Її ім’я було Татьяна

1

Уночі 29 жовтня 1955 року в Північній бухті Севастополя, головній базі Чорноморського флоту, о 1 годині 31 хвилині під носовою частиною лінійного корабля «Новоросійськ» стався потужний вибух. З лівого борту вздовж кіля утворився рівець площею в 190 квадратних метрів із прогином до трьох метрів. З правого борту в підводній частині вибух проламав пробоїну площею 150 квадратних метрів. Корпус лінкора з правого борту був наскрізь пробитий знизу вгору. Наскрізь — це вісім сталевих, у тому числі броньових, палуб, тобто вісім поверхів.

Лінкор «Новоросійськ» — флагман Чорноморського флоту, найпотужніший бойовий корабель Радянського Союзу.

Повна водотоннажність — 29100 тонн.

Бронювання: палуба — 111–135 мм.

Рубка — 280 мм.

Башти — 240–280 мм.

Головний калібр — 10320-мм гармат.

Швидкість — 28 вузлів.

Екіпаж — 1576 осіб.

Флагман Чорноморського флоту лінкор «Новоросійськ»

Негайно на лінкорі було оголошено бойову тривогу. Аварійні партії «Новоросійська» почали енергійну боротьбу за життя корабля. За кілька хвилин їм на допомогу прийшли аварійні партії із сусідніх крейсерів. За 30–35 хвилині після вибуху буксири зачепили поранений лінкор і кормою вперед поволокли на мілину.

Прибулий на «Новоросійськ» командувач Чорноморського флоту віце-адмірал В. О. Пархоменко наказ посадити лінкор на мілину скасував, евакуацію особового складу, не зайнятого боротьбою за порятунок корабля, заборонив.

Корабель повільно занурювався носом уперед. За дві години віце-адмірал Пархоменко оцінку обстановки змінив, розпорядився лінкор на буксирі відвести на мілину.

Та було пізно.

Лінкор уже вткнувся носовою частиною в ґрунт. До того ж не піднятий лівий носовий якір міцно тримав корабель. Віце-адмірал повернувся на берег і віддав наказ про евакуацію екіпажу.

Однак і цей наказ запізнився.

О 4 годині 13 хвилин «Новоросійськ» різко хитнувся праворуч, повільно повернувся у вихідне положення, повалився на лівий борт і о 4 годині 15 хвилин перекинувся догори дном. У флотських дотепників для такої ситуації є спеціальний термін — поворот оверкіль, тобто кілем догори.

Упродовж дня днище лінкора красувалося прямо біля набережної Севастополя. «Новоросійськ» тонув надзвичайно повільно. Тільки о 10-й вечора він цілком зник під водою. Під час бойової тривоги особовий склад електро-механічної частини має знаходитися на бойових постах, тобто всередині броньового корпусу. Стукіт замкнених у броньовій труні матросів водолази чули ще три доби. Урятувати вдалося тільки дев’ять осіб. Загинуло за різними даними від 604 до 617 офіцерів і матросів, у тому числі 58 зі складу аварійних партій із чотирьох сусідніх крейсерів.

Підсумок: найпотужніший корабель Радянського Союзу, флагманський корабель командувача ескадри Чорноморського флоту загинув у головній базі Чорноморського флоту за 130 метрів від берега, маючи належних сім футів під кілем: глибина — 16 метрів, осадка корабля — 10,4 метра. За такої глибини щогли й надбудови корабля мали перешкодити йому повністю перекинутися. Однак дно бухти — не твердиня, а 30 метрів в’язкого намулу.

«Новоросійськ» загинув у присутності всього командного складу флоту — боротьбою за життя флагманського корабля ескадри керував особисто командувач Чорноморського флоту віце-адмірал Пархоменко.

2

Причина загибелі «Новоросійська» назавжди залишилася таємницею. Версій висунуто багато.

Перше припущення Урядової комісії — вибух боєприпасу.

Цю версію було відкинуто відразу після того, як з’ясувалося, що всі снаряди цілі, що шматки сталевої обшивки загнуто всередину, тобто вибух був зовнішнім.

