Її ім’я було Татьяна

1

Навчання на Тоцькому полігоні мали наслідки не тільки для Радянського Союзу. Рівно за сім місяців, 14 травня 1955 року, було ухвалено Варшавський договір. Його підписали Радянський Союз, Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія та Албанія.

Буржуї створили агресивний блок НАТО 1949 року, а ми свій оборонний союз тільки 1955 року. Ось він — показник миролюбності.

Це не все: укладаючи Варшавський договір, наші вожді відразу оголосили, що готові будь-якої миті розпустити Варшавський договір, якщо буржуї розпустять НАТО. Це ще один показник миролюбності: ми от готові розпустити свій військовий союз, а от кляті буржуї не погоджуються на такий крок. Хто ж із нас агресор?

Створення Варшавського договору було зумовлено тим, що тоді Західна Німеччина вступила у НАТО, а ми у відповідь на це...

Не уникнути запитання: навіщо чекали так довго?

Адже дивно: ми створюємо свій оборонний союз у відповідь на вступ до НАТО ще однієї країни. Хоча логічно було б створити наш оборонний союз не у відповідь на посилення НАТО 1955 року, а у відповідь на його створення 1949 року.

У чому ж справа?

А в тому, що ні 1949 року, ні пізніше товаришу Сталіну жоден Варшавський договір був зовсім не потрібний.

Пояснюю на прикладі Польщі, у столиці якої було підписано пакт.

2

13 червня 1939 року районні й обласні військкомати Радянського Союзу отримали вказівку повернути під прапори Червоної Армії резервістів фінської національності й усіх їх направити до Ленінградського військового округу.

23 серпня 1939 року Сталін і Гітлер руками Молотова й Ріббентропа поділили Польщу. 1 вересня Німеччина напала на Польщу, узявши на себе відповідальність за початок Другої світової війни. 17 вересня на територію Польщі вступили частини Червоної Армії.

11 листопада 1939 року Народний комісар оборони СРСР Маршал Радянського Союзу Ворошилов підписав наказ про створення в складі Червоної Армії 106-ї стрілецької дивізії. Дивізія як дивізія. Іще одна. Щоправда, не така, як решта. Дивізія комплектувалася фінами і карелами, яких ще з червня стали призивати до Червоної Армії та збирати в районі Ленінграда. Керівний склад нової 106-ї дивізії через брак командирів зазначених національностей комплектували не тільки фінами та карелами, а й росіянами.

23 листопада 1939 року на базі 106 стрілецької дивізії почалося формування фінського корпусу. Командир корпусу — комдив Червоної Армії Аксель Мойсейович Анттіла. Комісар корпусу — бригадний комісар Філіп Іванович Єгоров. Начальник штабу — комбриг Федір Миколайович Романов.

Корпус мав стати ядром армії ФДР — Фінляндської Демократичної Республіки.

Республіки такої ще не було, але товариш Сталін уже підготував для неї уряд, каральні органи та збройні сили.

Головою уряду ФДР та міністром закордонних справ товариш Сталін поставив секретаря Виконкому Комінтерну товариша Отто Вільгельмовича Куусінена.

Посаду Міністра внутрішніх справ ФДР обійняв товариш Туурі Лехен.

У 1925–1926 роках товариш Лехен під агентурним псевдонімом Лангер нелегально працював у Німеччині, готував збройне повстання пролетаріату не лише Німеччини, але й Чехословаччини та Австрії.

1927 року товариша Лехена було призначено начальником Центральної військово-політичної школи Комуністичного Інтернаціоналу. Школа готувала диверсантів із багатьох країн світу. Головний напрям підготовки — силове захоплення влади у разі виникнення сприятливих обставин.

У час громадянської війни в Іспанії товариш Лехен обіймав посаду начальника штабу інтернаціональної бригади, воював у складі диверсійного корпусу, яким командував такий собі Ксанті, тобто полковник радянської військової розвідки Хаджі-Умар Джіорович Мамсуров. У цій розповіді ми його вже зустрічали на Тоцькому полігоні, де він під час навчань виконував обов’язки начальника розвідки фронту «східних».

