Її ім’я було Татьяна

1

Навчання на Тоцькому полігоні наша рідна пропаганда описує з двох полюсів.

Або видатне досягнення, і тільки великий Жуков був здатен на такий подвиг!

Або жахливий злочин, і тільки мерзотник Берія був здатен на подібне лиходійство!

Коротше кажучи, якщо досягнення, то спасибі Жукову, якщо злочин, то винен хто завгодно, крім Жукова.

Ось вам приклади.

Герой Радянського Союзу, маршал бронетанкових військ Лосик кипить захопленням від звершень Жукова:

Ось протилежний підхід:

Отже, ядерний вибух на Тоцькому полігоні — велике звершення. Жуков — найвизначніший військовий геній. Це він вибирав наймальовничіші місця Росії, найродючіші ґрунти. Це його голову осяяла велика ідея випробовувати на людях! І не було в нього ні помічників, ні заступників, ані начальників. Усе робив сам! Слава йому! І на Тоцькому полігоні меморіальну дошку пригвинчено: «Під особистим керівництвом Жукова».

Або ядерний вибух на Тоцькому полігоні — мерзенний злочин. Але винна банда мерзотників: Берія, Булганін, Маленков, Каганович, Молотов. Це вони здійснили злочин.

А Жукова в списку негідників чомусь немає. Хоча Жуков офіційно був керівником навчань.

І це при тому, що Берію було заарештовано 26 червня 1953 року, більше ніж за рік до вибуху, і розстріляно 23 грудня 1953 року о 19 годині 50 хвилин — майже за дев’ять місяців до вибуху.

2

Відкриваємо мемуари Жукова й читаємо, як сам Великий Стратег оцінює свої забави у вересні 1954 року.

Він їх ніяк не оцінює. Не згадує і не розмірковує. Немає в мемуарах і слова про ці навчання.

Захисники Жукова обписали Інтернет розрахунками рівнів радіації, скреслили графіками стрімкого падіння цих рівнів.

Цих громадян присадимо запитанням: а чому матеріали навчань засекречені? Хтось у Кремлі через 60 років усе ще сподівається скористатися набутим досвідом? Хтось усе ще планує жбурнути «Татьяну» з Ту-4 і проривати фронт «західних»?

І чому з учасників навчань зажадали письмових зобов’язань зберігати таємницю двадцять п’ять років? Навіщо її зберігати? Поміркуймо, що міг розповісти учасник навчань? Що вони відбулися? Так цього ніхто й не приховував. На навчаннях були присутні представники шістнадцяти іноземних держав. З бетонних бункерів вони через темні скельця перископів спостерігали за подіями. Усіх їх перед навчаннями з обстановкою ознайомили: там ось «західні», тут — «східні», прориватимемо оборону в напрямку до епіцентру, танків — стільки-то, гармат — ось стільки.

Через три дні ТАРС в офіційному повідомленні сповістило світ про проведені навчання. Тож про яку таємницю після цього йдеться?

Що іще міг розповісти учасник? Що бомба має жахливу руйнівну силу? А хто цього не знає? Припустімо, один учасник навчань проговорився, розповів комусь, що після вибуху утворюється вогняна куля, що світлове випромінювання і тепловий імпульс спалюють будинки й дерева, оплавляють танкову броню, що ударна хвиля руйнує на друзки будь-які будови, плющить танкові корпуси та зриває башти. Припустімо, хтось почув це і ще комусь проговорився, зрештою, ця інформація стала відома ворожим розвідкам. Запитання: так невже ворогам вона в новину?

Можливо, Жуков не хотів виказати американцям велику таємницю про те, які в ядерного вибуху фактори ураження? Так вони ці фактори без Жукова першими відкрили.

Що ж приховуємо? І заради чого?

Пояснюю на прикладі. Архіви Тоцької районної лікарні з 1954 до 1980 років знищено. Не було місця для зберігання. Довелося спалити.

Вибух у вересні 1954 року.

Після того з 1955-го до 1980-го — рівно двадцять п’ять років — чистий четвертак.

3

Яка цінність отриманого досвіду?

Усі учасники навчань дали письмове зобов’язання мовчати 25 років. Усім в особистих документах було зроблено фальшиві записи про те, що у вересні 1954 року вони перебували на Далекому Сході, у Заполяр’ї або в Середній Азії.

