Маленький Бізон

ПОЛЮВАННЯ НА БІЗОНІВ

У цьому таборі ми пробули, на жаль, лише два дні, барвисті дні, повні розваг, яскравих вражень і приємних пригод. Потім ми попрощалися з асінібойнами і гро-вантрами, запевняючи одне одного, що збережемо нашу дружбу.

Ми помандрували на північ, шукаючи бізонів. Трохи згодом розлучилися з Ніокскатосом та його групою і пішли своєю дорогою.

На третю чи четверту ніч після цього розстання в нашому таборі сталася страхітна по дія. Ніколи в житті не забуду тієї ночі.

Нас збудили незвичайні звуки. Ми схопилися і стали пильно прислухатися. Ах, як добре знали ми похмурі звуки, що долинали до нас з табору. Це була пісня смерті. Хтось, умираючи, співав її сам собі, за нашим звичаєм. Але хто ж це вмирав?

— Здається, в таборі ніхто не хворів? — питався батько в матері.

— Хто ж то може бути? Хто? — тривожно питали ми один одного.

— Чи це не голос Білого Вовка? — мовила мати невпевнено.

Батько прислухався і раптом гукнув:

— Так і є! Це наш чаклун.

Він підвівся і, накинувши на себе ковдру, вибіг з намету.

В таборі діялося щось незвичайне. До нас долинав уривчастий шепіт і приглушений тупіт багатьох мокасинів. Мене охопила така тривога, що я скинув з себе шкури й притулився до матері.

— Підкинь у вогнище! — наказала мати братові Міцному Голосу.

Незабаром батько повернувся. Навіть у непевному світлі вогнища я побачив його ледве стримуване хвилювання.

— Невже й справді Білий Вовк? — запитливо глянула мати на батька. Він стояв нерухомо, схрестивши руки на грудях. Скільки німого болю було на його обличчі!

— Білий Вовк умер! — мовив він глухим голосом.

— Як? Невже? — злякалась мати, затуляючи рукою рота.

— Не питай, жінко! Не знаю, як це сталося! Але так воно і є: наш чаклун умер.

— Він умер своєю смертю?

— Звідки ж я знаю?

— А жінка його була при ньому?

— Була. Вона теж нічого не знає. Коли прокинулась, він уже співав пісню смерті. Кров линула йому з рота… Він співав до останньої хвилини…

До намету зайшов дядько Гучний Грім, щоб поділитися своїм смутком. Очі в нього блищали, з рота чимось тхнуло.

— Ти пив горілку? — сумно спитав батько.

— Пив, — згодився дядько і важко зітхнув.

— Звідки ж ти її взяв?

— Це дав мені ще Ракстон.

— Не пий, брате, — просив батько, струшуючи дядька за плечі. — Це наша згуба.

Раптом батько пригадав недавні події і вдарив себе в чоло:

— Звичайно: це справа Ракстона…

Він мав рацію. Білий Вовк умер від кулі, яка кілька днів тому, коли ми напали на ворожий табір, влучила йому в груди. Хоч вона й розплющилася об черепахову пластину, але викликала кровотечу, а згодом — смерть.

Залунав протяжний крик, швидше схожий на виття якогось звіра. Це ридала чаклунова жінка. За нею обізвалися інші жінки, і в таборі аж до світанку лунало жалібне голосіння.

Вранці всі жінки, на ознаку жалоби, були розмальовані чорною фарбою. Деякі родичі вмерлого хотіли, давнім звичаєм, обрубати по одному пальцеві на руках, але старші воїни заборонили їм цей варварський обряд.

Вдень відбувся урочистий похорон, як і належало такому вславленому чаклунові. Труп одягли в найкращу одежу й поклали на бізонячі шкури. Рушницю Білого Вовка поламали на шматки, щоб вона також «умерла» і супроводила чаклуна в Країну Вічного Полювання. На найвищому пагорку збудували поміст з жердин. Там, високо понад землею, поклали труп, загорнений в шкури, щоб він панував над усією околицею.