1939 року товариш Сталін призначив запеклого радянського шпигуна й диверсанта товариша Лехена Міністром внутрішніх справ Фінляндської демократичної республіки.

Міністром оборони та командиром 1-го корпусу ФДР став генерал-лейтенант Народної армії Фінляндії (одночасно — комдив Червоної Армії) Аксель Мойсейович Анттіла.

У що ж нарядити бійців армії ФДР?

Проблем не виникло. Червона Армія захопила багату здобич у Польщі. У тому числі мобілізаційні склади Війська Польського. Бійців ФДР одягли в польські шинелі, споровши знаки розрізнення та замінивши їх на щойно вигадані.

Тільки-но товариш Сталін таємно сформував уряд ФДР на чолі з товаришами Куусіненом, Лехеном і Анттілою, тільки-но товариш Ворошилов сформував корпус для звільнення Фінляндії, тут-таки з фінської території, як на замовлення, прилетів снаряд і вибухнув на нашій землі!

— От ви як! — сказав товариш Сталін. — На Радянський Союз напасти вирішили! Так отримуйте ж удар у відповідь!

Умить було оголошено, що народи Фінляндії повстали, що повсталі сформували свій уряд і армію, що вони ведуть боротьбу за звільнення Фінляндії від ярма капіталістів.

Голова уряду ФДР товариш Куусінен звернувся до уряду Радянського Союзу за допомогою. Було підписано договір про взаємодопомогу. Причому глава ФДР товариш Куусінен, забувши, що тепер він не номенклатурний працівник ЦК ВКП(б), а голова вільної суверенної держави, розписався на договорі літерами російського алфавіту.

Голова уряду ФДР Куусінен (за столом) і Голова Ради Народних Комісарів СРСР Молотов (перший ліворуч) підписують договір про взаємодопомогу

Червона Армія простягнула руку дружби повсталому народові Фінляндії...

У Фінляндії вийшла запинка. Звільнення зірвалося.

Але цікаво подивитися на те, що робили герої цієї історії 22 червня 1941 року.

Колишній міністр оборони ФДР генерал-майор Анттіла став заступником командира 34-го стрілецького корпусу 19-ї армії.

Це був найпотужніший стрілецький корпус Червоної Армії — п’ять дивізій, включно з однією гірськострілецькою. Командував корпусом генерал-лейтенант Р. П. Хмельницький генерал для особливих доручень Маршала Радянського Союзу Ворошилова. Корпус у складі 19-ї армії таємно висувалися на найвиграшніший напрямок прийдешньої визвольної війни — румунський. 19-ю армією командував генерал-лейтенант І. С. Конєв.

Колишній міністр внутрішніх справ ФДР товариш Туурі Лехен у травні 1941 року очолив диверсійно-розвідувальну мережу НКВС у Карелії та на Балтиці.

Колишній глава уряду та міністр закордонних справ ФДР товариш Отто Куусінен 940 року був призначений заступником голови Верховної Ради СРСР, у лютому 1941 року отримав звання члена ЦК ВКП(б). 16 жовтня 1952 року він став членом Президії ЦК КПРС. Одразу ж після смерті Сталіна звідти його вигнали. Але 29 червня 1957 року він отримав посаду секретаря ЦК КПРС і члена Президії ЦК КПРС. Куусінен помер на бойовому посту у віці 82 роки.

Проте як усе це стосується Варшавського договору, укладеного 14 травня 1955 року?

Безпосередньо.

3

Навесні 1940 року цвіт польського офіцерства було винищено. Керував винищенням комісар державної безпеки 3-го рангу Іван Олександрович Сєров.

Останніми роками в Росії вийшло декілька статей і навіть книг, у яких висловлено боязкий сумнів: чи насправді злочин учинили наші доблесні чекісти? Вони ж такі добрі й лагідні. А може, це все-таки німці?

Розвіємо сумніви.

