Маленький Бізон

МІЦНИЙ ГОЛОС БОРЕТЬСЯ

За кілька тисяч кілометрів від свого племені, пригнічений тяжким смутком, я на довгий час втратив зв'язок з рідними. Під час моєї відсутності наш клан зазнав тяжких нещасть, і лише згодом я довідався від людей про події, трагічним героєм яких став мій брат Міцний Голос. В цей час я скінчив відмінно кілька класів; мені було вже одинадцять років.

Нема сумніву, що агент резервації — начальник індійців, зненавидів Міцного Голоса після того як він повернувся з саскачеванських лісів. Агент тільки й чекав нагоди, щоб залити йому сала за шкуру, помститися. Він під'юджував проти брата також і Кінну поліцію. Працівники цієї Кінної поліції раз чи два робили трус у хаті нашого батька і забирали брата на поліцейський пост, щоб допитати. Але вони не добули ніяких доказів, ні в чому не могли його звинуватити.

Та нагода таки трапилась. Брата звинуватили в тому, що він украв вола. Міцний Голос, переконаний, що віл належав до тієї худоби, яку дали нашій родині для харчування, зарізав його. Агент і його помічники зняли страшенний крик про грабіж серед білого дня, запевняючи, що це був «урядовий віл». Негайно ж покликані поліцаї заарештували брата й закутого в кайдани відвели на поліцейський пост в місцевості Дак Лейк.

Коли капрал Діксон, комендант поста, побачив в'язня, він хрипко зареготав і гримаса лютого задоволення перекривила його обличчя:

— Оце то гарні лови! Нарешті попався, голубчику!

Вислухавши рапорт, він звернувся до Міцного Голоса з виразом ненависті:

— За крадіжку, за те, що ти вбив того вола, повісимо!

— Я й не думав красти! Мені здавалося, що це…

— Байдуже, що тобі здавалось. Ти украв вола. Повісимо!

— За крадіжку хочете повісити? — засміявся Міцний Голос з викликом. — Я знаю, що такого закону ще нема!

Тут капрал Діксон підійшов до брата близько, дуже близько, й уїдливо засичав йому на вухо:

— Можу тобі пошепки сказати, братику: крадіжка це тільки приключка. Будеш висіти за щось інше…

І показав рукою на північний схід, в бік ріки Саскачеван.

Хоч Міцний Голос мав мужнє серце, але тут він перелякався. Він бачив на власні очі, що діялось після придушення повстання над Саскачеваном, як переможці по-звірячому катували і вбивали ватажків бунту. Капрал не кинув погрозу на вітер, в цьому Міцний Голос був переконаний.

Брат вирішив захищати своє життя до останньої краплини крові.

На ніч його прикували до важкої залізної кулі й замкнули в службовій кімнаті. В'язень ліг на підлозі і, закутавшись у ковдру з головою, вдавав, що спить. В цій самій кімнаті до півночі вартував капрал Діксон, потім його заступник. Сонний поліцай ледве сидів. Уже за чверть години його зморив сон. Міцний Голос стежив за ним з-під ковдри, а коли поліцай схилився головою на стіл, хлопець тихенько встав, підняв залізну кулю, підійшов до столу, знайшов там ключ і відімкнув замок на кайданах. Вийшов з кімнати, перескочив через огорожу і опинився на волі.

Брат пробіг, не зупиняючись, понад двадцять кілометрів, добрався вдосвіта до резервації і прокрався в хату батьків.

— Мене хочуть повісити, — сказав він батькові й матері. — Та не дочекаються вони цього!

— За що повісити? — вигукнув батько недовірливо. — За те, що ти вкрав вола?

— Ні. За Саскачеван.

— Ох! — глухо застогнали старі.

Добрий батько дав йому двох коней, карабін з великим запасом патронів, а також мішок з харчами. Міцний Голос узяв з собою молоденьку жінку, з якою одружився кілька тижнів тому, і обидва, не гаючись, помчали на північ.

Менше ніж за годину після цього з'явилась погоня з Дак Лейка. Канадська Кінна поліція була безжалісна в переслідуванні своїх жертв, яких вона з тих чи тих причин вважала за злочинців. Вахмістр Колбрук й один індієць, — який був на службі у поліції, знайшли сліди втікачів і причепились до них, мов п'явки.

