Її ім’я було Татьяна

1

128-й Гумбіненський стрілецький корпус 28-ї армії Білоруського військового округу було піднято по бойовій тривозі на світанку 13 липня 1954 року о 5 годині 41 хвилині.

У цитадель Брестської фортеці викликали командирів і начальників штабів двох дивізій, однієї бригади й усіх шістнадцяти полків, як тих, що безпосередньо підпорядковування командиру корпусу, так і тих, що входили до складу дивізій.

У ті роки фортеця служила місцем розквартирування командного пункту та штабу стрілецького корпусу вузла зв’язку, бойових і забезпечувальних частин та підрозділів, корпусних і дивізійних складів, шпиталю, ремонтної бази, гауптвахти, сховищ бойової техніки.

Під час минулої війни оборона Брестської фортеці могла б стати прикладом, взірцем і символом непохитного героїзму та мужності. Замість цього фортеця стала місцем, де трагічні наслідки злочинів влади вивилися з разючою яскравістю.

Після закінчення війни не минуло й десяти років, сором так званої оборони Брестської фортеці ще не розвіявся. Тому про те, що тут сталося влітку 1941 року, не годилося згадувати. Час пересмикнути карту ще не прийшов. Ніхто в той час не додумався жахливу ганьбу йменувати героїчним подвигом. Нікому на думку не спадало споруджувати тут монументи, запалювати вічний вогонь, відкривати музей, вести натовпи молодих захоплених патріотів.

1954 року фортеця була просто величезним стаціонарним військовим табором, на кшталт римського, ущерть заповненого військами, бойовою технікою, боєприпасами та іншими запасами, необхідними для ведення рішучих наступальних операцій.

Військами та зброєю тут було забито сотні казематів цитаделі й два кільця фортів, що оперізували центральну час-тину надпотужного фортифікаційного ансамблю. Штаб корпусу — у кільцевій казармі на центральному острові. Поруч з командирським кабінетом — коридор із цегляними склепіннями, що звивається безліччю зламів, як у замках пруських хрестоносців.

Двері командирського кабінету відчинилися. Перший заступник гаркнув: «Товариші офіцери!».

Підхопилися генерали, полковники, підполковники.

Командир корпусу генерал-лейтенант Володимир Пилипович Чиж грюкнув дверима. Уже тільки це нічого доброго не віщувало.

Зняв генерал кашкета — голова чомусь наголо обстрижена, одеколоном пахне. Десь здивувалися б. Але в 128-му стрілецькому корпусі вже давно нічому не дивувалися. Окинув командир корпусу похмурим поглядом тих, кого йому в разі війни належало вести у бої та битви, гаркнув, як ротний старшина: «В колону по три... СТАВАЙ!».

Давненько генералам, полковникам і підполковникам таких команд виконувати не доводилося. Вишикувалися швидко. Стрімке, чітке виконання таких команд кожному ще в юності назавжди у свідомість убито. Вийшло щось на зразок повнокровної танкової роти — 49 осіб: заступники командира корпусу, начальники артилерії, штабу корпусу, тилу, за ними — командири двох дивізій і однієї бригади з начальниками своїх штабів, далі — командири полків, ще далі — начальники полкових штабів.

— Ліво-РУЧ!

Повернулася рота, загримавши підборами, перетворившись з колони по три на три розгорнуті лави.

— Перший ряд — п’ять кроків уперед!.. Кроком... РУШ! Кру-ГОМ! На стільці СІДАЙ!

Відчинились інші двері — і, карбуючи крок, дзвінко ввійшов комендантський взвод. Усі в білих халатах, явно в госпіталі позичених. До комендантського взводу солдатиків відомо яких добирають. Усі красені молоді, велетні завзяті, усі рівні як один. У лівій руці кожного — чисте простирадло. У правій — чорний циліндр об’ємом з пляшку «Столичної» — долоня ледве охоплює. На хвостах циліндрів — довгі шнури.

— Стригти наголо. Під Котовського.

Чорні циліндри виявилися електричними машинками, про які давно чутки ходили, але на власні очі це диво електротехніки поки ще ніхто не бачив.

