Її ім’я було Татьяна

1

Увечері 5 березня 1953 року було зібрано спільне засідання пленуму ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, Президії Верховної Ради СРСР.

Засідання планували розпочати о 20.00, але перенесли на 20.40. Тривали інтенсивні закулісні перешіптування, щось кимось вирішувалося в останні хвилини.

Нарешті засідання відкрилося. І тривало рівно 10 хвилин.

Письменник Костянтин Симонов був членом ЦК КПРС. Ось його розповідь:

Найближчі учні й соратники Сталіна справді звільнилися від важкого тягаря. А заразом звільнили від непомірного тягаря керівництва й товариша Сталіна. Вони оголосили, що з товариша Сталіна знято обов’язки Голови Ради Міністрів СРСР. Головою Ради Міністрів був призначений товариш Маленков.

Зі Сталіна було знято обов’язки одного із секретарів Центрального комітету. А Генеральним секретарем, як ми пам’ятаємо, він уже не був із жовтня 1952 року.

Було затверджено новий склад Президії ЦК КПРС — одинадцять членів (Сталін, Маленков, Берія, Молотов, Ворошилов, Булганін, Хрущов, Каганович, Мікоян, Сабуров, Первухін) і чотири кандидати (Багіров, Мельников, Понамаренко, Шверник).

2

Суть того, що відбувалося полягала ось у чому: ідею Сталіна про розширення складу вищого керівництва Комуністичної партії відкинули. У вищому керівництві буде не двадцять п’ять членів Президії ЦК, як Сталін запропонував у жовтні 1952 року, а лише одинадцять, як і раніше.

І персональний склад майже той самий, включно з двома «британськими шпигунами», але без товаришів Косигіна й Андреєва, які у ході боротьби проти Сталіна виявляли нерішучість і стриманість. Ці товариші не були навіть серед кандидатів. Замість них — Первухін і Сабуров, які нерішучості не виявляли.

Увесь табун молодих вождів, якими товариш Сталін намагався розбавити стару гвардію, з вершин скинули. Усіх безродних, кого Сталін увів у вище керівництво, звідти витурили рішуче та швидко.

Біля труни Вождя (лівий ряд зліва направо: Молотов, Ворошилов, Берія, Маленков; правий ряд справа наліво: Мікоян, Каганович, Хрущов, Булганін)

І цього разу список вождів було складено не за алфавітом, а за реальною вагою в ієрархії.

І Сталін — найперший!

Значить, його все ж таки було визнано головним серед усіх?

Так, його визнали головним. Сталін лежав без тями. Було зрозуміло, що свідомість до нього вже не повернеться. Чому ж не визнати його великим, видатним, могутнім, єдиним, геніальним, безгрішним?

Хоч і визнали його, але ненадовго.

Рівно на годину.

5 березня 1953 року о 21.50 товариш Сталін помер.

Яка втрата! Який світоч розуму згас! Яке серце битися перестало!

Список не за алфавітом, а за місцем в ієрархії було опубліковано пізніше, щоб усі знали, хто за своїм становищем іде за товаришем Сталіним і у якому порядку.

3

Не виключаю, що смерть Сталіна о 21.50 — це лише для оголошення.

Цілком можливо, що годиною раніше, о 20.50, вірні соратники вибрали на вершину вертикалі вже покійного вождя, демонструючи любов і відданість.

Це не мої домисли.

За чотири роки Міністр внутрішніх справ СРСР Микола Павлович Дудоров доповів пленуму ЦК КПРС, що «Рукопис про формування складу радянського уряду датований 4 березня 1953 року» (Стенограма червневого пленуму ЦК КПРС. ЦХСД. Фонд 2. Опис 1. Справа 257. Засідання перше. 22 червня 1957 року).

Отже, офіційно вважається, що Сталін помер 5 березня 1953 року о 21.50. Але вже 4 березня було укладено список, у якому главою уряду названо не Сталіна, а Маленкова.

