Її ім’я було Татьяна

1

Військові навчання на Тоцькому полігоні у вересні 1954 року мали зворотний бік.

Ключовим моментом було скидання бомби. З характером «Татьяни» ми загалом ознайомилися, але не можемо оминути носія.

Ту-16 або „Туша”, реактивний бомбардувальник, взятий на озброєння 1954 року

1954 року на озброєння радянських ВПС надійшли реактивні бомбардувальники Ту-16, в армійському побуті — туша. Ці бомбардувальники цілком придатні для руйнування міст, великих промислових і транспортних об’єктів у глибокому тилу противника. Однак усі спроби використовувати Ту-16 для завдавання удару по опорних пунктах умовного противника на передньому краї оборони, коли поруч знаходяться власні війська, завершилися повним провалом.

У березні 1954 року на Тоцькому полігоні було проведено серію випробувань. Болванки (офіційна назва — «габаритно-ваговий еквівалент»), що їх скидали з Ту-16, ніяк не хотіли лягати поруч із ціллю. Відхилення бували різними. Іноді — до двох кілометрів.

І тоді Жуков наказав використовувати тихохідний, морально застарілий, не придатний для справжньої війни Ту-4.

2

Під час Другої світової війни у США було створено Б-29 — тоді найпотужніший стратегічний бомбардувальник. Спроектували його під керівництвом видатного авіаційного конструктора Ассена Джорданова. (Брати слов’яни, ми такі талановиті!)

Під час війни американці бомбили Японію, зазнаючи втрат. У різний час п’ять Б-29 з різних причин здійснили вимушені посадки на території Радянського Союзу. Дядькові Сему, своєму союзникові, товариш Сталін ці машини не повернув. Літаки було інтерновано: у нас мирний договір з Японією, нейтралітет зберігаємо, порушити договір не можемо, тому літаки до кінця війни Америці не віддамо.

Якби мати бажання, можна було б віддати хоч би на знак подяки за чотириста тисяч найкращих у світі військових автомобілів, без яких перемоги Червоної Армії були б неможливими. Звідки японцям знати, що сталося з літаками, які відбомбилися над Японією і пішли за обрій? Але товариш Сталін був принциповим.

Літаки тим часом розібрали. За наказом товариша Сталіна Туполєв узявся за копіювання. Те, що інтерновані літаки розбирати не можна, товариш Сталін якось не врахував. Те, що після війни літаки треба повернути власникові, теж до уваги не взяли. Ми свято стерегли міжнародні закони.

Бомбардувальник Ту-4, копія американського Б-29, узятого на озброєння 1949 р. Застарів ще на час створення

Але тільки до моменту, поки це нам вигідно.

Б-29 було скопійовано, названо Ту-4, і радянська промисловість приступила до серійного виробництва. Однак...

Однак копіювати — означає відставати. Ми тільки намагаємося робити те, що в когось уже є, а він тим часом створює щось нове, ідучи вперед.

Більше того, Б-29 — вершина розвитку бойових літаків із поршневими двигунами. Авіація — це стрімка, постійна еволюція. Але були й революційні переломи. Головний із них — перехід від поршневих до реактивних двигунів. Цей перелом можна порівняти з переходом від вітрильного флоту до парового. І цей перелом відбувався саме тоді, коли Туполєв узявся за виконання сталінського замовлення.

Ера реактивних літаків почалася під час Другої світової війни. Відразу після війни час поршневих двигунів на бойових літаках минув. Свою пісню вони відспівали. Коли Туполєв тільки взяв до рук олівець, щоб повторити те, що було створено під керівництвом великого болгарина, ідея важкого бомбардувальника з поршневими двигунами вже цілком застаріла.

У кінці 1940-х років, а 1954 року — й поготів стратегічний бомбардувальник із поршневими двигунами видавався чимось на зразок парусного фрегата з мідними гарматами серед димів із труб броненосців.

Якби в середині 1950-х років сталася війна, то ніхто б не став використовувати літак із поршневим двигуном для доставки ядерного заряду до реальної цілі.

Але якщо зі сценарію, що його розіграли на Тоцькому полігоні, прибрати Ту-4, уся затія вмить утрачає сенс. Те, що продемонстрували тоді очманілим іноземним спостерігачам, у реальній бойовій обстановці повторити було б неможливо: швидкісний Ту-16 не міг точно бомбити без ризику потрапити у своїх, а застарілий тихохідний Ту-4 для війни не придатний.

Словом, фокусник Жуков демонстрував те, що у справжній війні нізащо робити не став би.

