Її ім’я було Татьяна

1

Якщо перед нами укріплений замок, форт або фортеця, то заволодіти цією твердинею можна у два способи — приступом, тобто штурмом, якщо по-німецьки висловлюватися, або змором.

За змор треба платити часом. Іноді декілька років замок або фортецю оточували, а взяти так і не змогли.

За штурм треба платити кров’ю.

Наші полководці в усі часи перевагу надавали штурму. Бо ж час дорогий, а кров солдатська не є надзвичайною цінністю.

Якщо ми зважилися на штурм, то він буде складатися з двох елементів.

По-перше, треба якось потрапити всередину фортеці — пробратися через стіну або проломити її.

По-друге, розправитися із захисниками.

На самому початку XX століття у практиці ведення воєн виникло нове явище — суцільний фронт, який міг розкинутися на сотні та навіть тисячі кілометрів, упираючись флангами в берег моря, гірський хребет, кордон нейтральної держави або іншу непереборну для сухопутних військ перешкоду. Фортецею стала вся територія, яку обороняв супротивник. Тому будь-яка наступальна операція XX століття, як і штурм фортеці, розпадалася на два головні елементи:

потрібно зламати оборону противника;

через один або декілька проломів увірватися на ворожу землю. Для цього треба, щойно в обороні з’явився пролом, залучати до бою рухомі з’єднання. Їх завдання — стрімко просуваючись уперед, обходити стороною головні сили супротивника, погрожуючи їх флангам і тилам, замикати кільце оточення позаду ворожих військ або притискати їх до моря, відрізати шляхи постачання, позбавляти можливості продовжувати боротьбу, виходити до найбільш вразливих життєвих центрів ворожої країни.

2

Отже, перше — прорив оборони.

Під час Першої світової війни всі армії намагалися прорвати фронт противника, але це вдалося лише деяким арміям у декількох виняткових випадках. Здебільшого фронти, які застигли на початку війни на кордонах великих європейських імперій, так і трималися до самого кінця війни, поки в однієї зі сторін не вичерпувалися життєві ресурси чи бажання воювати до перемоги.

Під час Другої світової війни німецька армія захопила величезні території, завдаючи удари до того, як супротивник устигав зайняти оборону, або обходячи таку оборону стороною.

Німецька армія добилася надзвичайних успіхів і у війні проти Радянського Союзу. Але тільки тому, що Червона Армія ніяк не бажала оборонятися. Вона весь час, із самого першого дня, намагалася наступати.

та щойно Червона Армія, навчена гірким досвідом, ставала в оборону, німецька військова машина тут-таки починала буксувати. Приклади: Київ, Ленінград, Москва, Воронеж, Новоросійськ, Сталінград, Курськ, далі — скрізь. Німецька армія була катастрофічно не готова до війни. У німецькій армії не було ні теорії злому оборони, ні відповідного інструмента для цієї роботи.

3

І Червоній Армії в першому періоді війни далеко не щоразу вдавалося прорвати ворожу оборону. Після війни плани таких операцій зі стрілками, що рішуче розсікали ворожі тили, наші стратеги ховали в глибоких надрах недоступних таємних схо-вищ. Ховали не тільки від сучасників, а й від прийдешніх поколінь, видаючи зухвалі задуми, які не вдалося здійснити, за бої місцевого значення.

А коли під час створення офіційної версії війни виникало нерозуміння, стратеги заявляли: «Так, ми тут поклали в землю сотні тисяч своїх солдатів, спалили мільйони снарядів, утратили тисячі танків і літаків, але робили це не заради злому ворожої оборони, не для оточення і розгрому ворога, усього-на-всього нашою надпотужною силою відвертали увагу невеликої сили противника, що тут стояла в обороні й нікому не заважала.

Саме так чинили наші великі полководці щодо багатьох кривавих битв 1942-го і 1943 років. Ганебно провалені наступальні операції вони після війни у своїх мемуарах м’яко називали «незавершеними», а то й зовсім оголошували «відтяжними діями».

Однак на завершальному етапі війни Червона Армія повністю опанувала мистецтво злому будь-якої оборони. Рецепт: зосередити в обраному місці 7–8 тисяч гармат. Щільність на ділянках прориву — 300–350 гармат на кілометр фронту. Рекорд — 468 гармат на кілометр. Ще до зосередження артилерії було потрібно підвести до вогневих позицій десятки тисяч тонн снарядів.

Вся ця вогнева потуга раптово обрушувалася на голови ворогів.

Артилерійська підготовка на заключному етапі війни зазвичай бувала швидкою — півтори-дві години, а то й менше, але винятково інтенсивною.

Без жодної перерви артилерійська підготовка переростала в артилерійську підтримку. Тобто спочатку кілька годин обробки переднього краю. Момент завершення артилерійської підготовки — це момент початку атаки. Попереду — важкі танки прориву, услід — густі лави піхоти, за ними — важкі самохідки. Завдання артилерії — стелити вогневий вал суцільних розривів попереду військ, що наступають. Вогневий вал міг бути подвійним. Від першої ворожої траншеї в глибину оборони противника котився перший вогневий вал. Супротивник, перечекавши артилерійську підготовку, а потім і вогневий вал, займав вогневі позиції для відбиття атаки. Проте слідом за першим валом ішов другий. А вже потім — танки, піхота, самохідки.