22 травня 2008 року Головна військова прокуратура Росії відмовилася передавати Польщі справи про масові розстріли польських офіцерів. Причина відмови — більшість томів має гриф «Таємно» або «Цілком таємно».

Зі 187 томів справи польській стороні було передано 67 томів, тому що інші «містять державну таємницю».

26 січня 2011 року Верховний Суд Росії визнав законним засекречування матеріалів справи.

От і все. Сперечатися більше немає про що.

Поміркуймо: чому документи засекречені? Чию таємницю, немов тюремний пес, охороняє Верховний Суд Росії? Сліди чиїх злочинів замітає Головна військова прокуратура?

Якщо злочин учинили гітлерівці, то слід було ще у 1946 року всі ці томи вивалити у Нюрнберзі на стіл міжнародного трибуналу.

Але ці томи чомусь не вивалили. Їх чомусь засекретили ще у квітні 1940 року.

Якщо злочин учинили гітлерівці, то навіщо Радянському Союзу тоді, а Росії зараз ховати сліди нацистських злочинів? У чому особистий інтерес Головного військового прокурора та Голови Верховного Суду Росії?

Устаньмо на позицію тих, хто провину за згаданий злочин валить на гітлерівців, і побачимо, що з цього вийде.

Отже, жахливий військовий злочин учинили нацисти. Головний військовий прокурор і Голова Верховного Суду РФ приховують документи, які викривають гітлерівських катів, чим перешкоджають правосуддю над нацистами. Із цього випливає, що Головний військовий прокурор і Голова Верховного Суду РФ є ворогами нашої Батьківщини, пособниками гітлерівських катів.

Відразу після війни гітлерівських посіпак публічно вішали на майданах радянських міст.

Якщо російські судді та прокурори приховують сліди злочинів СС, значить, усі вони посіпаки нацизму, значить, усіх їх має спіткати сувора кара наших найсправедливіших законів. Навіщо Росії зрадники Батьківщини й гітлерівські прихвостні у Верховному Суді та Головній військовій прокуратурі?

Я зовсім не наполягаю на тому, щоб весь склад Верховного Суду Росії та Головної військової прокуратури засудити до ув’язнення без права листування. На мій погляд, вистачило б довічних термінів у Солікамську.

Без жартів: документи про розстріл польських офіцерів засекречено керівництвом Радянського Союзу, і залишаються вони таємними і цілком таємними за розпорядженням керівництва Росії.

Це визнання провини.

Пробачте, ми захопилися. Отже, навесні 1940 року радянська таємна поліція винищила цвіт польського офіцерства.

2 листопада 1940 року товариш Сталін дав вказівку товаришеві Берії почати підготовку до формування на території Радянського Союзу польської дивізії, комплектуючи її полоненими польськими солдатами й уцілілими офіцерами.

У листопаді 1939 року в складі Червоної Армії було створено фінську дивізію, яку тут-таки розгорнули до корпусу. Дивізію, а згодом і корпус, створювали заради звільнення Фінляндії.

Ніяк не збагну, а навіщо товаришеві Сталіну польська дивізія в складі Червоної Армії? Проти кого воювати? Польщу Сталін розділив із Гітлером. Гітлер був вірним другом, нападу з боку Німеччини товариш Сталін не чекав. Навіщо йому польська дивізія?

4

Підготовка до створення польської дивізії почалася негайно. Головне: таємно перевірити благонадійність кожного. А офіційного рішення поки не ухвалювати.

Багато польських солдатів й уцілілих офіцерів уважали, що Гітлер і Сталін однаковою мірою винні у розподілі Польщі. Таких слід було виявити і до новостворюваних польських частин не брати.

А дехто вважав, що Гітлер напав першим, значить, він є головним винуватцем, значить, воювати треба проти Гітлера. Усе одно з ким у спілці. Хоч із самим дияволом.

Тих, хто так уважав, слід було виявити і тримати на обліку до необхідного моменту.

Такий момент настав на початку червня 1941 року.

Цілком таємне рішення про створення польської дивізії було ухвалене 4 червня 1941 року. Дивізія отримала номер — 238-ма стрілецька дивізія Червоної Армії. Термін готовності — 1 липня 1941 року.

