Її ім’я було Татьяна

1

Жукова несло.

Жуков готував злам оборони супротивника не тільки в Центральній Європі, а й у Москві. У межах Садового кільця.

Поки не вдарив останній і вирішальний бій за Кремль, Жуков енергійно зміцнював позиції, наполегливо, якщо не сказати нахабно, розширював межі своєї влади. Він наступав відразу на багатьох фронтах.

На першому фронті мета наступу — вивести Прикордонні війська зі складу МВС і підпорядкувати їх Міністерству оборони, тобто поставити під контроль Жукова.

У всі часи Прикордонні війська були частиною органів Державної безпеки. Прикордонні війська у другу чергу мають призначення не допустити в країну шпигунів, диверсантів, бандитів, контрабандистів та іншу небажану публіку.

Від соціалізму люди втікають. Тому Прикордонні війська мають призначення передусім не випустити з країни тих, хто намагається втекти. Саме тому Радянський Союз мав найпотужніші у світі Прикордонні війська, озброєні бойовими кораблями, літаками, гелікоптерами, танками, бронетранспортерами, артилерією, мінометами.

Якщо заперечать, що в нас найдовший у світі кордон, тому прикордонні війська такі потужні, то заперечення відкинемо. Ленін називав Росію «тюрмою народів». Однак у царя Миколи протяжність кордонів була приблизно такою самою, проте охорону кордонів ніс Окремий корпус прикордонної варти. Максимальна чисельність цього корпусу — 36709 осіб — припадає на 1910 рік. Якщо розставити цих людей уздовж морських і сухопутних кордонів, то виходить досить ріденький ланцюжок. Якщо ж згадати, що ці люди на посту стоять зовсім не по 24 години на добу, якщо згадати, що не всі вони пильнують на кордоні, хтось із них кашу варити має, хтось підкови кінські міняти, хтось командувати, то зовсім жалюгідна картина виходить.

Створив Окремий корпус прикордонної варти Олександр III у 1893 році. Раніше не було й цього.

2

Звернімося до літератури російської та літератури радянської. У радянській літературі знаходимо безліч образів мужніх прикордонників. А фільмів скільки було знято про «погранців»: «Кордон на замку», «Застава в горах», «Блакитна стріла», «Наказано взяти живим», «Тут проходить кордон»...

Легендарний прикордонник Карацупа з Індусом (Інгусом)

Проте головні герої — не на книжкових сторінках і не на екрані. Головні герої — у реальному житті. Чого вартий один лише Микита Федорович Карацупа і його собака Індус (Індус був не один. Їх було семеро. Один Індус загинув у сутичках із ворогами, але Карацупа цим ім’ям називав свого нового помічника. Після встановлення дружніх стосунків з Індією ім’я героїчних собак у публікаціях про подвиги Карацупи змінили. Були Індуси — стали Інгуси).

За двадцять років служби на кордоні Карацупа знищив 129 і затримав 338 порушників кордону. Коли всім нам повідомляли такі цифри, малося на увазі, що порушники — це шпигуни й диверсанти, які намагаються звіриними стежками проникнути до нашої країни, щоб підпалювати посіви, сипати отруту в колодязі, підривати мости й тунелі. І якось на думку не спадало, що порушники — це, насамперед, наші рідні радянські люди, які намагалися втекти з країни.

Для нас, радянських людей, Карацупа був зразком для наслідування і романтичним героєм на кшталт д’Артаньяна.

А от у Росії, у тій самій «тюрмі народів», не було жодного Карацупи. Ні в реальному житті, ні в літературі. Не знайдемо ми у великій російській літературі згадок про контрольно-слідові смуги, про вірних прикордонних собак, підступних порушників і доблесних захисників кордону.

За Олександра і Миколи було заведено так: не подобається «тюрма народів» — звалюй куди знаєш, хоч до Швейцарії, як товариш Ленін, хоч до Америки, як товариші Троцький, Бухарін і Горький.

Захопивши владу над «тюрмою народів», Ленін у декілька разів збільшив чисельність прикордонників. Це за часів Леніна в російську мову ввійшла гордовита фраза — «кордон на замку!». Це при ньому кордон справді зробили непрохідним.

Але головне навіть не це. За Олександра та Миколи прикордонники підпорядковувалися Міністерству фінансів. Головне їх завдання — захист економічних інтересів країни. Поки тривала Громадянська війна, жодних кордонів не було, а були фронти. 1920 року, коли Громадянська війна майже вщухла, Прикордонні війська було підпорядковано Особливому відділу ВЧК. З тих пір прикордонники завжди були частиною каральної системи диктатури пролетаріату — ВЧК-ОДПУ-НКВС-НКДБ-МДБ-МВС-КДБ.

Армії не притаманні завдання митного контролю на кордонах.

Армії не притаманні завдання боротьби зі шпигунами та контрабандистами.