Через кілька днів Міцний Голос побачив на галявині серед лісу табунець оленів. Він зіскочив з коня і, кинувши повід дружині, наказав їй, щоб вона під'їхала після його пострілу.

Досвідчений мисливець легко підкрався на потрібну відстань і повалив оленя. Не поспішаючи, він підійшов до здобичі, окинув її задоволеним поглядом і вже хотів покласти карабін, щоб оббілувати та розрубати звіра на частки, коли раптом зупинився. Серце в нього тривожно застукотіло. Двоє верхівців — поліцай та індієць-шпигун — виїхали з лісу й прямували до нього. Це була виряджена слідом за ним погоня.

Тікати не було рації. Перше ніж Міцний Голос добіг би до чагарів, йому вже загнали б кулю в спину. Вахмістр Колбрук — бо це був він! — і його товариш, впевнені в собі, помалу наближались до нього. На обличчях їхніх сяяв тріумф: ще б пак, звір сам ускочив до пастки!

Міцний Голос чекав їх з карабіном в руці. Коли вони під'їхали на тридцять кроків, він застеріг:

— Стійте, бо стрілятиму!

Вони теж тримали рушниці напоготові.

— Побачимо, негіднику, хто стрілятиме, — відповів Колбрук і зухвало їхав далі.

Він не міг уявити собі, щоб індієць зважився в нього вистрелити.

— Ні кроку ближче! — вигукнув Міцний Голос.

Вони не послухались. Брат блискавично підняв карабін і вистрелив, не цілячись. Вахмістр звалився з коня з простреленою головою.

— А тобі дам тільки на згадку! — гукнув Міцний Голос індійцеві і, перше ніж той встиг ухилитися, пуля розтрощила йому руку.

— Коли ще хоч раз побачу тебе, зраднику, вистрелю в лоб! — гукнув брат услід шпигунові, який тікав конем, мов шалений.

Міцний Голос був найкращим стрільцем у нашому клані, а карабін у нього був п'ятизарядний. Смерть вахмістра Колбрука схвилювала білих на всьому заході. Кінна поліція негайно влаштувала облаву на небезпечного юнака. Та він був спритніший від усіх поліцейських вахмістрів разом з їхніми шпигунами. Хоч за його голову призначили щедру нагороду, полювання не дало ніяких наслідків: Міцний Голос зник у неосяжних лісах півночі, мов камінь у воді.

Нашого батька заарештували і тільки через довгий час випустили на волю. Коли виявилось, що брата спіймати не можна, нашу хату оточили шпигунами, розраховуючи на те, що Міцний Голос з любові до батьків неодмінно колись їх відвідає. Ці розрахунки справдились. Після двох років даремних розшуків Кінна поліція одержала повідомлення, що втікача бачили біля батькової хати. Це було саме тоді, коли брат привіз до рідних свою дружину з немовлям, що народилося в лісі.

Коли про це довідався комендант у Дак Лейку, він негайно ж вирядив двох поліцаїв і метиса-шпигуна, на прізвище Венн, до резервації чорноногих, щоб вони обстежили всю місцевість навколо селища індійців.

З Міцним Голосом було тоді двоє щирих друзів, які вирішили ділити з ним його долю, аж до смерті. Хлопці були надзвичайної відваги й мужності. Одного звали Топіан, другого — Хмарне Небо. Обидва були ще молодші, ніж Міцний Голос: Топіану ледве минуло п'ятнадцять років.

Звістка про погоню прийшла вчасно, отож юнаки миттю втекли з селища і заховалися в лісі.

Наступного дня, опівдні, вони відпочивали в кущах, недалечко від стежки. Раптом залунав кінський тупіт. Хлопці обережно виглянули з кущів і зараз же припали до землі. Стежкою наближалось до них двоє поліцаїв і шпигун-метис.

— Зрадник і мерзотник! — буркнув Міцний Голос, побачивши шпигуна. — Вистежує власних земляків.

Коли трійка наблизилась до кущів на кільканадцять кроків, коні відчули запах чужих людей і почали непокоїтись. Вони стригли вухами й не хотіли йти далі, а кінь Венна, роздуваючи ніздрі, ставав дибки.