Лінкор «Новоросійськ» після підйому

І тоді експерти Урядової комісії вирішили, що під корпусом корабля вибухнула німецька міна, яка залишилася з часів війни.

Так і повідомили в Москву. Вищі керівники нашої Батьківщини з висновками комісії тут-таки повністю погодилися.

Зрозуміло, що за жодними зведеннями новину про загибель лінкора не повідомляли. Замість цього диктори радіо, захлинаючись від захвату, бемкали про те, що шахтарі Донбасу, ставши на трудову вахту, видали понад план неймовірну кількість вугілля, а хлібороби на цілині зібрали небачені врожаї.

Справу про загибель «Новоросійська» було засекречено й закрито. А незабаром відбулося щось неймовірне навіть за стандартами нашої великої Батьківщини.

Мені все зрозуміло у питанні винищення архівів у Тоцькій районній лікарні після проведення навчань із застосуванням ядерної зброї. Архіви просто ніде було зберігати. Довелося спалити. Що тут не ясно?

Але обставини загибелі лінійного корабля «Новоросійськ» розслідувала Урядова комісія, яку очолював Перший заступник голови Ради Міністрів СРСР генерал-полковник інженерно-технічної служби В’ячеслав Олександрович Малишев — Герой Соціалістичної Праці, двічі лауреат Сталінських премій першого ступеня (присвоєння були таємними). Невже в Радянському Союзі не знайшлося місця, де можна було би зберігати свідчення, зібрані комісією, на чолі якої стояв перший заступник голови Уряду СРСР?

До речі, за рік після знищення документів помер і сам Малишев, не доживши до 55 років. Але не будемо надмірно підозрілими. Малишев першим очолив Міністерство середнього машинобудування СРСР. А середнє машинобудування, якщо хто не пам’ятає, — це виробництво ядерної зброї. Малишев керував створенням, випробуваннями та виробництвом ядерних зарядів. В’ячеслава Олександровича ми вже зустрічали на сторінках цієї книги. Під час навчань на Тоцькому полігоні він відповідав за технічні аспекти підготовки до тріумфального виступу «Татьяни» перед тисячами глядачів. За свій короткий вік В’ячеслав Олександрович ухопив чималі дози, чим цілком зумовлена його передчасна смерть.

Але хотів би я знати, як сам Малишев оцінив факт знищення зібраних під його керівництвом свідчень? І хто міг віддати наказ про знищення документів, зібраних комісією на чолі з першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР?

Малишев підпорядковувався лише Голові Ради Міністрів СРСР Маршалу Радянського Союзу Миколі Олександровичу Булганіну. Булганін підпорядковувався Першому секретарю ЦК КПРС Микиті Сергійовичу Хрущову.

Наказ на знищення документів Урядової комісії могли дати тільки вони — Малишев, Булганін, Хрущов. Більше ніхто.

Малоймовірно, щоб на таке зважився сам Малишев. Навіщо воно йому? Сам зібрав, а потім сам і знищив? Старші товариші зацікавилися б: «Що це ти там нахімічив, В’ячеславе Саничу?»

Отже, здається мені, зібралися три державні мужі, випили на трьох вогняної водиці та й вирішили: «Спали ти, В’ячеславе Саничу, все це до бісової матері. Щастя — це вміння забувати погане».

3

А згадувати деякі факти справді не хотілося.

Вибух був не один. Їх було два. З тридцятисекундним інтервалом. Про це свідчили ті, кому вдалося врятуватися. Про це свідчили дві воронки на ґрунті та характер пошкодження днища. Один вибух не міг зробити також пробоїну розміром 150 квадратних метрів по правому борту і потужний у 190 квадратних метрів рівець по лівому, переламавши кіль.

Цю дивну обставину комісія Малишева намагалася не помітити. Бо якби помітила, вигадати пояснення було б неможливо.

