Її ім’я було Татьяна

1

Але для чого Жукову треба було звільняти Західну Європу?

Для самооборони.

Для того, щоб зберегти Радянський Союз, який не міг довго існувати поряд із нормальними країнами.

Не могла планова, тобто керована бюрократами, економіка нашої країни змагатися з вільною економічною діяльністю сотень мільйонів вільних громадян.

Саме так на вулицях радянських міст не могли довго існувати візники після того, як 1946 року Горьковський автомобільний завод почав серійний випуск автомобілів «Победа» з клітинками вздовж бортів. Візники мали або спотворювати й ламати всі таксі, чим вони захопливо займалися вночі, або поступитися місцем таксистам.

Керована бюрократами радянська економіка перебувала в становищі візника, який женеться за «Победою».

«Наздогнати і перегнати!» — закликав товариш Ленін.

«Наздогнати і перегнати!» — вимагав товариш Сталін.

«Наздогнати і перегнати!» — заходився в істериці Хрущов.

Але соціалістична економіка за жодних умов не здатна перевершити економіку вільного світу.

Просто тому, що бюрократові нововведення ні до чого.

Просто тому, що бюрократ орудує не своїми, а чужими грошима.

Просто тому, що за розтрату народних грошей з нього ніхто не спитає.

Тому бюрократ здатен на будь-які шалені витівки, наприклад, перекрити Волгу безглуздими греблями в районі Горького та Куйбишева, Саратова і Сталінграда, затопивши родючі заплави, перекривши шлях осетрам, які тут жили мільйони років.

Бюрократ здатний сплюндрувати греблями Дніпро, перетворивши велику ріку на стояче болото, переповнене нечистотами, зокрема й радіоактивними.

Бюрократ здатний створити Міністерство меліорації, яке буде осушувати поверхневі болота, від чого пересохнуть струмки й річки, які живлять Дон і Кубань, ту саму Волгу з тим-таки Дніпром.

Бюрократ здатен черпати воду з річок Середньої Азії такими обсягами, що порушиться баланс між надходженням води в Аральське море та її випаровуванням. І Арал пересохне, дно його перетвориться на солону пустелю. Вітри рознесуть сіль на сотні й тисячі кілометрів, убиваючи все живе в ближніх і дальніх околицях.

Бюрократ здатний організувати зимові олімпійські ігри у субтропічному кліматі, витративши шалені кошти.

І все йому як з гуски вода. Його ніхто не контролює, крім іншого бюрократа. Тому соціалістична держава ніколи не зможе ні наздогнати, ні, тим більше, перегнати країну з нормальною економікою.

Економічна система, за якої люди вкладають у справу свої, а не чужі гроші, завжди буде перевершувати економіку соціалізму. Соціалізм, який існує поруч із нормальними країнами, має або нав’язати всім сусідам такий самий злочинний і безглуздий шлях розвитку, або загинути, не витримавши економічної конкуренції.

Саме так неандертальці в осяжній історичній перспективі (хоча й не було тоді ще історії) не могли довго співіснувати поруч з іншим, розвиненішим та успішнішим видом людиноподібних.

Наша рідна влада маула із захватом таємно та відверто шкодити капіталістам, в перспективі всіх їх винищити. Інакше...

2

Люта гризня на кремлівських вершинах тривала не тільки за саму владу, а й за те, як тією владою розпорядитися.

Був би біля керма Лев Давидович Троцький, то повів би нас одним шляхом. А Микола Іванович Бухарін — до тієї самої прірви, однак іншою дорогою. У Зінов’єва були свої погляди на вибір способу національного самогубства, у Рикова — свої.

І в товариша Сталіна були погляди на те, який шлях обрати для країни і всього прогресивного людства.

Однак 1953 року Сталіна не стало. Перед тими, хто прийшов йому на зміну, вічне запитання: що робити?

1917 року країна обрала свій особливий шлях. Не такий, як у всіх. Ми цим пишалися — піонери ж! Ми йдемо незвіданим шляхом! Прокладаємо дорогу людству.