Заховані в кущах хлопці побачили, що Венн пошепки попередив про щось своїх супутників. Поліцаї почали злазити з коней. Ще кілька кроків — і вони знайшли б утікачів.

— Я мушу його застрелити! — шепнув Міцний Голос і націлився в шпигуна.

— Ні! — схопився Топіан. — Дай його мені.

— Тоді поспішай!

Гримнув постріл з рушниці Топіана. Метис похитнувся в сідлі: куля влучила йому в груди. Поліцаї схопили його за руки і, підтримуючи, щоб він не впав з сідла, блискавицею помчали в напрямі Дак Лейка.

Після цієї сутички Міцний Голос на кілька хвилин повернувся додому, щоб попрощатися з батьками та з дружиною. Він знав, що надходить останній бій, що для нього нема іншого виходу. Величезні канадські ліси вже не могли його захистити.

Він добре усвідомлював, що мусить загинути: ворогів було надто багато, і вони були невблаганні. Цей юнак, мій брат, мабуть, мав якусь особливу, непохитну вдачу, якщо навіть тоді не схитнувся, а, навпаки, мужньо ішов назустріч своїй останній битві. Він навіть підбадьорював рідних — батька, матір і молоду дружину, додавав їм мужності й відваги.

— Чого ж ви хочете? — весело казав він на прощання. — Я був над Саскачеваном і тепер, звісно, повинен за це платити. Іду кінчати свій Саскачеван.

Він пішов. Це була його остання розмова з рідними. Що було далі, ми вже знаємо тільки з поліцейських рапортів. Я будую на цьому опис дальших подій, які сталися після втечі трьох юнаків з резервації.

Поява Міцного Голоса викликала велике хвилювання в усьому краї. Наступної ночі, з Прінс-Альберта, з Окружної комендатури Кінної поліції, в погоню вирушив загін з дванадцяти кінних поліцаїв, під командуванням ротмістра Аллана.

Їм надзвичайно пощастило. Незабаром вони побачили в горах Міннехіни три темні цятки, що рухалися по схилу узгір'я. Спершу їм здалося, що це якісь звірі, але, під'їхавши ближче, вони впізнали трьох утікачів. Юнаки йшли пішки. Вгадавши, що їх вистежили, вони не тікали. Всі троє були готові до бою, чекали наближення ворогів.

Загін ще не наблизився на відстань пострілу, коли Міцний Голос вистрелив двічі. Він влучив в ротмістра Аллана й розтрощив йому руку, а вахмістра Рабена поцілив у стегно. Решта поліцаїв, перелякана влучністю пострілів, рятувала поранених, а тим часом Міцний Голос і його товариші відступили в невеличкий лісок, який ріс поблизу на узгір'ї.

Капрал Хокін прийняв на себе командування загоном, але не зважився атакувати небезпечних стрільців. Він порозсилав у різних напрямах гінців, вимагаючи підкріплень. Того ж дня до них приєднались поліцаї з поста Дак Лейка, а також з Окружної комендатури в Прінс-Альберті. З'явилося теж кілька цивільних, охочих до пригод.

Увечері, о шостій годині, Хокін, на чолі дев'яти добровольців рушив в атаку на лісок. Хлопці засіли на галявині. Притиснуті до землі влучним вогнем, атакуючі не змогли наблизитися до індійців. На самому початку атаки впав сам капрал, смертельно поранений в груди. Зав'язалася запекла перестрілка. Влучні кулі Сильного Голосу принесли смерть ще двом супротивникам, з боку ж тих, що оборонялися загинув Топіан, наш далекий родич, а сам Сильний Голос був поранений в ногу. Атака захлинулася, поліцейські вимушені були поспішно відступити. Сильний Голос встиг за час перестрілки убити чотирьох поліцейських і чотирьох ранити. Безглузда загроза капрала Діксону щодо шибениці викликала таке кровопролиття!

Наступила ніч. Поліцейські намагалися підпалити лісок, але брат відігнав їх пострілами. Вночі прибули нові підкріплення. Увесь лісок був оточений кільцем. Шлях до відступу індійцям був відрізаний.

