Її ім’я було Татьяна

1

Хрущов закликав повернутися до ленінських норм партійного життя та колективного керівництва.

Ось деякі ленінські норми:

Відразу після краху Радянського Союзу був зовсім нетривалий період, коли трохи прочинили двері Центрального партійного архіву (ЦПА). Хоробрий розвідник нашого минулого А. Г. Латишев можливістю скористався, зібрав у цьому архіві деякі документи, написані рукою Леніна на бланку Раднаркому, опублікував не тільки текст, а й фотокопії в «Демократичній газеті» (листопад 1991, № 21), потім у книзі «Розсекречений Ленін» (Москва: Видавництво Март, 1996, С. 57–60).

Подібними документами заповнені 336 сторінок книги Латишева.

Вожді нової Росії швидко оговталися, двері архівів знову надійно замкнули. Але навіть одного цього документа, не кажучи про всю книгу, цілком достатньо, щоб оцінити доброту дідуся Леніна.

Він наказує публічно вішати багатіїв. Усе одно яких. Якщо багатій, значить, забрати весь хліб і повісити.

Сам товариш Ленін жив у Кремлі та їздив тільки автомобілями Ролс-Ройс.

Товариш Свердлов у тому ж таки Кремлі набивав свій особистий сейф золотими монетами царської чеканки, перснями, брошками, браслетами з діамантами, рубінами, смарагдами і сапфірами.

Товариш Троцький носився країною в царському поїзді.

Товариш Дзержинський жив в особняку, в якому до комуністичного перевороту жив Сава Морозов — найбагатша людина Росії.

Ленін і Троцький, Свердлов і Дзержинський страшенно ненавиділи багатіїв, гробили мільйони людей під час Громадянської війни та Червоного терору, щоб усіх зробити рівними, щоб не було більше на землі багатіїв і кровопивців.

Усі ці борці за загальну рівність брали заручників, тобто звідомо невинних, і заради загального щастя розстрілювали їх тисячами.

І ось Хрущов закликав Комуністичну партію, яка здійснила незліченні лиходійства проти нашого народу і народів усіх сусідніх країн, розвінчати культ особи Сталіна й повернутися до ленінських норм.

І знайшлися люди, які вважають Хрущова мало не борцем за свободу і правду.

2

Однією доповіддю Хрущов убив не двох зайців, а завалив ціле стадо кабанів.

По-перше, він виводив Комуністичну партію з-під удару. У країні назрівав вибух. Хрущов перекладав гнів народу з усієї злочинної системи соціалізму на одну особу.

По-друге, своєю промовою Хрущов дав зрозуміти номенклатурі, що відтепер жодних чисток керівництва не буде. Соціалістична система — це єдина монополія в усіх сферах життя та діяльності суспільства, вона не має і не може мати системи ротації кадрів. Сталін оновлював керівний склад шляхом часткового відстрілу зажирілих. Хрущов скасував і це.

Тим самим він прирік країну на загнивання та загибель.

Тим самим він купив собі підтримку всього керівництва КПРС: від парткомів і райкомів до обкомів і вище.

По-третє, купивши підтримку номенклатури, Хрущов повертав Комуністичну партію на керівні висоти. Сталін був Генеральним секретарем партії. Крім цього, у травні 1941 року він прийняв на себе керівництво урядом. За Сталіна центр управління країною поступово переміщувався із ЦК КП до уряду. Після смерті Сталіна Хрущов очолив Комуністичну партію тільки тому, що пост цей, порівняно з постом Глави уряду, уважали другорядним. На XX з’їзді КПРС Хрущов повернув Комуністичній партії її керівну роль у країні.

По-четверте, Хрущов отримав у свої руки зброю проти всіх своїх суперників і ворогів. Після смерті Сталіна Хрущов зробив усе для того, щоб знищити в архівах сліди власних злочинів і зібрати матеріали на своїх супротивників. Виступивши проти Сталіна, він тим самим оголосив: «А от я не такий». Після цього, хто не наважився б виступити проти, Хрущов міг обізвати сталіністом і скинути з олімпу.

