Її ім’я було Татьяна

1

Тим часом Радянський Союз дедалі глибше занурювався в трясовину перманентної економічної кризи.

А чому?

А тому, що в нас був соціалізм. Приватну власність на засоби виробництва було ліквідовано. Усі засоби виробництва перейшли до народних рук.

Проте весь народ не може управляти промисловістю, транспортом, сільським господарством, наукою, тому економікою управляла держава.

Для ефективного управління треба знати, що слід робити кожному міністерству, кожному головному управлінню, конструкторському бюро, заводу, руднику, колгоспу.

Для того щоб управляти економікою на науковій основі, було створено Центральне статистичне управління (ЦСУ). Його завдання — зібрати всі відомості про те, що в нас є і чого нам бракує.

На підставі зібраних відомостей Державний плановий комітет Ради Міністрів СРСР (Держплан) давав вказівки, що, коли, кому й у яких кількостях треба виробляти. Держпланом у всі часи керували вожді дуже високого рангу — члени ЦК, кандидати в члени Політбюро ЦК і навіть члени Політбюро ЦК. Серед них Куйбишев, Вознесенський, Сабуров, Косигін.

Для Держплану було збудовано монументальну будівлю, у якій зараз розміщується Державна Дума Російської Федерації. Держплан мав не тільки планувальні, а й контрольні функції, не лише давав вказівки, а й перевіряв виконання. Держплану підпорядковувалося безліч державних комітетів і планових інститутів.

У капіталістів — анархія виробництва.

У нас — науковий підхід.

Та в них чомусь усе було, а в нас — тотальний брак усього.

2

Відмінність в організації виробництва розглянемо на простому прикладі.

Капіталіст, припустімо, виробляє дерев’яні ящики. Приходить до магазину Його Величність Споживач і вирішує: брати чи не брати.

Між виробником і споживачем — прямий зв’язок. Споживач щодня, щогодини та щохвилини контролює асортимент, якість і встановлює ціни: цей ящик зроблено погано, цей занадто дорогий, цей не підходить за розміром. Виробник змушений миттєво реагувати, догоджаючи споживачеві. Вилітає в трубу той виробник, який помилився, який не вловив капризу споживача, не догодив йому асортиментом, ціною чи якістю. Виживає тільки той, хто зумів угадати бажання споживача вчасно, якісно і за найменшою ціною його бажання задовольнити.

Це є гонитва за готівкою, капіталістична конкуренція, анархія виробництва. Це огидно.

А в нас — усе організовано за наукою.

Візьмімо ті самі дерев’яні ящики. ЦСУ зібрало всі необхідні відомості по країні, передало їх до Держплану. Держплан постановив виробити стільки-то мільйонів ящиків. Відповідне міністерство отримало вказівку розподілити його між головними управліннями й заводами. Промисловість вказівку виконує — продукує мільйони ящиків мінімального розміру. Так якнайшвидше виконується вказівка планових і контрольних органів. Так заощаджується матеріал і праця робітників.

Проблема в тому, що такі ящики нікому не потрібні.

І тоді Держплан віддає наказ виробляти не стільки-то мільйонів ящиків, а ящики загальним обсягом стільки-то мільйонів кубометрів. Чудово! Промисловість починає виробляти ящики величезних розмірів. Так швидше за все виконується вказівка планових і контрольних органів.

Але й такі ящики нікому не потрібні.

І тоді Держплан віддає наказ виготовити ящики загальною вартістю на стільки-то мільйонів рублів. Чудово! Промисловість починає виробляти поліровані ящики з червоного та чорного дерева, з художнім розписом і срібними замочками. Випустили зовсім небагато і виконали план.

Але й такі ящики нікому не потрібні.

Ми можемо ставити завдання ще на безліч ладів, але результат буде таким самим: промисловість буде випускати не те, що потребує споживач.

Лише тому, що природний зв’язок між виробником і споживачем штучно розірвано.

Лише тому, що в соціалістичній державі виробник звітує не перед споживачем, а перед Держпланом.

У нормальному цивілізованому суспільстві споживач є контролером ціни, асортименту та якості. У соціалістичному суспільстві контролюють чиновники. Контролюють погано. Не тому, що погані люди, а тому, що ніхто краще за споживача асортимент, ціну, кількість і якість продукції контролювати не здатний.

3

Товариші з Держплану змушені давати вказівки промисловості про те, скільки треба виробити ящиків, якого розміру, з якого матеріалу, за якою ціною, скільки в той ящик убити цвяхів, коли, куди і скільки цих ящиків відправити.

Але як Держплан може знати, скільки і яких ящиків буде потрібно в наступній п’ятирічці? Не міг він цього знати й не знав.

Тому ліпив буряки навздогад.

Тому промисловість випускала те, що їй було вигідно для звіту. Запланували випустити тисячу тонн гірчиці — і промисловість випускала її в п’ятилітрових банках, рапортуючи про дострокове виконання. Одну п’ятилітрову куди простіше випустити, ніж 50 стограмових.

Гірчиця і ящик — найпростіші приклади, однак Держплан мав визначити на п’ять років уперед СОТНІ МІЛЬЙОНІВ показників на мільйони виробів промисловості: від крейсерів до кінських підков, від атомних реакторів до собачих нашийни-ків, від космічних кораблів до носовичків, від унікальних гідротурбін до наперстків, від кулеметних набоїв до підручників з історії для п’ятого класу грузинською мовою, від прядильних верстатів до солдатських ковдр, від віконного скла до антарктичних всюдиходів, від презервативів до полоній-берилієвих джерел нейтронів для термоядерних зарядів РДС-6с.