Армії не притаманні завдання присікання втечі громадян із власної країни.

Але Жуков, обійнявши в лютому 1955 року посаду Міністра оборони, викликав свого першого заступника — начальника Генерального штабу Маршала Радянського Союзу Соколовського і наказав готувати доповідну записку в Центральний комітет КПРС з вимогою передачі Прикордонних військ у підпорядкування Міністерства оборони.

3

Була в Радянському Союзі ще одна збройна сила, Міністерству оборони не підпорядкована — Внутрішні війська МВС. У жодній нормальній країні світу немає аналогу Внутрішнім військам МВС. Такі війська було створено лише там, де за нашим зразком будували щасливе життя.

Головне завдання Внутрішніх військ — придушення народних повстань, боротьба з партизанами, охорона в’язниць, таборів, великих будівель комунізму, що зводяться руками в’язнів, перевезення їх країною, пошук утікачів.

Крім цього, Внутрішні війська охороняють найважливіші державні об’єкти: урядові установи, найпотужніші електростанції, сховища стратегічних запасів, заводи, що виробляють ядерну зброю та засоби її доставки, транспортні споруди.

Усі ці функції, передусім тюремно-вертухайська, — чужі для армії.

Не може армія ловити блатних по закапелках, не може їх шмонати й конвоювати, не може розбороняти бійки і втихомирювати оскаженілі зони. Не може! Не за армійським профілем така робота! Не для того Армію створено!

У Внутрішніх військ МВС була ще одна функція, жодними указами, законами, статутами та постановами не закріплена, ніде і ніяк не проголошена. І функція ця полягала в тому, щоби бути противагою Радянській Армії.

У Кремлі — полк КДБ.

У Москві та поряд із нею — Окрема мотострілецька дивізія особливого призначення імені Дзержинського Внутрішніх військ МВС СРСР.

Дивізія вельми незвичайна. На той час, коли Жуков став Міністром оборони, у складі дивізії імені Дзержинського було п’ять мотострілецьких полків й одинадцять окремих батальйонів. У дивізії 18000 солдатів й офіцерів. Укомплектована до останньої людини. Особовий склад — добірний. У дивізії — плавучі танки, артилерія, бронетранспортери.

Завдання дивізії імені Дзержинського — охорона вождів і підтримання порядку в Москві. Систему охорони вождів було дубльовано. Охорона Кремля й безпосередньо охоронці — це КДБ, а придушення народних заворушень, охорона від натовпу — це робота для Окремої мотострілецької дивізії імені Дзержинського Внутрішніх військ МВС.

Якщо КДБ замислить переворот, то на захист вождів виступить МВС. А якщо МВС вирішить змінювати владу, то вождів захистить КДБ.

Якщо ж Радянська Армія повстане проти пролетарської влади, то КДБ і МВС виступлять спільним фронтом. Саме тому Окрема мотострілецька дивізія особливого призначення імені Дзержинського мала на озброєнні танки, бронетранспортери, артилерію.

Крім Окремої мотострілецької дивізії імені Дзержинського, Внутрішні війська МВС налічували у своєму складі десятки дивізій, бригад й окремих полків. Дивізії МВС перебували в усіх великих містах: у Ленінграді, Мінську, Тбілісі, Ташкенті, Куйбишеві, Свердловську, Хабаровську, Баку, Красноярську, Горькому, Іркутську та ін.

Внутрішні війська МВС — це дивізії, бригади, полки, навчальні заклади, сотні тисяч людей при зброї, у чоботях і погонах. Але вся ця величезна сила Жукову не підкорялася. Чи міг він з таким неподобством змиритися?

Не міг!

І не змирився. Викликав начальника Генерального штабу Маршала Радянського Союзу Соколовського й наказав писати ще одну доповідну записку в ЦК з вимогою Внутрішні війська вивести зі складу МВС і підпорядкувати їх Міністерству оборони.

Це означало, що Жуков вирішив покласти на плечі Міністерства оборони ще й вертухайську службу.

4

Майор Сергій Петрович Марков був начальником охорони Жукова. Його спогади опубліковано в книзі Ери й Елли Жукових «Маршал перемоги» (Воєніздат. — 1996).

Ось що читаємо на сторінках 268–269:

Випадок вражає. У цьому уривку дивно все. Насамперед те, що опубліковано Воєніздатом. Невже люди, які це пропустили до друку, не зрозуміли, що це не похвала Жукову, а викриття?

5

Вартовий — особа недоторканна. Недоторканність полягає в:

особливій охороні законом його прав й особистої гідності;

підпорядкуванні вартового суворо обмеженому колу осіб: начальнику караулу, помічникові начальника караулу, своєму розвідному;

обов’язку всіх осіб беззаперечно виконувати вимоги вартового, зумовлені його службою;

у наданні йому права застосовувати зброю у випадках, передбачених Статутом.

