Маленький Бізон

ПРИСЯГА ВЕЛИКОМУ РОГУ

В останню хвилину нашого перебування в цьому місці я зробив злочин, і це так вразило мене, що я й досі пам'ятаю кожну дрібничку.

Ще й сьогодні, через такий довгий час, пече й палить мене згадка про цю давню подію.

Ніхто не спав тієї ночі в таборі, окрім немовлят; всі мовчки сиділи скулившись і чекали на повернення Нічного Орла. В цьому мовчанні була якась уперта несамовитість. Усі думали про одне і те ж саме. Навіть мене, малого, захопив загальний настрій, і в моїй дитячій голові снувалися фантастичні, відчайдушні здогади. Біль від загибелі мого друга. Кошлатого Орлятка, озвався знову, такий гострий і пекучий, як ніколи.

Трупи чотирьох ворогів лежали віддалік. Вони були роздягнені, але не спотворені. Ще недавно їх за старим звичаєм оскальпували б, тобто зняли б з голови шкіру, разом з волоссям, як воєнний трофей. Але тепер рада племені після короткої, бурхливої наради ухвалила відступити від цього варварського звичаю. Позначився вплив нових часів.

Я тихо сидів біля своїх рідних і думав про Кошлате Орлятко. Думки мої почали кружляти навколо невеличкого лука, який подарував мені друг на прощання. Цей лук мусив стати моїм, якщо Кошлате Орлятко не повернеться.

Тієї ночі чекання тривало цілу вічність. Втомлений, я крадькома поліз у свій мішок, приторочений до коня, й вийняв лук Кошлатого

Орлятка і кілька стріл, які він сам повирізував з твердих очеретин і загострив. Нова хвиля жалю й гніву залила мені серце. Я схопився на ноги, відчуваючи, що мушу якось помститися за смерть товариша.

Он там лежать трупи чотирьох ворогів. Можливо, котрийсь із них убив Орлятко. І тут мені спало на думку пробити серця мертвих його стрілами.

Я повзком пробрався до чагарників і відшукав трупи. Натягнув лук, націлився: стріла встромилася в серце мерця. Так я вистрілив ще тричі — в трьох мерців.

Ми кожної хвилини могли вирушити, і я думав, що ніхто не помітить мого вчинку. На жаль, хтось ще раз підійшов до трупів і зняв тривогу. Всі схвилювалися. Старші воїни цілою громадою, присвічуючи собі запаленими трісками, почали старанно оглядати трупи. Коли вони побачили стріли, залунали вигуки обурення: ганьба для всього племені! Я слухав і нічого не розумів.

Стріли були дитячі. Але хто вистрілив — лишалося загадкою. Я чув, як закликають, щоб винуватець признався. Всі були розгнівані, отож я мовчав, не зважуючись признатися, що винен в усьому.

Тут хтось назвав ім'я Рівного Сніга, бо пригадали, як цей десятирічний хлопець кілька годин тому, під час нападу на ворожий табір, хвалився, що хотів би вбити немовля ворон. За це йому добре перепало від батька, коли він повернувся додому. Цей дрібний і безглуздий випадок набрав зараз особливого значення. Підозра впала на Рівного Сніга.

— Признайся! — наполягав вождь Крокуюча Душа. — Це ти зробив?

— Я не робив цього! У мене взагалі нема лука. Нема стріл.

— Може, ти взяв у когось?

— Я не брав!

— Рівний Снігу, якщо ти брешеш…

— Не брешу, не брешу.

Під час цього допиту я почував себе страшенно безглуздо і щосили стискав щелепи, боячись прохопитися словом. Я злякався гнівного настрою, яким кипів увесь табір, та причин якого я не міг зрозуміти. Ховався за спинами батьків і мовчав. Лише згодом мені пояснили: вороги — як цілком слушно думали в нашому таборі — шукатимуть трупи і напевне їх знайдуть. А наш вождь хотів, щоб усі в преріях знали: чорноногі стали на стежку нових звичаїв і шанують трупи полеглих ворогів.

Мені було дуже прикро. Я зламав намір свого племені, але не шкодував, що так зробив. Адже я був другом Кошлатого Орлятка і вчинив так, як мені наказувало серце індійця. Нехай інші думають собі, що хочуть!

Тим часом небо на сході почало яснішати. Наближалась година походу. Наш вождь і Білий Вовк, який хоч дуже ослабнув, але, як завжди, передбачав усе, вирядили чотирьох розвідників з важливим завданням. На чолі їх був досвідчений воїн Орлине Перо, котрий знав англійську мову. Орлине Перо і троє його товаришів повинні були стежити за пересуванням ворога і мали відразу ж повідомити, якщо ворог нас переслідуватиме. Коли ж ворони вирушать в напрямі Форт-Бентона, що було найімовірніше, ми повинні були його випередити і повідомити коменданта, що Ракстон украв наших коней. Ми не мали сумніву, що їх нам зараз же повернуть назад.