От тільки чомусь ніхто добровільно нашим шляхом іти не бажав. Мільйони пролетарів у всьому світі не поспішали наслідувати наш приклад, ланцюгів рабства не рвали, своїх буржуїв не скидали, до нас на щасливе життя натовпом не перебігали.

Ми і за Леніна, і за Сталіна, і після них багатьох тягли за собою, надриваючись: естонців і латишів, литовців і поляків, чехів, болгар й угорців, східних німців і румунів, жителів Сомалі та Ефіопії. Тягли то силою, то погрозами, то щедрими подачками, заманювали. Зведемо собі на збиток греблю поперек Нілу — і Єгипет піде нашим шляхом! Подаруємо диктаторам Індонезії цілий флот — і вони до нас долучаться. Розчавимо танками Будапешт і Прагу, бунтівників перестріляємо — і решта радісно піде протоптаним нами шляхом.

Заради справедливості треба доповісти, що й росіяни з українцями та білорусами теж не мали нестримного бажання шлях протоптувати незвіданий. Вони теж пручалися. Та ще як! На незвіданий шлях народи нашої країни вдалося затягти тільки внаслідок кривавої Громадянської війни, у якій Росія втратила більше людей і матеріальних цінностей, ніж у Першій світовій війні втратили всі країни разом, включно із самою Росією.

На незвіданому шляху в пітьмі чигали небезпеки, ледь праворуч ухил — упадемо, пропадемо! Ледь ліворуч ухил — усе одно не встоїш!

Не дарма товариш Сталін так завзято боровся з різноманітними ухилами. Зокрема й право-лівацьким.

Радянський Союз упродовж семи десятків років свого існування перебував у становищі нестійкої рівноваги.

Приклад: після Другої світової війни у складі Радянського Союзу було шістнадцять союзних республік. Карело-Фінська Радянська Соціалістична республіка межувала з Фінляндією. Кордон величезної протяжності. Уся місцевість — дрімуча тайга, озера, кам’янисті порожисті річки, болота. Контролювати цю межу надзвичайно складно. Скориставшись таким щедрим подарунком природи, усе фінське населення помалу ушилося до Фінляндії. 16 липня 1956 року було ухвалено рішення знизити статус Карело-Фінської союзної республіки до автономної республіки, а з назви прибрати слово «фінська». Зменшення кількості союзних республік спричинило зміну Державного герба СРСР.

Були б інші кордони настільки ж зручними для втечі — не дорахувався б Радянський Союз ще багатьох своїх республік. Довелося б частіше змінювати радянський герб.

3

Такий самий процес відбувся у країнах, які стали нашими вимушеними союзниками внаслідок Другої світової війни.

Після війни Корею було розділено на Північну і Південну. Північна Корея взялася за будівництво світлого майбутнього. Південна Корея зберігала нормальну економічну систему. Зрозуміло, що люди, кинувши все, бігли з півночі на південь. Із цим треба було щось робити. Рішень усього тільки два.

Перше — відмовитися від будівництва світлого майбутнього в Північній Кореї. І тоді люди нікуди не втікали б.

Друге — поставити Південну Корею на правильний шлях. Зробити так, щоб вона не була заманливим прикладом для населення північних областей.

Ясна річ, товариш Сталін обрав другий варіант. Північна Корея почала війну проти Південної для того, щоб і їй теж забезпечити щасливе життя.

І Німеччина розділена на дві частини. У Східній Німеччині — будівництво щасливого життя за нашими зразками. Тому з вересня 1950 року до жовтня 1955 року зі Східної Німеччи-ни до Західної втекло 1 мільйон 219 тисяч осіб. Починаючи з весни 1955 року, кількість утікачів щомісячно стала стрімко збільшуватися.

Карело-Фінська радянська соціалістична республіка, Північна Корея, Східна Німеччина зіткнулися з проблемами тому, що існувала можливість утікати не на чужину: фіни переходили до Фінляндії, німці — до Німеччини, корейці — до Кореї.