За номером і назвою польська дивізія нічим не відрізнялася від радянських дивізій. У документах значилося: 238сд. І це все. Будь-який шпигун, добувши документ про формування ще однієї радянської дивізії, позіхнув би в долоню — нічого особливого.

А особливість полягала в тому, що формування польської дивізії було порушенням договору з Німеччиною «Про дружбу і кордон».

Особливість полягала в тому, що 2 листопада 1940 року, тобто ще перед поїздкою товариша Молотова до Берліна, товариш Сталін уже твердо вирішив порушити договір із Гітлером і напасти на нього. Для жодної іншої мети польська дивізія не була потрібна.

Скажу більше. Радянська пропаганда десятиліттями стверджувала, що перед війною миролюбного товариша Сталіна гризла гризота: «Як би оце не дати Гітлеру приводу для нападу».

Так-от: формування польських частин у складі Червоної Армії — це не тільки привід Гітлеру, а й причина для нападу з метою випередити радянський удар.

А удар назрівав. Готовність польської дивізії до 1 липня 1941 року про щось таки свідчить. Я вважав, що Сталін готував напад на Німеччину 6 липня 1941 року. Останніми роками після публікації робіт інших досліджень, насамперед, Марка Солоніна та Володимира Бєшанова, упевненість моя дещо похитнулася.

У напрямі наближення цієї дати.

5

22 червня 1941 року Гітлер зірвав плани Сталіна.

І все пішло шкереберть. Сталіну довелося просити допомоги в США та Великої Британії. А коли так, то довелося визнати польський уряд у Лондоні.

Це створило нові труднощі. Якщо визнали польський уряд у Лондоні, то під час формування польських частин довелося брати будь-яких полонених польських солдатів й уцілілих офіцерів, а не тільки тих, яких вибрали радянські товариші з НКВС.

Було вирішено сформувати польський корпус у складі двох дивізій (по 10000 бійців у кожній) і запасного полку (5000 бійців), штаб корпусу та запасний полк на станції Бузулук, одну дивізію формувати на Тоцькому, другу — на Татіщевському полігонах.

Чимось знайомим повіяло: станція Бузулук, Тоцький полігон... Десь нам вже ці назви траплялися. Спавді! Тепер згадав.

Цікаво зауважити, що з боку Генерального штабу Червоної Армії формуванням польських частин керував генерал-майор танкових військ Олексій Павлович Панфілов.

Польським командирам він відрекомендував себе уповноваженим Генерального штабу РККА з формування польських частин. Це було правдою. Але не цілковитою. Адже генерал-майор танкових військ Панфілов був також заступником начальника Розвідувального управління Генерального штабу РККА, із жовтня 1941 року — начальником тієї славної когорти бійців таємного фронту.

Польська сторона наполягала на формуванні потужної армії. Товариш Сталін наполегливо відбивався.

Восени 1941 року Радянський Союз стояв на межі загибелі. Розтрощивши Західний фронт під командуванням генерал-полковника Конєва, німецька армія рвонула до Москви. 16 жовтня в столиці нашої Батьківщини здійнялася небувала паніка, що супроводжувалася пограбуванням крамниць, державних установ і приватних квартир, пожежами, убивствами, бешкетом натовпу, масовим спалюванням документів, утечею начальників різних рангів. Над Москвою висіли чорні хмари диму від спалених документів і реальна загроза захоплення. У цей час полонені польські солдати, уцілілі офіцери та генерали рвалися в бій, але Сталін уперто не хотів формувати потужну польську армію. А чому?

А тому, що Сталіну потрібна була не просто польська армія, а покірна польська армія.

Більшість польських солдатів й уцілілих офіцерів уважали і Гітлера, і Сталіна однаково відповідальними за розподіл Польщі та розв’язання Другої світової війни. Озброїш таку армію — і як її потім контролювати? Така армія Сталіну була не потрібна. І він відповідав, що нічим велику польську армію годувати, нічим її озброювати.