Тією ж ночі в місті Регіна, столиці північно-західної території Канади, в головному штабі кінної поліції, відбувався урочистий бал з нагоди від'їзду в Лондон делегації на свята на честь королеви Вікторії. В розпал балу оркестр раптом перестав грати веселий вальс і перейшов на державний гімн «Боже, бережи королеву». Здивовані гості стали переглядатися. Коли гімн кінчився, командувач поліцією полковник Герхимер заявив присутнім, що висилка делегації відкладається — з округу отримані тривожні відомості. Полковник наказав усім присутнім на балу військовим приготуватися до негайного виступу в глиб країни.

Перший загін під командуванням полковника Мак-Доннела виїхав ще до півночі, узявши з собою два скорострільні польові знаряддя. Другий загін на чолі з полковником Гагноном виступив уранці з Прінс-Альберта. До цих сил Королівської кінної поліції приєдналися сотні штатських добровольців, кожен зі своєю мисливською рушницею. З Дьюк-Лейка вийшла рота людей, озброєних кирками і лопатами для риття окопів.

Головний штаб кінної поліції наказав не робити прямих атак на лісок, щоб — як було сказано в наказі — уникнути подальшого кровопролиття. Молодих індійців повинна була здалека знешкодити артилерія.

Ранком того ж дня з ліска почувся голос мого брата. Хлопець звернувся до озброєних людей, що оточили лісок:

— Нас чекає сьогодні важкий день нової битви. У нас нічого їсти. Ми голодні. У вас же вдосталь продовольство. Киньте нам небагато!

Слова ці відбивали кращі традиції індіанської війни. Можна було люто битися і вбивати ворога у відкритому чесному бою, але одночасно вимагалося і зберігати до нього людське відношення. Заклик брата, зрозуміло, був голосом волаючого в пустелі. Слова його привели в подив кінних поліцейських — ним і уві сні не снилося проявляти по відношенню до індійців яке-небудь співчуття або послаблення.

Пролітаюча ворона сіла на вершину одного з дерев в обложеному ліску. Пролунав постріл, і птах впав на землю.

— Ну і стрілець! Жодної кулі не випустить даремно! — говорили між собою поліцейські, все більше затверджуючись в думці, що їм не слід тут ризикувати своїм життям.

Тим часом нашого батька знову заарештували. Чесна і добра наша мати прибігла до оточеного ліска, коли її син вже вступив у свій останній бій. Поліція не підпустила її до самого лісу, вона піднялася на узгір'я. Сильний Голос міг звідти почути її. Вона нагадувала йому героїчні справи батька і нашого діда Жвавого Ведмедя, закликала сина загинути, як годиться чоловікові і безстрашному воїнові.

Мати кричала йому:

— Не падай духом, син! Бийся до самого кінця!

Поліцейські силою намагалися змусити її піти, але вона не хотіла покинути сина, поки він ще залишався в живих.

Протягом усього цього дня прибували усі нові підкріплення. Загони солдатів були поставлені під загальне командування штабу Королівської кінної поліції. До вечора вже понад тисяча озброєних людей оточувала маленький лісок.

Тіла трьох убитих поліцейських все ще лежали поблизу позиції індіанських хлопців. Один з нападаючих раптом передав командуванню загону повідомлення, що капрал Хокін ще живий: дивлячись в бінокль, він нібито помітив рух руки. Лікар Стюарт, що знаходився тут же, негайно викликався врятувати пораненого. Це була дуже небезпечна справа. Проте лікар на легкій бричці ускач підлетів до Хокіна, швидко звалив тіло в кузов і повернувся назад. Жодного пострілу не пролунав з ліска. Сильний Голос особисто знав лікаря Стюарта і хотів показати, що шанує його за сміливий вчинок. Втім, самовідданий крок Стюарта виявився даремним. Хокін давно вже був мертвий.

До вечора прибули артилерійські знаряддя. У шість годин загриміли перші залпи. Після пристрілки до місцевості, де знаходилися молоді індійці, туди було послано декілька десятків снарядів. Коли вогонь припинився, усі були переконані, що від обложених залишилися одні клапті. Понад тисяча вояк чекала затамувавши подих. І тут з ліска пролунав виразний, глузливий голос мого брата:

— Погана стрільба! Ви повинні стріляти краще!