Учасників навчань тисячами викинули з армії. Жукову вони більше не були потрібні. Відходи виробництва. Шлак.

Але навіщо десяткам тисяч солдатів потрібен досвід прориву через епіцентр, якщо в армії вони ніколи більше служити не будуть? Якщо ні з ким своїми знаннями поділитися не можуть і не мають права?

Яка ж користь від такого досвіду?

Приголомшлива логіка: навчили натовпи людей діяти в умовах реального застосування ядерної зброї, а вони всі похворіли, ба навіть вимерли. То навіщо ж їх учили?

Якби Жуков, заразивши десятки тисяч солдатів променевою хворобою, білокрів’ям та іншою гидотою, потім наказав би їх лікувати, то це був би досвід лікарів. Але ніхто цим не займався.

Якби людей після вибуху пропустили через медичний, радіаційний і хімічний контролі, то це був би досвід військовим медикам і фахівцям радіаційного та хімічного захисту. Але й цього не було.

Якби після вибуху проводили дезактивацію техніки й озброєння, то це був би досвід для всіляких інших фахівців. Але не було дезактивації. Тож хто і який досвід отримав на цих навчаннях?

Якби було встановлено контроль за здоров’ям місцевих жителів, то це був би досвід для якихось медичних світил. Цікаво ж дізнатися, що буде за 10–15 років потому. Дівчатка, які підростуть, будуть народжувати нормальних немовлят чи виродків? Цікаво ж довідатися, будуть хлопчики наступного покоління повноцінними чи імпотентами. Але й цими питаннями ніхто не переймався. А медичну статистику нещадно винищували.

4

Головне запитання: НАВІЩО?

Кому і навіщо було потрібно проводити навчання із застосуванням ядерної зброї на Тоцькому полігоні у вересні 1954 року?

У чому сенс?

Дивно, уже прошелестіло шість десятків років із часу вчинення Жуковим особливо тяжкого злочину проти власного народу, проти своєї Батьківщини, але ніхто цими питаннями нас так і не обтяжив.

Офіційна версія: навчання проводили заради того, щоб на практиці переконатися в можливості прориву оборони супротивника шляхом використання ядерної зброї, отримати досвід такого прориву.

Погодимося. Але поставимо пряме запитання: це ви про кого? Оборону якого супротивника Жуков у разі війни мав намір проривати ядерними ударами?

Давайте вслід за небесним світилом пройдемося зі сходу на захід по ймовірних адресатах таких ударів. Обірвемо, ніби пелюстки ромашки, неймовірні варіанти. Відсіємо негідних. Виявимо ймовірних.

Японія на островах, там суцільного фронту бути не може. Якщо замислимо висаджувати десант, треба тільки не забути уроки висадки на Курильських островах 1945 року — те, що потрібно насамперед, слід завантажувати останнім.

Хоча навіщо висаджувати десант? Під кінець Другої світової війни американці скинули з бомбардувальників, створених під керівництвом великого болгарина, пару сюрпризів на японські міста. Результат перевершив сподівання.

Столицю американці не чіпали. Били по другорядних цілях. Готувалося чотири удари. Але вистачило і двох. Японія після пари вибухів здалася. Отже, якщо Радянський Союз готував війну проти Японії, досвід Тоцьких навчань був би марним. Його неможливо було повторити. Та й навіщо? Обери пару міст, шарахни — і япошки здадуться.

Корея?

На час проведення навчань на Тоцькому полігоні минув лише рік відтоді, як війна у Кореї завершилася. Корейську війну Радянський Союз програв. Ідея Сталіна полягала в тому, щоби Південну Корею зробити комуністичною. Три роки посиленого мордобою результату не забезпечили. Де війну розпочали в червні 1950 року, там її і завершили в липні 1953-го.

Радянський Союз мав намір Південну Корею «звільнити». Не вдалося. Програш очевидний.

Американці прагнули «визволення» не допустити. І не допустили. Тобто домоглися свого.

Після того радянських маршалів і генералів до Кореї більше не тягнуло.

Китай?

Китай на той час був нашим добрим другом і союзником.

Тисячі китайських фахівців навчалися в радянських університетах та інститутах. Китайські офіцери осягали науку перемагати в радянських військових академіях і училищах. Радянські військові радники передавали китайській армії досвід нещодавно відгримілої війни.