Ми втратили досвідченого чаклуна, котрого все плем'я шанувало, як великого вождя. І тепер плем'я почувало себе осиротілим, хоч місце Білого Вовка зайняв такий самий досвідчений чаклун Кінаси.

Поховавши Білого Вовка, ми знову рушили в дорогу. Нам дедалі більше давався взнаки голод.

Минав день за днем, але ми не бачили жодної тварини, прерії наче хто вимів. Уже весна зійшла на землю в усій своїй красі — розкішний килим квітів стелився в долинах, скрізь тішила очі густа, буйна трава. Тільки дичини не було ніде, і в казанах ставало дедалі менше їжі. Я весь час ходив голодний.

Хоч індійці звикли стягати пояси і голодувати подовгу, але зараз ми ніяк не могли позбутися пригнічення й смутку.

— Де бізони? Чому нема бізонів? — весь час питалися люди, блукаючи поглядом по сонячних прекрасних преріях, зараз таких безнадійно порожніх.

— Вбиті! Знищені! — лунала похмура відповідь, мок голос невблаганної долі.

Коли вечорами ми, скулившись, сиділи навколо вогнищ, в голові кружляли невідступні голодні думки. Злий дух малював нам видіння — численні табуни бізонів у прерії й, крім них, ще безліч різної дичини.

— Це не видіння! — казали нам, хлопцям, батьки. — Це не омана! Так було.

— Невже було стільки бізонів?

— Звичайно. Часом, присягаємось Великим Духом, табуни були такі величезні, що чорна маса їхніх тіл вкривала весь небокрай, від півночі до півдня. Коли табун біг у прерії, перших тварин ми бачили рано-вранці, а останніх — десь надвечір.

— Ой-ой! — зітхав я приголомшено. — Напевне, це було дуже давно?

— Ні, дорогий хлопче, не так давно.

— Не так давно?

— За кілька Великих Сонць перед твоїм народженням. А коли ти народився, наше плем'я ще мало багато м'яса…

— Чому ж тепер нема? — тремтіло на устах болюче запитання, а голод ще дужче ятрив шлунок.

На це запитання міг добре відповісти тільки дядько Гучний Грім, який знав більше, ніж усі інші. Він охоче розповідав при світлі вогнища:

— Так, ще не дуже давно наше плем'я дивилося на тисячі бізонів, що бігали в преріях. А потім білі люди збудували довгі, рухомі будинки, залізні колії. І білі мисливці — ні, не мисливці, а вбивці тварин! — тисячами приїхали в південні прерії й стали нищити бізонів. Вони винищили їх до ноги. Сьогодні не тільки на півдні, в Арканзасі, Колорадо, Оклахомі, зовсім нема вже бізонів — бо їх злочинно винищили білі мисливці — але й тут, на півночі — в Монтані та в канадській Альберті, бізонів майже не побачиш. Недобитки ще ховаються невеличкими табунцями у долинах, а найчастіш по двоє, по троє.

Протягом кількох днів після того, як ми залишили табір вождя Великого Казана, нам не довелося зустріти жодного бізона.

Апіаністан, вождь піганів, однієї з груп племені чорноногих, порадив нам іти далеко на північ і триматися підніжжя Скелястих гір, де були ще не досліджені білими долини, і запевняв нас, що там можна сподіватися кращого полювання. Ми послухались його поради.

Воїн Кіціпоніста мав соколиний зір. Одного ранку він одбився од нашої групи і подався кудись ліворуч. За годину він повернувся на змиленому коні.

— Є бізони! — гукав він на бігу. Все плем'я загуло, як вулик. Кіціпоніста помчав на коні до Крокуючої

Душі і повідомив його, що здалека побачив табунець птахів — степових дроздів. Вони весь час то злітали, то опускалися вниз на одному місці. Що було на землі, він не бачив, бо там стелилася влоговина. Але всі зрозуміли й так. Степові дрозди завжди трималися неподалік від бізонів, сідали їм на спини й видзьобували кліщів.