У серпні 1941 року Радянський Союз і Велика Британія окупували Іран, і ще тоді Чьорчілль запропонував: «Якщо тобі, шановний Сталіне, нічим польську армію годувати і нічим озброювати, виводь її в Іран, у мене для польської армії знайдеться і продовольство, й обмундирування, і зброя».

Улітку 1942 року польські частини генерала Андерса було відправлено до Ірану.

На радянській території залишалися ті солдати й офіцери, які були готові воювати проти Німеччини на будь-яких фронтах, у спілці з ким завгодно. Хоч із самим Сталіним.

Саме з цих солдатів і вцілілих офіцерів було сформовано польську дивізію. Для неї знайшлося і продовольство, й обмундирування, і зброя. Норми постачання було встановлено точнісінько як для радянських гвардійських дивізій.

Незабаром польську дивізію було розгорнуто в корпус, потім — у 1-шу польську армію. Офіцерів чомусь бракувало, і товариш Сталін щедро ділився командними кадрами. У жовтні 1944 року в складі польських частин воювало 11513 радянських офіцерів і генералів.

1945 року в Війську Польському було дві армії (1-ша і 2-га), танковий корпус, авіаційний корпус та інші частини.

І знову ж таки знайшлися в товариша Сталіна і найсучасніші літаки (Як-3, Іл-2, Пе-2), і найсучасніші танки, (ІС-2 і Т-34–85).

6

Контроль над польською армією було організовано досить просто: молодих польських офіцерів готували радянські військові училища, акцентуючи увагу на політичну благонадійність. А на вищих посадах польських офіцерів і генералів планомірно й наполегливо витісняли офіцери та генерали Червоної Армії.

Приклади:

9 травня 1938 року було заарештовано начальника штабу 19-го стрілецького корпусу Червоної Армії комбрига Владислава Вікентійовича Корчиця. Він перебував під слідством до 20 січня 1940 року. В офіційних документах того часу зазначали, що слідство було «із застосуванням заходів фізичного впливу». Тобто з биттям гумовим шлангом, припіканням п’ят на електричній плитці, спилюванням зубів напилком. Голод, холод, переповнені смердючі камери, стусани від вертухаїв — такий собі безкоштовний додаток.

Генерал-майор В. В. Корчиць

А це — Начальник Генерального штабу Війська Польського В. Корчиць

У січні Владислава Корчиця було випущено з катівень НКВС і відновлено в лавах незламної та легендарної Червоної Армії. У травні 1940 року під час переатестації вищого командного складу комбриг Корчиць отримав звання полковника. Тобто був опущений на щабель нижче від свого колишнього рівня.

З перших днів війни полковник Корчиць успішно командував 245-ю стрілецькою дивізією. 4 серпня 1942 року отримав звання генерал-майора. У вересні 1942 року призначений заступником командувача 34-ю армією, у грудні — начальником штабу 1-ї ударної армії.

У квітні 1944 року генерал-майор Корчиць одержав наказ прийняти посаду начальника штабу 1-ї Польської армії. У вересні того самого року він став начальником штабу Війська Польського. 27 жовтня 1944 року отримав звання генерал-лейтенанта і посаду командувача 1-ї Польської армії.

З 1 січня 1945 року Корчиць — начальник Генерального штабу Війська Польського.

11 липня 1946 року постановою Ради Міністрів СРСР № 1545 він отримав звання генерал-полковника. Постанову підписав голова Ради Міністрів СРСР, Генералісимус Радянського Союзу товариш Йосип Віссаріонович Сталін.

Начальником Генерального штабу Війська Польського генерал-полковник Корчиць залишався до 18 січня 1954 року. Усі три генеральські звання присвоювали постановами уряду СРСР. Усі три постанови підписані власноруч Сталіним. 1954 року генерал-полковник Корчиць повернувся до Радянського Союзу та звільнився в запас.

Ще приклад.

1938 року майора Станіслава Гіляровича Поплавського було відраховано з лав Червоної Армії та призначено директором свинарського господарства «Культура».

