Її ім’я було Татьяна

1

Задушливе, парке літо 1952 року. На кордоні хмари ходять похмуро. А над Москвою — жодної. Пил, духота. Уночі всі вікна московські — навстіж. Хоч би загриміло! Так і немає очисної проливної зливи, на яку чекає змучена столиця.

Товариш Сталін закрився на дачі у Волинському.

Товариш Сталін нікого не приймає.

Товариш Сталін щось замислив, щось готує.

І кожному, хто здатен думати, абсолютно зрозуміло, чого саме хоче товариш Сталін.

А в Кремлі зріє змова проти товариша Сталіна.

Вищі керівники країни, вірні учні й соратники Сталіна — Берія, Маленков, Хрущов, Булганін, Мікоян, Молотов, Ворошилов, Андреєв об’єдналися проти Вождя Народів.

Ось уже понад три десятки років країна з назвою СРСР перебувала у важкій економічній кризі.

У капіталістів час від часу траплялися кризи надвиробництва. У них фермери молоко виливали на землю, корів різали, туші хлоркою засипали, спалювали зерно тому, що дівати його було нікуди. Прогресивні кінематографісти знімали це варварство й демонстрували в усіх кінотеатрах світу перед початком сеансів.

У нас такого не було і бути не могло. У нас соціалістична економіка. У нас панувала хронічна криза недовиробництва. Нам країну нічим було годувати.

І всі ці десятиліття наші вожді шукали причину цього стану. У перші роки все було зрозуміло — розруха після громадянської війни.

Потім з’ясувалося, що куркулі ховають хліб, не хочуть його продавати. (Чому не хочуть? Їм грошей не потрібно?) Куркулів винищили. Мільйонами. Але краще не стало.

Раптом з усією кришталевою ясністю виявляється, що заважають шкідники. Шкідників шукали скрізь, ловили, судили, саджали, розстрілювали. Знову ж мільйонами. Краще не ставало.

Потім війна. Голод після війни, і причина йому — розруха.

Настав 1952 рік. Сім років після війни, а країна сама себе годувати не може. Слід було щось кардинально змінювати.

Тому товариш Сталін вирішив замінити все вище керівництво країни.

І тому все вище керівництво країни вирішило замінити товариша Сталіна.

2

Але повалити Сталіна з вершини зовсім не просто. Сталін — Генеральний секретар ЦК КП. Це його головна посада вже тридцять років. Ця посада — вершина стійкої та потужної вертикалі влади.

У противників Сталіна був досить простий варіант: цілком легально на черговому з’їзді партії не обирати Сталіна на цю найголовнішу посаду Радянського Союзу.

Сталін знав, що небезпека загрожує йому з різних боків, зокрема і з цього: наступний з’їзд партії міг його випровадити на пенсію під прощальні промови та шквал оплесків. Тому Сталін, порушуючи Статут, з’їзди не збирав ось уже тринадцять років, пропустивши чотири терміни.

Пленуми ЦК відповідно до Статуту партії потрібно було проводити не рідше ніж один раз на три місяці. Це правило товариш Сталін теж справно ігнорував, не збираючи пленуми роками, пропускаючи десятки термінів.

5 серпня 1952 року члени Політбюро, звісно що проти волі Сталіна, зібрали пленум ЦК, який ухвалив рішення про термінове (через два місяці) скликання XIX з’їзду ВКП(б).

Привід був придуманий досить вагомий: Статут партії застарів, потрібно приймати новий, який, між іншим, передбачав проведення з’їздів партії не лише за рішенням вищих партійних органів, а й на вимогу низових партійних організацій.

Тобто не важливо, бажає товариш Сталін збирати з’їзди партії чи не бажає, з’їзди можуть збиратися і без дозволу та схвалення Вождя, усупереч його планам і задумам. Так би мовити, на численні прохання трудящих.

Це положення нового Статуту було антисталінським.