Радянські інженери допомагали китайцям освоювати новітні досягнення науки і техніки аж до будівництва в Китаї атомного реактора з мирною, зрозуміло, метою.

Радянська технологія потоком лилася до Китаю.

За радянськими документами та кресленнями в Китаї було налагоджено виробництво автомобілів ЗіС-150 і ГАЗ-51, автоматів Судаєва й автоматів Калашникова (китайський Калаш з ієрогліфами в мене в кабінеті на стінці висить), карабінів Симонова, кулеметів Горюнова, кулеметів Дегтярьова і Шпагіна, мінометів Шавиріна, гармат і гаубиць Петрова та Грабина, танків Т-54 і ПТ-76, артилерійських тягачів і гусеничних плавучих транспортерів К-61, винищувачів Мікояна й Гуревича, бомбардувальників Іл-28 і Ту-16, мін і торпед, транспортних літаків, парашутів, підводних човнів і засобів зв’язку, зенітних ракет Расплетіна та Грушина. Дійшло до передачі комплекту технічної документації на оперативно-тактичні ракети Корольова 8К11.

Технологію передавали як братню допомогу. Безкоштовно. Головним і найзавзятішим прихильником озброєння Китаю радянською ракетно-ядерною зброєю був Маршал Радянського Союзу Жуков.

За наказом Жукова 20 серпня 1957 року Китаю було передано технологію виробництва найсучасніших на той час радянських стратегічних ракет середньої дальності 8К51.

15 жовтня 1957 року було підписано угоду, згідно з якою Радянський Союз мав передати Китаю технологію виробництва ядерних боєприпасів. І тільки вчасне зміщення Жукова дало змогу ухилитися від виконання цього самозгубного зобов’язання.

Жуков — геній стратегії. Із цим не посперечаєшся. Оце генію і поміркувати б: а навіщо Китаю наші ракети з дальністю 1200 кілометрів?

До Америки вони все одно не дістануть.

По Японії вдарити? Японія на той час була цілком роззброєна. У разі загальної ядерної війни по Японії й Радянський Союз міг ударити. Радянський Союз мав чим. Та й чи багато тій Японії треба? Здається мені, що Японія зовсім не горіла пристрасним бажанням отримати ще разок щось схоже на Хіросіму.

Чи, може, ракети передавали Китаю, щоб він вирішував територіальні суперечки з Індією? Але в чому тут інтерес Радянського Союзу? Якщо китайці нашими ракетами завдадуть ядерних ударів по Індії, нам від цього яка користь? Якщо китайцям подобається, нехай з індусами бамбуковими палицями б’ються. Народу і в китайців, і в індусів не бракує. І палиць теж.

Так для чого ж Жуков передавав Китаю технологію виробництва оперативно-тактичних і стратегічних ракет? Крім Владивостока і Хабаровська, Новосибірська і Красноярська, Семипалатинська і Благовіщенська, які ще цілі можна вигадати для тих ракет?

Озброюючи Китай найсучаснішою зброєю, Жуков явно не готувався проламувати китайську оборону.

Чию ж оборону він рвати вирішив?

Для визвольних походів в Іран й Афганістан можна обійтися без прориву оборони ядерними ударами.

Туреччину можна було б ядерним ударом налякати, але звільнити її від кайданів капіталізму можна було б і без такого удару. Проте якби затівався прорив турецької оборони, то слід навчання проводити в гірській місцевості.

А навчання Жуков проводив на Південному Уралі — там, де місцевість вельми нагадувала Центральну Європу: ліси, поля, пагорби, струмки, річечки, річки, гайки, достатньо населених пунктів.

В Америку стрілецький корпус не перекинеш. Аж надто флот США перевершував радянський. Та якщо й перекинути корпус, то як його постачати десятками тисяч тонн боєприпасів, паливно-мастильними матеріалами, продовольстом, запасними частинами і всім іншим? І що один корпус буде робити в Америці? Та й не про один корпус на Тоцьких навчаннях ішлося. Наступав фронт у складі кількох армій, а в кожній армії — декілька корпусів. Це на полігоні реально наступав лише один корпус, і то — на другорядному напрямку. Однак малася на увазі грандіозна наступальна операція цілого фронту, у складі якого декілька армій, десяток, а то й два десятки корпусів. На територію Америки фронт не перекинути навіть теоретично.