Усе в командира корпусу підготовлене заздалегідь: табуреток досить на один ряд, кабелі прокладено так, що всі машинки одночасно струмом забезпечені. Заграли, загули диво-машинки, посипалися смоляні кучері на цегляну підлогу. Солдатик на те спеціально поставлений — віником чорне, біле, руде волосся з підлоги мете; ще один з флаконом «Шипру» по рядах бігає, грушу гумову накачує, стрижених полководців шипучим напором освіжає.

Стрижка солдатів у польових умовах механічною машинкою

Якщо зачіску робити, потрібен час. Треба клієнту дзеркало піднести: «Огляньте себе, бачки прямо чи кутиком зробимо?».

А якщо стригти наголо, як баранів, то часу багато не потрібно.

Постає запитання: а навіщо?

Начебто не завошивів ще 128-й стрілецький корпус. Але запитань тут ставити не заведено. Наказали — значить, треба.

Обстригли всіх. Навіть дуже швидко. Оглянув генерал-лейтенант Володимир Пилипович Чиж воїнство своє і, мабуть, задоволений лишився. У всякому разі, не матюкався, табуреток не ламав. У генерал-лейтенанта В. П. Чижа приказка була: «Чижик — пташка маленька, але топче добре».

— Значить так, товариші командири, у всі підрозділи і частини машинок доставлено вдосталь, кому електричні, кому звичайні — з ручним приводом. Повертайтеся до своїх частин, стрижіть усіх. Починайте із заступників і штабів. Стригти всіх до одного. Вуса та бороди голити. Кожен із вас персонально відповідає за кожного свого підлеглого. Про готовність доповідати мені особисто. Запитання є? Запитань немає. Роз-з-зійдись!

2

Щоб збагнути суть того, що відбувається, нам конче необхідно усвідомити, що ж являв собою радянський стрілецький корпус першої половини 1950-х років.

Якщо зануримось глибше, то ухилимося від нашого захопливого оповідання.

Тому стислі відомості про структуру й озброєння повоєнних стрілецьких корпусів я виніс у додаток. Зараз тільки мушу доповісти, що 128-й Гумбіненський стрілецький, як і будь-який подібний, корпус, стрілецьким був хіба що за назвою. Це як перочинний ножик. Свого часу люди писали гусячими перами. Перо, як і олівці, треба було часто гострити. Для того й було вигадано складні перочинні ножики. Потім перейшли на сталеві пера, далі — на кулькові ручки, натомість гусячими перами писати перестали, а складні ножики залишилися для інших потреб.

Так і тут: корпус називався стрілецьким, тобто піхотним, але ніякої піхоти в ньому вже не було, жодної роти.

Створений на завершальному етапі війни (21 квітня 1944 року) 128-й стрілецький корпус пройшов славний бойовий шлях через Польщу, Східну Пруссію на Берлін і далі на Прагу. На війні 128-м стрілецьким корпусом командував генерал-майор П. Ф. Батицький — той самий, який 1953 року власноруч подарував вічний спокій Маршалу Радянського Союзу Берії.

Після війни Батицький пішов на підвищення, а 128-й стрілецький корпус було перекинуто у Брест.

Структура корпусу, як і структура всіх інших корпусів Радянської Армії, постійно вдосконалювалася, бойові можливості стрімко зростали.

Улітку 1954-го у складі 128-го стрілецького корпусу було не три, як зазвичай, а тільки дві дивізії:

12-та гвардійська Мозирська Червонопрапорна ордена Суворова механізована;

50-та гвардійська Сталінська двічі Червонопрапорна орденів Суворова і Кутузова стрілецька.

1957 року всі механізовані дивізії Радянської Армії перетворять на танкові, а стрілецькі — на мотострілецькі. 1954 року вони вже, по суті, такими і були, просто їм ще не встигли змінити назви.

Отже, якщо звертати увагу на суть, а не на назви, які вводять в оману, то в складі 128-го стрілецького корпусу впродовж весни 1954 року були дві гвардійські дивізії: танкова і мотострілецька, яка теж танками була рясно наповнена.