Навмисне не вигадаєш: свиняча культура.

1939 року Поплавського повернено до армії та призначено начальником оперативного відділення штабу 162-ї стрілецької дивізії. Під час війни командував полком. У січні 1942 року підполковник Поплавський отримав у командування 185-ту стрілецьку дивізію. Того самого року він став полковником, 14 лютого 1943 року — генерал-майором. У червні 1943 року отримав у командування 45-й стрілецький корпус.

У вересні 1944 року генерал-майора С. Г. Поплавського було призначено командувачем 2-ї Польською армії, потім — командувачем 1-ї Польської армії. Того самого року отримав звання генерал-лейтенанта. 1945 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після Другої світової війни Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Поплавський був командувачем сухопутних військ Війська Польського, заступником Міністра національної оборони Польщі.

11 липня 1946 року тією самою постановою Ради Міністрів СРСР № 1545 за підписом Сталіна Поплавський отримав звання генерал-полковника.

З 1947 року — депутат польського Сейму, з 1949 року — член Центрального комітету ПОРП.

Командувач сухопутних військ Війська Польського С. Поплавський

А це — генерал армії Радянського Союзу С. Г. Поплавський

Перебуваючи на службі у Війську Польському, будучи заступником Міністра Національної оборони Польщі, Поплавський 12 серпня 1955 року отримав звання генерала армії — Радянської. Звання присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР. Указ підписав голова Президії Верховної Ради СРСР Маршал Радянського Союзу К. Є. Ворошилов.

Прикладів безліч. Ось третій. У вересні 1943 року командувачем бронетанкових військ Війська Польського товариш Сталін призначив генерал-лейтенанта танкових військ Дмитра Карповича Мостовенка. Родом він з міста Урюпинська. Польською мовою не володів. 11 липня 1946 року постановою Ради міністрів СРСР № 1545 Д. К. Мостовенку товариш Сталін присвоїв звання генерал-полковника танкових військ. У липні 1947 року Сталін наказав генерал-полковнику танкових військ Мостовенку повернутися до Радянського Союзу, де той послідовно командував танковими з’єднаннями спочатку Одеського, потім Білоруського військових округів.

Ось приклад непоодинокого, а групового призначення радянських офіцерів і генералів на керівні пости в армію сусідньої держави. У вересні 1944 року управління 6-ї повітряної армії ВПС РСЧА було перетворено в управління ВПС Війська Польського. Управління цілої армії, укомплектоване нашими рідними радянськими громадянами, раптом стало польським. Хоча по-польськи там ніхто розмовляти не вмів.

Командувач 6-ї повітряної армії Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант авіації Федір Петрович Полинін відповідно став командувачем ВПС Війська Польського. Родом Федір Полинін із Саратовської області. Це не дуже далеко від Урюпинська. Іноді мені хочеться кричати туди, у 1944 рік: «Федю, ну які же із нас поляки?!».

Польською авіацією саратовський Фєдька командував до 1947 року. 11 липня 1946 року тією ж таки постановою Ради Міністрів СРСР № 1545, підписаною тим-таки товаришем Сталіним, Полинін отримав звання генерал-полковника авіації. Після того повернувся до Радянського Союзу, з поляка перекинувся на росіянина та продовжував службу на високих постах у ВПС Радянської Армії до 1971 року.

Крім командирів, у складі Війська Польського та в інших державних структурах перебували радянські «радники». Наприклад, 6 березня 1945 року комісар Державної безпеки 2-го рангу Іван Олександрович Сєров, крім інших посад, отримав ще одну — радника НКВС СРСР при Міністерстві громадської безпеки Польщі.

Прізвище Сєрова нам уже десь траплялося раніше. Точно — Катинь, Мідне, П’ятихатка... Іван Олександрович Сєров розумівся на наведенні ладу шляхом масових розстрілів. Поради давав слушні. Радником був тямущим.

Тут треба додати, що вслід за переможною Червоною Армією йшли війська НКВС. Їх завдання — охорона тилу. Тил вони охороняли шляхом проведення облав і каральних операцій. Польщею теж пройшлися.