Усіх інших стримувала та сумна обставина, що йти треба було не просто в невідомість, кинувши все, а ще й на чужину, до чужої країни. Однак, якщо люди не тікали, це ще не свідчить, що вони пристрасно прагнули будувати світле майбутнє.

Тому вожді, які стали до влади у Кремлі після Сталіна, мали вирішувати питання про те, що ж робити? Рішення слід було ухвалювати негайно.

І рішень так само було тільки два.

Або відмовитися від будівництва світлого майбутнього.

Або насильно тягнути за собою все людство для того, щоб приклад інших країн і народів не спокушав наших людей, не змушував їх порівнювати своє щасливе життя із життям пригноблених пролетарів у сусідніх країнах.

На самому верху кремлівського керівництва позиції розділилися на діаметрально протилежні.

Берія і Маленков: «Ми потроху відгрібаємо від ідеї будівництва світлого майбутнього, повертаємося до кола нормальних держав, припиняючи експерименти над власним народом».

Булганін і Хрущов: «Ми продовжуємо шлях до комунізму».

Куди ми прийшли б, якби пішли шляхом Берії та Маленкова, кожен може побачити на прикладі Китаю. Відстала злиденна країна, не відмовляючись від червоного прапора, потроху вирулила на шлях економічної свободи. І перетворилася на економічну, політичну й військову наддержаву. Це саме той шлях, на який після Сталіна намагалися спрямувати Радянський Союз Берія та Маленков.

А куди ми прийшли шляхом Булганіна та Хрущова — кожен може бачити, кинувши погляд довкола себе. Ми прийшли до розпаду Радянського Союзу, вимирання народу.

4

Становище Радянського Союзу протягом усієї його історії часто порівнюють зі становищем сміливця, який без страховки йде по тросу, натягнутому над Ніагарським водоспадом.

З таким порівнянням я категорично не згоден.

Справа в тому, що в линви або троса є два кінці, що закріплені на двох міцних основах. Можна йти вперед, можна повертатися назад. Усе одно кудись прийдеш.

Але!

До комунізму прийти неможливо. Досягти становища, коли кожному на нашій планеті буде всього за потребою, можна. Нещодавно я бачив з берега, як заправляли яхту одного нашого земляка. Літр дизельного палива — один британський фунт. З хвостиком. З довгим хвостиком. Тонна — тисяча фунтів. Знову ж таки — з хвостиком. Сто тонн — більше ста тисяч. Скільки до тієї яхти треба закачати, не знаю. Але водотоннажності в ній — 13 тисяч тонн. Як два крейсери «Аврора» разом узяті. Одна заправка яхти коштує близько мільйона британських фунтів.

Ту яхту треба страхувати, необхідно ремонтувати й фарбувати, утримувати екіпаж і самої яхти, і гелікоптерів, і маленького підводного човника.

А в того земляка — не одна яхта.

Добре, що в нас така багата країна. Нашому народу просто нікуди дівати гроші. Наш народ дякує найкращим своїм представникам, забезпечуючи їм красиве життя. Ми робимо все для того, щоб найкращим людям жилося добре. Однак потреби згаданого громадянина не задоволені. Йому мало.

Пробачте, але що буде, якщо кожен житель планети Земля почне задовольняти свої потреби? Чи можливо задовольнити матеріальні потреби мільярдів людей? Адже ми всією країною не здатні задовольнити потреб навіть одного свого громадянина.

Тому повторюю: побудувати суспільство, у якому матеріальні потреби кожного будуть задоволені, не можна. Комунізм — неможливий. Принципово.

Тому шлях до комунізму — це не чотири чверті шляху по линві, натягнутій, як нерв.

Шлях до комунізму — це сталевий стрижень неймовірної довжини. Сімдесят років ішли, а кінця шляху так і не побачили.