Крокуюча Душа відразу ж рушив з двома воїнами на розвідку. Незабаром він примчав з радісною звісткою. Вони справді знайшли табун, де було майже сто бізонів. Таку величезну кількість тварин ми не бачили вже років зо три. Бізони були сторожкі. Побачивши верхівців, вони кинулися навтіки.

— Є бізони! — мов подих життя, пролинула звістка по всьому табору.

— Тепер наїмося досхочу! — гукнув мені на вухо Міцний Голос.

Ми негайно ж почали готуватися до полювання. Всі діти, окрім найменших, мусили сісти на коней, здебільшого по двоє. В ті часи індійці їздили без сідел. Замість них вживали шкіряні мішки, напхані сіном або бізонячою вовною. Стремен теж не було; звичайно черево коня обв'язували двома шкіряними ремінцями, щоб легше було сісти верхи. За вуздечку теж правили ремінці, прив'язані до морди коня. Ці ремінці тільки допомагали його зупиняти, бо коня ми поганяли ногами. Наші воїни залюбки їздили охляп. Сідла — казали вони — добрі лише для жінок.

Після того, як ми добули коней у ворон, батьки доручили нам, хлопцям, доглядати частину табуна — кожен мав об'їздити собі огиря. Під час мандрівки ми виконували свої обов'язки не дуже сумлінно, і тепер, коли довелося поспіхом сідати на коней, вени почали брикатися, кусатися і ставати дибки. Дикуни безжалісно скидали нас на землю, і хоч ми намагалися обернути це на жарт, ніяк було втримати мустангів і сісти на них. Навколо зібралися дівчатка і, як завжди, почали з нас глузувати:

— О, кіпітакікс, кіпітакікс! О, старі баби, старі баби!

Наче в нас і без того не було клопоту. Ці кепкування дуже ображали нас, і ми люто відгризалися.

— Злі малі відьми! — гукали ми на дівчаток, але батьки зараз же зупинили нас.

— Дівчатка мають рацію, — казали вони. — Ви вже давно мусили об'їздити коней.

Ми не зважились відповісти, а всю свою лють зігнали на конях. І це допомогло. Коні несподівано почали нас слухатись. Нарешті ми їх приборкали! І хоч обличчя у нас були злі, але в очах жевріли веселі іскринки. Найбільше не пощастило Молодому Орлу. Мало того, що він полетів через голову свого гнідого, але дикий кінь ще й схопив його за пов'язку на стегнах і роздер її.

Батьки поблажливо придивлялися до нас збоку, а коли ми нарешті посідали на коней, вождь Крокуюча Душа гукнув нам так, щоб чули дівчатка:

— Гей, молоді воїни, рушаймо вперед! Покажемо жінкам, як убивають бізонів!

Ми знали — вождь жартує, але запишалися так, що трималися на конях міцно, вчепившись у гриви, хоч коні й брикалися, як могли. Ми гордо їхали слідом за старшими, навіть не дивлячись на малих плетух.

Зараз же переді мною гарцював Міцний Голос. Це був урочистий для нього день, йому вже минуло дванадцять років, і батько дозволив йому вперше в житті брати участь у полюванні на бізонів разом з дорослими воїнами. Міцний Голос мав лук, не набагато менший, ніж у дорослих воїнів. Для мене це теж був урочистий день; мені дозволили їхати/з мисливцями і спостерігати полювання зблизька. Я вирішив триматися вкупі з братом/і на всякий випадок узяв з собою лук. Кінь у мене був баский, буланої масті. Мені вибрав його батько. Я шкодував тільки, що не міг узяти з собою пса Пононку.