4

Країна ридала за Найвеличнішим Генієм.

Гуділи заводи, пароплави і паровози.

Тієї миті, коли труну Сталіна вносили у мавзолей Леніна, у країні зупинилося все: поїзди та криголами, електрички й артилерійські тягачі, бульдозери та самоскиди, танки і бронетранспортери, крейсери й екскаватори, конвеєри і верстати на заводах, колони зеків і верблюжі каравани. Убиті горем соратники товариша Сталіна виголошували промови, клялися у вірності заповітам.

На наступному XX з’їзді КПРС ті самі вожді, вірні сталінці, його учні та послідовники, співучасники всіх його злочинів, виконавці найтемніших і мерзенних його планів та задумів, оголосили Сталіна лиходієм усіх часів і народів.

Але викривачам Сталіна, тобто його учням, висуванцям і товаришам по чаркуванню, було вкрай невигідно зізнаватися в тому, що самі вони Сталіна й убили. Виходило, що викривачі — такі ж мокрушники й урки, як і вбитий ними пахан.

Тому було запущено в маси легенду про природну смерть Сталіна.

Країна ридала за Найвеличнішим Генієм

Припустімо, що це так. Припустімо, що Сталін помер природною смертю. З деким це іноді трапляється.

Проте!

Смерть Сталіна була вирішена завчасно його найближчим оточенням ще 5 серпня 1952 року. Цього дня членами Політбюро, явно проти волі Сталіна, після пропуску десятка термінів нарешті зібрали пленум ЦК.

На пленумі ухвалили рішення про скликання через два місяці XIX з’їзду Комуністичної партії після, як ми пам’ятаємо, чотирьох пропущених із вини Сталіна термінів.

З’їзд збирали заради того, щоб прийняти новий Статут партії.

А новий Статут приймали для того, щоб зняти Сталіна з його головної посади, щоб усунути Сталіна від влади.

Таким чином, скликання пленуму в серпні 1952 року було нічим іншим, як призначенням тирла, на якому правильні пацани вирішили висунути пред’яву пахану.

Однак відсторонити — мало. Усуваючи Сталіна, його слід було нейтралізувати. Інакше він усіх переріже.

Тому відсторонення від влади означало й подальшу ізоляцію.

Власне, так сам товариш Сталін свого часу усунув від влади товариша Леніна. А відсторонивши, ізолював, оголосивши хворим.

І не дозволяв товаришу Леніну писати довше ніж 15 хвилин на день, піклуючись про здоров’я.

І не давав товаришу Леніну газет, щоб не турбувати.

Леніну давали лише газету «Правда», яку верстали й друкували в єдиному примірнику спеціально для нього. Щоб не хвилювався.

Цих заходів виявилося недостатньо. Товариш Ленін примудрився написати та передати кому слід так званий «Лист до з’їзду», у якому пропонував товариша Сталіна з посади Генерального секретаря зняти:

Ізоляція не допомогла. Ленін продовжував виступати проти Сталіна. Довелося товаришу Сталіну застосувати найрадикальніший спосіб ізоляції — законопатити товариша Леніна в позолочену труну.

Така сама логіка боротьби була в соратників Сталіна. Це була битва, у якій полонених не беруть. Якщо знімаємо з поста Генерального секретаря, значить, після цього — ізоляція. Повна.

Та припустімо, що товариш Сталін помер у березні 1953 року природною смертю.

У такому разі він помер у правильний момент.

Інакше вбили б.

5

У березні 1953 року за впливом і політичною вагою місця у владі розподілялися в такому порядку: Берія, Маленков, Булганін, Хрущов.

Уважалося, що відтепер головна влада буде зосереджена не у ЦК КП, а в уряді Радянського Союзу.

Тому 4 березня 1953 року, у момент, коли Сталін був ще живим або таким офіційно вважався, Берія запропонував призначити Маленкова главою радянського уряду — Головою Ради Міністрів.