По-п’яте, на тлі Сталіна Хрущов як політик виглядав надто вже блідо. Поливаючи лайном мертвого Сталіна, Хрущов намагався возвеличити себе: «Сталін лиходій, а я — борець за правду».

Слід сказати, що в середовищі інтелігенції знайшлися деякі товариші, яким промова Хрущова страшенно сподобалася. Вони оголосили: «Ми — діти XX з’їзду. Ці арбатські діти оспівували мудрість і відвертість Хрущова точно так, як іще вчора оспівували мудрість Сталіна. Діти XX з’їзду розлючено трощили сталінізм. Запитаймо: чому ж ці хоробрі товариші не трощили ленінізм?

Відповідь проста: на те не було команди.

Водночас жодного сталінізму ніколи не було.

Те, що робив Сталін, було всього лише найм’якшим з усіх можливих варіантів ленінізму.

Сталінізм — це ленінізм із людським обличчям.

3

Теоретично вищим керівним органом Комуністичної партії вважали з’їзд.

З’їзд нібито визначав завдання партії на найближчий період і далеку перспективу. З’їзд нібито вибирав ЦК, який здійснював керівництво до нового з’їзду, виконуючи намічену програму. Через певний період збирався новий з’їзд, заслуховував звіт попереднього ЦК про виконану роботу, намічав нові цілі, вибирав новий склад вождів.

Практика суттєво не збігалася з теорією. Точніше, була її протилежністю. Але завжди удавали, що цього не помічають.

Насправді верховні вожді, тобто члени Політбюро ЦК (з 1952-го до 1966 року — Президії ЦК), тягнули вгору своїх людей, розбираючи для них місця, придушуючи та скидаючи вниз своїх суперників, а заразом — і власних висуванців, які не виправдали надій.

Склад ЦК — результат жахливих закулісних баталій, на кожен поточний момент — це компроміс між вождями: у тебе он скільки народу, так дай же й мені ще одного ввести! Інакше про діяльність твоїх хлопців Іванова та Петрова таке з’ясується!

За всю історію існування Комуністичної партії жодного разу не вдалося помістити всіх претендентів до складу ЦК. Перший з’їзд обрав ЦК. Потім їх число постійно збільшувалося. У жовтні 1917 року в складі ЦК вже було стільки людей, що домовитися про щось було неможливо. Тому з членів ЦК було сформовано Політбюро, яке керувало захопленням влади у таборі. Після виконання цього завдання Політбюро було розпущено. 1919 року організовано знову, тепер уже на постійній основі.

А ЦК після кожного з’їзду партії ставав дедалі більшим.

У жовтні 1952 року на XIX з’їзді було обрано (якщо так можна висловитися) 125 членів і 110 кандидатів ЦК.

У лютому 1956 року на XX з’їзді — 133 члени і 122 кандидати ЦК.

Темпи розширення ЦК стрімко зростали. За Горбачова 1990 року на останньому XXVIII з’їзді КПРС було обрано ЦК у складі 412 повноправних членів. Порівняно з початковим числом — збільшення у 137 разів!

Як могли 412 осіб, зібравшись разом, вирішувати хоч які-небудь питання? Вони їх і не вирішували.

Інвалід війни М. І. Єгоров за чотири місяці до катастрофи Радянського Союзу написав у «Військово-історичному журналі» (1991. — № 4. — С. 2): «9 травня 1990 року зустрів бойових друзів. Фронтових «сто грам з причепом» — це святе». Однак:

Це результат планової, тобто керованої бюрократами, економіки. Країна-переможниця не могла забезпечити своїх захисників ані квартирами, ні відповідним медичним обслуговуванням, ані гідною пенсією, ні одягом, ні взуттям. У країні хронічно бракувало медикаментів і запчастин для машин, рукавичок і шкарпеток, ковбаси і сиру. За товариша Горбачова достукалися, докотилися: жебраки — визволителі Європи на свої жалюгідні копійчата не могли купити горілки, щоб випити за Перемогу.

Усі магазини країни державні. Однак держава була не здатна забезпечити своїх громадян навіть низькосортним каламутним зіллям у кривобоких пляшках з вицвілими етикетками.

Це коли на Русі таке було?

