Маленький Бізон

НА ПОВОРОТІ СТЕЖКИ

Веселий святковий настрій тривав до пізньої ночі, але наступного дня, ледве зійшло сонце, ми вже були на ногах. Скупалися в ріці, нашвидку поснідали біля намету, і зараз же брат Міцний Голос і я помчали до табору ворон, де нас вже чекав Чорний Мокасин. Друг поводив нас по всьому табору. Ворони були багатші, ніж ми, чорноногі. До них частіше приїжджали білі купці й привозили товари з далеких міст. Батько Чорного Мокасина був звичайним воїном, але він мав дорогий десятизарядний карабін та блискучий шестизарядний барабанний револьвер. Ми брали їх в руки, пробували цілитись.

Але і в нас теж було чим похизуватися. Я шепнув братові:

— Давай покажемо їм книжку, яку дав Фред.

Міцний Голос негайно запросив хлопців окотоків до нашого табору, бо там мовляв, вони побачать щось таке, чого, напевне, ще ніколи не бачили. Коли ми прийшли в намет, я з великою пошаною вийняв з шкіряної торбини буквар і відкрив першу сторінку з малюнком. Це викликало саме таке враження, як ми думали: у гостей заблищали очі від подиву. Наввипередки з братом ми почали їм пояснювати різні сцени з життя американців, використовуючи відомості, запозичені в дядька Гучного Грома. Нашим друзям усе це дуже сподобалось. Я розповів їм також про свою дружбу з Фредом, що я колись до нього поїду й побачу міста білих. Казав я також, що мій пес Пононка — великий герой, бо витягнув Фреда й мене з Міссурі. Всі гладили Пононку по голові, й розумний пес сприймав це з такою гідністю, наче розумів нашу розмову.

Ми довгенько сиділи на одному місці, і нам схотілося погратись. Хлопці окотоки надумали похвалитися, як вони добре стріляють з лука. Вони побігли до свого табору, принесли луки й стріли. Тоді ми вирішили піти разом на полювання в ущелину, яка врізалася в прерії, десь за кілометр від нашого табору. Там росли дерева й густі чагарі, де могли ховатися дикобрази й інші, менші звірята. Наші друзі залюбки на це згодились.

Ми пішли в ущелину в супроводі Пононки і ще двох собак, яких на ходу покликали за собою. Дорога до ущелини бігла по луці, де паслися наші коні. Наш численний табун викликав подив у хлопців.

— У нас такого табуна немає, — заявили вони без тіні заздрості.

— Це ми з весни так забагатіли, — похвалився Міцний Голос. — У нас було гарне полювання в Скелястих горах. Тепер кожен має по кілька коней.

— І в мене є буланий, — додав я.

Полювання ми почали від річки, до якої прилягала ущелина. Долина, наче втиснута між двома досить стрімкими скелястими й глинястими стінами, була завширшки сто кроків і вкрита досить густою рослинністю. Коли ми пробиралися крізь чагарі, собаки, принюхуючись, побігли поперед нас. Тільки ми відійшли далі від річки, вони раптом люто загавкали.

— Знайшли щось! — радісно гукнув я.

Ми щодуху помчали втрьох уперед. Я біг між братом та Чорним Мокасином. Собаки весь час гавкали. Раптом Міцний Голос зупинив нас на бігу і наказав прислухатись.

— Пононка якось дивно гавкає, — зауважив він. — Мабуть, знайшов щось незвичайне. Може, ведмедя?..

І справді Пононка аж пінився від люті за кілька десятків кроків від нас. Двоє інших собак вторували йому. Крізь чагарі ми нічого не бачили, хоч нам добре було чути тріск гілок.

— Підходьмо дуже обережно! — застеріг брат.

Ми скрадалися від куща до куща й раптом зупинилися, наче прикипівши до землі. Зовсім близько від нас скрикнула людина. За хвилину вона скрикнула ще раз, і крізь гавкання собак ми розібрали, що незнайомець гукав щось англійською мовою.

— Ракстон! — з жахом шепнув Чорний Мокасин.

— Тікаймо! — скрикнув брат.

Мов шалені, кинулись ми до річки. Ледве наша трійка пробігла кілька кроків, позаду гримнув постріл, а слідом за ним ще кілька. В ущелині луна прокотилася як грім. Чорний Мокасин застогнав і впав на землю.

— Його вбили! — почув я крик брата.

Він підскочив до Чорного Мокасина, підняв його і з великим зусиллям перекинув собі на спину. Бігти він вже не міг: ішов, похитуючись під тягарем.

Глянувши назад, я побачив білого, який гнався за нами з карабіном в руці. Хлопці тікали вниз по ущелині до річки; тільки я змінив напрям і метнувся убік. Ховаючись між кущами, я добрався до схилу і хутко поліз угору. Схил був досить стрімкий, але допомагаючи собі руками, я хутко видерся на нього. На жаль, на вершині росло небагато кущів. Внизу знову гримнули постріли. Біля моїх ніг зарилася в суху глину куля, знявши хмарку пилу. Ще кілька кроків — і я був на вершині.