Тобто на планеті Земля Радянській Армії не було де проводити наступальну операцію фронту з проривом оборони ядерними ударами. Виняток становили тільки території Західної Німеччини. Якби після визвольного походу в Західну Німеччину затялася Франція, що сумнівно, то довелося б іще французьку оборону проривати ядерними ударами.

Ото і все. Ніде, крім як на території Західної Німеччини, не могло бути такої міцної польової оборони, яку слід було б дробити ядерними ударами й надпотужними стрілецькими корпусами.

Але тоді постає запитання: а навіщо нам проривати оборону на території Західної Німеччини?

5

Уявімо собі, що кляті західнонімецькі реваншисти напали на миролюбну Східну Німеччину, розгромили її армію та півмільйонне угруповання радянських військ на німецькій землі, пройшли через Польщу, попутно розтрощивши і Військо Польське, і радянські війська у Польщі, увірвалися на територію Радянського Союзу, розбили й відтіснили війська західних військових округів але, вичерпавши наступальний порив, стали до оборони. І от, щоб вигнати окупантів з рідної землі, Радянська Армія завдає ядерних ударів, проламує цими ударами фронт супротивника, через проломи, що утворилися, тобто через епіцентри ядерних вибухів, уводить стрілецькі корпуси в прорив.

Так?

Ні, не так. Цей варіант не пройде.

Керівництву Радянського Союзу нічого було пускати західнонімецьких реваншистів ані на нашу землю, ні на територію наших союзників.

Ядерної зброї західнонімецькі генерали не мали, а радянські мали. Щойно підступні вороги напали би на Східну Німеччину, ледь перейшли б кордон Чехословаччини або Східної Німеччини, слід було завдати ядерних ударів по західнонімецьких містах.

На тому вороги й заспокоїлися б. На тому б війна і припинилася.

І прорив ворожої оборони став би просто непотрібним.

Японії, повторюю вдесяте, вистачило двох знищених міст, щоб погодитися на будь-які умови капітуляції. Невже західнонімецькі реваншисти не попросили б миру після того, як Гамбург з Кельном і Дюссельдорф з Мюнхеном перетворилися б на радіоактивні пустирі?

Навіщо ж Радянській Армії проривати оборону, якщо супостат просить миру?

Та й чи стали б вони нападати, розуміючи, що їхні міста під радянським прицілом? Європа — не Америка. Адже по Європі в Радянської Армії було чим врізати.

І якщо двох, трьох, п’яти втрачених міст з мільйонами жителів проклятим агресорам мало, то розтрощити десять міст! Або двадцять!

Отже, у ситуації, коли західнонімецькі реваншисти на нас напали, пробивати їхню оборону ядерними ударами не було сенсу.

6

Варіант другий.

На території Західної Європи перебували сухопутні війська клятих америкосів. Аж чотири дивізії! І три бригади! І всі — у Західній Німеччині. Припустімо, що це вони вдарили з наміром дійти до Москви й Сталінграда.

У цьому випадку Радянська Армія мала діяти за першим варіантом: громити міста Західної Німеччини. А західним німцям заздалегідь відправити послання з привітом: якщо хтось насміється використовувати вашу територію для нападу на нас і наших союзників, то вам першим перепаде. І поки не виженете зі своєї території або не вб’єте останнього американського солдата на вашій землі, ми будемо знищувати ваші міста. З мільйонами жителів.

І в цьому випадку війна не могла продовжуватися довго.

І в цьому випадку радянським генералам не треба було б проривати американську оборону на території Східної Німеччини, Польщі, Чехословаччини, тим більше — Радянського Союзу.

Америкосів слід було ввічливо повідомити, що ядерні заряди в розібраному (або зібраному) вигляді можуть перебувати в джунглях Амазонки, у Кордильєрах або Андах. Кордильєри — найбільша за протяжністю гірська система Земної кулі. Сховатися є де. Слід було повідомити, що в прекрасних містах Аргентини чи Парагваю вже мешкають наші хороші хлопці. Нападайте, панове, на Радянський Союз. Наші хлопці за ту ж зарплату пронесуть на руках елементи зарядів на територію США, зберуть і жахнуть.

Можливостей багато: зайде суховантаж під ліберійським прапором до порту великого приморського міста, а в трюмі заряд. І торохне. Чи багато тому Манхеттену треба? Тому вам краще на нас не нападати.

От і все.

Навіщо ж проривати американську оборону?