Пропозицію одноголосно прийняли.

Одразу Маленков запропонував призначити Берію своїм першим заступником. Крім цього, Маршал Радянського Союзу Берія очолив нове Міністерство внутрішніх справ, яке було утворено злиттям двох міністерств: внутрішніх справ і державної безпеки. Усі каральні органи країни опинилися під єдиним керівництвом.

Віддані сталінці: Берія, Хрущов, Маленков

Офіційно головним у Радянському Союзі був Маленков. Однак лише офіційно. Берія вважав за краще знаходитися трохи позаду, бути ніби другим, щоб реально бути першим.

Посаду партійного секретаря на той час найголовнішою не вважали. Тому віддали її Хрущову. І даремно. Центральний комітет і раніше вирішував найголовніше питання — кадрове: кого і на яку посаду призначити.

«Кадри вирішують усе», — колись оголосив товариш Сталін.

Саме так. Кадри вирішують усе!

Питання розподілу кадрів віддали у руки Хрущова. Тим самим — і ключі від влади.

6

На межі 1952 і 1953 років боротьба за владу тривала не лише між Сталіним і групою членів Політбюро, а й усередині самої групи. Кожен намагався зміцнити свої позиції, розштовхуючи ліктями товаришів. Кожен тягнув у владу цілі клани своїх прихильників.

Найбільше це схоже на тиху, поки без бійки, тисняву на східцях, що ведуть угору. У цій тисняві найвагоміших успіхів досягнув Микита Хрущов.

У лютому 1941 року Хрущову вдалося протягнути своїх друзів Жукова і Сєрова до складу кандидатів у члени ЦК. Після війни Сталін, скинувши Жукова з вершин військової влади, вигнав його і зі складу кандидатів ЦК.

У жовтні 1952 року Хрущов до складу кандидатів у члени ЦК вдруге провів опального маршала Жукова.

Коли Сталін раптово «захворів», серед вищих керівників партії тривав інтенсивний і швидкий торг типу: якщо цю посаду обійме твоя людина, тоді ось цю — моя, підтримай мене в цьому призначенні, я підтримаю тебе в тому.

4 березня 1953 року, коли Сталін був іще живий або вважався живим, Хрущову вдалося виторгувати для свого клану пост першого заступника Міністра оборони. Залишалося лише визначити, кого зі своїх давніх друзів на цей пост поставити.

7

Крім того, битва розгорталася не просто за владу, а й за те, як цю владу буде використано. Кожен кремлівський вождь мав чітке уявлення, у який бік він буде крутити кермо правління країною, якщо зуміє прорватися на вершину й посісти місце скинутого вождя.

А крутити кермо слід було енергійно і швидко, так, як крутили керманичі «Титаніка», щоб не вліпитися в айсберг. Крутити потрібно було без зволікань і до кінця або в один бік, або, знову ж до кінця, — в інший.

Радянський Союз мав:

або змінити свою економічну систему і стати такою самою нормальною країною, як решта;

або змінити економічну систему всіх інших країн.

Або ми стаємо такими, як усі, або всіх робимо такими, як ми.

Більшість вождів, а лідерами серед них були Маленков і Берія, схилялися до того, щоб крутити вправо. Щоб зі шляху соціалізму звернути. Тоді нам не потрібно буде змінювати весь світ.

У Маленкова і Берії був потужний аргумент. Раніше ми могли розраховувати на те, що внаслідок нової війни переможуть пролетарські революції в капіталістичних країнах. Але з’явилася ядерна зброя. Вона зробила Велику війну самозгубницькою для всіх. У ядерній війні не можна перемогти. Отже, нам не вдасться загнати весь світ у нашу колію. Тому нашій країні слід звертати з того шляху, на який вона стала 1917 року.

