Її ім’я було Татьяна

1

Отже, у жовтні 1952 року товариша Сталіна було тихо, без зайвого галасу, знято з головної посади. Але не так легко було позбавити його всієї повноти влади. Сталін відповів серією потужних ударів. Наступний найстрашніший удар мав повалити і змести з політичного горизонту все вище керівництво Радянського Союзу.

Але товариш Сталін якось раптово захворів і тут-таки помер, оплакуваний удовами, сиротами й соратниками з вищого партійного керівництва.

Сталінська спадщина виявилася дуже тяжкою. Я би сказав непідйомною.

Деякі проблеми Сталін зумів пов’язати.

Під час війни й відразу після неї в Радянському Союзі стрімко зріс рівень злочинності загалом, бандитизму зокрема. У країні — брак усього: від картоплі — до хліба, зате зброї в лісах вистачає. Збирай ватагу, виходь на велику дорогу.

Бандитизм у Ростові, Одесі, Львові, Харкові та інших містах вдалося придушити, застосовуючи крайні заходи. Армійські офіцери, переодягнувшись у цивільний одяг, ночами вдавали із себе запізнілих перехожих на підпитку, а в разі зустрічі з грабіжниками стріляли в лоб без попередження. Це практикували не тільки в Одесі, нібито за наказом Жукова, а й у всіх великих містах за наказом Сталіна.

Хоча були проблеми й значно складніші.

Під час війни на окупованих територіях Радянського Союзу палала громадянська війна. Вона охопила Білорусь, Україну, Крим, Північний Кавказ, Калмицькі степи, Смоленську, Псковську, Брянську області. Утихомирювати довелося цілі народи, виганяючи їх із рідної землі в Казахстан і Сибір.

Німеччину розгромили, проте партизанська війна проти визволителів тривала в Литві, Естонії, Латвії, Україні, Польщі. Сталіну довелося проводити грандіозні каральні операції, щоб упоратися із цією проблемою.

На війні загинули мільйони. Кожному мільйону загиблих відповідало чимале число калік — глухих і сліпих, безруких і безногих, обпалених і спотворених. У перші повоєнні роки приміські електрички, вокзали, майдани, ринки, кладовища, міські парки Радянського Союзу були переповнені жебраками-інвалідами. Країна не могла їх забезпечити ні житлом, ні продовольством, одягом, грошима чи медичною допомогою. Усі вони — брудні, вошиві, гниляві, опущені й завжди п’яні. Одягнені в пошарпану військову форму, на головах пілотки, офіцерські кашкети з поламаними козирками, шоломи танкові й льотні, безкозирки з давно стертими назвами бойових кораблів. На грудях — пошкрябані ордени, на яких потріскалася емаль, понівечені медалі із заяложеними стрічками. Вони співали пісні про бої та битви:

Вони розповідали страшні історії про війну. Вони випрошували милостиню, яку одразу пропивали. Уживали денатурат, політуру й подібні продукти хімічної промисловості.

Своїм мерзенним виглядом вони псували свято народові-переможцю.

Що робити з ними?

У товариша Сталіна були радикальні рішення для будь-яких проблем. Із цією напастю теж удалося впоратися. Країну від інвалідів очистили досить швидко.

Але не скрізь справи вирішувалися так гладко, як у питанні із беззахисними інвалідами. Деякі проблеми вдалося врозв’язати лише частково.

Під час війни до німецького полону потрапили мільйони радянських солдатів і офіцерів. Чимало хто загинуло. Але ті, що вижили, не поспішали повертатися на свою улюблену Батьківщину.

Крім цього, німці вивезли близько п’яти мільйонів громадян Радянського Союзу для роботи на німецьких підприємствах. Війна завершилася, проте ці громадяни зовсім не бажали їхати додому.

Їх довелося повертати брехнею та силою. Повернули не всіх. Найбільш проворні ухилилися від зустрічі з Батьківщиною, яка звільнила Європу від «коричневої чуми». Та й у тих, кого примусово повернули, патріотизму не додалося.

У ті часи жартували, що Сталін на війні зробив лише дві помилки.

Перша: показав Івану Європу.

Друга: показав Івана Європі.

Мільйони радянських солдатів побували в Німеччині й Австрії, Польщі та Чехословаччині, Болгарії, Югославії, Фінляндії, Угорщині й Румунії, навіть у Норвегії та Данії. І скрізь люди жили якось не так, як у нас. У найбідніших селах розореної війною Європи все-таки було краще, ніж у наших колгоспах.