Коротше, у випадку агресії з території Західної Німеччини оборону американських, західнонімецьких або якихось інших військ радянським дивізіям і корпусам проривати не було сенсу. Був простіший і радикальніший спосіб не тільки майже миттєвого припинення агресії, а й запобігання їй.

7

Той, хто готується до оборонної війни, не має проривати оборону супротивника ядерними вибухами. На жодному етапі війни. Якби Жуков і Хрущов були стурбовані загрозою ворожого вторгнення, то слід було оголосити: «Ми дуже слабкі, дуже полохливі, тому б’ємо раз. Але сокирою. Між очі».

І тоді не буде ні Парижа, ні Лондона, ні Бонна, ані Франкфурта, що на Майні.

У другій половині XX століття з’явилася можливість розгрому супротивника без злому його оборони. Нехай він обороняється! А ми ядерними ударами знищимо його столицю, зруйнуємо промисловість і транспорт.

Однак Жукову не треба було руйнувати ворожі міста, залізничні вузли, порти й заводи.

Треба було їх захоплювати.

Наше завдання — не захист Радянського Союзу, Східної Німеччини, Польщі та Чехословаччини від клятих ворогів шляхом примусу агресора до миру.

Наше завдання — захоплення Центральної та Західної Європи.

Тільки в цьому випадку потрібно прорвати оборону американських, західнонімецьких, французьких, британських й інших військ у Центральній Європі.

Зламувати фронт супротивника ядерними вибухами потрібно тільки в ситуації, коли ми напали на Західну Німеччину. Причому не з метою її нейтралізації чи знищення, а з метою окупації.

Для жодних інших варіантів війни, крім визвольного походу в Західну Європу, досвід навчань на Тоцькому полігоні не був прийнятним і придатним.

Жуков мав на увазі захоплення Західної Німеччини. Далі — Франції. Цього ніхто не приховував тоді, як не приховують і зараз. Саме так високочолі із захопленням пишуть у наукових трактатах: місцевість для навчань добирали таку, як у Західній Європі.

Офіційні історики закликають мене писати історію, спираючись лише на документи.

У цьому заклику проблискує свята віра у те, що автори документів ніколи не брехали. Однак ось приклад. За Сталіна в період масових розстрілів було введено формулу: «Десять років без права листування». Людей убивали, а родичам повідомляли, що сидить. Якщо за десять років про нього згадували, то на запити приходила відповідь: «Помер в ув’язненні від нежитю». І зі стелі ліпили дату смерті.

Документів таких — маса. І вони офіційні. Їх видавали найповажніші урядові організації, що існували з єдиною метою — зміцнювати соціалістичну законність.

Навчання на Тоцькому полігоні — це ще один далеко не останній приклад свідомої та масової фальсифікації документів. Влада відгородилася від наслідків свого злочину подвійною стіною, зобов’язаннями учасників мовчати та фальшивими документами.

Жертвам забав Жукова наказали мовчати під страхом притягнення до кримінальної відповідальності. А коли дозволили говорити, то із цих бідолах зажадали документальних підтверджень участі в тих подіях.

Проте в документах участь не зафіксовано. Документи свідчать про те, що всі учасники на той час були в Сибіру, на Алтаї, на Далекому Сході.

Складно не погодитися з моїми критиками: «Писати слід тільки на основі документів». Проте всі матеріали навчання на Тоцькому полігоні всупереч законодавству Росії засекречено ось уже шість десятків років.

«Деякі документи залишаться недоступними на століття, якщо це стосується державної чи особистої таємниці» — так 22 квітня 2008 року заявив у Культурному центрі ФСБ завідувач відділу історії воєн і геополітики Інституту загальної історії РАН доктор історичних наук, професор Ржешевський.

Та чи є сенс зберігати документи Тоцьких навчань як велику державну таємницю?

Звісно, є! Держава вчинила злочин проти власної армії та власного народу. Державний інтерес у тому, щоб змусити істориків писати тільки правду й тільки спираючись на документи, до яких у найближчі 200, 300, а то й 700 років нікого не допустять.

Чи є сенс зберігати документи Тоцьких навчань як чиюсь особисту таємницю?

Авжеж! Жуков — видатний стратег, знати про його особистий унесок у злочини проти власного народу нам не потрібно. Тому і з цього погляду краще до документів нікого не підпускати століттями.