Для таких дій у великій і могутній, правдивій і вільній російській мові є абсолютно чітке визначення — показуха.

3

Другий момент: окрім звичайних прийомів наведення на ціль, курс носія на підході було позначено помаранчевими димами. Саму ціль виділено білим колом у радіусі 150 метрів. У центрі кола — білий хрест. Розмір хреста — 100 квадратних метрів. Ширина смуг — 10 метрів. У центрі хреста — кутові відбивачі.

Поміркуймо: а навіщо?

Відповідь начебто очевидна: щоб гарантувати безпеку військ. Було б недобре під час навчань промахнутися, кинути бомбу туди, де зосереджено десятки тисяч людей і тисячі машин для наступу.

Погодимося.

Справді, на навчаннях було б недобре жбурнути на свої війська щось таке, чого б жахнулася навіть Хіросіма. Але ж хіба на війні потрапити у своїх — це добре?

А на війні не буде кутових відбивачів у центрі цілі, не буде білого кола й величезного хреста на позиціях супротивника.

Влучити у місто, промисловий або транспортний вузол, морський порт або гідроелектростанцію досить легко. Та й відхилення вибуху на кілометр чи два значної ролі не гратиме: місто буде стерто, промисловий гігант зруйновано та зупинено, маси води з водосховища прорвуться через греблю і зметуть усе, що трапиться на шляху.

Але як літаку точно вийти до переднього краю? Як розрізнити — де свої, а де чужі? Там окопи і траншеї. І вони однакові. І вони замасковані. Крім справжніх, там ще й фальшивих нарито, як своїх, так і чужих. Там усе сіре і зелене. Там не буде кола, хреста й відбивачів.

На навчаннях цілимось у центр хреста. На війні куди будемо цілитися?

Отже, якщо використання тихохідного поршневого Ту-4 — це показуха, то використання кола і хреста — це подвійна показуха. Показуха у квадраті (ледве не сказав «у колі»).

4

Але й це ще не все.

З першого заходу екіпаж майора Кутирчева цілі не виявив.

«Татьяну» скинули під час другого заходу.

Який супротивник на війні дозволив би тихохідному поршневому літаку кружляти над своїм переднім краєм?

Для скидання бомби було обрано два найкращі екіпажі ВПС. З 12 серпня (місяць!) вони літали одним маршрутом і метали болванки в те саме коло. Після численних спроб під час тренувань обидва екіпажі домоглися того, що інертна бомба, яка за формою та вагою дорівнювала «Татьяні», лягала із середнім відхиленням 40–50 метрів від центру цілі.

Але як на війні найкращий екіпаж із такої висоти влучив би у ціль без десятків попередніх тренувань?

До речі, дівчина виявилася примхлива, з характером. 14 вересня 1954 року норовиста «Татьяна» в білий круг не лягла, незважаючи на всі тренування.

Бомба відхилилася на 280 метрів на північний захід від центру цілі.

5

Підготовка до військових навчань такого розмаху в Радянській Армії в усі часи звалася балетом. Ваш покірний слуга за 13 років брав участь у військових навчаннях «Дніпро». Правда, того разу обійшлися без справжньої бомби. Однак рівень показухи — майже як у Жукова на Тоцькому полігоні.

У вересні 1967 року під час навчань було зведено понтонний міст через Дніпро. Мостом могли одночасно рухатися і автомашини, і залізничні ешелони. Їх туди й пустили. Видовище приголомшливе.

Проте одна деталь псувала картину: під паровозом міст помітно прогинався, а під вагонами — ні. Чому так? А тому, що вагони були порожніми. У всьому ешелоні не було жодної відкритої платформи. Всі вагони криті. Пустити порожні платформи — значить враження нівелювати. А якщо вагони криті, то створюється ілюзія справжнього навантаженого потяга.

Поруч із потягом рухалася колона автомашин. Але жодна машина не трималася поруч із паротягом — під ним і так був жахливий прогин. Машини йшли тільки поруч із вагонами. Цікаво, що і машини гнали не будь-які, а з будками, щоб створити враження, що вони теж щось везуть. Але якби вагони й машини завантажили, міст провалився б.

Навчання «Дніпро» проводили на честь майбутньої 50-ї річниці Жовтневого перевороту. Радянський Союз звично грав надувними м’язами. Натяк: якщо ми підемо вперед, то вас, буржуїни, жоден Рейн не врятує. Ми форсуємо будь-яку перешкоду загальновійськовими й танковими арміями, тут-таки в лічені години зведемо мости, зокрема й залізничні.