Особисто антисталінським!

Будь-яким нижчим партійним організаціям ні до, ні після введення в дію нового Статуту виявляти ініціативу категорично не рекомендувалося. Тим більше в питаннях такого рівня важливості. Правом вимагати скликання з’їзду партії, яке гарантував новий Статут, згодом жодна партійна організація жодного разу за десятки років не скористалася. Жодному партійному секретарю чи то високого, чи низького рангу на думку не могло спасти щось із власної ініціативи витворяти без команди зверху або вимагати чогось від вищих вождів.

Генеральний секретар ЦК КПСС товариш Сталін.

На майбутньому XIX з’їзді, відкриття якого було призначено на 5 жовтня 1952 року, пропонувалося назву ВКП(б), тобто Всесоюзна комуністична партія (більшовиків), замінити на КПРС — Комуністична партія Радянського Союзу.

Політбюро теж мало змінити назву й надалі йменуватися Президією ЦК. Пропонувалося ще безліч нововведень.

Фінт полягав у тому, що в багатослівності офіційних дебатів, спричинених появою нового Статуту, губилася одна дрібна деталь. Статут, складений лукавими сталінськими учнями та соратниками, обходив стороною — просто не згадував — посаду Генерального секретаря ЦК.

Слід зауважити: посаду не скасовували, її ніхто не відміняв, а просто не згадували.

З’їзд зібрали. На ньому проголосили грандіозні плани руху семимильними кроками у світле завтра та всебічного покращення життя трудящих. З’їзд дружно проголосував за новий Статут, не беручи до уваги те, чи позбавив Сталіна його головної посади, чи ні.

Делегати навіть не помітили, що беруть участь у державному перевороті.

Чи міг Сталін змиритися?

Хто завгодно. Лише не він.

3

Про те, що з’їзд був досить незвичним, свідчать такі факти.

Перше. Стенограму XIX з’їзду КПРС не розсекречено навіть через 60 років.

Є знімки, є хроніка: зал засідань, трибуна, прямо перед нею і трохи нижче — чотири стенографістки. Але записане тими стенографістками нікому не можна показувати.

Друге. Було заведено останнього дня роботи з’їзду вибирати новий склад ЦК. Новообраний Центральний комітет тут-таки збирався на свій перший пленум, щоб обрати вище керівництво — Політбюро ЦК. Після цього проводили підсумкове засідання з’їзду, на якому оголошували список Політбюро ЦК: ті, хто відтепер буде командувати.

На XIX з’їзді все було не так. Останнього дня було обрано новий склад ЦК. Але Центральний комітет чомусь не став вибирати вище керівництво, яке відтепер іменувалося Президією ЦК.

З’їзд завершив свою роботу 14 жовтня 1952 року, делегати роз’їхалися по домівках, не знаючи, хто ж тепер буде керувати партією і всією країною. І лише за два дні, 16 жовтня, відбувся пленум.

XIX з’їзд КПРС: виступає Сталін, на трибуні — заколотники (зліва направо): Каганович, Маленков, Берія, Булганін, Хрущов, Ворошилов, Молотов

Третє. На пленумі з тривалою промовою (півтори години) виступив товариш Сталін. Це останній виступ Сталіна в його житті. Півтори години — це надзвичайно довго. Сталін умів мовчати. Тут раптом його прорвало. Тільки ми не знаємо, про що він говорив. Стенограма тієї промови є таємною через 60 років потому.

Відомо лише, що Сталін на цьому пленумі публічно обізвав товаришів Молотова й Ворошилова британськими шпигунами. (Їхні дружини вже сиділи в підвалах Луб’янки та покірно давали свідчення, які від них «лагідно» вимагали сталінські слідчі).

У минулому після сталінського звинувачення в шпигунстві товаришів Ворошилова й Молотова миттю поволокли б із зали. Далі — закритий суд, рішення якого заздалегідь визначено, і розстріл.