Коли зійшло сонце, ми були вже далеко — поспіхом поверталися на північний захід, в напрямі, протилежному від того, яким без сумніву мали вирушити ворони й Ракстон.

Я не мав ще власного коня і їхав із старшим братом на його мустангові.

Серед дня мати під'їхала до нас і розповіла нам кумедну казку про хитрого зайця. Він дурив усіх звірів і деякий час мав з цього користь, але кінець кінцем загинув через свою брехливість.

Отакі розповіді батьків та інших дорослих належали, разом з викладанням наших традицій та цікавих подій у житті нашого племені, до навчання, яке мусили пройти всі молоді індійці. Звичайно це робили на зупинках біля вогнища, отож мене трохи схвилювало, чому мати розповіла свою казку, коли ми так швидко їхали верхи? Чи нема тут якогось прихованого наміру?

— Брехня й приховування правди, — закінчила мати, — це найбільша ганьба. Це огидне боягузтво!..

Коли зайшло сонце, ми отаборилися на ніч. Під захистом нічної варти люди могли, нарешті, відпочити як слід після стількох безсонних ночей. Тільки-но спішились, батько підійшов до нас і ласкаво заговорив зі мною:

— Де твій лук і стріли, Бізончику?

— В мішку! — відповів я буркотливо. — Принеси їх.

— Тату, в усіх хлопців є луки й стріли! — вигукнув я з ледве прихованим страхом.

— Знаю, знаю, — посміхнувся батько. — Ходім у прерії, трохи пополюємо на бабаків…

Я приніс лук і стріли — лук Кошлатого Орлятка, але стріли мої, власні, а не Орляткові: я знав, що ті були схожі на чотири стріли, знайдені в трупах ворогів, і, побачивши їх, батько відразу б догадався про все.

— Скільки ж ти приніс стріл, Бізончику? — спитав батько.

— Три.

— Може, буде мало?

— Вистачить, тату!

— Хіба в тебе нема більше?

— Ні, є… але далеко заховані.

— Ну, що ж, вистачить і цих! Ходім полювати!

Ми пішли. Бабаків поблизу не було, отож ми стріляли в птахів. Такі вправи під наглядом досвідчених воїнів належали до основ нашого виховання, але я знову здивувався, чому батько обрав для полювання саме цей вечір, коли ми були такі втомлені!

Вже коли ми поверталися до табору, батько почав мені розповідати про свого батька, мого дідуся, Спритного Ведмедя. Спритний Ведмідь був славнозвісним воїном і, крім того, відзначався такою чесністю й правдивістю, що вони увійшли в прислів'я. За це його любили й шанували всі в нашому племені.

— Бути правдивим і схожим на дідуся, — сказав батько, — це й велика честь і наш обов'язок.

Я вже більше не міг витримати. Почуття провини весь час мучило мене, на серці наче лежала каменюка. Батько завжди був добрий і лагідний зі мною. Він був мені таким самим другом, як і Кошлате Орлятко, тільки дорослим. Мене пік сором, що я приховав від нього правду. Краще було признатися…

— Тату…

— Цить! — перебив батько і погладив мене по голові. — Тихо, Бізончику! Не треба… Я знаю…

На цьому розмова припинилася, і ми вже не поверталися до неї.

Наступного дня, після швидкої їзди, ми отаборились на ночівлю задовго до заходу сонця. Хвилювання, викликане таємничими стрілами, ще не вгамувалося. Навпаки: над Рівним Снігом весь час тяжіла підозра, і того вечора над ним мало відбутися щось на зразок суду. Власне, то був не суд, а присяга. Рівний Сніг мав поклястися перед Великим Рогом. Це була в нашому роді найурочистіша присяга. Людині, яка її складала, вже не можна було не вірити. Фальшива присяга викликала негайну смерть винуватця.

Товариство Великого Рога складалося з двадцяти п'яти найхоробріших воїнів, яких обирали на все життя з усіх груп племені чорноногих. Це був найвищий наш орган, який вирішував найважливіші моральні питання. Вже саме посилання на це товариство мало величезне значення.

Звичайно присягу складали у великому наметі. Але ми були в дорозі і наметів не ставили, отож від цього звичаю відступили, і обряд відбувся просто неба. День був дуже теплий і погожий. На заході сонця зібрався весь табір, оточивши великим колом місце присяги. Посередині стояв представник товариства Великого Рога, а біля нього Рівний Сніг із смутним обличчям. Нас, малих, поставили перед дорослими, щоб ми могли чути кожне слово присяги. Ніколи досі я не відчував такого страху. В усьому тілі була млость; мене пекло, наче вогнем. Я стояв у першому ряду і бачив, що Рівний Сніг насилу втримувався від плачу.

