Її ім’я було Татьяна

1

15 травня 1955 року у Відні представники Радянського Союзу, США, Великобританії та Франції підписали державний договір з Австрією.

Під час Другої світової війни Австрія та Німеччина були єдиною державою. Після поразки у війні Німеччину й Австрію було розділено та окуповано військами чотирьох держав.

Минуло рівно десять років після закінчення війни. Глави великих держав ухвалили рішення вивести з території Австрії американські, радянські, британські та французькі війська й підписати договір, відповідно до якого Австрія ставала нейтральною державою, тобто відтепер не могла вступати до військових союзів, мати іноземні війська на своїй землі, не могла брати участі в жодних військових конфліктах, окрім оборони власної території.

Усе ясно, просто, зрозуміло. Підписали, війська вивели.

З часу підписання договору минуло понад півстоліття — Австрія живе і процвітає, нікому не загрожуючи і не заважаючи.

Через два місяці після підписання договору з Австрією, 18 липня 1955 року, у Женеві відкрилася міжнародна нарада на найвищому рівні з питань Німеччини.

Після розгрому Третього Рейху Радянський Союз, США, Великобританія і Франція розділили Німеччину на зони окупації. У тих зонах, де знаходилися американські, британські та французькі війська, життя після війни швидко стало на нову колію: економіку було відновлено, життєвий рівень стрімко підвищувався. А там, де перебували радянські війська, виникла перша в історії «соціалістична держава на німецькій землі».

Зрозуміло, що німці зі соціалістичної держави втікли до Західної Німеччини.

Ейзенхауер і Жуков під час зустрічі в Берліні 1945 р.

Лідери чотирьох держав зібралися в Женеві для вирішення питання: що робити з Німеччиною далі?

На зустрічі в Женеві Радянський Союз представляли товариші Хрущов, Булганін і Жуков. Американську делегацію очолював Д. Ейзенхауер.

1945 року Ейзенхауер і Жуков були великими військовими начальниками. Вони зустрілися в Берліні як союзники, що розгромили Німеччину. Улітку 1945 року Ейзенхауер побував у Радянському Союзі. 12 серпня 1945 року він стояв на трибуні мавзолею Леніна між Сталіним і Жуковим.

Тепер Жуков і Ейзенхауер більше не союзники.

І ще: Жуков так і залишився великим військовим начальником, а Ейзенхауер — Президент США.

Ет, не вміють у нас цінувати полководців. Не вміють. Немає того, щоб... Ну, гаразд.

2

1955 року розв’язати німецьке питання не вдалося.

Тому що за спиною Ейзенхауера стояв лихий Даллес і шепотів на вухо мерзенні поради. Даллес пропонував зробити в Німеччині те саме, що було зроблено в Австрії: об’єднати країну, вивести з її території всі іноземні війська, підписати договір, зробити Німеччину нейтральною...

Це треба ж бути такою гадюкою!

Це треба ж було до такого додуматися!

Ні! Це не наш шлях. Не наш. І ми на це ніколи не підемо.

Радянська делегація рішуче відхилила пропозиції західних лідерів.

Стривайте. А в чому різниця? Рішення з приводу Австрії було ухвалено швидко й без проблем. Але точно таке рішення стосовно Німеччини було абсолютно немислимим і неприйнятним для вождів Радянського Союзу. Чому?

Австрія була такою самою частиною Третього Рейху, як Баварія чи Пруссія. Та й сам Гітлер — вільний художник із Відня, аж ніяк не з Берліна. Чому ж Австрію можна робити нейтральною, а Німеччину не можна?

Великобританія та Франція за життя одного покоління двічі воювали проти Німеччини. Перепало обом, особливо Франції в Другій світовій війні. Якщо Німеччина стане нейтральною, то й у Британії, і у Франції буде досить причин вельми уважно спостерігати за дотриманням нейтралітету. Якщо і Радянський Союз буде зі свого боку так само уважно стежити за дотриманням нейтралітету, тоді жодним реваншистам ніколи не вдасться знову захопити владу у Німеччині й розпочати нову війну.

Однак вожді Радянського Союзу під час наради промовляли чимало правильних слів, а проте від укладення такого самого договору, як з Австрією, ухилилися.