Крім цього, до складу корпусу входили:

47-ма гарматна артилерійська бригада (54 130-мм гармати М-46 і 36 152-мм гаубиць-гармат МЛ-20);

важкий танко-самохідний полк (53 ІС-3, 24 ІСУ-152);

гвардійський мінометний полк реактивної артилерії (54 БМ-24);

окремі батальйони і дивізіони:

розвідувальний (ПТ-76 і БТР-40),

протитанковий (100-мм гармати БС-3),

зенітний (57-мм зенітні гармати С-60),

зв’язку, саперний,

понтонно-мостовий,

автотранспортний,

ремонтний,

медико-санітарний,

хімічного захисту.

Разом у корпусі одна бригада і шістнадцять полків, як тих, що входять до складу дивізій, так і безпосередньо підпорядкованих командиру корпусу. Зокрема:

два важкі танко-самохідні,

два танкові,

три механізовані (мотопіхота на бронетранспортерах із танками й самохідно-артилерійськими установками),

три мотострілецькі (мотопіхота на автомашинах із самохідно-артилерійськими установками),

шість артилерійських, зенітно-артилерійських і мінометних.

Озброєння корпусу (дводивізійного складу): важких танків ІС-3 – 106,

важких самохідно-артилерійських установок ІСУ-152 – 48,

новітніх середніх танків Т-54 – 187,

середніх танків Т-34–85 – 94,

самохідно-артилерійських установок СУ-100 – 21,

самохідно-артилерійських установок СУ-76 – 21, плавучих танків ПТ-76 – 48.

Крім зазначеного, 406 бронетранспортерів, 115 броньованих артилерійських тягачів АТ-П, сотні гармат і мінометів, тисячі автомашин і неброньованих тягачів АТ-С і АТ-Т, десятки тисяч солдатів й офіцерів.

Стрілецькі корпуси першої половини 1950-х років були потужними високомобільними загальновійськовими з’єднаннями, основу яких становили танкові й артилерійські частини.

Загалом у 128-му стрілецькому корпусі було 88 батальйонів і дивізіонів: танкових, артилерійських, розвідувальних, саперних, зв’язку, автотранспортних та ін. І тільки 18 із цих батальйонів були мотострілецькими, а стрілецьких не було зовсім.

За своєю ударною та вогневою міццю стрілецький корпус, навіть той, у якому було не три, а тільки дві дивізії, значно переважав будь-яку танкову армію часів війни.

128-й стрілецький корпус був таким, як усі, — не кращим і не гіршим.

Дива почалися наприкінці 1953 року.

3

Раніше у складі 128-го стрілецького корпусу було, як і належить, три дивізії.

У грудні 1953 року наказом першого заступника Міністра оборони Маршала Радянського Союзу Жукова зі складу 128-го стрілецького корпусу було виведено 55-шу гвардійську Іркутсько-Пінську ордена Леніна тричі Червонопрапорну ордена Суворова стрілецьку дивізію ім. Верховної Ради РРФСР.

Зате вже дві залишені дивізії, а також артилерійську бригаду полки і батальйони, безпосередньо підпорядковані командиру корпусу, укомплектували повністю, до останньої людини.

Після того осіб кавказької та середньоазіатської національностей, які не володіють мовою міжнаціонального спілкування, замінили на осіб, котрі володіють.

У січні 1954 року надійшов наказ Жукова всьому офіцерському складу негайно відбути відпустки.

Система в нас проста і зрозуміла:

А тут усім у дві зміни: перша — у січні, друга — у лютому. Зрідка кому в березні йти випадало.