А 412 членів ЦК засідали. Вирішували питання, як би це побудувати соціалізм в Ефіопії та Анголі. Ясна річ: за нашим прикладом і подобою потрібно було покійного вождя Анголи покласти до побудованого за наші гроші мавзолею, забезпечити неписьменних африканців найсучаснішою зброєю та заснувати колгоспи. І буде їм щастя.

Результат — жахливий голод, громадянська війна, тероризм і бандитизм.

4

Але ми захопилися. Повернімося в лютий 1956 року на XX з’їзд КПРС.

На минулому XIX з’їзді партії Берія, крім інших своїх хлопців, провів до складу кандидатів у члени ЦК генерала армії Штеменка. За півроку Берію заарештували й убили, Штеменка розжалували в генерал-лейтенанти й заслали до Сибіру командувати штабом округу.

А зі складу кандидатів у члени ЦК КПРС його якось забули вигнати.

І ось XX з’їзд КПРС.

Генерал-лейтенант Штеменко зобов’язаний бути присутнім на з’їзді як кандидат у члени ЦК, тому що ЦК належить відзвітувати за виконану роботу перед кубанськими козаками в шовкових сорочках, перед свинарками й пастухами.

Відсидів Штеменко свої дні та години на з’їзді, разом з усіма відплескав у долоні, схвалюючи генеральну лінію партії. Останнього дня — вибори нового складу ЦК.

Слово надали товаришеві Хрущову.

Товариш Хрущов зачитав список.

Список заздалегідь узгоджений з усіма зацікавленими особами. Тепер під час таємного голосування кожен делегат з’їзду має право кого завгодно викреслити зі списку і кого завгодно вписати. Це вже нічого не змінить і не вирішить. Усе давно вирішено.

У списку нового складу ЦК прізвища Штеменка не виявилося. І в списку кандидатів теж.

Заступитися за генерал-лейтенанта нікому, і нікому його тягнути в члени ЦК, нікому навіть слівце замовити, щоб залишили генерала в числі кандидатів.

5

З’їзд дружно проголосував за новий склад ЦК. Після того делегатам дали перерву на дві години. Можна підкріпитися. Ще б пак, усе тут безкоштовно: баличок, бутерброди з осетровою ікрою і все, що до тих бутербродів додається, щоб горло не пересихало. Усе тут у широкому асортименті та найвищої якості. Як за комунізму.

У цей час за щільно зачиненими дверима новий склад ЦК зібраний на перший пленум для виборів ще вищого начальства. Хоча й тут усе заздалегідь вирішено.

Новому, не надто відмінному від старого, складу ЦК товариш Хрущов зачитує список: ці товариші будуть членами Президії ЦК, а ці — кандидатами.

Тут голосування відкрите. Підняттям рук. Хто проти? Хто утримався? Прийнято одностайно.

У складі Президії ЦК товариші Булганін, Ворошилов, Каганович, Кириченко, Маленков, Мікоян, Молотов, Первухін, Сабуров, Суслов, Хрущов.

Кандидата: Жуков, Брежнєв, Мухітдінов, Шепілов, Фурцева, Шверник.

Президія ЦК майже та сама, яка була в останні роки життя Сталіна.

Після Сталіна найбільші досягнення в царині боротьби за владу має товариш Хрущов. Тому він минулого 1955 року протягнув до складу Президії свого колишнього підлеглого по роботі в Києві товариша Кириченка. Тепер, у лютому 1956 року, Хрущов підвищив до складу кандидатів у члени Президії своїх давніх спільників — Жукова, Брежнєва, Фурцеву.

У списку вождів члени Президії ЦК — за алфавітом, адже в нас демократія і колективне керівництво. Усі вожді рівні між собою. Принаймні теоретично.

А кандидатів у члени Президії ЦК внесено до списку відповідно до їхнього політичного впливу. У разі необхідності хтось із них замінить вибулого члена Президії ЦК. Тому зазначена дійсна на той час черговість, згідно з якою вони будуть підніматися на найвищий щабель влади.

Першим на черзі — Міністр оборони СРСР Маршал Радянського Союзу Георгій Костянтинович Жуков.