3

А скринька й не замкнута була, варто тільки кинути проникливий погляд на мапу Європи. Відсторонений від влади Чьор-чілль у своїй промові, яку чомусь прийнято вважати початком Холодної війни, звернув увагу шановної публіки на ту сумну обставину, що «від Щеціна на Балтиці до Трієста на Адріатиці, через весь континент, було опущено «залізну завісу».

Тож проведімо цю лінію на мапі від Балтики до Адріатики, назвімо її НЕ «залізною завісою», а передовим кордоном соціалістичного табору. Перед нами озброєні до зубів сили імперіалістів і реваншистів. Тепер видільмо якимось кольором Австрію, яка стала нейтральною. І плеснемо в долоні від захоплення: ставши нейтральною, Австрія розрубала стратегічний фронт наших вірогідних супротивників на дві частини.

Нейтральна Австрія простяглася зі сходу на захід, розділивши бар’єром Центральну і Південну Європу. А за нейтральною Австрією далі на захід лежить нейтральна Швейцарія.

Якщо Радянська Армія почне визвольний похід до Західної Німеччини, то наші маршали можуть не боятися за свої фланги. Правий фланг театру бойових дій прикритий Балтійським морем, лівий — двома нейтральними державами.

Якщо ж нам удасться побудувати свої військово-морські бази в Лівії, Єгипті, Сирії, а найкраще — в Югославії, то можна буде спокійно воювати на Середземному морі та його берегах, не побоюючись стрімкого й потужного перекидання американських та інших військ із країн Центральної Європи, — на їх шляху лежить нейтральна Австрія.

Ось чому кремлівські вожді без заперечень погодилися на договір з Австрією.

Чому такий самий договір не укласти з Німеччиною?

А тому, що Хрущову і Жукову була потрібна вся Німеччина. Цілком. І не мирна, нейтральна, сита, квітуча, а наша рідна, братська, пролетарська.

Якщо перед нами вороги у Західній Німеччині, ми зламаємо їхню оборону ядерними ударами, кинемо в прориви свої корпуси й армії. Слідом за Сонцем вони підуть до океану. Сценарій цілком можливий для реалізації вибухом «Татьяни» на Тоцькому полігоні — перевірено.

Це стане обмеженою ядерною війною, яка за межі Центральної Європи може і не вийти.

Ми розгромимо ворожу, реваншистську Німеччину, що брязкає зброєю і вже розпочала дві світові війни. Це пробачать і забудуть.

Але якщо Німеччина стане нейтральною, то кремлівським вождям треба буде відмовитися від визвольних походів до Європи. Злам оборони нейтральної держави атомними вибухами може бути криво потлумачений у всьому світі. Нас не зрозуміють.

А Жуков готував саме злам оборони. І саме в Центральній Європі.

4

20 липня 1955 року відбулася зустріч Ейзенхауера і Жукова.

Розмову перекладав і записував Олег Трояновський, майбутній Представник СРСР в ООН. Запис бесіди зберігається в Російському державному військовому архіві (Фонд 41107, опис 1, справа 58, аркуші 2–13).

Під час бесіди Жуков заявив, що «провів багато навчань із застосуванням атомної та водневої зброї і на власні очі бачив, наскільки смертоносною є ця зброя».

Георгій Костянтинович злегка відхилявся від правди. Навчання із застосуванням атомної зброї він проводив не багато разів, а лише одного разу. А із застосуванням водневої зброї ні він, ані хтось інший в усьому світі не проводив ніколи, ні до Жукова, ні після нього. Випробувань проводили багато, однак до навчань військ із застосуванням зарядів мегатонного класу не додумався ніхто.

Далі в бесіді Жуков висловив глибоку стурбованість долею планети в разі, якщо США і СРСР обміняються ядерними ударами однакової сили:

Ось такий миролюбний у нас був Міністр оборони.

Жуков страшенно не хотів занапастити атмосферу нашої прекрасної планети, тому дохідливо роз’яснював нетямущому Президенту США, що обмін ядерними ударами однакової сили може призвести до непередбачуваних наслідків.

Однак ударів однакової сили бути не могло.