Отже, з одного боку, винищення всіх, хто чинить опір, з іншого — призначення урюпинських хлопців на вищі командні посади у «звільнених» країнах.

Маршал Радянського Союзу К. К. Рокосовський

А це — Маршал Польщі К. Рокосовський

Проте і це не все. Звільнення кожної країни означало, що відтепер на її території будуть знаходитися війська Червоної Армії. Так було й у Польщі. На її території ще під час війни 21 квітня 1945 року було розгорнуто Північну групу військ. Командувач ПГВ — Маршал Радянського Союзу Рокосовський.

1949 року командувачем ПГВ став заступник Рокосовського генерал-полковник К. П. Трубніков.

А Рокосовський отримав звання Маршала Польщі та посаду Міністра національної оборони Польщі. 1950 року двічі Герой Радянського Союзу, Маршал Польщі Рокосовський увійшов до складу Політбюро ПОРП. З 1952 року він заступник Голови Ради Міністрів Польщі.

Маршал Польщі Рокосовський польською мовою володів у межах виконання службових обов’язків. Але траплялися й казуси. Він був елегантним, увічливим, високим статним красенем. З усіх радянських воєначальників, які на війні командували фронтами, єдиний не виявляв хамства стосовно підлеглих. Одного разу Маршал Польщі Рокосовський отримав від секретарки якийсь папір, глянув на нього і коротко розпорядився: «Розберіться і заходьте».

Польською мовою це означало: «Роздягніться і заходьте».

Військо Польське жило за статутами, списаними зі статутів радянських. Дисциплінарний статут був такий: наказ начальника — закон для підлеглого. Довелося Маршалу Польщі просити вибачення та пояснювати симпатичній жінці, що він мав на увазі дещо інше.

Імовірно, що це просто анекдот. Але вельми скидається на правду. Чужою мовою, або своєю рідною, проте давно забутою, можна й не таке бовкнути.

7

Тепер поміркуймо: навіщо товаришеві Сталіну 1949 року укладати Варшавський договір? З ким? З Маршалом Польщі Рокосовським? З генерал-полковниками Радянської Армії Корчицем, Поплавським, Полиніним? Усім їм Сталін особисто присвоював звання. Міг би і не присвоювати. А міг те, що присвоєно, так само легко зняти. Міг викликати з Польщі й відправити куди завгодно, хоч на Колиму тачку катати, хоч на свиноферму, хоч у розстрільний підвал.

Із 17 серпня 1937 року до 23 березня 1940 року комдив Рокосовський перебував у внутрішній в’язниці ГУДБ НКВС. Два з половиною роки слідства, катувань. Вибито дев’ять зубів, зламано три ребра, молотком розбито пальці ніг. І до всього — смертний вирок. З виконанням. Рокосовського розстрілювали двічі. Холостими.

Так навіщо ж товаришеві Сталіну укладати договір з Рокосовським? Йому можна вибити інші зуби, доламати всі ребра, розтрощити пальці рук, а потім розстріляти... бойовими.

Але можна і не розстрілювати. Можна призначити головою свинарської артілі «Культура».

І з рештою товаришів можна вчинити так само. Вони до такого ставлення були вже готові. І зовсім не через випадково почуті розмови.

Але Польща — особливий випадок. Польща з першого дня Другої світової війни воювала проти Німеччини. Польща з 1941 року — наш союзник у Другій світовій війні.

У Чехословаччині та Болгарії все було значно простіше. Тут будь-якого громадянина можна було оголосити пособником нацистів. З усіма наслідками. Спробуй виправдатися.

Війська Угорщини та Румунії воювали проти Радянського Союзу. Тут узагалі кожного можна було ставити до стінки, не вдаючись у подробиці.

Про Східну Німеччину я навіть не згадую.

І в усіх цих країнах побувала Червона Армія. А вслід за ними — війська НКВС. І стояли там радянські гарнізони, і призначали туди наших радників у всі державні структури.

Тому Сталіну не було необхідності укладати жодних військових спілок з урядами підкорених країн. Усе було під контролем.