Можна і без суду.

Дивно, але вищі партійні ділки на такі звинувачення Генія Всіх Часів і Народів не реагували.

Під час виборів нового складу Президії ЦК Сталін дав відвід товаришам Андреєву, Ворошилову, Кагановичу, Косигіну, Мікояну, Молотову.

Тобто Сталін зажадав гнати з вершин влади більшість колишнього складу Політбюро, за рішенням якого було зібрано XIX антисталінський з’їзд.

Дивно, але члени ЦК сталінського відводу не прийняли, усіх названих товаришів вирішили знову обрати до складу вищого партійного керівництва. Зокрема повна довіра була й до двох «британських шпигунів». Було визнано, що «шпигуни» цілком гідні надалі керувати Радянським Союзом і численними молодшими братами.

Сталін відразу робить хід у відповідь.

У складі Політбюро, який керував країною до жовтня 1952 року, було одинадцять членів (Сталін, Маленков, Берія, Булганін, Ворошилов, Каганович, Косигін, Мікоян, Молотов, Хрущов, Андреєв) і один кандидат (Шверник). Перелік вождів вибудовано не за алфавітом, а за тим становищем, яке вожді займали в ієрархії.

Сталін запропонував таке: якщо тепер у нас не Політбюро, а Президія ЦК, то зробімо цей орган більш представницьким — не одинадцять членів, а двадцять п’ять!

У Політбюро, якщо не враховувати Сталіна, було десять старих членів, які збунтувалися. Щоправда, двоє з них, Косигін і Андреєв, виявляли невпевненість і стриманість.

Сталін вирішив улити до складу нового вищого керівного органу свіжу кров. У цьому випадку антисталінську більшість буде розбавлено і вона стане меншістю.

А число кандидатів Сталін запропонував збільшити від одного до одинадцяти!

Отже, членів і кандидатів було дванадцять, а мало стати тридцять шість!

Загальне збільшення — рівно втричі!

На кожного старого члена і кандидата — по два новачки.

Фінт перевірений. Цим трюком користувалися всі великі тирани: Чингіз-Хан, Людовік XI, Іван Грозний, Петро I, Мао Цзе Дун.

Мета фокусу: наблизити до себе безродних, щоб збити пиху з родовитих. Якщо буде потрібно, руками молодої гвардії задушити гвардію стару.

Цим прийомом майстерно користувався товариш Сталін.

1922 року, коли Сталін став Генеральним секретарем, до складу Центрального комітету входило 27 членів і 19 кандидатів. Уже 1925 року у складі ЦК — 63 члени і 43 кандидати. Сталін розбавив вищі органи партійної влади своїми висуванцями, перетворивши стару гвардію на меншість.

4

Таку тактику Сталін застосовував не лише проти вищого керівництва, а й щодо всієї партії комуністів.

Отримавши посаду Генерального секретаря ЦК, Сталін на початку 1920-х років здійснив одночасно три важливі справи.

По-перше, відсторонив Леніна від влади, ізолював його від контактів із зовнішнім світом.

По-друге, оголосив Леніна великим, видатним, геніальним.

По-третє, оголошуючи Леніна безгрішним, роздуваючи культ Леніна, Сталін обережно, але наполегливо й неухильно освоював пост верховного жреця нового культу, головного тлумача ленінізму, борця за чистоту ленінського вчення.

Ленін говорив і писав багато й навіть дуже багато. Ленінськими цитатами можна підперти все, що завгодно. Сталін ліпив культ особи Леніна для того, щоб отримати найпотужнішу зброю боротьби за владу.

Троцький у момент захоплення влади комуністами був за своїм становищем вищим від Леніна. У роки Громадянської війни Троцький за авторитетністю прирівнювався до Леніна. Після того як Леніна було усунуто від справ й ізольовано, Троцький уважав себе вождем Радянського Союзу і Світової революції. Країна співала єдиним хором:

Троцький був красномовним. Троцький виступав зі своїми ідеями і від свого імені: «Я так вважаю», «Я це схвалюю», «Я це відкидаю».

