перший варіант, так і на другий.

Минув рік, другий, третій, четвертий... Генерал армії Штеменко п’ятий рік працював на посаді маршала, виконував обов’язки маршала, віддавав накази і розпорядження маршалам.

Але сам маршалом не був.

Потім сталася прикрість. У генерала армії Штеменка був хороший друг — Маршал Радянського Союзу Лаврентій Павлович Берія.

1952 року, відчувши недобре, Сталін почав активно послаблювати позиції найближчих своїх соратників. Головний удар — по Берії та його клану. Серед тих, на кого спрямовано сталінський удар, опинився і генерал армії Штеменко. 17 червня 1952 року його було знято з посади начальника Генерального штабу і призначено начальником штабу Групи радянських військ у Німеччині.

З посади Маршала Радянського Союзу — на посаду генерал-полковника. Крім того, Штеменка було вигнано з Москви в далекі закордонні володіння.

У жовтні 1952 року на XIX з’їзді партії Сталін різко розширив склад Президії ЦК, але противники Сталіна просунули туди групи своїх прихильників.

Тобто, якщо Сталіну вдасться підпорядкувати Президію ЦК, то поверхом нижче, у самому ЦК, засідатимуть політики зовсім іншого штабу.

Хрущов, крім інших, до числа кандидатів у члени ЦК провів опального маршала Жукова. Берія удостоїв такої честі опального генерала армії Штеменка.

Негайно після смерті Сталіна Хрущов повернув Жукова з Уралу до Москви й призначив його першим заступником Міністра оборони, Берія повернув Штеменка з Німеччини і поставив першим заступником начальника Генерального штабу.

У червні 1953 року Хрущов руками Жукова повалив Берію.

Увесь клан Берії було розгромлено, розігнано й розтоптано.

Сергію Матвійовичу Штеменку пощастило. Його не розстріляли як одного з найближчих сподвижників Берії. І навіть не заарештували. Його просто розжалували до генерал-лейтенанта й відправили служити до Сибіру.