Ремствування прокотилося офіцерськими лавами: це що ж таке виходить? Відпочивати-то ми можемо, хоч в Антарктиді. У товаристві пінгвінів. Не звикати. Не про нас ідеться — боєготовність падає! Хто ж таке бачив, щоб командир полку, половина офіцерів штабу, половина батальйонних, ротних, батарейних і взводних командирів одночасно були відсутніми? У другу зміну відпочивати вирушають перший заступник командира, начальник штабу полку, інша половина взводних, ротних і батальйонних командирів. А раптом війна! Бо ж не тільки в нас таке неподобство, а у всіх полках корпусу. І в обох дивізіях командири у відпустках. І їхні заступники. І начальники штабів. Та й самого командира корпусу генерал-лейтенанта Чижа у відпустку вигнали. У мороз. Це куди ж годиться? Чи не шкідництво це?

Голоси дуже пильних швидко приглушили — цить! Це не ваше собаче діло. На верхах знають, що роблять.

4

Короткочасне, на два місяці, зниження, а то й повна втрата боєготовності тут-таки обернулися стрімким її підвищенням. Повернулися всі офіцери з відпусток і ось усі відразу на бойових постах. Без відсутніх.

І стала бойова підготовка такою, як у наказах вимагають, — без послаблень і спрощень.

І комісії в 128-й корпус — одна за одною, одна за одною зі штабу 28-ї армії, зі штабу Білоруського військового округу, Головного управління бойової підготовки, Головного оперативного управління Генерального штабу, Головного артилерійського управління, Головного бронетанкового, знову зі штабу 28-ї армії.

Командир корпусу теж не відстає.

Пташка, як пам’ятаємо, не надто велика, але муштрує добре.

І тривоги за тривогами. Над танкодромами корпусу пил за ніч не розвіювався. Стільки його за день здіймали, що з раннього ранку водіння танків починали в імлі, здіймаючи пил ще вище. Зі стрільбищ гільзи стріляні самоскидами вивозили. На артилерійському полігоні гуркіт безперервний. Тільки десяток батарей відстрілявся, тут же на їхнє місце інший десяток вогняні позиції займає і — вогонь! Вогонь! Вогонь!

У всіх офіцерів корпусу засмага офіцерська вже у травні.

А що це за засмага така особлива — офіцерська?

О! Це коли кисті рук чорно-коричневі, половина лоба, обличчя, шия і вуха — кольору мореного дуба з бронзовим відтінком. А сам весь біленький. Зняв кашкет — по лінії козирка розмітка, як державний кордон: усе, що нижче козирка, — сонцем випалено, а біла смуга по лобі, мов чалма.

Особлива засмага в танкістів. Шолом танковий закриває вуха і шию. Тому в танкіста тільки маска негра на обличчі. А сам він ще білої раси.

5

128-й корпус тим часом новими частинами підсилили.

До складу корпусу ввели окремий механізований полк з особливою експериментальною структурою, найсучаснішою бойовою технікою: важкі танки Т-10, самохідки СУ-122–54, зенітні самохідки ЗСУ-57–2, плавучі гусеничні бронетранспортери БТР-50П. Нечувана міць.

Ще з’явилась якась зовсім уже хитра структура з назвою «частина товариша Боброва». Або просто — «господарство Боброва». Що за частина? Що за господарство?

Розмістили ту частину за високими парканами. Особовий склад вивозили на навчання в ліс. для цього було виділено автотранспортний взвод — 18 ЗІС-151 з тентами. Цих хлопців ніхто не бачив. Їх брезентом задрапували. Не ясно було навіть, яке звання в товариша Боброва, про які обсяги господарства йдеться. Якщо лейтенант, то можна припустити, скільки в нього підлеглих. А якщо капітан?

Хоча вісімнадцять вантажівок під особовий склад на інші обсяги господарства вказували.

З’ясувалося потім, що частина ця — замурзані ремонтники.

Тільки чому ремонтників за парканом тримають? Чому нікому не показують? І чому від тих ремонтників жодна техніка з ремонту не виходить, і чому жодна у ремонт не надходить?

А все тому, дорогі товариші, що були ті ремонтники не зовсім звичайними. До складу 128-го стрілецького корпусу ввели 3-й дивізіон 233-ї Свірської ордена Богдана Хмельницького інженерної бригади РВГК, тобто резерву Верховного головнокомандувача.

А інженерною та бригада була не за суттю, а тільки за назвою. На озброєнні бригади знаходилися носії 8А11.