6

На XX з’їзді Хрущов розповів дещо з діянь товариша Сталіна, тим самим мазанув брудом і кров’ю як мундир невсипущих органів, так і піджак партії, яку товариш Сталін очолював упродовж тридцяти років.

Хрущов виграв тактично, але програв стратегічно.

Посівши місце Сталіна, оголосивши його лиходієм, людожером, душогубом і катом, Хрущов сам себе позбавив можливості стати великим в очах народу.

Тому єдиним переможцем на XX з’їзді КПРС став Міністр оборони Маршал Радянського Союзу Жуков.

І ось чому.

З доповіді Хрущова на XX з’їзді випливало, що Комуністична партія перебуває при владі тридцять вісім років, тридцять з яких її очолював злочинець і людожер. А сам Хрущов, — це від народної уваги не вислизнуло, — був у людожера помічником.

Виходило, що в усій нашій історії був, по суті, один тільки світлий момент — війна. Але й на війні Сталін, якщо вірити Хрущову, усе робив не так.

Проте Червона Армія дійшла до Берліна.

Хто ж її туди привів усупереч Сталіну?

Правильно! Єдиний заступник Верховного головнокомандувача Маршал Радянського Союзу Жуков.

Жуков свою перемогу на XX з’їзді КПРС відчув. І тут-таки перейшов у наступ на свого благодійника Хрущова.

До XX з’їзду Жуков вимагав переведення Прикордонних і Внутрішніх військ до складу Радянської Армії.

Не домігшись свого, Жуков відразу після XX з’їзду підішов до розв’язання проблеми з іншого боку.

Він запропонував Хрущову зняти свого давнього приятеля Івана Олександровича Сєрова з посади Голови КДБ й замінити його генералом Радянської Армії (Жуков Георгій. Стенограма жовтневого (1957 р.) пленуму ЦК КПРС і інші документи. М.: Міжнародний фонд «Демократія», 2001. — С. 244).

Те саме зробити й у МВС: зняти міністра М. П. Дудорова та замінити його армійським генералом або маршалом.

Хрущов скреготів зубами, однак Сєрова та Дудорова міняти на Жуковських хлопців не поспішав.

Колись, ще 1940 року, у Києві склався потужний тріумвірат — Хрущов, Жуков, Сєров. У нашій країні діяв тріумвірат влади: Партія-Армія-КДБ. По суті, пропозиція Жукова зняти Сєрова й замінити генералом з оточення Жукова означало створення нової структури влади: Партія-Армія-Армія.

При цьому Партія позбавлялася будь-якого контролю над Армією. І це вже не пропозиції Жукова, а його практичні дії.

Не знаю, як зреагував Хрущов на пропозицію Жукова зняти Сєрова.

На мій погляд, перед хижим вишкіром майбутньої диктатури Жукова Хрущов мав здригнутися.

Але взнаки не подати.

7

У жовтні 1952 року, на попередньому XIX з’їзді, Штеменко і Жуков стали кандидатами в члени ЦК КПРС. Минуло три з половиною роки. У липні 1953 року Жуков став членом ЦК й ось тепер, у лютому 1956 року, кандидатом у члени Президії ЦК.

А Штеменко з числа партійних вождів вибув.

Три роки потому Хрущов розжалував генерала армії Штеменка в генерал-лейтенанти. Тепер генерал-лейтенант Штеменко, який за Сталіна чотири роки працював на посаді Маршала Радянського Союзу, не годився не те, що в члени ЦК, ба навіть у кандидати.

Так вирішив Хрущов.

Тому Штеменко ніяк не може бути другом Хрущова.

Тому до генерал-лейтенанта Штеменка тут-таки після завершення XX з’їзду КПРС підійшов Маршал Радянського Союзу Жуков:

— Поїдеш зі мною на полювання.

— Товаришу Маршале Радянського Союзу, у мене відрядження закінчилося, я повинен повернутися на місце постійної служби.

— А я наказую, — удавано суворим тоном рубонув Жуков. Посміхнувся і підморгнув.

8

Полювання вдалося.

Кабанчика завалили товстенького. Потім ще одного. Навіть розбиратися не стали, хто вбив. Яка різниця!