Бухти Севастополя після війни очищали багаторазово, як траленням, так і підривом потужних зарядів. Місце стоянки флагманського корабля очищали в особливому порядку — спускали водолазів для огляду кожного квадратного метра. Упродовж десяти років після війни на «лінкорній бочці № 3», де загинув «Новоросійськ», 134 рази ставав лінкор «Севастополь» і 10 разів — сам «Новоросійськ». І нічого з ними не траплялося.

Перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР В. О. Малишев

Та якби якась міна там і виявилася, то вона давно мала б вийти з ладу внаслідок корозії та розрядки джерел живлення.

І це ще не все. Потужність двох вибухів суттєво перевищувала потужність будь-якої відомої на той час міни і навіть двох разом узятих.

Слід згадати деякі моменти з біографії В’ячеслава Олександровича Малишева, щоб гідно оцінити промахи очолюваної ним комісії.

Малишев став Народним комісаром, тобто Міністром важкого машинобудування, у віці 36 років. Того самого року він став членом ЦК КП. 1940 року Сталін призначає Малишева на посаду заступника голови уряду Радянського Союзу. У травні 1941 року Сталін стає головою Уряду СРСР, Малишев автоматично стає заступником Сталіна. Малишеву на той час було 38. Протягом усієї війни Малишев був заступником Сталіна в уряді, одночасно — Народним комісаром танкової промисловості.

Товариш Сталін, як відомо, помилок і промахів не пробачав. Малишев вижив тому, що помилок не робив.

Про те, як Малишев керував промисловістю загалом і танковою зокрема, ми можемо судити за темпами евакуації промисловості з небезпечних районів 1941 року та стрімкого підйому виробництва на Уралі та у Сибіру, за кількістю та якістю випущених під час війни радянських танків. Заплачену ціну я до уваги не беру, тому що діяв непорушний принцип: «Нам потрібна перемога, одна на всіх, ми за ціною не постоїмо».

Під час війни Сталін присвоїв Малишеву «Золоту Зірку» Героя Соціалістичної Праці та звання генерал-полковника інженерно-технічної служби, нагородив двома Сталінськими преміями першого ступеня та вищими полководницькими орденами Суворова і Кутузова перших ступенів.

Малишев на фронті не воював, але Сталін конструкторів зброї та керівників її виробництва відзначав військовими званнями й бойовими орденами нарівні з генералами, які командували дивізіями, корпусами, арміями і фронтами.

Вони на те заслуговували.

Після війни Малишев (з нетривалими перервами) до самої смерті Сталіна залишався його заступником в уряді. Після смерті Сталіна Малишев став першим заступником голови уряду, одночасно (до 28 лютого 1955 року) очолюючи Міністерство середнього машинобудування.

Ріжте мене ножами булатними на дрібні шматочки і посипайте сіллю, але ніколи нікому не повірю, що така людина могла робити висновки, які ніяк не стикувалися з очевидними фактами. Не міг В’ячеслав Олександрович Малишев, знаючи про дві воронки на ґрунті, маючи чітке уявлення про характер ушкоджень, підписати акт про те, що причиною був вибух однієї міни, якої тут не могло бути, яка, навіть якби й була, не могла вибухнути, а якби і вибухнула, то не могла втопити цілий лінкор, завдавши величезного ушкодження з двох бортів.

Але саме вибух однієї німецької міни названо причиною загибелі лінкора. З цього випливає, що Урядова комісія свідомо не помічала незручних фактів і фальсифікувала висновки.

4

Будь-кому, хто хоч би побіжно ознайомився з обставинами загибелі «Новоросійська», було ясно, що офіційна версія необгрунтована. Тому негайно вслід за знищенням усіх показань свідків було поширено дві неофіційні версії. Обидві вони мають однаковий початок — це була цілеспрямована диверсія. Однак закінчення у двох історій різні.

Перша версія — злочин учинили італійські диверсанти.

Друга версія — злочин учинили британські диверсанти.

Проаналізуймо.

«Новоросійськ» — це італійський лінкор «Giulio Cesare» — «Юлій Цезар». Після закінчення Другої світової війни флот переможеної Італії було розділено між союзниками. Італійські флотські офіцери нібито не могли допустити, щоб гордість італійського флоту борознила моря й океани під серпасто-молотастим прапором. Італійські підводні диверсанти, нібито не ставлячи уряд і командування свого флоту до відома, здійснили диверсію з власної ініціативи та власними силами.