Коли піхота з танками та самохідками безпосередньої підтримки просувалися на декілька кілометрів крізь оборону противника, через пролом залучали до бою танкові й механізовані корпуси чи навіть танкові армії.

В ідеалі слід було робити «чистий прорив», тобто зламувати оборону противника на всю глибину для того, щоб танкові та механізовані з’єднання не витрачали сил на завершення прориву, а вільно і без перешкод виходили на оперативний простір.

4

Метод чудовий. Однак у нього були серйозні недоліки.

Насамперед жахлива витрата матеріальних ресурсів.

Під час війни для злому оборони противника Червона Армія використовувала переважно:

76-мм гармати ЗІС-3. Маса осколково-фугасного снаряду — 6,2 кг;

120-мм міномети. Маса міни — 15,9 кг;

122-мм гаубиці М-30. Маса снаряду — 21,7 кг;

122-мм гармати А-19. Маса снарядів — 25 кг;

152-мм гаубиці М-10 і Д-1. Маса снарядів — від 40 до 51 кг;

152-мм гаубиці-гармати МЛ-20. Маса снаряду — від 43,6 до 56 кг;

160-мм міномети. Маса міни — 41 кг;

203-мм гаубиці Б-4. Маса фугасного снаряду — 100 кг, бетонобойного — 146 кг;

280-мм мортири Бр-5. Маса снаряду — 246 кг;

305-мм гаубиці Бр-18. Маса снаряду — 330 кг.

Кожному снаряду потрібні гільза і заряд. Снаряди, гільзи, детонатори, заряди перевозять у добротних і міцних, тобто важких дерев’яних, ящиках.

Навіть один мільйон снарядів, гільз, детонаторів, зарядів і упаковки — це у будь-якому разі десятки тисяч тонн. Усе це треба виготовити, витративши тисячі тонн чорних і кольорових металів, сотні тонн вибухових речовин, титанічну працю величезних людських мас. Чого вартує тільки виробництво детонаторів?

Усе це треба завантажити у вагони й доставити на залізничні станції, розвантажити з вагонів, завантажити на машини, відправити на фронтові склади, знову розвантажити, потім завантажити і відправити на армійські склади, розвантажити. Після того — склади корпусні, дивізійні, полкові. А вже потім — вогневі позиції.

Завантаження та розвантаження здійснювали, як зазвичай, вручну. Отже, тільки на артилерійську підготовку лише в одній наступальній операції, лише на одному фронті потрібно було підвезти десятки тисяч тонн боєприпасів.

5

Друга серйозна вада такого методу злому оборони полягала в тому, що вимагала занадто багато часу на зосередження сил і дуже копіткого планування бойових дій. Тилове забезпечення, тобто підвезення десятків, ба навіть сотень тисяч тонн боєприпасів, пального, інженерного майна, запасних частин, було, певна річ, найскладнішою операцією.

Приклад: під час підготовки Вісло-Одерської операції внутрішньо-фронтові та внутрішньо-армійські перевезення на одному тільки 1-му Білоруському фронті становили 923,3 тисячі тонн (Радянська військова енциклопедія. — Москва: Воєніздат, 1976. — Т. 2. — С. 148).

Підготовка великої наступальної операції вимагала щонайменше півтора місяця на підвезення матеріальних засобів і підготовку військ.

Та й противник не дрімав. Він завдавав ударів по наших військах під час їх зосередження. Бо ж їх збирали стільки, що промахнутися було неможливо: у будь-якому випадку у кого-небудь поцілиш.

Супротивник за багатьма ознаками намагався визначити дату й час початку наступу Червоної Армії, і якщо це вдавало-ся, то останньої миті він тихцем відводив свої війська на інші позиції. На передньому краю залишалися лише невеликі загони охорони, підсилені танками й артилерією. У такому разі потужність артилерійського удару Червоної Армії обрушувалася на майже порожні траншеї. Наші війська, розтративши десятки тисяч тонн снарядів, переходили в наступ, але, пройшовши декілька кілометрів, раптом потрапляли під разючий вогонь головних сил супротивника.

Щоб цього уникнути, радянські командири перед кожним наступом проводили розвідку боєм. Тобто ворожу оборону промацували снарядом і багнетом.

Розвідка боєм проводилася зазвичай на широкому фронті для того, щоб до початку наступу не розкрити перед супротивником ділянки прориву.

6

Про те, як проводили розвідку боєм на завершальному етапі війни, Жуков доповів на секретній військово-наукової конференції вищого командного складу Групи радянських військ у Німеччині в грудні 1945 року. Матеріали конференції було розсекречено 40 років потому й опубліковано у спецвипуску «Військової думки» 1985 року.