Своїм досвідом я поділився в книзі «Розповіді визволителя».

Дехто, не бравши участі в тому балеті, висловив сумнів: чи можливо так нахабно обдурювати недосвідчених глядачів?

Можливо, громадяни. У нас усе можливо. Кожен сам може переконатися. Світлини тієї показухи існують в достатніх кількостях. Їх ніхто не ховав.

А от матеріали навчань у Тоцьких таборах будуть таємними й за шість десятків років. Нашим стратегам є що ховати.

6

Проблеми почалися задовго до навчань. Літо в Поволжі та на Південному Уралі буває лютим. Кожен день у сухому степу — далеко за тридцять. Десятки тисяч людей зібрали в гігантському таборі. Тренування до сьомого поту. Балет — він і є балет. Забезпечити всіх чистою водою неможливо. Тому перша біда — дизентерія. Вона мучила табір уже в липні. Але ж не скасовувати через якусь дизентерію захід, який готували впродовж багатьох місяців, витрачаючи значні кошти.

До речі, кимось оголошено, що в навчаннях брали участь 45000 солдатів і офіцерів. Найпростіші підрахунки дають інший результат.

45000 — це сторона, що веде наступ (не забудемо потужне підсилення 128-го корпусу, зібране з різних військових округів, включно з артилерійською дивізією, артилерійською й інженерною бригадами та безліччю дрібніших частин).

Однак, крім наступальників, були й ті, хто мав їх зупинити. За п’ять кілометрів від епіцентру в обороні стояв 7-й стрілецький корпус у складі двох дивізій з підсиленням. Тим, що оборонялися, необхідно було в окопах, траншеях і бліндажах пережити ядерний вибух у безпосередній близькості від себе. Крім цього, «бути готовими закрити пролом в обороні, що утворився внаслідок ядерного удару» (Червона зірка. — 1992. — 9 липня).

То чому ж цілий корпус не враховано у статистиці?

Дії військ під час ядерної атаки. Плакат, випущений за підсумками Тоцьких навчань

Крім сухопутних військ, у навчаннях брали участь три авіаційні дивізії та окремий авіаційний полк. Їх теж чомусь до переліку учасників не внесли.

А дози хапали всі. «Червона зірка» від 19 липня 1996 року змушена визнати:

Та сама «Червона зірка» 9 липня 1992 року:

— Чи не злобний наклепник таке вигадав? — Ні! — це повідомляє центральний орган Міністерства оборони РФ.

Не все на тих навчаннях робилося через голову.

Напередодні навчань усім учасникам видали зі складів новеньке обмундирування і нове взуття.

Здавалося б, нехай у старому відвоюють день, скинуть з себе, вимиються, одягнуться в нове.

Але ні. У нове переодягли і перезули напередодні. У новому бійці і командири пішли через епіцентр. Потім у цих штанях, у цих новеньких гімнастерках, у цих рипучих чоботях вони поїхали до своїх гарнізонів. Невдовзі — і на дембель. Бо для більшості дембель виявився достроковим.

Учасників постригли наголо ще за два місяці до навчань і потім стригли постійно. Деякі медики вважають, що краще б їм воювати волохатими, але відразу після навчань усіх постригти, добре помити, одягнути і взути в усе нове й відвести подалі від цих клятих місць.

Але швидко розосередити десятки тисяч людей і тисячі машин, використовуючи невеликі залізничні станції в районі Тоцького полігону, було неможливо. Табір, поступово згортаючись, стояв до кінця жовтня. Відразу після навчань військами знову поповзла дизентерія. Але раптом лікарі зрозуміли, що разом одночасно поширюється ще якась хвороба, що схожа на дизентерію, але нею не є.

Хворих вивозили з Тоцького полігону в наспіх розгорнуті польові шпиталі в районі Чкалова. Бо у Чкалові — штаб Південно-Уральського військового округу і тилові установи, включно зі шпитальною базою.

Однак під час розгортання польових шпиталів не врахували один нюанс. Уранці 14 вересня у момент підходу носія до цілі напрям вітру змінився. Після вибуху, усупереч прогнозам, радіоактивну хмару понесло не в голий степ, а в напрямку міста зі славною назвою Чкалов. Радіоактивні опади випадають не суцільним шаром, а плямами — великими й малими. Усе на-чебто чисто, потім раптом за пару сотень кілометрів від епіцентру в чарівному гайку — радіоактивна сунична галявина. Або джерельце. Або струмочок. І знову чисто.

Між Тоцьким полігоном і містом Чкалов (тобто на осі проходження хмари або поруч із цією віссю) розмістили ті самі польові шпиталі.