Отримавши у своє підпорядкування «ремонтників», командир корпусу тепер міг сам завдавати ядерних ударів, розчищаючи шлях своїм танкам з гордим ім’ям «Йосип Сталін».

Бойова підготовка тим часом тривала не на межі людських можливостей. Цих меж не існує. Не бійтеся перегнути палицю. Людина здатна на все.

Бойова підготовка йшла на межі можливостей техніки. Танк — це не людина, адже він залізний. Йому, на відміну від людини, турбота і ласка потрібні. Йому технічне обслуговування необхідне. Якби не це, то ганяли б танки, бронетранспортери, броньовані артилерійські тягачі, не зупиняючись.

У такому темпі пройшов квітень. І травень. І червень.

Ось і підкрався липень. А бойова підготовка — ще в тому самому шаленому темпі.

13 липня корпус підняли по тривозі. І відчув корпус відмінність. Раз на тиждень піднімали його. А то й двічі. Але то були тривоги звичайні, а тут — бойова!

Викликали командирів і начальників штабів до полків включно, до цитаделі Брестської фортеці й постригли наголо. А вже вони розпорядились обстригти всіх своїх підлеглих. Якщо враховувати частини підсилення: експериментальний полк, «господарство Боброва» та інші тимчасово включені до складу корпусу менші частини, то разом — 36 тисяч бійців. Усіх — під Котовського.

І на завантаження.

6

Тепер прикиньмо.

Лише в одному експериментальному мотострілецькому полку 128-го стрілецького корпусу самих тільки важких танків Т-10 – 30 одиниць. Це півтори тисячі тонн бойової ваги. Це залізничний ешелон.

Крім цього, у складі корпусу 106 важких танків ІС-3. Ще три ешелони.

48 важких самохідок ІСУ-152. Ще два.

А потім сотні танків і самохідок: Т-54, СУ-122–54, Т-34–85, СУ-100, СУ-76, ПТ-76.

І зенітні самохідні установки ЗСУ-37 і ЗСУ-57–2.

І бронетранспортерів сила-силенна. Знову ж таки — сотнями.

Артилерійських тягачів видимо-невидимо. Лише в артилерійській бригаді важких артилерійських тягачів 120 штук.

Ви уявляєте тягач АТ-Т? Важить 20 тонн. Створений на вузлах і агрегатах танка Т-54. Стоїть на ньому той-таки танковий дизелюга фантастичної потужності. Тягне АТ-Т 130-мм гармату або 152-мм гаубицю-гармату. А в тій і в іншій по 8 тонн ваги. У похідному положенні габарит гармати-гаубиці 8 метрів, а 130-мм гармати — всі 12. Ось і рахуйте, скільки потрібно вагонів на перекидання одного стрілецького корпусу.

У корпусі цьому, як і у всіх інших, 54 бойові машини реактивної артилерії БМ-24, та ще в кожній дивізії по 18 БМ-14.

І сотні стволів гармат, гаубиць, гаубиць-гармат, мінометів.

14509 автомашин.

І три з гаком десятки тисяч стрижених гвардійців із засмагою від брів до стоячого комірця.

Ешелони на завантаження подавали так, що буфера дзвеніли. Десять ешелонів, двадцять, тридцять... Ще і ще.

Гнали ті ешелони під зелене світло. Без зупинок. Проносилися вони зі свистом, гиком і перестуком повз станції та полустанки. Лякаючи нечуваною міццю тіток і дівок: чи не війна це?

У ті роки на невеликих станціях і полустанках процвітав малий бізнес. Варили добрі тітки картоплю, м’яли її з салом і цибулею, квасили огірки, виносили продукти своєї праці до проходу поїздів. Іноді в них же тихцем можна було купити пляшку мутного саморобного напою. Шкода тільки, військові ешелони повз них неслися. І гриміли пісні з теплушок:

Шлях із Бреста через Пінськ, Гомель, Брянськ, Орел, Липецьк, Пензу, Куйбишев до Південно-Уральського військового округу.

На Тоцький полігон.