Сутеніє рано. До вечора підморозило. Ліс укритий сріблом самородним. Хто сказав, що місяць ллє сумне світло на сумні галявини? Неправда! Радісне світло на галявинку ллє! І в срібні чарочки — теж. На тій галявинці багаття тріщить, начебто від ворогів відстрілюється. Іскри до неба Везувієм сиплються.

Стіл накрили. Жарти, сміх, анекдоти. Розлили чогось морозяно-вогняного. Випили. На жорстокому холоді вона, клята, ой як добре йде. Ще випили. За столом самих тільки маршалів п’ятеро: Жуков, Конєв, Чуйков, Бірюзов, Москаленко, та генералів — осіб із десять. Переважно по три-чотири зірки в кожного. Генерал з двома зірками тут тільки один — Штеменко.

Жуков і Штеменко трохи вбік відступили, буцімто полінець у вогонь підкинути:

— Не я партією розпоряджаюся, Сергію Матвійовичу, не я. Не моя вина, що тебе до ЦК не взяли. Там, де влада моя, зроблю, що можу. Пам’ятаєш нашу розмову на Тоцькому полігоні?

— Пам’ятаю.

— Ти мені генерал-лейтенанта Мамсурова рекомендував. Казав, час уже на армію ставити. Я поставив. Він тепер у Прикарпатському окрузі 38-ю армією керує. Казав ти мені, Сергію Матвійовичу, що Мамсуров, якщо треба, на серйозну справу піде?

— Казав.

— Думку змінив?

— Ні.

— Якщо тебе начальником ГРУ поставлю, підеш на серйозну справу?

Жуков (крайній зліва) на полюванні

9

Радість не тільки від удалого полювання.

Радість не тільки від снігу хрусткого, не тільки від морозу підбадьорливого.

Радість не тільки від води вогняної.

Раптом якось до всіх став доходити сенс XX з’їзду. 1953 року викритий, заарештований і розстріляний ворог народу Берія — іноземний шпигун, шкідник, сексуальний маніяк. Разом з ним викрито і розстріляно найближчих його підручних. Чекістам завдано удару нечуваної сили. Чекісти зганьблені. Чекісти принишкли. І, мабуть, ніколи вже не оговтаються від завданих ран.

Тепер на XX з’їзді КПРС Хрущов їм урізав ще: «Творили в країні терор і криваве беззаконня! Винищили найкращих наших вождів і полководців!».

Але Хрущов мимохіть завдав удару й по Комуністичній партії. Партія править країною ось майже тридцять дев’ять років. З них тридцять років на чолі партії стояв Сталін — злочинець, який сплюндрував ленінські принципи колективного керівництва, порушив норми соціалістичної законності, винищив цвіт нашого народу, позбавив голови армію, не підготував країну до війни!

На XX з’їзді Комуністична партія сама себе викрила вустами свого Першого секретаря. Комуністична партія сама собі ніж булатний устромила в жирне черево.

Що ж виходить?

Виходить, що тільки Армія, наша рідна Радянська Армія — чиста перед історією і народом. Так, маршали і генерали перебувають у партії і її керівних структурах. Але це — за сумісництвом. Якщо завтра не буде партії, то партійні вожді стануть безробітними, а маршали й генерали так і залишаться полководцями. Навіщо тоді вона потрібна, партія?

У всьому світі правлять ті, хто на війні переміг.

Хто в Америці головний військовий герой? Ейзенхауер. А ким він зараз улаштувався? Улаштувався начальником Америки.

Хто у французів на війні головним був? Де Голль. Після війни він Францією керував. Зараз відійшов. Але скоро повернеться. Більше нікому.

Хто в Югославії на війні був першим і головним? Маршал Тіто. Тепер він у них вождем і вчителем став.

А що, хіба у нас маршалів немає на таку справу?

Хто війну виграв? Армія!

Хто зміцнив велич країни, жбурнувши «Татьяну» на Тоцький полігон? Армія! Що би зараз робили вожді партії, якби Армія не довела їм, що перемога в Третій світовій війні можлива?

Хто здатний у країні порядок навести? Армія!

Хто ще? Хто, крім нас?