Звідси видко було весь наш табір. Я почав лементувати, немов несамовитий, щоб мене почули люди. Постріли в ущелині вже привернули їхню увагу. Біля наметів снували воїни. Я зупинився над кручею і лементував не вгаваючи.

— Go back! (Назад!) — гукали до мене знизу. — Go bаск!

Я впізнав голос Ракстона.

Потім внизу залягла глуха тиша.

Тупіт кінських копит залунав від нашого табору. В ущелину мчали воїни. Я вибіг на вершину, щоб мене було добре видко, і почав махати їм руками.

— Там! Там! — гукав я, показуючи напрям, в якому тікали нападники.

— Хто там? — запитав найближчий воїн, не злазячи з коня.

— Він, він!

— Хто він?

— Ракстон!

— Де решта хлопців?

— Втекли до річки. Чорного Мокасина вбили.

Воїни з'їхали на дно ущелини; одні повернули до річки, інші помчали в протилежному напрямі, навздогін за Ракстоном. Воїнів прибувало дедалі більше. Вже з'явилися вершники з табору ворон, розташованого трохи далі. Деякі навіть не наближались до ущелини, а скакали просто в прерії, щоб перетяти Ракстону дорогу.

Я зійшов униз. Кільканадцять верхівців прочісували чагарі. Один з них покликав мене.

— Глянь! — показав він рукою на щось темне, що лежало на землі, і поскакав слідом за іншими.

То лежав мій любий Пононка з простреленою головою. Мене охопила дивна слабість. Я сів на землю, обняв закривавлену голову й плакав, плакав. Скляні очі собаки були широко розплющені. За життя Пононки в цих добрих очах відбивалася вся його вірність й любов до мене.

Тепер мене втішала тільки думка, що хоробрий пес загинув геройською смертю, захищаючи нас, хлоп'ят. Після двоюрідного брата, Кошлатого Орлятка, я втрачав ще одного друга від руки тих самих людей.

Потім я пішов ущелиною до річки. На березі був Міцний Голос, мої батьки й багато людей з обох таборів. На землі нерухомо лежав Чорний Мокасин, але в очах його ще світилося життя. Куля прошила йому правий бік. Чаклун Кінаси заливав рану відваром якогось зілля. Перев'язавши хлопця, його поклали на ноші й понесли в табір. Люди казали, що він одужає.

Через кілька годин воїни повернулися. Лише у виняткових обставинах Ракстон і троє його товаришів могли сподіватися, що їм пощастить втекти. У них, щоправда, були добрі коні. Але в обох наших таборах були ще кращі. Це заздалегідь вирішило все. Воїни легко наздогнали американців. Оточені звідусюди, ті ще деякий час відстрелювались з-за трупів своїх убитих коней. Але воїни, не звертаючи уваги на вогонь, кинулися в атаку. Кілька наших було поранено, та, на щастя, ніхто не загинув. Ракстона та його людей, прошитих багатьма кулями, спіткала заслужена доля.

Четверо вершників притягли на ласо трупи вбитих і поклали на луці між двома таборами, на тому самому місці, де ще вчора відбувалися урочисті танці й воїни курили люльку миру. Ми з братом зараз же побігли на луку. Злочинці, яких тягли по землі, лежали вкриті брудом, в подертій одежі. Я з огидою дивився на обличчя Ракстона, вкрите густим заростом. Він виглядав так само, як тієї давньої ночі, коли п'яний цілився з револьвера в мого батька. Потім я багато років не міг звільнитися від почуття огиди й жаху, коли бачив таку бороду.

На нараді, скликаній старшинами обох племен, підтвердили, що Ракстон та його люди мали недобрі наміри. Мабуть, вони хотіли украсти у нас коней, а коли ми випадково викрили їх в ущелині, почали стріляти в нас, хлопців. Смерть конокрадів була цілком заслужена, і справедливе покарання Ракстона та його поплічників слід було відзначити танцем перемоги.

Це в історії нашої групи був останній великий танець перемоги. Численні вогнища освітлювали луку, а навколо них кружляли півголі воїни, розмальовані барвами війни. Калатання бубнів розлягалося в усій долині і примушувало частіше битися серця не тільки танцюристів, а й усіх нас.

Дехто пив горілку. Але й ті, що не пили нічого, теж сп'яніли. Ми, кільканадцять хлоп'ят, вилізли на горбок над лукою і посідали на траві. Наче заворожені, вбирали ми в себе чарівне видовище. З одного боку полум'я вогнищ, бурхливе калатання бубнів, постаті танцюючих воїнів, спів перемоги — з другого боку оповиті темрявою прерії, тихі, дружні прерії, в яких уже не було в цю хвилину жодного ворога, де вже ніщо нам не погрожувало. Отаким здавався тієї ночі моїм товаришам наш, індійський, світ. Навіть я відчував його красу, хоч серце в мене щеміло від туги за Пононкою.