Усе тут логічно і ясно. Але є незначна слабина, яка псує картину: «Цезар» не був гордістю італійського флоту.

Його було закладено 24 червня 1910 року й увійшов до складу італійського флоту до початку Першої світової війни. Поки його будували, великі морські держави здійснили потужний технологічний прорив. Уже на час виходу в море новенький «Цезар», на якому ще не висохла фарба, був кораблем застарілим. У Першій світовій війні участь брав, але із супротивником не зустрічався жодного разу 1928 року був переведений до складу навчальних кораблів. Обставини змусили його модернізувати та знову зробити бойовим. «Цезар» воював у Другій світовій війні, але 5 січня 1942 року в розпал війни був виведений зі складу флоту, поставлений на якір і перетворений спочатку на навчальний корабель, незабаром — на плавучу казарму. Так від нього було більше толку.

1943 року після виходу Італії з війни «Цезар» ледве-ледве дійшов до Мальти, де був інтернований британцями. На Мальті він простояв п’ять років із мінімальним екіпажем на борту, без консервації, ремонту й обслуговування.

Радянський Союз отримав «Цезаря» в лютому 1949 року в жалюгідному стані. Механізми були зношені та поржавілі, технічної документації не було. За шість років служби в радянському флоті лінкор сім разів стояв у заводському ремонті. Радянський Союз не мав боєприпасів калібру 320-мм. Один боєкомплект, отриманий з Італії, усі терміни відслужив і підлягав утилізації.

Найголовніше, що століття лінкорів, як і поршневих бомбардувальників, закінчилося. Ніхто у світі більше лінкорів не будував.

Під час розподілу італійського флоту американцям дістався лінкор «Літторіо», який справді був гордістю італійського флоту. Він перевершував «Цезаря» за ходовими характеристиками (30 вузлів) і суттєво — за озброєнням і захистом (повна водотоннажність — 45000 тонн, головний калібр — 9381-мм гармат). «Літторіо» був на 26 років молодшим за «Цезаря» — став на озброєння 6 травня 1940 року. Американці визнали «Літторіо» застарілим, поставили на прикіл і незабаром порізали на метал.

Британцям дісталася ще одна гордість італійського флоту — лінкор «Вітторіо Венетто» одного класу з «Літторіо». Він став на озброєння 2 серпня 1940 року. Британці, як і американці, визнали лінкор віком у 8 років з такими характеристиками придатним тільки на метал.

І лише вожді Радянського Союзу, отримавши в лютому 1949 року іржавий лінкор, не пустили його на металобрухт. Хоча «Цезар» став на озброєння майже 35 років тому. Хоча в його конструкції не було враховано досвід ані Першої, ні Другої світових воєн. Хоча він двічі був навчальним кораблем й одного разу — плавучою казармою. Замість цього «Цезаря» почистили і пофарбували, нарекли «Новоросійськом» і оголосили флагманом ескадри Чорноморського флоту. Бо нічого новішого і потужнішого, рівного «Цезарю», за всі роки радянської влади соціалістична промисловість побудувати не змогла.

Від царя Миколи флот Радянського Союзу успадкував чотири лінкори.

На одному з них виникла настільки страшна пожежа, що башти довелося зняти й встановити в берегових фортах для захисту Кронштадта, Севастополя та Владивостока, а корпус порізати.

Другий лінкор під час війни був покалічений німецькими бомбардувальниками і відновленню не підлягав.

Два, що залишилися, «Севастополь» і «Жовтнева революція», 24 липня 1954 року було переведено в клас навчальних кораблів, тобто лінкорами більше не значилися.

Тож «Новоросійськ» був останнім лінкором Радянського Союзу.