Добре в лісі серед ялинок пухнастих синім вечором на морозі. Якщо шуба тепла. Якщо на плечі ще й довгополий кожух накинути. Якщо горілочка чиста і прозора. Якщо грибочки мариновані й огірочки солоні не забули. Якщо сальце рожеве тонкими скибочками нарізане. Якщо кухня польова стелить галявину їдким до сліз, рідним і солодким димом. Якщо кухар справу свою добре знає.

Добре, якщо вірні друзі юрбою галасливою тут поруч із тобою.

Маршал Чуйков, ведмідь клишоногий, ухопив Жукова косим захватом і нумо боротися!

Не на того напав! Жуков спритно підсік лівою, обидва, зчепившись, зі сміхом у сніг повалилися.

Підводяться. Сніг обтрушують. Чуйков тихо так, у бік дивлячись, уже без жартів:

— Георгію Костянтиновичу, чого владу не береш?

XX з’їзд КПРС завдав смертельної рани Радянському Союзу й усьому соціалістичному табору.

У звільнених від «коричневої чуми» країнах товариш Сталін установив справедливий суспільний устрій і тим самим забезпечив щасливе життя трудящим Польщі, Угорщини, НДР, Чехословаччини, Болгарії, Румунії, Албанії.

Аж раптом Головний комуніст планети Земля товариш Хрущов офіційно на весь світ оголосив, що товариш Сталін був лиходієм світового масштабу, яких не бачено з біблійних часів.

Промова Хрущова розколола суспільство на два непримиренні табори.

Одні вимагали не допустити критики Сталіна. Інші отримали офіційно підтвердження того, що Сталін був лиходієм. Але якщо так, то порядки, установлені уркою і душогубом, треба змінювати.

25 лютого 1956 року в Москві закрився ХХ з’їзд, а вже за два тижні, у ніч з 9 на 10 березня того самого року, за наказом Жукова війська розстріляли демонстрацію у Тбілісі. Демонстранти вимагали припинити критику Сталіна. Найрадикальніші висунули гасло виходу Грузії зі складу Радянського Союзу.

Ніхто не сумнівається в тому, що наказ про криваве придушення демонстрації у Тбілісі віддав особисто Жуков. Натовп у Тбілісі розстрілювали з кулеметів, розганяли за допомогою танків і бронетранспортерів. І жоден з них не рушив би з місця без наказу Міністра оборони Маршала Радянського Союзу Жукова. Він сам про це заявить через рік на червневому 1957 року пленумі ЦК КПРС.

Рецепт Жукова: чавити людей танками, поки не зрозуміють переваг соціалістичного способу виробництва. Жуков страшенно хотів викрити злочини попереднього вождя: «У Сталіна був поганий соціалізм, у мене буде гарний! Соціалістичний експеримент буду продовжувати будь-якою ціною, нікого з клітки не випущу!».

Минуло зовсім небагато часу — і 28 червня 1956 року спалахнув страйк робітників у Познані. Що повинна робити влада пролетаріату, якщо пролетарі вимагають свободи?

Правильно — стріляти.

У Познані за різними даними було вбито близько ста й поранено декілька сотень робітників. Точних цифр мені знати не дано.

У відповідь на розстріл всією Польщею прокотилася хвиля страйків, стихійних мітингів і демонстрацій, яка то стихала, то здіймалася з новою силою.

Країни Західної Європи були спокусливим прикладом іншого життя. Своїм існуванням вони змушували всіх, хто здатен думати, ставити запитання: а чому в нас не так? А чому б і нам не влаштувати таке саме життя, як у них? Що нам заважає? Що потрібно змінювати?

Товариші Хрущов, Булганін, Жуков виголошували красиві промови про мирне існування двох систем, але чітко розуміли, що довго це співіснування тривати не може: соціалістична, тобто бюрократична, система управління економікою, означає відставання Радянського Союзу та його перетворення на сировинний придаток держав з нормальною економічною системою.

Не допустити цього можна було тільки у разі, якщо весь інший світ повернути на наш шлях.

Ось чому 10 вересня 1956 року за наказом Жукова на Семипалатинському полігоні було проведено військові навчання. Тема: «Застосування тактичного повітряного десанту услід за атомним ударом з метою утримання зони ураження до підходу наступаючих військ із фронту».