Наступного дня приїхало кілька наших земляків з північного клану племені чорноногих. Вони привезли дуже важливу звістку від Ніокскатоса, якого останнім часом ми вважали за нашого верховного вождя. Ніокскатос від імені всього племені підписав з канадським урядом угоду, за якою відступав йому наші землі. Усе плем'я мало йти в резервацію. Верховний вождь наказував нам прибути на північ і виконати наказ канадських властей. Танець минулого вечора й спів перемоги ще бриніли в наших жилах. Першим нашим відгуком на це разюче повідомлення було обурення й жадоба бунту, бо ж, по суті, Ніокскатос не мав права віддавати наші землі без нашої згоди.

— Не скоримось! — залунали в таборі обурені вигуки.

— Не будемо зрікатися вільного життя в преріях! — гукали інші.

— Прерії ще наші!

— Поки у нас є зброя — можемо боротись.

Я підійшов до Міцного Голоса і мовчки запитливо глянув йому в очі.

— Буде війна! — відповів він, зарипівши зубами. — Ми — народ воїнів!

— Я теж так думаю!

Війна, свята війна за наші землі, за нашу незалежність здавалася нам такою очевидною і неминучою, що коли ми почули ухвалу ради клану й більшості наших воїнів, нас наче вдарило обухом. Клан не хотів війни з білими загарбниками і скорявся ганебному наказові Ніокскатоса.

Але деякі воїни не хотіли про це й слухати. Вони зібралися юрбою і з зухвалими вигуками пішли до вождя. Міцний Голос і я замикали цей похід.

— Хочемо битися! — розгнівано гукали воїни. — Не віддамо наших земель!

Крокуюча Душа вийшов до юрби і наказав усім замовкнути.

— Дозвольте, — гукнув він щосили, — я задам вам кілька запитань, на які ви повинні відповісти. Але перше ніж дати відповідь, добре порадьтеся з власним сумлінням, спитайте в свого розуму й серця!

— Питай, питай! — глумливо загукали в юрбі.

— Ми оберемо іншого вождя! — кричали найзапальніші.

Але Крокуюча Душа не звернув ніякої уваги на палаючі очі та стиснуті кулаки,

— Чесно питаю у вас: коли ми останній раз полювали на бізонів?

— Рік тому, — відповіло кілька голосів. Решта мовчала.

— Питаю вас: бачили ви з того часу нових бізонів чи принаймні їхні свіжі сліди?

Мовчання.

— Чому ж ви не відповідаєте? — наполягав вождь.

— Я за них відповім, — обізвався чаклун Кінаси. — Ми не бачили ніяких слідів.

— З чого ж ми будемо жити? Де знайдемо для себе їжу? — запитував вождь. — Як прохарчуємось — щоб наші діти й жінки не вмирали з голоду?

— Полюватимем на оленів! — гукнув хтось у юрбі.

— Де ж ви знайдете стільки оленів у преріях?

— Знайдемо! — уперто повторив той самий воїн.

— Кажи чесно — ти певен цього? Олені теж останнім часом зникають дуже швидко.

Буря потроху минала, пристрасті вщухли; зухвальці тверезішали, очі в них згасали, і люди вже сперечалися між собою тільки про полювання. Від думки про війну з білими всі відмовилися.

Старшини нашого клану запросили ворон-окотоків на розмову біля спільного вогнища. Коли всі зійшлися й мовчки викурили люльки, Крокуюча Душа розповів про наказ Ніокскатоса і спитав ворон, що вони думають про це.

Вождь ворон не забарився з відповіддю:

— Наше плем'я вже багато Великих Сонць тому скорилося американським властям і живе в резервації. Тільки наш незалежний клан окотоків досі вільно мандрував у преріях, бо там були бізони. А тепер — де вони? Від них залишилися тільки жовті черепи й розкидані в преріях кістки. Ми думали, що у вас, на півночі, ще є дичина.

— Ми вже рік не бачили бізонів.

— Восени, — провадив вождь, — ми йдемо в резервацію. Нема іншого виходу. Діти починають голодувати. Білі люди вдерлися в наші володіння. А ваші землі теж захоплюють?

— Захоплюють.

— Мої мисливці сьогодні вранці повернулися з полювання. За півдня дороги звідси вони бачили багато білих людей. Знову їде в прерії великий караван переселенців.

— Невже скінчилися дні наших полювань і нашої свободи?

На цей болючий вигук Крокуючої Душі ніхто не відповів. Усі мовчки втупили погляд в полум'я вогнища. Вогнище, вірний друг індійців — свідок їхніх радощів і турбот — не могло осяяти їм темну дорогу майбутнього.

Наступного дня ми поволі рушили на північ, скорившись наказові Ніокскатоса.