Радянські солдати й офіцери, повертаючись з війни, плекали надію, що ось зараз щось почне змінюватися. Найбільше сподівались, що розпустять колгоспи. Але їх не розпускали. Тому краще не ставало.

Головна проблема та сама: країну нічим годувати.

2

Свого часу в нашій пресі з’явилося зізнання Чьорчілля[2], нібито під час зустрічей на вищому рівні й сам Чьорчілль, і всі інші підводилися, коли заходив Сталін, і стояли нібито струнко.

Ваш покірний слуга теж став жертвою нашої рідної пропаганди. Цю дурість я теж повторив у своїх книгах. Але перевірив джерела і переконався: Чьорчілль такого не говорив і не писав. Беру свої слова назад. За допущену дурість прошу вибачити.

У тому ж фальшивому, нашою пропагандою сфабрикованому тексті звучала ще одна похвала Сталіну: він, мовляв, прийняв Росію із сохою, а залишив з атомною бомбою.

Ось на цю ахінею я не клюнув, цю дурість не повторив.

Тому що життя радянських колгоспів спостерігав з досить близької відстані. Дід мій, Василь Андрійович Резунов, усе життя прогарував ковалем у колгоспі імені Шевченка Солонянського району Дніпропетровської області. Хутір Садовий, куди я інколи приїжджав до свого діда й бабусі, знав і людоїдство після колективізації, і людоїдство повоєнне.

Розповіді чоловіків були напрочуд одноманітні. А старі жінки не розповідали нічого. Вони тільки плакали, коли заходила розмова про часи «великого перелому», тобто колективізації, і часи «великої перемоги над фашизмом».

Сумні розповіді під захід сонця сп’янілих мужиків про колективізацію та її результати до справи не пришиєш. Тому звернімося до джерел офіційних.

Це сказав перший секретар ЦК КП Молдови товариш З. Т. Сердюк.

Не розвалився б Радянський Союз, стенограма назавжди залишилася б таємною. Читати її в ті часи дозволено було лише партійним вождям рангом не нижче від секретаря обкому, тобто голови облдержадміністрації, якщо користуватися сучасними поняттями. Але навіть цим діячам дозволяли читати не те, що було сказано на пленумі. Для них створювали інший варіант історії, приглушений і припудрений. Та сама фраза для діячів рангом нижче виглядала інакше:

Однак усю нашу історію не перепишеш, тому в ній іноді через недогляд з’являлися шматочки правди:

Це слова Першого секретаря ЦК КП Радянського Союзу товариша Микити Сергійовича Хрущова.

1946 року Хрущов був господарем України. Йому краще знати. Але якщо комусь цікаво, то документальних свідчень стосовно цього питання можна знайти достатньо й без особливих зусиль.

Народ те саме висловлював коротше і простіше:

3

Але чому голод?

А тому, що заради так званої індустріалізації на початку 1930-х років було пограбоване село, найпрацьовитіших і найдіяльніших селян оголосили куркулями та знищили як клас. Усіх інших терором і голодом загнали в колгоспи для того, щоб хліб, картоплю й сало відбирати не в кожного індивідуально, а в безликих безвідповідальних колективів. У натовпу.

Праця селянина — творчість. Проте в колгоспах люди не мали жодних стимулів працювати творчо.

Якщо держава вигрібає усе з колгоспних комор, то навіщо гарувати?

У колгоспах грошей не платили. Навіщо платити? Адже це загальне колективне господарство. Чоловік у сім’ї не платить грошей дружині за те, що вона підлогу вимила. Дружина не платить чоловікові грошей за те, що він дров нарубав. Так було влаштовано, і колгосп — без грошей. У колгоспі зараховували кількість відпрацьованих днів. Це називали трудоднем. День відбув, тобі бригадир у відомості паличку намалює — день зараховано.

Хто працює ударно, тому за один день бригадир міг дві палички у відомість уписати, своєму другу-товаришеві по чарці — три, своїй ненаглядній — хоч п’ять паличок. Потім у кінці сезону йде розрахунок. Після виконання поставок державі в колгоспі залишилося стільки картоплі, стільки капусти і стільки моркви. Щось відкладали на насіння, а решту ділили. У колгоспі ось стільки людей. Усього за сезон на всіх зараховано стільки-то трудоднів. Ділимо запаси на загальну кількість зарахованих паличок. Отримуємо, що один трудодень — це стільки-от картоплі, стільки-от капусти чи буряка. Після того роздаємо кожному, залежно від його заслуг.

Однак колгоспи для того й створювали, щоб держава вигрібала з колгоспних комор стільки, скільки їй потрібно. І вона вигрібала відповідно до своїх потреб і планів. Тому до кінця сезону зароблені палички могли взагалі нічого не означати.