Прямуючи на північний схід по хвилястій прерії, ми перебрели мілку річечку в широкій долині. Ледве ми виїхали на протилежне пасмо узгір'їв — перед нашими очима з'явилася картина, мабуть, наймиліша індійцям понад усе. Чорною широкою плямою вирізнявся на зелених травах численний табун бізонів. Збившись щільною масою, бізони мчали на північ; лише деякі тварини трималися осторонь. Ми вже відчували нестачу м'яса, а тут були величезні запаси харчів, котрих мало вистачити — якщо пощастить нашим мисливцям — на всю наступну зиму.

Бізони помітили нас і кинулися бігти галопом. Влаштовувати засідку не було ні часу, ні змоги. Верхівці взяли шалений розгін, намагаючись галасом розбити зляканий табун на дрібні групи.

Чути було несамовите ревіння й тупіт ніг. Земля двигтіла під нами. Знялася така курява, що я ледве бачив Міцного Голоса перед собою. Мисливці швидко розгорнулися довгою, скісною лінією, намагаючись оточити табун з лівого боку, За хвилину хмари пилу залишилися позаду. Бізони були вже біля нас. Кудлаті плечі могутніх тварин здіймалися й опускалися в несамовитому галопі. Кожен мисливець брав на приціл найситішу корову і під'їжджав до неї якомога ближче. Вже летіли стріли з луків. Лунали також постріли. Але серед загального гамору вони долинали приглушено, наче здалеку. Вже то тут, то там валилися на землю бізони. Вони були на диво живучі й падали тільки влучені в серце, але й тоді довго качалися по землі. Мушу признатися, що, побачивши зблизька таких величезних тварин з могутніми мордами, я тремтів від страху.

Я весь час стежив за братом. Бачив також батька, який раз у раз виринав з хмари пилу перед нами. Та коли я на мить обернувся й глянув на інших мисливців, мені раптом захолола кров у жилах.

— Гірський Пломінь! — вигукнув я злякано, хоч у такому гаморі мене ніхто почути не міг.

Гірський Пломінь, хлопець трохи старший від мене, мчав надто близько за своїм батьком і мало не заплатив за це життям. Батько його вистрелив у корову, яка бігла між двома биками. Один з них, старий і, мабуть, втомлений, несподівано зупинився і наставив роги на верхівця. Кінь його сполохався й відскочив убік. Цим несподіваним рухом він так перелякав старого бізона, що той блискавично кинувся тікати і з усієї сили налетів на двох бізонів попереду. Всі троє покотилися на землю суцільним клубком волохатих тіл. Гірський Пломінь мчав зараз же за батьком. Він не встиг повернути свого коня вбік і наскочив на цю купу. Всі п'ятеро — троє бізонів, кінь і хлопець — борсалися на землі.

Саме тоді й вихопився в мене вигук жаху.

Гірський Пломінь конвульсійно вчепився за шию одного бика. Тварина раптом схопилася на ноги і, мов шалена, помчала вперед із зляканим хлопцем на спині. Мисливці погналися за ним. Було ніяк стріляти в бізона, щоб ненароком не влучити в хлопця. Нарешті одному з верхівців пощастило притулити рушницю просто до лоба тварини. Пролунав постріл. Бізон спіткнувся й повалився на землю. Гірський Пломінь описав дугу в повітрі і впав непритомний. На щастя, він не дістав тяжких пошкоджень.

У цей час Міцний Голос і я мчали за іншими бізонами. Молодий мисливець ніяк не міг знайти нагоди, щоб вистрелити. Він пробував кілька разів, але чи бізони були надто далеко, чи йому траплявся лише старий бик. Незабаром весь табун розпорошився по рівнині.

Та от від табуна відокремилась телиця і чкурнула вбік. Ми — за нею. За хвилину ми були вже самі, далеко від облави. Брат хутко наблизився до тварини, натягнув лук і вистрелив. Стріла влучила в груди, але телиця, навіть не похитнувшись, мчала далі. Міцний Голос догнав її знову і загнав другу стрілу під ліву лопатку. Телиця повернулась і побігла в іншому напрямі, але вже не так швидко. Я мчав слідом за братом і від хвилювання ледве міг дихати.