На час зустрічі Жукова й Ейзенхауера на озброєнні Стратегічного авіаційного командування ВПС США знаходився міжконтинентальний стратегічний бомбардувальник Б-36 — гібрид поршневого і реактивного літаків. Спочатку Б-36 створили з шістьма поршневими двигунами. Потім його модернізували, додавши ще чотири реактивні. Це дало змогу збільшити максимальну швидкість до 685 км/год. Б-36 міг вилітати у США, бомбити будь-яку точку в Радянському Союзі та повертатися додому без дозаправки. Американська промисловість випустила 384 такі літаки.

Радянський Союз з усіх боків було обкладено американськими військовими базами: у Норвегії, Великобританії, Іспанії, Західній Німеччині, Італії, Туреччині, Греції, Японії, Південній Кореї, на островах Тихого океану. Тому бомбардувальникам Б-36 було гарантовано прикриття винищувачами, які могли підніматися з аеродромів, розкиданих навколо Радянського Союзу, а також з авіаносців. А вогонь зенітної артилерії бомбардувальнику Б-36 був не страшний, бо занадто високо він літав.

У лютому 1955 року на озброєння американської авіації надійшли перші міжконтинентальні реактивні бомбардувальники Б-52. Бойовий радіус — 7210 кілометрів. Тобто можна вилітати з Америки, бомбити Радянський Союз, повертатися до Америки. Максимальна швидкість — 957 км/год, максимальне бомбове навантаження — 31 тонна, нечувана висота польоту. 2013 року, коли я пишу ці рядки, Б-52 досі перебуває на озброєнні.

На час милої бесіди Жукова й Ейзенхауера Сполучені Штати, крім трьох сотень Б-36 і декількох перших Б-52, мали реактивний бомбардувальник Б-47. Міжконтинентальної дальності в нього не було. Точніше, була, але тільки в один кінець. Однак наявність безлічі американських баз навколо Радянського Союзу зводила цю незручність нанівець: тримати літаки можна на безпечній відстані від Радянського Союзу, у потрібний момент перегнати на передові аеродроми, заправити, підвісити бомби й відправити у політ з поверненням на бази Великобританії, Норвегії, Західної Німеччини, Туреччини, Південної Кореї тощо. Американська промисловість випустила 2041 такий літак.

Крім цього, американські авіаносці на час зустрічі Жукова та Ейзенхауера уже отримали палубні штурмовики «Скайхок», які також могли бути носієм ядерної зброї.

А в Радянського Союзу на той час міжконтинентальних засобів доставки не було.

5

За зворушливою турботою Жукова про збереження атмосфери ховалася ядерна імпотенція Радянського Союзу.

Жуков блефував, граючи надувними м’язами. У Радянського Союзу не було на той час 300–400 стратегічних ядерних зарядів.

Якби й було, то доставити їх неможливо. І поршневий Ту-4, і перші Ту-16, що надійшли на озброєння, теоретично могли донести «Татьяну» до Америки. Але тільки в один кінець. На повернення гасу не вистачало.

Різниця полягала в тому, що в разі війни американські бомбардувальники, не вразливі для вогню зенітної артилерії, були б прикриті своїми винищувачами, водночас Радянський Союз не мав баз навколо США, тому довелося б діяти без прикриття.

Якби вдалося навербувати смертників на самозгубний подвиг, на політ в один кінець, то прорватися через систему ППО поршневий Ту-4 навіть теоретично не міг. І Ту-16 теж.

Так навіщо ж Жуков розмірковував про непередбачувані наслідки обміну ядерними ударами однакової сили, якщо, власне, сили для завдання такого удару в Радянського Союзу на той час не було?

Якщо інтерес Жукова полягав у тому, щоб уберегти планету від загибелі, то він мав по-дружньому пояснити Ейзенхауерові, що таємниці військові видавати не має наміру, скільки в нас зарядів і носіїв, але нехай американський народ знає: ви нас знищите, однак за межами Радянського Союзу ми про всяк випадок сховали декілька зарядів. І хлопці наші вже живуть у певних країнах. Після того як ви нам завдасте ядерних ударів, наші хлопці на плечах через Канаду й Мексику принесуть елементи зарядів, зберуть і торохнуть у ваших містах. Чи багато тому Чикаго треба? Ой, як хмарочоси посиплються врізнобіч від епіцентру!