В італійських диверсантів не було причини топити іржавий лінкор, якому 1955 року було вже 41 рік. Не борознив «Цезар» океанів, а дедалі більше хворів і лікувався. Не вартував «Цезар» тих коштів, які витрачали на його перманентний ремонт. Не вартував він тієї фарби, якою його фарбували. «Новоросійськ» не було причин топити. За рік-два його все одно порізали б на метал.

«Новоросійськ» став знаментим тільки через свій моторошний кінець. Якби не це, ніхто про нього ніколи не згадав би.

В італійських диверсантів не було мотиву для такого страшного злочину. Тому нишпорки італійський слід не взяли.

5

А ось у британців мотив був. У Радянському Союзі для гармат «Новоросійська» були розроблені атомні снаряди. Це лякало британців. Якщо «Новоросійськ» підійде до Великобританії з боку Атлантичного океану й завдасть одного або декілька ядерних ударів, то постійні західні вітри роздують радіацію по всьому півдню Великобританії. Щоб цьому запобігти, британські адмірали вирішили підірвати лінкор «Новоросійськ», але так, щоб і його ядерні заряди вибухнули. Щоб і міста Севастополя не стало!

Ось як дії британських диверсантів описує один шанований мною автор:

Версія смілива, проте й вона має слабкі моменти.

Перша світова війна почалася з двох пістолетних пострілів у провінційному місті Сараєво Австро-Угорської імперії. Один постріл в ерцгерцога Франца Фердинанда Карла Людвіга Йозефа фон Габсбурга, інший — у його дружину княгиню Гогенберг. Два постріли спричинили мільярди пострілів. Великі й малі держави зчепились у смертельній сутичці й мордували одна одну протягом чотирьох років. На полях битв загинули мільйони, упали три великі імперії: Російська, Німецька й Австро-Угорська, назавжди були підірвані корені всієї європейської аристократії та створені умови для виникнення Другої світової війни.

Подвійний атомний вибух зі знищенням Севастополя, ескадри та головної бази Чорноморського флоту теж міг стати маленьким детонатором великих подій. Ми можемо суто теоретично припустити, що в Італії диверсанти з власної ініціативи та власними силами вирішили скоїти те, що могло стати початком Третьої, тобто останньої, світової війни. Однак щодо Великобританії навіть чисто теоретично ми такого припустити не можемо. Приватна ініціатива в питанні такої ваги тут начисто виключена. Раптом щось подібне й задумувалося, то тільки на рівні уряду Її Величності.

Чи був сенс британському уряду здійснювати таку акцію? Чи являв собою «Новоросійськ» загрозу для Великобританії?

Уявімо ситуацію: у мирний час «Новоросійськ» ошивається в Атлантичному океані, а на час початку війни одержує наказ на обстріл британського узбережжя.

Із цього нічого доброго вийти не могло. Друга світова війна засвідчила, що лінкори без авіаційного прикриття вкрай вразливі для ударів авіації. Якби «Новоросійськ» у мирний час вийшов на бойове чергування в Атлантику, то за ним було б установлено постійне спостереження. На початку війни його потопили б, не давши змоги наблизитися до узбережжя.

І чи довго застарілий лінкор може знаходиться далеко від своїх баз у районах, де панують флоти противника, у якого є й авіаносці, і бази, і берегові аеродроми?

Тому ніхто й не робив спроб вивести цю посудину в Атлантичний океан у мирний час.

Інший сценарій: триває війна, «Новоросійськ» виходить із Чорного моря... Пробачте, але хто дозволить застарілому лінкору прорватися через Босфор і Дарданелли?

Якщо він прорветься, то хто йому дозволить пройти через Середземне море, у якому панують флоти США, Великобританії та Франції?

Якщо він пройде Середземним морем, то хто його пропустить через британський Гібралтар?

Хто допустить, щоб це корито, обігнувши Іспанію та Францію, вийшло на дистанцію гарматного пострілу в територіальні води Володарки морів?

6

Припустімо, що правителі Великобританії все ж таки б зважилися на знищення «Новоросійська», британські диверсанти потопили лінкор, і ніхто не здогадається, чиїх рук це справа. Однак невже від цього міг підвищитися рівень безпеки Великобританії?