Це карбовані рядки Статуту. Так установлено ще Петром.

Вартовий на посту не підкоряється ні офіцерам, ні генералам, ні Жукову, ні Хрущову.

Але на посту виявився нехлюй. Вартовий не мав права нікого підпускати до свого поста. Вартовий не мав права представлятися якомусь Жукову. Вартовий не мав права відповідати на запитання якогось Жукова. Це категорично заборонено. «Стій, хто йде?», «Стій, назад!» «Стій, стріляти буду!». Попереджувальний постріл угору, після того — у порушника.

І чому вартовий вирішив у разі порушення стріляти по колесах, якщо Статут вимагає валити всіх порушників після попереджувального пострілу?

Найнезрозумілішою є поведінка Жукова. На час цього ідіотського випадку він уже чотири десятки років прослужив в армії. Зокрема й у Імператорській. Невже йому там не викладали фундаментальних основ служби? Невже Жуков не бачить, що перед ним нехлюй і злісний порушник Статуту?

Але й сам Жуков красень. Невже не знає, що з вартовим розмовляти не можна? Хочеш поговорити — викликай начальника караулу, начальник караулу зніме вартового з поста, ось тоді з ним і розмовляй.

Хочеш проїхати через шлагбаум — знову ж вирішуй питання не з вартовим, а з начальником караулу.

І вже зовсім дивно звучать накази Жукова: «Відкрийте шлагбаум для проїзду», «Зателефонуйте своєму начальникові». Наполягаю: вартовий підпорядкований тільки начальнику караулу, помічникові начальника караулу та своєму розвідному. Тут наголос на слові «своєму». У складі караулу декілька розвідних, але виставляти на пост і знімати з поста може тільки той розвідник, який відповідає за охорону й оборону цього об’єкта.

Ніхто, крім цих трьох осіб, наказувати вартовому не має права. Невже Жуков цього не знав?

Усі дії Жукова протизаконні. Статут — це закон, затверджений Верховною Радою СРСР. Жуков публічно порушував фундаментальні закони військової служби.

Причин могло би бути лише дві.

Жуков був цілковито безграмотною людиною навіть у найфундаментальніших питаннях військової служби.

Жуков навмисне демонстрував своєму оточенню, що законам країни підкорятися не має наміру.

6

І тут починається найцікавіше:

Та як він насмілився? Та хто він узагалі такий? Жуков — Міністр оборони. Прикордонні війська Міністерству оборони не підпорядковані. Будь-який начальник має право нагороджувати та карати тільки тих, хто йому підпорядкований.

Жуков оголосив подяку рядовому Прикордонних військ, але це не що інше, як офіційна заява про те, що Прикордонні війська перебувають у підпорядкуванні Жукова.

Та й вартовий мав обуритися: не вдавай із себе начальника, не потрібна мені твоя вдячність, я в тебе в підпорядкуванні не перебуваю.

Але ж на цьому справа не скінчилася. Читаємо дивовижний уривок ще раз:

Удумаймося: увесь кордон розділено на десять округів. До одного із цих округів Жуков надіслав письмовий наказ. Повторюю запитання: то хто ж він такий, щоб надсилати накази Прикордонним військам?! Найпікантніше — Жуков шле наказ не начальнику Головного управління прикордонних військ генерал-майору Павлу Івановичу Зирянову, а просто до Північного прикордонного округу, ігноруючи командування Прикордонних військ.

Уявімо собі, що хтось сторонній, наприклад, з Міністерства сільського господарства, якому Радянська Армія не підпорядкована, прислав наказ командувачу, наприклад, Прикарпатського військового округу, Маршалу Радянського Союзу Конєву. Уже будьте певні, Конєв такого не стерпів би. І Жуков теж.

І не важливо, про що цей наказ. Важливо, що хтось сторонній намагається командувати чужими військами.

7

Жуков надсилав накази не тільки до військ, які йому не підпорядковувалися. Він самому Сєрову віддавав накази.

Щойно Жуков став Міністром оборони, Голова КДБ — давній друг Іван Сєров прислав йому п’ять тек із доносами.

Начальник охорони Жукова майор Марков на тій самій сторінці продовжує розповідь:

Жуков — Міністр оборони. Сєров — голова КДБ.

КДБ Міністерству оборони не підпорядковане. Так чому ж таке могло статися: пішла команда Сєрову!

Жуков міг попросити: Баню, ти як давній друг турани цих гадів. Однак Жуков командує. А для чого командувати? Уся охорона вождів — з КДБ. Робота чекіста — стукач. Цих Сєров вижене, а нові хіба стукачами не будуть?

Іван Олександрович Сєров полюбляв дурником прикидатися. Але був не таким простим, щоб Жукову віддавати весь зібраний на нього матеріал і розкривати всіх своїх стукачів в оточенні Міністра оборони.