У ті роки ніхто про Сталіна пісень не співав. За межами Комуністичної партії про нього мало хто чув. Сталін навіть у вузькому колі вождів від свого імені не виступав. Він був хитрішим.

Він діяв інакше: а ось як учить великий Ленін!

5

Товариш Сталін допоміг товаришу Леніну знайти прямий і короткий шляху загробне життя. Покійного вождя, зрозуміло, замінити було неможливо, але товариш Сталін і тут знайшов можливість хоч якось компенсувати непоправну втрату. Відразу після смерті Леніна Сталін оголосив так званий Ленінський призов до Комуністичної партії: замість одного Леніна приймемо в партію 200 тисяч передових «робітників від верстата»!

За Ленінським (а взагалі-то, за Сталінським) призовом у партію кинулися кар’єристи. Кинулися ті, хто у часи революції та Громадянської війни не поспішали приєднатися до якогось табору, не поспішали зі своїм вибором. Тепер, коли стало остаточно зрозуміло, що верх узяли більшовики, наймоторніші з тих, кого в народі називали «робітниками з-під верстата», нічим не ризикуючи, кинулися до лав комуністів заради того, щоб скористатися солодкими плодами їх перемог.

Усі вони були за Сталіна. Лише він відкрив їм шлях до влади. Лише його вони підтримували.

Розбавивши ряди борців неосвіченими й безпринципними новообранцями кар’єрного фронту, опираючись на їх беззастережну підтримку, Сталін вже наступного року розправився з Троцьким — головним претендентом на владу.

6

З тих давніх часів минуло майже три десятки років, і ось товариш Сталін у жовтні 1952 року повторив свій улюблений прийом: запропонував розбавити ряди старих бійців, запустивши у владу свіжий табун.

Пропозицію Сталіна про триразове збільшення числа членів і кандидатів вищого партійного керівництва було прийнято.

Та і як її не прийняти?

З одного боку, сам товариш Сталін покликав молодих у верховну владу.

З іншого, тиск знизу вже надто могутній. Молоді вожді прагнули потрапити на осяяні вершини. А за кожним із нових висуванців стояла його команда. Якщо піднімається голова групи, то тягне за собою всю свою ватагу. Тому ватага штовхає свого лідера вгору, піднімаючись слідом.

І ось, поруч із Ворошиловим, Молотовим, Кагановичем, які вкорінились у Кремлі ще з перших років комуністичної влади, на кремлівських висотах влаштувалися нікому зараз не відомі Андріанов і Чесноков, Ігнатов та Ігнатьєв, Пузанов і Коротченко, Пегов і Юдін, Кабанов і Звєрєв, Мельников і Михайлов.

Були серед них і ті, хто засяє через десяток років: Брежнєв, Куусінен, Суслов.

Однак список нового складу партійного керівництва було цього разу опубліковано за алфавітом.

І товариш Сталін виявився у загальному списку членів Президії ЦК на 20 місці з 25!

Проте в останні роки правління Сталіна вождів перераховували не за алфавітом, а за їх становищем у системі влади. Чому раптом відхід від установленого порядку?

А тому, що боротьба в ті дні з перемінним успіхом тривала не лише за кожну фразу й кожне слово, а й за кожну літеру. В одному випадку переміг Сталін і було прийнято його про-позицію про збільшення складу вищих партійних органів. В іншому перемогла антисталінська група — і список вождів опублікували за алфавітом, спустивши товариша Сталіна в число Пузанових, Пегових і Чеснокових.

Сталінський фінт із залученням висуванців до органів вищої влади вдався лише частково.