Це знову відпрацьовували сценарій наступальної операції зі зломом ворожої оборони ядерним ударом.

Жуков планував повторити навчання на Тоцькому полігоні, тільки цього разу з висадкою гелікоптерного десанту. Але не дозволив Хрущов: річка Самара впадає у Волгу там, де знаходиться запасна столиця Радянського Союзу.

Жуков планував пустити у прорив не один, а два корпуси. Але й тут заперечив Хрущов: «Годі, ми вже довели тим, хто мав сумніви, що перемога у Третій світовій війні можлива. Навчання проводимо не заради того, щоб комусь щось довести, а заради набуття досвіду й уточнення теоретичних розрахунків».

Тому в навчаннях реально брали участь тільки два полки: 345-й парашутно-десантний зі складу ПДВ і 413-й вертолітний зі складу ВПС.

Як і на Тоцькому полігоні, умовний супротивник вибудував потужну оборону. Війська «східних» завдали ядерного удару по другій позиції. Носій цього разу — Ту-16А. Бомба РДС-4 «Татьяна» — 38 кілотонн.

Завдання десанту — висадитися в районі епіцентру, закріпитися, не дозволити супротивнику закрити пролом.

Два підсилені стрілецькі корпуси мали завдання завдати удару суміжними флангами та через епіцентр, тимчасово утримуваний десантниками, вирватися на оперативний простір. Проте участь двох підсилених корпусів була умовною.

Реально в навчаннях брали участь півтори тисячі солдатів й офіцерів. Після проходження ударної хвилі та пилового валу в районі епіцентру здійснила посадку 27 вертольотів Мі-4, які висадили другий батальйон парашутно-десантного полку. Батальйон, окрім штатної зброї, мав дві 57-мм протитанкові гармати, шість безвідкатних гармат Б-10, чотири 82-мм міномети.

Тільки той, хто близько бачив посадку вертольота у пустелі, може оцінити видовище. Ядерний вибух на величезній площі миттєво висушує ґрунт, перетворює його на пил, який величезними масами зриває з поверхні землі й підімає у повітря. І в цей час у районі вибуху сідають 27 гелікоптерів!

Гелікоптери висадили десант і злетіли! Краса! Тільки пилу багато. Радіоактивного.

Навчання дали змогу дійти висновку, що в майбутніх війнах під час прориву оборони супротивника вертолітний десант слід висаджувати в епіцентр за 15–20 хвилин після вибуху.

Навчання пройшли успішно. Картину псував один незначний епізод, який намагалися не помічати: бомба вибухнула точно на розрахунковій висоті у 270 метрів, але, як записано у звіті, «зі значним відхиленням від цілі».

Тобто у справжній війні оборону справжнього супротивника могли б і не проламати. А могли б улучити і по своїх.

І ще: в історичному формулярі 345-го парашутно-десантного полку участь у навчаннях на Семипалатинському полігоні у вересні 1956 року не зафіксовано.

А Польща в ті дні кипіла.

Радянські вожді вирішили, що з підлою контрреволюцією час закінчувати, і подали руку дружби польському народу. 19 жовтня 1956 року за бойовою тривогою було піднято та розквартировано в Польщі танкові й мотострілецькі полки та дивізії Радянської Армії. Вони перебували в повній готовності надати братську допомогу пролетарському режиму.

Того самого дня, 19 жовтня 1956 року, до Варшави на пленум ЦК Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) прибули товариші Хрущов, Молотов, Каганович і Мікоян.

Польські товариші радянських товаришів не чекали, тому до зали засідань не пустили. Радянським товаришам довелося втертися і віддати наказ танковим і мотострілецьким частинам повернутися до місць постійної дислокації.

Польські товариші обрали нове керівництво ПОРП, попросивши маршала Польщі Рокосовського та інших товаришів зібрати валізи, залишити територію Польщі й більше братньої допомоги не надавати.

Бо ж пропонував лиходій Берія ще три роки тому: «Краще піти самим, не чекаючи, поки попруть у три шиї».

Ще за чотири дні, 23 жовтня 1956 року, спалахнуло в Угорщині...

Брістоль

21 березня 2013 р.