Брат утретє натягнув лук. На жаль, стріла тільки влучила в шию. Телиця стріпнула головою і мчала далі. Четверта стріла була влучніша — трапила десь біля серця. Тварина, мабуть, ослабла, уповільнила біг. П'ята стріла вцілила в те саме місце. Телиця ще бігла, але ми побачили, що з ніздрів у неї тече кров. Переможний вигук вихопився у нас з грудей. Тепер здобич від нас не втече! Ще одна стріла. Тварина похитнулася і впала, здригаючись. Охоплений запалом, я зіскочив з коня і пустив стрілу їй в бік. Конвульсії припинились.

Ми схопились за руки і радісно затанцювали навколо своєї здобичі. Коли перша хвиля піднесення минула, ми почали оглядати та обмацувати телицю. В ній стриміло шість стріл, окрім моєї. Міцний Голос дуже засмутився:

— Шість стріл. Чи не забагато на одну телицю? Скажуть, що я погано стріляв. Будуть з мене кепкувати.

— Нічого не вдієш. Ти стріляв, стріляв, але в решті решт таки повалив.

— Інші, — розвивав брат свою думку, — інші стріляють раз або двічі — і бізон готовий.

— Правда. Але то ж дорослі воїни.

Ми скоса поглядали на ці нещасні стріли, й чим довше дивилися, тим більш муляли вони нам очі. Яка ганьба! Раптом братові щось спало на думку. Він проникливо глянув на мене:

— Чи можна тобі вірити?

— Можна.

— Будеш мовчати, як домовина?

— Буду.

— Бізончику, щоб ти мене не виказав, бо інакше — біда!

Міцний Голос пояснив мені свій план:

— Ми просто повиймаємо стріли. Залишимо тільки дві, а решту сховаємо. Рани засиплемо землею. Всі подумають, що це тільки дряпина. Не зрадиш мене?

— Нг! — відповів я.

Брат уже хотів виконувати свій намір. І раптом в мені прокинулись сумніви. Що буде, коли прийде батько?

— Чекай! — зупинив я брата. — Прийде батько і, напевне, спитає, як було. Що ми йому скажемо?

— Скажемо, що…

— Що саме? Ну, кажи!

— Скажу…

Ми стояли наче перед височезним муром. Батько був для нас майже богом. Я згадав недавні події. Скільки я пережив, поки крився із своїм вчинком! Які це були страждання!

— Ні! — вигукнув я так голосно, що брат здригнувся. — Не роби цього!

— Чому ні? — спитав він, хоч видко було, що його мучить невпевненість.

— Ми не можемо брехати!

Міцний Голос нічого не казав. Я теж. Потім я пригадав, що казала мати кілька днів тому, і повторив з поважністю мудреця:

— Хто хоче бути великим воїном, повинен ненавидіти брехню.

— Так, це правда! — ствердив брат півголосом.

Ми заспокоїлися і примирилися із своєю долею. Стріли в тілі бізона вже не викликали у нас такого сорому. Раптом в далині залунав чийсь вигук.

— Батько! — зраділи ми й почали махати руками.

Батько, стурбований нашою відсутністю, шукав нас скрізь. Коли він наблизився до нас, ми стривожились: що скаже батько?

Але батько і не глянув на нас. Його погляд втупився в бізона.

— Го-го! — тільки й вимовив він, але це прозвучало майже як схвалення.

Він підійшов до тварини. Очі в нього блищали, в них не було й тіні незадоволення. З сумлінністю судді оглядав він кожну стрілу, що стирчала в тім бізоні, й півголосом лічив:

— Перша, друга, третя… четверта…

Брат, почуваючи свою провину, почав шморгати носом. Намагаючись потішити, я крадькома стис йому руку.