Тому що його немає. Далі — порожнеча. І що далі йшли, то сильніше прогинався й вібрував стрижень. Після сімдесяти років великих перемог і звершень, після нечуваних зусиль і жертв, у Радянському Союзі було введено картки на продовольство.

Радянський Союз семимильними кроками йшов до комунізму. Тобто — в нікуди. А Берія мав рацію. Берія намагався тихо, без надмірного галасу завернути переможний марш країни на шлях розвитку всіх нормальних країн.

Навіщо шукати особливий шлях, якщо є протоптані дороги? Без загибелі та страждань мільйонів. Без голоду й масових розстрілів. Без кривавих експериментів над власним народом можна побудувати цілком пристойне життя. Як у Швейцарії, наприклад.

Чому не йти їхнім шляхом? Чим він поганий? Немає в них нафти. Немає газу. Немає вугілля, нікелю та марганцю. Є тільки економічна свобода громадян.

5

Хрущов знищив Берію. Хрущов мільйонним тиражем випустив сталінський підручник про неминучість Світової революції внаслідок Третьої світової війни. Однак і цим не вдалося розтрощити Маленкова й усіх, хто йшов за ним. Вони продовжували, як заведені, повторювати, щоТретя світова війна призведе до загибелі людства, тому зі шляху Світової революції треба звертати.

І тоді в суперечку втрутився Жуков.

Після смерті Сталіна ситуація виглядала дуже просто.

Якщо країна зверне зі шляху Світової пролетарської революції, збройні сили й виробництво зброї будуть згортатися.

І розгортатимуть, якщо країна з обраного шляху не зверне.

Жуков вирішив не згортати. Тому негайно став пробивати просту ідею: у Третій світовій війні можна перемогти!

Ворог народу Берія пропонував зробити Німеччину нейтральною.

Ми підемо іншим шляхом. Ми зробимо всю Німеччину комуністичною. Проламаємо оборону Західної Німеччини ядерними ударами, увірвемося на її територію, звільнимо. Заразом Францію, Іспанію та Бельгію.

Американцям дамо сигнал: вас не чіпаємо, по наших містах не бийте, а то ми по ваших ударимо, у нас є чим.

Отримавши посаду першого заступника Міністра оборони, Жуков узявся за практичну підготовку Тоцького полігону й військ, які братимуть участь у навчаннях.

Навчання на Тоцькому полігоні Жуков проводив заради того, щоб довести, що, незважаючи на появу ядерної зброї, перемога соціалізму в Західній Європі можлива!

У прийдешній війні ми звільнимо Західну Німеччину так само, як під час минулої війни звільнили Польщу, Румунію, Чехос-ловаччину, Болгарію, Угорщину, Східну Німеччину й інші країни! Увірвемося на танках, установимо щасливе життя — таке, як у нас. Шлях танкам через фронт оборони ворогів проламаємо ядерними вибухами! Головне — Західна Німеччина, після неї — Франція, Іспанія та всі інші країни Європи підуть нашим шляхом.

14 вересня 1954 року Жуков показав усім, хто сумнівався: отак ламаємо оборону в Західній Німеччині, отак уводимо через епіцентр війська й ідемо вперед. Хоч до океану.

Маленков і його прихильники були осоромлені.

14 вересня 1954 року — початок кінця Маленкова.

14 вересня 1954 року — початок нового етапу боротьби Радянського Союзу за визволення пригноблених пролетарів Європи й усього світу від кайданів капіталізму.

14 вересня 1954 року — початок кінця Радянського Союзу.

Експерти Заходу про Радянський Союз знали все.

Вони не розуміли нічого.

Приклад. Сполучені Штати протягом десятиліть витрачали просто фантастичні суми на те, щоб визначити вій-ськовий бюджет Радянського Союзу. На це працювали наукові інститути, скликалися конференції та усілякі симпозіуми, вчені товариші писали статті та книги, захищали дисертації, висували й відстоювали теорії.

Слід мати на увазі, що в 70-х і 80-х роках XX століття мільярд доларів значив набагато більше того, що це означає сьогодні.