Серед загальної тиші старий воїн урочисто набив тютюном священну люльку, призначену для великих обрядів. Водночас він вимовляв закляття, час від часу нагадуючи Рівному Снігові, що зараз він складатиме присягу Великого Рога та що треба глибоко зазирнути в своє серце, щоб брехнею не накликати на себе смерть.

Набивши люльку, воїн запалював її чотири рази. За кожним разом він проникливо поглядав через вогнище на обличчя хлопця і шепотів якісь незрозумілі слова. Потім він показав люлькою на всі чотири сторони і підступив до Рівного Сніга. Тримаючи перед ним люльку, він вимовив глибоким, поважним голосом:

— Кури люльку, якщо кажеш правду! Якщо брешеш, не кури. Це ти, Рівний Снігу, зганьбив трупи стрілами? Так чи ні?

— Ні, — відповів хлопець тихо, але всі почули його, і здивований шепіт покотився в юрбі.

Рівний Сніг узяв люльку й затягнувся димом. Він виконав обряд.

— Якщо ти збрехав, — грізно вигукнув старий воїн, — вмреш за півроку.

Залягла мертва тиша й свинцем звисла над нами. Мені стало чорно в очах. Я ворухнувся. Ноги мої наче були прикуті до землі, і я насилу відірвав їх. Помалу, дуже помалу я рушив уперед. Ніхто не казав ні слова, але в голові в мене щось гуло, наче буря. Всі втупили очі в мене. Як вони дивилися! Здавалося, дорозі не буде кінця. Нарешті я підійшов до Рівного Сніга і став поруч з ним, обличчям до старого воїна. Я хотів випростатись, але не міг. Хотів заговорити, і теж не міг. Нарешті з уст мені вихопилося:

— Рівний Сніг…

І слова загрузли в горлянці.

Старий воїн, досі такий суворий, на мить посміхнувся, і це додало мені мужності.

— Рівний Сніг… не умре! — пробурмотів я.

Воїн знову прибрав поважного вигляду, але я відчував, що він уже був не такий грізний.

— То це ти, Маленький Бізоне, стріляв у трупи? — спитав він.

— Я, — відповів я вже голосно.

Моє знесилля потроху почало минати.

Два дні весь наш табір кипів обуренням проти винуватця ганебного вчинку. Отож я думав, що тільки признаюсь — всі кинуться на мене і розшматують. Але ніхто не рушив з місця. Навіть більше, в той час, як дехто висловлював здивування, інші просто раділи. Раділи, що я признався. Незрозумілі люди!

Старий воїн був теж задоволений:

— Добре, що ти признався. Але покарати тебе треба.

Я перелякано глянув на нього. Може, він накаже вбити мене?

— З чого ти стріляв? — спитав воїн.

— З лука.

— Добре! Принеси лук зараз же сюди. Ми ось тут, при свідках, поламаємо його на друзки.

Мабуть, жах, який мене охопив, відбився в моїх очах, бо старий воїн раптом здивовано замовк і глянув на мене. Що він міг знати про цей лук, про мою дружбу з Кошлатим Орлятком? Я не ворухнувся, стояв, наче прикипілий до місця.

— Чуєш, принеси лук! — пролунав наказ.

— Не принесу!

Старий спалахнув обуренням. Грізним голосом він гримнув на мене:

— Що це означає, шмаркачу?

Мені знову почорніло перед очима.

— Кошлате Орлятко… — почав я й замовк. Я не міг говорити. Перехопило горло.

На щастя, батько прийшов мені на допомогу. Він, звичайно, знав про мою дружбу з Кошлатим Орлятком і догадався, чому я стріляв у тіла мертвих ворогів. Коротко він розповів людям про все. В міру того, як він говорив, настрій змінювався, обличчя лагіднішали. Я принишкнув біля батька, я почував себе мов черв'як, який боїться, щоб його не розтоптали. В серце мені струменем линула вдячність до батька, який так мужньо захищав мене.

Мене не покарали. Старий воїн лише посварився на мене пальцем і пішов задоволений.

Того вечора мати, укладаючи мене спати, сказала з ніжністю в голосі:

— Я вже не розповім тобі казку про хитporo зайця-брехуна. Зате є цікава казка про хлопчика, який ніколи не брехав. Хочеш, Бізончику?

Я дуже хотів, але не мав сили відповісти. Мене морив сон.