За Сталіна в Радянському Союзі за різними даними було збудовано від 1195 до 1296 бомбардувальників Ту-4. Кожен з них потенційно міг бути носієм ядерної бомби.

Літаки, як ми з’ясували, застаріли. Але чому застарілий «Новоросійськ» настільки налякав Великобританію, що його вирішили потопити, а от сотні бомбардувальників Ту-4 геть не налякали?

«Новоросійськ» до Британії в разі війни навіть теоретично дійти не міг. А Ту-4 цілком реально могли раптово з’явитися, хоч би у мирний час, хоч під час війни.

Гарматний снаряд у момент пострілу піддається жахливим динамічним і термічним навантаженням. Тому стінки снаряда мають бути дуже товстими, а розривний заряд невеликим, порівняно з вагою самого снаряда. При створенні такого снаряда треба було вирішити масу технологічних заморочок. Не останньою була проблема утримання теплового режиму ядерного заряду за настільки високих температур пострілу. З бомбою значно простіше — жодних навантажень, і за габаритами вона може бути суттєво більшою, а отже, й потужнішою.

Припустімо, що це британці потопили «Новоросійськ», який навіть теоретично під час війни до британських берегів дійти не міг, який мав порівняно слабкі ядерні заряди. Проте залишилися сотні бомбардувальників Ту-4, які до Британії долетіти могли і могли нести значно потужніші бомби. Невже британським правителям після потоплення «Новоросійська» на душі полегшало?

12 листопада 1952 року здійснив перший політ радянський стратегічний бомбардувальник Ту-95.

12 серпня 1953 року в Радянському Союзі випробувано першу у світі водневу бомбу РДС-6с тротиловим еквівалентом у 400 тисяч тонн. Американці підірвали наземний стаціонарний пристрій, який жодними транспортними засобами підняти було неможливо, а Радянський Союз створив бомбу, яку міг доставити до цілі бомбардувальник.

1954 року в Радянському Союзі завершилися випробування бомбардувальника Ту-16. Він був узятий на озброєння ВПС, потім — авіації флоту. Бомбардувальниками Ту-16 озброювали полки, дивізії, а потім — цілі авіаційні корпуси. До Америки нам не дістати, але всім, хто в Європі, не позаздриш. Частини та з’єднання, на озброєнні яких стояли нові реактивні бомбардувальники, могли доставити в будь-яку точку Європи самотню «Татьяну» або, якщо буде потрібно, цілий гурт. І Ту-16, і Ту-95 могли підняти й доставити до Великобританії не тільки атомну «Татьяну», а й у десять разів потужнішу водневу бомбу РДС-6с.

Всюдисущому Джеймсу Бонду слід було знати, що в Радянському Союзі в ті роки завершувалися випробування ракети 8К51, яка з території Східної Німеччини могла доставити ядерний заряд у будь-яку точку Великобританії.

Так навіщо ж британцям топити «Новоросійськ», якщо в Радянського Союзу на той час були значно потужніші заряди та незрівнянно сучасніші носії? Невже британські стратеги були такі дурні, щоб нарватися на атомну війну, знищуючи застарілий лінкор, який Великобританії не заважав і не загрожував, водночас залишивши цілими потужніші та справді загрозливі для Великобританії ядерні арсенали й засоби їх доставки?

7

Та й хто сказав, що в «Новоросійська» були ядерні снаряди?

Перша серійна ядерна бомба Радянського Союзу РДС-4 «Татьяна» була симпатичною гладухою — важила 1200 кілограмів, талія — півтора метри діаметром. Це було прийнятно для бомбардувальників і для перших радянських стратегічних ракет середньої дальності. Але флот не мав засобів доставки зарядів такої маси й таких габаритів. Перед конструкторами було поставлено завдання створити заряд для флоту.

Носієм ядерного заряду на той час могла стати торпеда чи артилерійський снаряд.

Зрозуміло, що вибір припав на користь торпеди. З торпедою простіше. Тут і обсяг, і вага заряду можуть бути значно більшими. І жодних термічних і динамічних навантажень. Гвинт у торпеди крутиться, вона собі в ціль мітить.