Народ наш не дурний. Він давно знав просту мудрість: хто добре везе, того і вантажать. Так навіщо мужикам дбати про результати своєї праці? Навіщо добре працювати, якщо за це тобі збільшать план поставок державі?

Сенсу працювати не було. Жодного. А добре працювати й поготів. Стимули знищено. Тому село гнало самогон і спивалося. Столітня трудова мораль села стрімко руйнувалася і розмивалася.

Народ колгоспну систему оцінив влучно і відразу:

Сам Хрущов був змушений визнати, що справа йшла саме так. 1945 року він відвідав свою рідну Калинівку. Ось його розповідь. Зрозуміло, не для друку, а в тісному колі, на червневому пленумі ЦК 1957 року.

Хрущов і корови

У цьому самому виступі на пленумі ЦК в червні 1957 року Хрущов визнав:

Член Президії ЦК КПРС товариш Мікоян:

Отже, Чьорчілль не заявляв і не писав, що Сталін прийняв Росію із сохою, а залишив з атомною бомбою. А якби й бовкнув таку дурість, то формулу цю слід було б уточнити: з тією таки ж сохою і залишив.

4

Росія, яку ми втратили, сяк-так хліб вивозила, а Радянський Союз себе прогодувати не міг. Це одне з головних досягнень соціалістичного способу виробництва й особисто товаришів Троцького, Свердлова, Леніна, Сталіна, Хрущова та інших із цієї братії.

На катастрофічні наслідки злочинної антиселянської, тобто антинародної, політики колективізації наклалися настільки ж катастрофічні наслідки війни. З війни не повернулися мільйони працівників. Але й ті, що залишилися живими, зовсім не поспішали до рідних колгоспів. Робочі руки потрібні скрізь, демобілізовані солдати йшли на відновлення шахт Донбасу та металургійних комбінатів Дніпропетровська, на розчищення руїн Сталінграда та Києва, Воронежа і Новоросійська. Люди йшли на лісоповал і будівництво нових заводів на Уралі й у Сибіру, на Метробуд у Москві та Ленінграді.

Куди завгодно, тільки не до колгоспу.

Хрущов на полі

Тому в Радянському Союзі після закінчення Другої світової війни й припинення поставок продовольства із США закономірно й неминуче настав голод.

Про це вожді були змушені іноді побіжно згадувати під час своїх виступів.

Виступає заступник Голови Ради Міністрів СРСР, майбутній глава уряду СРСР, колишній і майбутній член Політбюро О. М. Косигін, розповідає про перші повоєнні роки:

На цьому самому пленумі виступає посол Радянського Союзу в КНДР товариш О. М. Пузанов і повідомляє, що в жовтні 1952 року на XIX з’їзді КПРС було оголошено: «Зернова проблема розв’язана успішно, остаточно й безповоротно». Товариш Пузанов продовжує:

Колишній перший секретар ЦК КП Карело-Фінської РСР, а після того, як усе населення республіки втекло до Фінляндії, — перший секретар Карельського обкому товариш Л. І. Лубенников додає:

Тобто під керівництвом нашого любого Микити Сергійовича піднімемо сільське господарство! Скоро буде вистачати навіть картоплі, капусти й огірків! Щоправда, нині, за чотири місяці до 40-річчя Великої жовтневої соціалістичної революції, картоплі в країні не вистачає.

Перший секретар Ставропольського крайкому КПРС товариш І. К. Лебєдєв зазначив:

Вожді у своєму колі відверто визнавали, що російське село під їх мудрим керівництвом вимирало.

А з ним разом — і Росія.

Дорікають: пишеш історію, та тільки стиль у тебе цеє, не науковий.

Згоден. Не виправдовуюся.

Я не історик, себе до них не зараховую. Просто намагаюся розібратися з деякими незрозумілими моментами нашого недавнього минулого. І якщо вдається розкопати щось таке, що може становити інтерес для народних мас, публікую.

Наша історія надзвичайно цікава.

Але знаходяться люди, які цю приголомшливо цікаву історію пишуть надзвичайно нудно. І цим пишаються. І цим мені очі колять.

Я вважаю, що народ має свою історію знати. Принаймні нею цікавитися. То нехай же хтось мені пояснить, навіщо її, моторошну, дику, жахливу, дивовижну, сліпучу, іскристу, робити сірою і нудною?

Слід писати так, щоб не згас інтерес народу до своєї історії. До нашої історії. Я намагаюся писати так, щоб було ясно і зрозуміло. Не завжди вдається, але стараюся. Я ще й не так написав би, шкода, що краще не вмію.