Стара гвардія трималася згуртованою групою, розуміючи, що в разі програшу всіх чекає доля Зінов’єва і Каменєва, Троцького і Бухаріна, Ягоди, Єжова й Тухачевського — куля в потилицю або льодорубом по черепу.

А нові бійці діяли за принципом розсипної шеренги, піклуючись лише про те, як би вижити у розпочатій битві, як би кого випадково ліктем не штовхнути.

7

Трюк із розширенням складу вождів не дав рішучої переваги Сталіну, і тоді він завдав удару майже вбивчої потужності. 5 листопада 1952 року, тобто, всього за три тижні після виборів нового ЦК, зрозумівши, що цей варіант не працює, Сталін дав вказівку керівництву МВС заарештувати лікарів усіх членів верхівки, які спробували бунтувати.

Подальший розвиток подій передбачити було просто: у сталінських катівнях заарештовані лікарі зізнаються, що працювали на британську розвідку, після чого супротивників Сталіна — усіх цих Хрущових і Мікоянів, Ворошилових і Молотових, які лікувалися в лікарів-шпигунів, пов’яжуть і пришиють їм статті за втрату пильності. А деяких із вождів Сталін уже звинуватив у шпигунстві. Тепер слід було чекати гучних викриттів і суворих вироків.

Справу кремлівських лікарів розкрутили рішуче та швидко. Неминуче насувається початок процесу, на якому лікарі-лиходії мали щиросердно зізнатися у своїй шпигунській, підривній і шкідницькій діяльності.

Паралельно, і немовби поза зв’язком зі справою лікарів, невсипущі органи за наказом Сталіна, починаючи з 5 січня 1953 року, приступили до масового вилову родичів, друзів і підлеглих Хрущова, Маленкова, Ворошилова, Кагановича. Особливо дісталося оточенню Берії. Його ставлеників на Кавказі в’язали пучками, як редьку.

Коло стрімко звужувалося. Старій кремлівській гвардії гуляти на волі залишилося зовсім недовго.

Як би там не було, найцентровіші члени верховного керівництва — Берія, Маленков, Булганін і Хрущов — вирушили на дачу до Сталіна з пальмовою гілкою: «Ми погарячкували, ти погарячкував, давай миритися!».

Однак слід пам’ятати, що і навколо Сталіна вже були винищені найближчі помічники й охоронці. Лукаві сталінські соратники з Політбюро вже давно підкидали Вождю відповідну інформацію, послаблюючи ряди сталінських бійців руками самого Сталіна.

Ще у квітні 1952 року Сталін зняв з посади начальника Головного управління охорони МДБ генерал-лейтенанта Власика, шефа своїх охоронців протягом останніх двох десятків років.

У листопаді 1952 року Сталін вигнав з роботи генерал-лейтенанта Поскрьобишева — свого особистого секретаря протягом останніх тридцяти років. А Поскрьобишев, окрім усього іншого, був другою за статусом, після самого Сталіна, людиною в системі особистої сталінської розвідувальної служби.

Це й дозволило чотирьом сталінським гостям, які приїхали миритися, виконати свою місію.

Вони поговорили зі Сталіним і поїхали.

А Сталін залишився один.

Після цього Сталіна у свідомості більше ніхто не бачив. Охорона занепокоїлася лише перед обідом наступного дня: Сталін не вийшов на сніданок і до обіду не виходить. Здійняли тривогу. Ті самі Берія, Маленков, Булганін і Хрущов, прибувши на дачу, застали товариша Сталіна без тями. І наказали сплячого Сталіна не турбувати, лікарів не викликати.

За день було оголошено країні і світу, що товариш Сталін хворий. Лише тоді й викликали лікарів.

Зрозуміло, не простих лікарів, а тих, які були потрібні в цій ситуації.

Якщо ми, хоча б і побіжно, кинемо погляд на два останні століття історії Росії, то з подивом виявимо розмаїття політичних змов.