Військові витрати Радянського Союзу не давали спокою не тільки американцям. В інших країнах теж намагалися вирішити цю головоломку. Наукові пошуки тут, звісно, не мали американського розмаху. А проте щедрі мільйони в розв’язанні цієї проблеми справно вкладалися.

У жовтні 1982 року в Оксфорді було проведено чергове зібрання мислителів. А я саме видав книгу про Радянську Армію. Книга мала певний успіх, тому мене запросили брати участь у засіданнях. Сиджу, слухаю, позіхаю. Яких тільки методик учені-панове не пропонували, однак обчислити радянські військові витрати нікому не вдавалося. І тоді мені запропонували висловити міркування. Підводжуся: «Громадяни-сери, ось вам газета «Правда». Читайте, тут усе написано. Ніхто нічого не приховує: на військові потреби миролюбний Радянський Союз витрачає 17 мільярдів рублів на рік».

На це мені: «Та не може такого бути!»

Я їм: «А яка різниця?»

Цього вони зрозуміти не могли. Цього вони так ніколи і не зрозуміли.

Їм здавалося, що якщо в Радянського Союзу великий військовий бюджет, значить, у нього потужні Збройні сили, а якщо скромний бюджет, значить, слабкі Збройні сили. Тому вони й силкувалися вирахувати реальний бюджет.

Я їм пояснюю, що Союз Радянських Соціалістичних Республік — держава соціалістична. Це випливає навіть з її назви.

Вони мене не розуміють: «А яка різниця?».

Пояснюю на прикладі.

Припустімо, що правителі Радянського Союзу ухвалили рішення перекинути одну мотострілецьку дивізію з Бреста на китайський кордон. Мотострілецька дивізія того часу — 10815 солдатів й офіцерів, 257 танків, 117 БМП, 194 БТР, 127 БРДМ, 2413 автомашин, ракети тактичні та зенітні, артилерія ствольна й реактивна, міномети і т.п. Якщо в кожен ешелон вантажити по 40 автомашин, то тільки на перевезення автомашин треба близько 60 ешелонів. А шлях і далекий, і довгий. Чверть екватора.

Запитую: «У чому, панове, на вашу думку, тут економічний інтерес видатного полководця, Маршала Радянського Союзу, чотириразового Героя Радянського Союзу (у чотири рази більше, ніж Сталін!), Героя Соціалістичної Праці Леоніда Ілліча Брежнєва, який цим самим Радянським Союзом завідує? Як ви вважаєте: чи хоче він зірвати з Радянської Армії побільше грошей за перевезення, чи трохи менше?».

Це питання загнало експертів у глухий кут.

Залізниці Радянського Союзу належали народу, керував ними Міністр шляхів сполучення Герой Соціалістичної Праці товариш Павловський. А всіма міністрами керував голова Ради Міністрів двічі Герой Соціалістичної Праці, кавалер дев’яти орденів Леніна товариш Тихонов. (Нами правили тільки герої). А над урядом стояла Комуністична партія на чолі з відданим ленінцем — товаришем Брежнєвим.

Припустімо, що радники та референти підказали товаришеві Брежнєву виявити певну стриманість і зажадати з Радянської Армії один рубль за перевезення дивізії.

Якщо так, то главі уряду товаришеві Тихонову за наказом товариша Брежнєва необхідно було з державного бюджету взяти той рубль і дати його Міністерству оборони Маршалу Радянського Союзу, Герою Радянського Союзу, двічі Герою Соціалістичної Праці, кавалерові одинадцяти орденів Леніна товаришеві Устинову. Бо в Міністерства оборони своїх грошей немає, є тільки ті гроші, які дає уряд.

Міністр оборони отримає рубль від уряду, заплатить його Міністру шляхів сполучення товаришеві Павловському, а товариш Павловський поверне рубль уряду у вигляді свого прибутку.

Тепер припустімо, що товариш Брежнєв вирішив на цій справі круто заробити. І підказали, припустімо, референти товаришеві Брежнєву зірвати з Радянської Армії за перевезення дивізії сто мільйонів рублів!