— П'ята, — лічив далі батько, — шоста. А це що?

І, засміявшись, показав пальцем на мою стрілу.

— Це я… Це моя… — заїкаючись, пробелькотів я.

— Навіть і ти, шибенику? — зрадів батько. Тільки тепер він помітив наші сумні обличчя і глянув з подивом.

— Чого це ви стоїте похнюпившись?

— Шість стріл… — простогнав Міцний Голос.

— Ах ти ж, дурню! — засміявся батько. — Знаєш, скільки стріл я послав у свого першого бізона? Одинадцять. Шість стріл — це ж чудово!

Він схопив нас за руки і затанцював навколо бізона танець перемоги. Нам стало тепло, серця наче танули в грудях. Захоплено ми стрибали разом з батьком. А батько співуче вигукував:

— Шість стріл, го, го, шість стріл! Добрий мисливець з цього хлопця, го, го! Випустив тільки шість стріл! Буде з нього воїн, го, го…

Але у Міцного Голоса совість була неспокійна.

— Батьку! — мовив він. — Я повинен тобі признатися. Я хотів збрехати.

І він розповів усе — як хотів витягти стріли з убитого бізона й засипати рани землею, та як я заперечив, сказав, що треба ненавидіти брехню…

Батько слухав уважно, і раптом притягнув мене до себе й так міцно притиснув, що мені аж дух перехопило. Він випустив мене з обіймів і підвів до коней, які стояли поблизу й скубли траву.

— Подобається тобі цей буланий? — з усміхом спитав батько, показуючи на коня, яким я приїхав.

Я не зрозумів, що він має на думці.

— Подобається.

— Це твій! Дарую тобі його.

Мені знову перехопило подих. Індійські хлоп'ята мого віку ще не мали власних коней.

— Це мій? — пробелькотів я. — Справді мій? Назавжди?

— Так, твій.

Від радості мені аж загуло в голові. Я схопився і вже сам затанцював навколо буланого, співаючи й щось вигукуючи. Це була ще напівдика тварина, і я мусив весь час стежити, щоб вона не стукнула мене копитом.

Запевняю вас, що того дня не було щасливіших людей від нас трьох: дорослого, підлітка й малюка.

Ми повернулися на те місце, звідки розпочалося полювання. Жінки вже здирали шкури й паювали м'ясо. Підрахували, що бізонів убито понад шістдесят — багатюща здобич. Вбиті тварини лежали в прерії на протязі кількох кілометрів. Кожен мисливець малював на своїх стрілах власні знаки, щоб можна було їх відрізнити, і зараз жінки впізнавали за цими стрілами тварин, яких уполювали їхні чоловіки або рідні. Мисливці, які стріляли з рушниць, клали на тушу свої стріли, щоб позначити.

Під час полювання малий син умерлого чаклуна Білого Вовка гасав на своєму коні разом з іншими хлопцями. Мати дала йому батьків сагайдак і стріли. Хлопець почепив собі сагайдак через плече, але він був ще занадто малий, щоб полювати. Побачивши його, наша мати витягла тихцем з його сагайдака стрілу Білого Вовка і покликала мене й брата за собою.

Вона привела нас до телиці, яку вбив брат, вирвала з її тіла всі стріли і натомість встромила стрілу Білого Вовка, ніби чаклун ще був живий і сам застрелив бізона для своєї сім'ї.

— Чи ти згоден на це, Міцний Голосе? — спитала мати.

— Охоче, мамо! — відповів брат.

Він зрозумів, яка це честь для нього бути годівником родини чаклуна.

— А ти, Бізончику?

— Так, мамо, — відповів я трохи збентежено, бо ж здобич була не моя.

Мати задоволено кивнула головою і пішла до інших жінок.

Згодом ми бачили, як вдова Білого Вовка поралася біля нашої телиці. Вона зрозуміла німу мову встромленої в неї стріли й плачучи здирала з бізона шкуру.