Настала темрява. Командування вирішило відновити артилерійський обстріл наступного дня. Навколо ліска запанувала тиша. У ту ніч ніхто з тих, що знаходилися тут не стулив око. Усі не спали; усіх долали похмурі думки. Багато хто розумів, яку жалюгідну роль вони грають в цій ганебній справі. Те, що проти трьох індіанських хлопців були зосереджені такі значні військові сили, зовсім не вінчало лаврами учасників облави, а, навпаки, виставляло їх на загальне осміяння. А тим часом, незважаючи на разючу нерівність сил, індійці все ще трималися!

З півночі і до світанку моя мати співала для Сильного Голосу сумний і грізний гімн смерті, а з ліска вторив їй звучний голос мого брата. До ранку він замовк. То був лебединий гімн хлопця: більше вже ніхто не почув його.

У шість годин ранку обидва знаряддя почали свою смертоносну роботу. Вони били підряд шість годин, до самого полудня. Не дощ, а суща злива металу обрушилася на лісок! Опівдні загін добровольців, що складався з одних штатських, рушив до лісу — за наказом зверху командування не ризикувало життям особового складу Королівської кінної поліції; вважалося, що поліція і так вже зазнала великих втрат. Чи думали люди, що прямували до ліска, що Сильний Голос безсмертний, що він може ще виявитися живим після такої скаженої канонади? Обережність їх виявилася зайвою: Сильний Голос був мертвий; тіло його в семи місцях було пробите осколками шрапнелі. З двох його товаришів Топіан загинув два дні тому, а другий хлопець лежав важко поранений, без свідомості.

У злощасний лісок набилося стільки людей, що неможливо було підступитися до тіл. Що відчували ці, вибачте на слові, «переможці» побачивши хлопців, старшому з яких було дев'ятнадцять, а молодшому всього п'ятнадцять років? Про що говорили тіла трьох хлопців, полеглих з такою мужністю, про яку могли тільки мріяти найвидатніші воїни нашого племені?

Один з поліцейських чинів Королівської кінної поліції підійшов до мого брата і зробив огидливий вчинок — він вистрілив в голову трупа!

В той час, коли відбувалися ці події, я знаходився в школі, в далекій Пенсільванії. Звістка про загибель брата дійшла до мене із запізненням, через багато тижнів, разом з новиною, що батька знову випустили з в'язниці.

З братом нас зв'язувала не лише сильна любов — я бачив в нім приклад для наслідування, він був моїм товаришем в загальних наших дитячих переживаннях. Нещадна доля немов розгнівалася на мене — від рук білих людей я втратив три дорогі істоти: Кудлатого Орляти, потім вірного Пононку, а тепер — брата.

Я розумів, що втрати ці невідшкодовні, але не втратив душевної рівноваги. Смерть брата завдала мені несподіваного і жорстокого удару, вона увергнула мене на якийсь час у відчай, але попереду були шкільні заняття, які вимагали зосередженості, і я досить скоро прийшов в себе. Ні, я вже не відчував ні колишньої ненависті до білих людей, ні образи, ні гіркоти.

В день трагічної смерті Сильного Голосу мені було тринадцять років. Вже тоді я розумів, що загинув він із-за незнання, із-за відсталості. Будь він хоч трохи навчений грамоті, будь він краще знайомий із законами білої людини, — він би знав, що канадська влада не могла повісити його за провину з волом, яку він зробив несвідомо. Школа з кожним місяцем зміцнювала мою думку про те, що знання всемогутні. Колись уміння володіти луком, стріляти з мушкета, вистежувати звіра було вирішальним в нашому житті. Нині, після того, як прерії були захоплені білою людиною, усе це виявилося застарілим: головною зброєю в нашій боротьбі за існування ставала освіта. Освіта в умовах наших резервацій була для нас єдиним щитом від загибелі. Чим швидше індійці зрозуміють суть змін, що сталися, і перевагу освіти, тим швидше зуміють вони захистити себе від остаточного виродження.

У цей важкий для племені і для моєї сім'ї час я намітив собі шлях в житті: я вирішив щоб то не було добути якомога більше знань, щоб пізніше присвятити своє життя поширенню освіти серед людей племені чорноногих.