Ось розповідь Жукова про невеликий епізод бойових дій 1-го Білоруського фронту під час Варшавсько-Познанської операції:

Це ще не артилерійська підготовка. Це тільки увертюра. Це лише попередній короткий вогневий наліт для забезпечення дій особливого ешелону військ. Це така собі розминка, до якої залучали значну кількість артилерії, але витрата боєприпасів незначна — усього лише 400 тис снарядів.

Артилерія працює тільки півгодини, кидаючи по 13300 снарядів щохвилини.

Це те, що не шкода викинути на підтримку дій особливого ешелону, нічого при цьому не втрачаючи.

Півгодини інтенсивного вогню у передній край, за цим відбувається перенесення вогню артилерії у глибину, і цієї залучаються до бою особливий ешелон військ, щедро підсилений танками прориву та важкими самохідками. Це і є розвідка боєм.

Завдання особливого ешелону — своїми діями визначити, чи тримає супротивник свої головні сили на передньому краї, чи відвів їх на тилові рубежі оборони, утримуючи передній край тільки силами невеликих мобільних загонів.

Дії особливого ешелону давали змогу уточнити окреслення переднього краю, виявити систему вогню супротивника та його мінні поля.

Артилерійську підготовку прориву оборони здійснювали за кількома варіантами. Розвідка боєм давала командувачу фронту відповідь на запитання: який варіант артилерійської підготовки в цій ситуації буде ефективнішим.

Розвідку боєм проводили за день-два до наступу. Або за кілька годин до нього. Іноді наступ починали безпосередньо після розвідки боєм без будь-якої перерви.

7

400 тисяч снарядів різних калібрів — це щось близько 12–18 тисяч тонн, що влітають у землю і з гуркотом і ревінням розривають на шматки її поверхню. Це сотні мільйонів розпечених сталевих уламків, що зі свистом розлітаються. Швидко й рясно.

Поки артилерія виконувала увертюру, особливий ешелон брав свої «сто грамів з причепом».

У момент перенесення вогню артилерії в глибину через першу траншею з брязкотом проходять гвардійські важкі танкові полки прориву та гвардійські важкі самохідно-артилерійські полки. Услід за ними з траншей підіймається особливий ешелон. Цей ешелон не кричить «Ура!». Він криє хрипким матом.

Гвардійські важкі танкові полки прориву — це танки ІС-2.

Гвардійські важкі самохідно-артилерійські полки — це самохідки ІСУ-152.

1943 року під час розроблення ІС-2 — найпотужнішого танка Другої світової війни — вибір зброї випав на 122-мм гармату А-19. Найпотужніший танк світу повинен був мати найпотужнішу танкову гармату. А-19 допрацювали відповідно до вимог установки на танк і назвали Д-25Т. А снаряди у цієї гармати — дивіться вище — по 25 кілограмів.

Для вогневої підтримки цих танків було створено самохідну установку. База та сама, що й у танка ІС-2, але замість башти, що обертається — броньова рубка, тобто коробка, зварена з потужних листів броні. Відмовившись від башти, що обертається, конструктори суттєво скоротили кути горизонтального наведення гармати. У разі необхідності доводилося повертати всю бойову машину в бік цілі.

Однак відмова від башти на користь броньової коробки дала змогу значно посилити міцність усієї конструкції та знизити силует. За умови збереженні всіх вагових і ходових характеристик з’явилася можливість установити у броньовій рубці ще потужнішу гармату. І вибір прийшовся на видатне технічне творіння XX століття — 152-мм гаубицю-гармату МЛ-20. Гібрид танка ІС-2 і 152-мм гаубиці-гармати МЛ-20 назвали ІСУ-152.

Відмова від башти, що обертається, у жодному разі не робила ІСУ-152 вразливішою. Справа у тому, що ці установки тісно взаємодіяли з танками. Ланцюг танків — попереду. Самохідки — другою хвилею.

Танки — це щось на зразок розчепірених пальців, які в мороці намацували вразливе місце супротивника. Самохідки — дробильний кулак.

Намацавши супротивника, танки поступалися місцем самохідкам. І ті прямо гатили ожилі вогневі точки снарядами вагою по 43 кілограми.

Під час війни німецькі солдати називали ІСУ-152 відкривачкою консервних банок — Dosenoffner. Німецькі солдати свої танки вважали консервними банками в ситуаціях, коли лиходійка доля у бою зводила їх з ІСУ-152.

За вогневим валом артилерійського вогню, за важкими танками і самохідками у всіх великих наступальних операціях незмінно йшов той самий особливий ешелон.

Тепер прикиньмо, з яким захопленням 1949 року радянські маршали й генерали сприйняли звістку про те, що в Радянському Союзі створено атомну бомбу!

Торохнув разок — і ось тобі чистий прорив!

Не треба більше місяцями зосереджувати війська на плацдармах!

Не треба мати десять тисяч стволів на ділянках прориву!

Не треба витрачати десятки тисяч тонн снарядів на злом оборони!

Не треба витрачати сотні тисяч снарядів на підтримку дій особливого ешелону!

Та й особливий ешелон більше не потрібен!