Міг би Жуков і сильніше налякати, мовляв, ми такі полохливі, тому вже й на території США необхідні запаси накопичили. У розібраному вигляді. Треба буде зберемо й уріжемо. Без усяких ракет і бомбардувальників. Так ви вже, це... першими не нападайте, а то все одно своє отримаєте.

Але Жуков дбав не про долю своєї країни та всієї планети.

Жуков готував прорив радянських танків до Західної Німеччини й далі до океану. Але за такі діяння можна було отримати ядерний удар з-поза океану. Тому Жуков і намагався відвести Ейзенхауера від захисту Європи. Мовляв, що тут у нас не сталося б, Америці зовсім не варто у бійку встрягати. А то ви на нас 300–400 атомних бомб, та ми на вас стільки само, щоб нам планети при цьому не занапастити.

Кинуто це наче ненароком під час обговорення зовсім іншого питання. Кинуто з упевненістю, як щось само собою зрозуміле: у вас 300–400 й у нас стільки само.

Хто подумав би, що у цього гравця жодного козиря в колоді, жодного гроша за душею та в кишенях дірки.

Сучасна російська мова для такої ситуації має абсолютно точний вислів — брати на понт.

Чи міг Президент США припустити, що за столом навпроти сидить дрібний шахрай, обвішаний золотими зірками?

6

Хрущовсько-Жуковські понти занадто дорого обійшлися нашому народові.

Мало їм було на весь світ язиком молоти, що в нас стільки само зарядів і носіїв, як і в США. Хрущов пішов далі.

1963 року Воєніздат випустив книгу «Військова стратегія». Авторський колектив:

Маршал Радянського Союзу Соколовський,

генерал-полковників — 1,

генерал-лейтенантів — 3,

генерал-майорів — 5,

полковників — 10.

Здано до друку 18 квітня 1963 року. На моєму примірнику зазначено: «Видання виправлене і доповнене». Отже, було й попереднє видання. Я його розшукати не зміг. Якщо хтось має, то поділіться знанням.

Маршал Соколовський вісім років очолював Генеральний штаб Радянської Армії. 1960 року посаду здав і взявся за перо. Його співавторів у генеральських і полковницьких погонах увінчано науковими ступенями та званнями.

Книга дивовижна. Ось тільки маленька цитата зі сторінки 393:

Тобто в нас остаточне розв’язання проблеми протиракетної оборони є, а в західних дурників немає!

Це одкровення здано до друку у квітні 1963 року. А було, повторюю, і попереднє видання. Без дозволу Хрущова, без його особистого наказу жоден генерал під такими понтами підписуватися не став би. І Маршалу Радянського Союзу Василю Даниловичу Соколовському таку нісенітницю підписувати зовсім не було рації. Кожен, хто в армії служив, знає, що ініціатива карається, тим більше в такому питанні. Навіщо Соколовському пригоди шукати?

За сенсацією Соколовському ганятися не треба було. Наклади в Радянському Союзі визначали не попитом, а планом. Наклад було заплановано ще до того, як учені мужі взялися за перо.

Настільки нахабна дезінформація такого рівня могла викидатися тільки централізовано й лише за наказом вищого керівництва країни.

7

Потім помічник американського військового аташе йшов у магазин військової книги на Арбаті, скуповував книги центнерами, експерти у Вашингтоні кожне слово на зуб пробували.

І тут раптом таке! У Радянському Союзі проблему протиракетної оборони розв’язано! Остаточне вирішення знайдено! Авторський колектив — серйознішого не буває.

Що ж виходить?

Якщо Америка по Радянському Союзу вдарить, Радянський Союз ракетний удар відіб’є.

Радянський Союз ударить, Америці відбивати ракетний удар нічим. Опа!

І як Маршалу та його команді не повірити? У Радянського Союзу успіхи в Космосі он які!

Конгресмени, чухаючи потилицю та чортихаючись, виділяли мільярди, й Америка розгортала серйозні роботи зі створення протиракетної оборони.

Наша дезінфа і показуха працювали на тактичний успіх. Вороги вірили заявам Жукова про 300–400 «Татьян» на голову Америки, вірили хрущовській «Кузькиній матері» та протиракетній обороні.

У стратегічному плані хрущовсько-жуковсько-брежнєвсько-андроповські понти розганяли і розкручували гонку озброєнь.

Однак нормальна економіка гонку витримати могла, соціалістична — ні.