А намети величезного табору на Тоцькому полігоні після відходу останніх полків згорнули й поклали у стратегічний запас.

7

Учасник навчань генерал-полковник Б. П. Іванов:

У нас так заведено: коли треба щось приховати, використовуємо термін, який може означати все, що завгодно: особливий ешелон, виріб 602, вантаж 505, спеціальна група. Що це за група опинилася в епіцентрі за 40 хвилин? Цього генерал-полковник пояснювати не став.

Про це 45 років потому розповів командир спеціальної групи колишній капітан Радянської Армії, серб за національністю, Младлен Маркович. Після Другої світової війни у Радянському Союзі навчалися офіцери з Польщі, Болгарії, Югославії та інших країн, які потрапили під контроль Радянського Союзу. З Югославією стався розрив. Тих офіцерів, які поверталися додому, в Югославії ув’язнювали як сталінських шпигунів. Тому багато з них залишилися в Радянському Союзі, прийняли радянське громадянство й були зараховані до Збройних сил СРСР.

У Тоцькому експерименті в капітана Марковича була особлива роль. Тому що в разі загибелі про нього ніхто не згадав би.

Дозиметрист. З плаката, випущеного за підсумками Тоцьких навчань

Капітану Марковичу дали групу ув’язнених, яких тримали під посиленою охороною. Він мав навчити їх вимірювати радіацію. Капітан отримав необмежені права — розстрілювати на місці за будь-який вияв непокори.

Ця група ув’язнених на чолі з капітаном Марковичем і побувала першою в епіцентрі за 40 хвилин після вибуху. Це вони виміряли рівень, дали добро й повернулися до табору.

Дісталося не тільки людям, а й техніці. Заради показухи режими вогню артилерії були перевищені. Навантаження на кожен ствол виходило за допустимі межі, стріляні гільзи приварювалися до казенника, викидачі не спрацьовували. До кінця навчань доводилося вибивати гільзи ломом і знову збирати буквально розсипані після кожного пострілу затвори. Звичайно, після такої «експлуатації» гармати підлягали списанню.

Варварська експлуатація під час багатомісячної підготовки до балету позначилася на танках, бронетранспортерах, автомобілях.

Масовому списанню підлягали не тільки десятки тисяч людей, а й тисячі найсучасніших бойових і транспортних машин.

Жуковознавці бадьоро рапортують про те, що місцевих жителів було виведено з району вибуху. Не будемо сперечатися, але на місцях залишилися свині, гуси та кури. Усе це було побито, поранено, обпалено, засмажено.

Після вибуху тітки на дорогах жбурляли камінням і грудками землі у військові колони, уважаючи солдатів винуватцями своїх бід.

Після багатьох років захисники Жукова заявляють, що будинки були відновлені, жителям відшкодували збитки. Саме. так написано в офіційних звітах, які лягли в архіви.

На це зауважу, що звіти в нас складати вміють. А як наша влада бореться з наслідками стихійних і рукотворних лих, про це краще розпитати тих, хто в таких лихах побував.

Захисники Жуковської мудрості вигадали виправдання будь-якому з його подвигів.

Ось і тут: американці теж проводили навчання із застосуванням ядерної зброї за участю військ.

Правильно. Тільки там не було десятків тисяч солдатів. Там не було сіл за п’ять кілометрів від полігону. Там не було відкритих колодязів шахтного типу та школи за 6600 метрів від епіцентру.

І до того ж: а що це вас, дорогі товариші, потягло брати приклад з америкосів? Вони ж лиходії, палії, гади, вампіри! Вони план Даллеса придумали, щоб нас винищити, попередньо розбестивши, щоб у нас насадити все найниціше, наймерзенніше, найвульгарніше і найкапосніше.

Не було б плану Даллеса, то не було б у нас ані бюрократії, ні розпусти, ні проституції, ні наркоманії, ні хабарництва, ні хамства, ні злодійства, ні пияцтва! Це клятий Даллес своїм планом нас зіпсував. Без його злісних планів усі ми були б розумними, чесними, добрими та лагідними!

Так нехай же вороги творять у себе все, що їм подобається. Нехай вони своїх солдатів хоч сокирами рубають. Навіщо лиходіїв наслідувати? Свого розуму не вистачає за добру справу взятися?

І вже коли їх наслідувати, то в усьому. Краще за їхнім прикладом наших офіцерів житлом забезпечили б.

От на такі подвиги Жукову розуму забракло. Бо сам він житловою площею був забезпечений за потребою.