У цьому випадку уряд Радянського Союзу повинен зі своєї кишені дістати сто мільйонів і дати їх Міністерству оборони. Не забудьмо: своїх грошей у Міністерства оборони немає. Є тільки ті, що дає уряд.

Міністр оборони отримає сто мільйонів від уряду, заплатить їх Міністерству шляхів сполучення. Міністр шляхів сполучення радісно доповість про зароблений прибуток і перерахує уряду одразу сто мільйонів!

Питання повторюю: у чому ж різниця між одним рублем і сотнею мільйонів?

Отже, різниці не було жодної.

І не було жодного сенсу давати рубль Міністерству оборони для того, щоб цей рубль повернувся до тієї самої кишені. Тому жодних грошей ніхто нікуди й не перекладав.

Тут експерти підхоплюються з місць:«А скільки ж коштує таке перевезення?».

Я повторюю: «Ніскільки воно не коштує. Роботу виконано, але вартість у грошах визначити неможливо. І жодні рублі в операціях не крутяться. Є наказ уряду Міністерству шляхів сполучення стільки-то вагонів подати туди й перекинути стільки-то людей і вантажів ось туди».

І так у всьому. Армії потрібні ядерні заряди.

Для цього потрібно збагачувати уран.

Для цього потрібно крутити центрифуги.

Для цього потрібно багато електрики. Заради цих зарядів, заради цього урану перекриваємо греблею велику сибірську річку. Укладаємо в тіло греблі мільйони кубів бетону. Запитання: який економічний інтерес уряду — дорого продавати цемент будівельникам чи дешево?

Якщо тонну цементу уряд буде продавати по рублю, тоді треба буде дістати зі своєї кишені відповідну суму й дати її начальнику будівництва. Начальник заплатить державним цементним заводам, а ті повернуть гроші державі.

Якщо тонну цементу продавати по сто рублів, тоді уряд змушений буде дістати зі своєї кишені суму в сто разів більшу, дати її начальнику будівництва, той заплатить державним цементним заводам, а вони повернуть гроші до тієї самої державної кишені.

Тому сперечатися про військовий бюджет соціалістичної держави немає сенсу. Більшість операцій грошового вираження не мали і мати не могли.

Цю фразу мудрі експерти розуміти відмовлялися.

Тоді я пояснював на зрозумілішому прикладі Ось американський батальйон. Він витрачає пальне, запчастини для машин, боєприпаси. Солдатиків треба озброювати, одягати, годувати, лікувати, гроші платити за службу. І зброя, і боєприпаси, і продовольство, і пальне надходять від приватних фірм, ціну визначає ринок: одна фірма готова армійські штани продавати за такою ціною, інша фірма — удвічі дешевше.

Але от вам ситуація: той-таки батальйон увесь тиждень під дощем і мокрим снігом на пронизливому вітрі у бруді й холоді готував оборону в горах Південної Кореї, рив окопи і траншеї, будував бліндажі, забивав кілки, обплутував їх колючим дротом. Увесь тиждень працювали сотні людей, виконали величезний обсяг дуже потрібної роботи. Скільки це коштує?

Це нічого не коштує. Вартість цієї потрібної роботи грошима виразити неможливо, бо результати праці ніхто не купує.

У Радянському Союзі все було організовано саме так. Роботу виконували державні структури для державних структур. Продавець і покупець — це все та сама держава. В одній особі.

Але й цим прикладом експертів пробити не вдавалося.

Тоді — найпростіший. Уявіть, кажу, громадяни-сери, що ваша дружина не працює. Вона господиня в домі. Гроші в сім’ї лише ті, що ви приносите додому. Ви вирішили навчити дружину водити машину. Який ваш економічний інтерес: узяти з неї за кожну годину водіння по одному долару чи по сто?

Та навіть цей приклад в їхні голови втовкмачити не вдалося.