Павла I задушили у власній спальні срібним офіцерським шарфом. За деякими даними, його вбили важкою табакеркою, замотавши її в рушник і з розмаху приклавшись до імператорського тім’я. Ці подробиці одна одну не виключають. Однак у цьому випадку головне не те, як саме було вбито імператора Павла, а те, що загинув він унаслідок змови.

Якби його не вбили, то історія нашої країни, історія Європи й усього світу була б зовсім іншою. Я не кажу: кращою або гіршою. Я кажу: іншою. Наприклад, якби він залишився живим, не було б уторгнення Бонапарта в Росію. Це, у свою чергу, тягло б за собою безліч наслідків як для Франції, так і для Великобританії, а разом із ними — для всього світу.

Побутує версія, відповідно до якої старший син Павла був ознайомлений з планами змовників, але їм не перешкоджав. Після смерті батька він зійшов на престол і став Олександром I.

Смерть Олександра I оповита легендами й таємницями. У цій смерті досить багато темних моментів. Вона стала сигналом для початку заколоту. Змову готували у середовищі пропащих негідників, згодом названих декабристами. У своєму колі вони промовляли пишні фрази про свободу, рівність і братерство. Але саме так починалася і якобінська диктатура: пишномовні фрази, які вмить змінилися гільйотиною на майдані Згоди і публічним відсіканням тисяч голів.

Те, що планували і задумували так звані декабристи, вело їх на ту саму слизьку доріжку. Першим пунктом їхньої програми було встановлення диктатури, звісно, зі шляхетною метою наведення порядку. Вони вже намітили, хто з них буде диктатором.

Усі вони кінчили б так, як скінчив глава якобінців Робесп’єр. Спочатку Робесп’єр перерізав усіх своїх соратників, потім і сам потрапив в обійми матінки гільйотини. Якби задум декабристів удався, були всі умови, то наша історія була б зовсім інакшою. Проте заколот на Сенатській площі було придушено гарматним вогнем. На це зважився молодший син Олександра, який став Миколою I.

Микола I правив довго, однак помер якось аж надто швидко.

На його місце став Олександр II, на якого змовники вели справжнє полювання. Вони організували вибух навіть у Зимовому палаці. Після кількох замахів Олександра було вбито бомбою на вулиці Петербурга.

На престол зійшов Олександр III, який помер у розквіті сил, ставши жертвою медичного вбивства.

Проти його сина Миколи II було розв’язано повномасштабну терористичну війну. Змовники вбивали міністрів і родичів царя. Ними був звинувачений і убитий Распутін. Сам Микола був скинутий з престолу внаслідок змови в рядах вищої аристократії та генералітету.

Я зовсім не наполягаю на тому, що ми якісь особливі. Достатньо струсити пил зі сторінок історії — і можна побачити картини змови маршалів проти Бонапарта, убивства американських президентів у театрі чи на вулицях міста, бомбу в портфелі під столом Гітлера.

Та що говорити, Перша світова війна, результатом якої був крах трьох потужних імперій Європи, розпочалася з убивства ерцгерцога Фердинанда групою змовників.

Усю історію людства зіткано з політичних убивств і змов. І не слід брати початок від Юлія Цезаря. Копайте глибше.

Проте хтось завзято втовкмачує у наші голови думку, що змов не буває. Проти всіх, хто намагається розплутувати клубки історії, придумана зубодробильна формула: це теорія змови!

Формула ця вимовляється з огидою та презирством: ох, знову ця теорія змови. Нас привчають до думки, що теорія змови — це щось несерйозне, що розслідують змови лише невдахи й шарлатани, а їхні відкриття до вивчення історії жодного стосунку не мають.

Мені в обличчя не раз гидливо казали: «Те, що пишеш, — це теорія змови!».

А я не гордий. Відповідаю: «Так, і в цьому випадку теж — змова!».

Якщо з історії людства вилучити змови, їх не вивчати й не розплутувати, то і самої історії не залишиться.