За військовою промисловістю був особливий контроль держави та каральних органів. За брак садили, ба й розстрілювали. Але це було ще однією причиною неефективності виробництва: працю робітників контролювали тисячі військпредів і чекістів, які самі не виробляли нічого. Однак посадити контролерів і чекістів у кожен цех неможливо, а промисловості вигідно випускати продукцію на межі браку. Навіщо шліфувати деталь годину, якщо процес можна скоротити до двох хвилин?

Держплан контролював кількість. Контролювати якість велосипедів і граблів, фотоапаратів і будильників, рибальських сіток та напилків, молока і булок, меблів і гребінців він був не здатний. Не здатен у принципі.

4

Бісмарк якось промовив фразу, яка стала пророцтвом: «Якщо хочете побудувати соціалізм, то виберіть країну, яку не шкода».

У соціалістичного способу виробництва є вроджені вади, що їх жодними перебудовами змінити не можна.

Якщо заборонити приватний бізнес, то єдиним роботодавцем стає держава. І настає жахливе свавілля представників держави, тобто бюрократів. І тоді люди втікають від такої держави. А держава змушена закривати свої кордони й убивати втікачів.

Людина може бути вільною тільки в тому випадку, якщо вона економічно незалежна. Але соціалістична держава, загрібаючи під свій контроль усі засоби виробництва, робить усіх громадян залежними, тобто позбавляє їх свободи.

Якщо у мільйонів людей відібрано право самостійно вирішувати, що, коли і в яких кількостях виробляти, то ці питання треба буде вирішувати на державному рівні. У такому разі відбувається жахлива концентрація влади у руках тих, хто державою керує.

Щоб ухвалювати рішення на науковій основі, необхідно зібрати якомога більше відомостей і визначити з максимальною точністю, кому і що треба робити. Як у шаховій партії: необхідно розраховувати не тільки один хід, а й наступні. Планувати не на день і не на два, а зазирати в майбутнє, хоч би років на п’ять. Що детальнішим і точнішим буде план, то краще.

Однак будь-яка ініціатива — корисна чи марна — ламає плани уряду. Що кращий і точніший план, то гірше на нього діє ініціатива виконавців. Якщо навіть десять мільйонів директорів, конструкторів, інженерів, робітників виявлять ініціативу, то вони зруйнують усе планове господарство. Заради збереження соціалістичного способу виробництва держава змушена утискати будь-яку ініціативу.

5

Ось іще родова вада соціалізму: найкращі експерти, які створюють плани, можуть планувати випуск того, що вже існує. Але як планувати виробництво того, що ще не вигадано? Ви запланували наситити країну грамофонами, а у капіталістів з’явився патефон. Ви налагодили виробництво радіол найширшого асортименту, витратили на це величезні кошти й працю тисяч фахівців найвищого класу, збудували заводи, а в капіталістів з’явились транзистори.

Упровадження нового тягне за собою ризик провалу. Капіталіст ризикує. Він змушений ризикувати, щоб обігнати конкурентів. Якщо програє, вилітає з гри.

А чиновнику Держплану зручніше планувати виробництво того, що себе вже виправдало. Ризикувати йому немає сенсу. Тому Радянський Союз упродовж сімдесяти років гнався за капіталістами, але наздогнати їх соціалістичній державі було в принципі неможливо.

6

1971 року в Парижі попросив політичного притулку Анатолій Павлович Федосєєв, конструктор радянських заобрійних радарів, лауреат Ленінської премії, Герой Соціалістичної Праці. Він написав надзвичайну книгу про соціалістичну економіку:

7

Соціалізм — глухий кут розвитку людства.

Але чому б вождям соціалістичної держави не відмовитися від централізованого планування? Чому б не здійснити лібералізацію економіки? Чому не скасувати централізоване планування?

Тому, що жоден виробник добровільно не буде робити того, що потрібно всій країні, а не йому конкретно.

А якщо його зацікавити?

Зацікавити можна, тільки давши йому прибуток від продажу продукту. Ви що, до капіталізму повертатися вирішили? Навіщо ж тоді город городили? Навіщо всі ці революції та війни? Навіщо мільйонні жертви?

Проте вихід треба було шукати. І у вождів дедалі частіше виникало запитання: може, ліквідувати Держплан? Може дати директорам заводів право випускати дерев’яні ящики тих розмірів, тієї якості й за тими цінами, які задовольняють вимоги споживача?

Зрозуміло, що цього робити не можна було. Інакше почалося б тотальне розкрадання власності.

Капіталісту немає сенсу красти в самого себе.

А директор заводу в соціалістичній державі не є власником. Уявіть собі, що керівники підприємств, у руках яких знаходяться колосальні матеріальні цінності, вийшли з-під контролю ЦСУ, Держплану, Держконтролю, Державного комітету цін, Державного комітету праці та зарплати. Що з цього вийде?

Герой Соціалістичної Праці Анатолій Павлович Федосєєв передбачив, що вийде, якщо здійснити лібералізацію економіки соціалістичної держави:

Це опубліковано 1979-го року за шість років до початку горбачовської перебудови та лібералізації.

Федосєєв не даремно заобрійні радари створював. Йому вдалося зазирнути в невідоме на той час, коли член Політбюро ЦК КПРС, голова КДБ товариш Юрій Володимирович Андропов ще тільки розчищав шлях до вищої кремлівської посади своєму ставленику товаришеві Михайлу Сергійовичу Горбачову.

Апогей соціалістичної економіки часів Горбачова

Через п’ятдесят років правління у вождів Радянського Союзу було тільки два варіанти дій.

Точніше: був один варіант дії та один варіант бездіяльності.

Можна було нічого не робити. Саме так чинив товариш Брежнєв. І країна повільно занурювалася в економічну трясовину.

Можна було рвонути. Так учинили товариші Андропов і Горбачов, який продовжив його справу.

І тоді занурення в трясовину відбулося стрімко.