Не тільки американські експерти не розуміли сутності соціалізму. Знаходилися окремі товариші у нас. Такий собі Юрій Володимирович Андропов — генерал армії, Герой Соціалістичної Праці, кавалер чотирьох орденів Леніна, був головою КДБ, потім обійняв посаду Генерального секретаря ЦК КПРС. А з економікою в нас на той час (утім, як і завжди) чомусь було не дуже. І вирішив товариш Андропов з проблемами економіки розібратися. Поставив він запитання дуже мудрим ученим товаришам: «То скільки ж у Радянському Союзі реально коштує тонна сталі?».

Запитання вбивче, запитання на засипку.

Розумна людина таке запитання ставити не стала б. Але товариш Андропов видатними розумовими здібностями не вирізнявся. Тому вирішив з’ясувати.

Зібралася конференція академіків і докторів економічних наук. Сперечалися, лаялися, але вирішення не знайшли.

Бо рішення немає.

Радянському громадянину тонна сталі не потрібна. Він її купувати не буде. Десятки, сотні, тисячі й мільйони тонн сталі державні підприємства за рознарядкою Держплану отримували від державних підприємств. Це та сама ситуація, що і з перекиданням мотострілецької дивізії з точки А в точку Б.

Можна обчислити, скільки треба вагонів і локомотивів, на скільки днів, скільки буде потрібно витратити електроенергії та дизельного пального. Проте вартість перекидання дивізії визначити не можна.

Вартість того, що не продається, того, що перекладається з однієї державної кишені до іншої, визначити неможливо. Можна тільки обчислити матеріальні витрати та витрати людської праці: щоб зварити тонну сталі, треба мати стільки-то руди, витратити стільки-то тонн коксу, стільки-то тонн води, витратити стільки-то електроенергії, стільки-то додати в розплавлену масу інших металів, потрібно використовувати працю такого числа людей такої-то кваліфікації на стільки-то годин.

Економіка соціалізму офіційно називалася витратною економікою. Так у підручниках політекономії й писали.

Вожді, починаючи з Леніна, закликали бюрократів усіх рівнів і рангів бути ощадливими. Товариш Сталін тих, хто не економив, оголошував шкідниками й розстрілював. Товариш Хрущов гнав із високих постів. Товариш Брежнєв на XXVI з’їзді КПРС читав по складах те, що склали референти: «Еко-но-мі-ка має бути еко-ном-ною!».

Зал, стримуючи позіхання, звично плескав у долоні.

Але витратна економіка економною бути не може за своєю сутністю. Вона не може бути економною, коли навіть офіційно вважається витратною.

Витратна економіка — це взагалі не економіка.

Ось чому в економічному змаганні з нормальним людським суспільством соціалізм програє завжди, програє неминуче й закономірно.

Ось чому Радянський Союз був від початку приречений на економічне відставання та поразку.

Ось чому він був не здатний співіснувати поруч із нормальними державами.

Ось чому перед Радянським Союзом, як перед витязем на роздоріжжі, відкривалося три шляхи:

відмовитися від соціалізму та повернутися на нормальний шлях розвитку;

програти економічне змагання й перетворитися на сировинну колонію розвинених країн;

у будь-який спосіб підірвати економіку конкурентів аж до розгрому їхніх армій, захопити їхні території та встановити такі самі порядки, які встановлені у нас.

Відмовлятися від соціалізму наші вожді не бажали. У цьому випадку вони втрачали владу. Залишалося сподіватися тільки на розгром супостата.

Перемога над нормальним людським суспільством, як ми щойно з’ясували, не могла бути економічною, вона могла бути тільки військовою.

Ось чому Радянський Союз збудував більше атомних підводних човнів, ніж усі інші країни світу разом узяті.

Ось чому Радянський Союз збудував більше танків, ніж усі інші країни разом узяті.

Ось чому Радянський Союз мав більше повітряно-десантних дивізій, ніж усі інші країни світу разом узяті.

Ось чому Радянський Союз задушив сам себе непомірною вагою власної зброї.