І лише товариш Хрущов уважав інакше. Зі шляху Троцького-Леніна-Сталіна ми не звернемо! Ми всіх катів зітрем на порох, бо вже час прийшов повертати все, що забрав наш лютий ворог! Комунізм — світле майбутнє всього людства! Якщо капіталісти розпочнуть нову війну, то вона приведе до перемоги пролетаріату в багатьох капіталістичних країнах!

Біда Хрущова була в тому, що він був у жалюгідній меншості. Його підтримував Маршал Радянського Союзу Микола Олександрович Булганін. Проте схильність до вживання російського народного напою робила Булганіна і слабким політиком, і ненадійним союзником.

І тоді до Хрущова звернувся давній бойовий товариш ще з довоєнних часів — командувач військ Уральського військового округу Маршал Радянського Союзу Георгій Костянтинович Жуков: «У ядерній війні можна перемогти! Дай мені владу! Дай рік-півтора! Доведу на прикладі, що перемога в Третій світовій війні — можлива!».

Того-таки дня, 5 березня 1953 року, командувача військ Уральського військового округу Маршала Радянського Союзу Жукова було призначено на посаду першого заступника Міністра оборони СРСР. 16 березня 1953 року про це оголосили офіційно.

Після смерті Сталіна за наказом Хрущова поширено плітки про те, що ніхто Сталіна в жовтні 1952 року з посади Генерального секретаря ЦК КП не знімав. Посада така нібито сама собою безслідно зникла ще 934 року.

Інтерес Хрущова зрозумілий. Якщо визнати, що в жовтні 1952 року Сталіна з його головного поста зміщено, тоді стає зрозумілою і логіка боротьби, що розгорілася між кремлівськими титанами:

скликання з’їзду партії всупереч волі Сталіна;

затвердження на з’їзді антисталінського Статуту;

розширення за пропозицією Сталіна складу Президії ЦК, щоби більшість бунтівних вождів перетворити на меншість;

арешт за наказом Сталіна лікарів, які лікували Хрущова, Берію, Булганіна і Маленкова;

повальні за наказом Сталіна арешти в оточенні вищих керівників країни;

раптова «хвороба» Вождя;

заборона вищих керівників країни допускати лікарів до напівмертвого Сталіна;

піднесений настрій Берії, Маленкова, Булганіна і Хрущова тоді, коли слід було зображати скорботу й печаль.

І відразу після смерті Сталіна:

припинення справи лікарів, заарештованих за наказом Сталіна;

розпуск Президії ЦК, розширеної за пропозицією Сталіна;

повернення влади тим, хто знімав Сталіна з його головної посади;

зрештою, повалення Генія Всіх Часів і Народів найвірнішими його учнями та соратниками на черговому XX з’їзді партії.

Але якщо поширити плітку, що посада Генерального секретаря безслідно зникла ще 1934 року, тоді виходить, що не було жодної битви у Кремлі, починаючи із серпня 1952 року, ніхто не знімав Сталіна з посади, не пручався Сталін люто, намагаючись усунути від влади та передушити своїх бунтівних бояр. Тоді виходить, що і вбивати Сталіна не було за що.

У нашій країні та за її межами знайшлося достатньо добровільних і платних фальсифікаторів, а так само і тих, кого Ленін називав корисними ідіотами. Усі вони, хто через дурість, а хто за плату, поширені Хрущовим плітки повторили і продовжують повторювати.

Спантеличимо «корисних» і фальсифікаторів запитанням: «А де документ?».

Так-от, ніхто ніколи не пред’являв документа про те, що Сталін припинив бути Генеральним секретарем 1934 року. Чутки є, підтвердження немає.

Прикиньмо: невже посаду Генерального секретаря ЦК КП, найголовнішу посаду у великій країні було скасовано так, що жодних слідів, документів, постанов, резолюцій, свідчень, жодних повідомлень про це не збереглося?

Чи могла така подія минути безслідно? Чи могло таке бути?

Відповідаю: не могло.