Торпеда з ядерним зарядом може бути використана будь-яким підводним човном або надводним кораблем від крейсера до торпедного катера. А гарматний снаряд — виключно лінкором. І тільки одним лінкором. Гармати калібром 320 міліметрів стояли тільки на «Цезарі», але ніде більше. Чи був сенс вкладати величезні кошти в розроблення ядерних снарядів для «Цезаря», якщо він у недалекому майбутньому підлягав списанню?

Чи був сенс розробляти 305-мм ядерні снаряди для «Севастополя» і «Жовтневої революції», якщо з 24 липня 1954 року вони більше не числилися у бойовому складі флоту?

Щоб флот оснастити ядерною зброєю, слід було якось умістити ядерний заряд у діаметр звичайної флотської торпеди, що становить 533 міліметри. Юлій Борисович Харитон із проблемою впорався. Торпеду Т-5 з ядерним зарядом РДС-9 створили. І це було видатним технічним досягненням.

Цей заряд невдало випробували 19 жовтня 1954 року. А 21 вересня 1955 року — уперше вдало.

Якщо мудрі британці вирішили відвести від себе загрозу ядерного удару, то треба було бити, насамперед, не по престарілому «Цезарю», а по радянських підводних човнах і їх базах у північних морях. Це радянські підводні човни в найближчій перспективі мали отримати можливість виходити в простори Атлантики, завдавати, якщо буде потрібно, ударів по США, Британії та їхніх союзниках.

Заразом слід було знищувати радянські аеродроми стратегічної авіації. То чому ж старезний «Цезар» становив загрозу Британії, а застарілі бомбардувальники Ту-4 з «Татьянами» на борту не становили? То чому ж не становили загрози новітні Ту-16, М-4, Ту-95? То чому ж мудрі британці не боялися радянських атомних торпед, заряди для яких уже були випробувані й найближчим часом мали надійти на озброєння?

Інформація для роздумів: у Радянському Союзі вперше ядерний заряд удалося помістити до артилерійського снаряду калібром 452-мм, але зовсім не 305-мм і не 320-мм.

452-мм ядерний снаряд РДС-41 для флоту не був призначений, у серію не пішов. Перше успішне випробування РДС-41 — за чотири з половиною місяці після загибелі «Новоросійська» — 16 березня 1956 року.

1955 року жодних ядерних снарядів на «Цезарі» не було, їх ніхто не розробляв і не створював.

Тим більше не було 305-мм ядерних снарядів на «Севастополі», бо його, як і «Жовтневу революцію» на рік раніше було переведено до розряду навчальних кораблів.

Отже, британському уряду, як і британським адміралам, не було жодного сенсу топити «Цезаря», тим більше — «Севастополь», який на той час уже офіційно лінкором не значився.

Мотиву злочину в британських диверсантів не було точно так, як і в італійських.

Місце загибелі «Новоросійська» обстежили ще раз і відразу знайшли декілька іржавих невибухлих мін часів війни. Ось він доказ: «Новоросійськ» підірвався на старій німецькій міні!

А проте... Уже в наш час один державний діяч опустився на дно того ж таки Чорного моря і (о диво!) одразу знайшов дві розбиті грецькі амфори! Осяяний, з’явився перед телекамери, які заздалегідь розмістилися на березі.

Який фарт! І головне, де! Просто біля самого берега, там, де аквалангісти пірнали десятиліттями з часів винаходу акваланга. Щастить же людині!

Але спритні блогери тут-таки вгледіли дивну деталь. Амфори, пролежавши на дні кілька тисяч років, виявилися чистенькими, мушлями НЕ обросли. І в Мережі дружно висміяли як державного діяча, так і піарників та піарниць, що його обслуговують.

Висновок: знайдені на місці вибуху «Новоросійська» старі іржаві міни доказом не є. Їх могли розкласти на дні в зручному для пошуку місці, як і згадані амфори.

А могли й не розкладати. Просто вписати в акт. Хто ті нібито знайдені міни бачив?