Та якщо Сталіну не було причин укладати Варшавський договір, то навіщо він Хрущову? Адже 1955 року у Варшаві сидів той-таки член Політбюро ЦК ПОРП, заступник голови глави уряду, Міністр національної оборони Польської Народної Республіки, двічі Герой Радянського Союзу, Маршал Польщі К. К. Рокосовський.

Хрущову Варшавський договір був потрібен із двох причин.

Перша — братам за класом слід було показати, що після смерті Сталіна дружні обійми Радянського Союзу не послабшали. Як ішли ми всі сталінським шляхом, так і будемо йти. У цьому кожен міг переконатися під час навчань на Тоцько-му полігоні. Щоб розвіяти останні сумніви, усіх любих братів Хрущов вирішив зв’язати ще й юридично.

Друга — Варшавський договір був потрібен Хрущову як розмінна монета. Ми готові організацію Варшавського договору розпустити, якщо буржуїни розпустять НАТО.

Але якщо розпустити НАТО, то розпадеться добровільний оборонний союз Заходу.

Якщо розпустити організацію Варшавського договору, нічого не зміниться. Усі країни, з яких Червона Армія забулася піти після Другої світової війни, так і залишаться під повним контролем Радянського Союзу.

Ми вміємо принижувати. Цього не відбереш.

1955 року Хрущов вирішив: Головнокомандувач об’єднаних збройних сил країн — учасниць Варшавського договору буде радянський маршал, начальником об’єднаного штабу буде радянський генерал. Завжди. Без варіантів.

Це — квіточки.

Для будь-якої країни було б образою, якби Хрущов сказав: «Товариші молодші брати, міністри оборони всіх ваших країн будуть безпосередньо підпорядковуватися Міністру оборони СРСР, Маршалу Радянського Союзу Жукову, начальники штабів ваших армій стануть підлеглими начальника Генерального штабу Збройних сил СРСР Маршала Радянського Союзу Соколовського.

Не можуть міністри суверенної країни підкорятися міністру іншої країни.

Але Хрущов пішов навіть далі. Він вирішив: нехай головнокомандувач об’єднаних збройних сил країн — учасниць Варшавського договору буде першим заступником Міністра оборони СРСР, хай начальник об’єднаного штабу буде першим заступником начальника Генерального штабу Збройних сил СРСР.

Тобто міністри формально незалежних держав не будуть безпосередньо підпорядковуватися нашому міністрові. Ні! Ваші міністри будуть підпорядковані заступнику нашого міністра. Начальники ваших найголовніших штабів будуть підпорядковані безпосередньо не нашому начальникові Генерального штабу, а всього лише його заступнику.

Хрущову залишалося тільки вибрати кандидата на пост головнокомандувача об’єднаних збройних сил країн — учасниць Варшавського договору.

Вибір напрошувався простий і єдиний.

Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв судив Маршала Радянського Союзу Берію. Молодець!

Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв був командувачем фронту «східних» під час навчань на Тоцькому полігоні. Знову ж таки — молодець!

От йому і командувати нашими братами.

Конєва було повернено з Прикарпатського військового округу та призначено першим заступником Міністра оборони СРСР, Головнокомандувачем об’єднаних збройних сил країн — учасниць Варшавського договору.

Ситуація склалася така.

Міністр національної оборони Польщі — Маршал Радянського Союзу Рокосовський. Він підпорядковується першому заступнику Міністра оборони СРСР Маршалу Радянського Союзу Конєву. А перший заступник Міністра оборони СРСР Маршал Радянського Союзу Конєв підпорядковується Міністру оборони СРСР, Маршалу Радянського Союзу Жукову.

Ось таке військове братерство. Об’єднані збройні сили — це майже те саме, що і 1-й корпус Фінляндської Демократичної Республіки. Там за командиром наглядав політкомісар із майже фінським прізвищем Єгоров. А бойові дії планував комбриг Червоної Армії з прізвищем, яке за своїм звучанням нагадувало фінські імена, — Романов.