Маленький Бізон

ДВІ НОЧІ

Присутність у преріях Ракстона, оцього конокрада, не віщувала нам нічого доброго і примусила ще збільшити нашу пильність. Здобутий нами великий табун мустангів, звичайно, збільшив нашу славу і багатство, але, на жаль, додав ще й клопоту, бо табун треба було добре берегти. Для певності Крокуюча Душа вирядив слідом за колоністами двох своїх розвідників. Його цікавило, куди прямує валка та що наміряється зробити Ракстон.

Вже надвечір наступного дня один з посланців повернувся з повідомленням, що минулої ночі Ракстон і ще троє з ним відокремилися від колоністів і поїхали назад, начебто на те місце, де ми з ними зустрілися. Колоністи ж рушили далі, на захід. Розвідник спершу бачив ступаки Ракстона в траві. Потім линув великий дощ і все зникло.

Крокуюча Душа відразу вирядив у розвідку кілька груп воїнів, щоб добре обстежити навколишню місцевість. Наші патрулі легко зрозуміли, що діялося на світанні. Ракстон справді наблизився до нашого табору, деякий час стежив за ним здалека, потім разом з своїми товаришами рушив на південь. На півдні лежала країна ворон. Чи не до них він поїхав?

Тепер нам треба було втекти якнайдалі від білих переселенців та від Ракстона. Ми подалися на схід і декілька тижнів мандрували між ріками Міссурі та Молочною і підніжжям Скелястих гір. Бізонів там зовсім не було. Іншої дичини та звірів теж було менше, ніж в минулі роки. Наших коней ми пильнували, як ока, і на ніч ставили навколо них численну варту.

В цей період нас, хлоп'ят, охопило непереможне бажання мандрувати самостійно. Наші прогулянки тривали часом по кілька днів. Ми полювали в преріях, стріляли з луків та з рушниці, яку один з хлопців крадькома взяв у свого батька. Ми харчувалися впольованою дичиною і мріяли про великі пригоди.

Одного разу ми вп'ятьох забрели за кільканадцять кілометрів від нашого табору. Підстрелили кілька степових перепілок і стали смажити їх на вогні, заховавшись у кущах, неподалік від берега якоїсь річки.

Раптом по той бік річки ми почули хлоп'ячі голоси, які говорили мовою чужого племені. Схопившись за зброю, ми побігли на те місце, де легко було переплисти річку. І ми не помилилися. Прибулі якраз лаштувалися перейти на цей берег. З веселим гамором вони збирали дорогою ягоди саскатун у шкіряні відра. Хлоп'ят було четверо, усі нашого віку.

Ледве вони перебрели річку й вилізли на наш берег, ми повискакували із схованки і, тикаючи їм під ніс зброю, грізно загукали:

— Стійте, щенята! Ми чорноногі. Зараз повбиваємо вас!

Враження було блискавичне. Хлоп'ята скрикнули від переляку і, не маючи чим захищатися, сипнули нам в обличчя ягоди із своїх відер. Цей несподіваний дощ спантеличив нас, і ми відскочили на кілька кроків, не знаючи, що робити далі. Міцний Голос з найгрізнішим виразом показував хлоп'ятам рушницю, яку тримав у руці, щоб їх налякати як слід, але ті стояли, мов телята, і дивилися на н? с з роззявленими ротами, наче ми впали з хмар. Раптом усі водночас вибухнули веселим сміхом. На мигах ми запитали їх, хто вони, якого племені.

— Ворони! — теж на мигах відповіли хлоп'ята.

— З якої групи ворон?

— Окотоків.

Мов тінь злого духа, зринула переді мною згадка про події минулого року: напад ворон-окотоків на табір мого дядька Гучного Грома й смерть Кошлатого Орлятка.

— То ви наші вороги? — гукнули ми.

— Так, — несміливо згодилися хлопці. Міцний Голос почав з ними переговори:

— А гратися ви вмієте?

— В що?

— Бігати наввипередки.

— Немає кращих ніг, як наші, — похвалилися ті.

— А кінні змагання влаштовуєте?

— На кожній зупинці.

— А змагаєтесь у стрільбі з лука?

— Щодня.

— А плавати любите?

— Ще й як!

Це вирішило все. Ми визнали їх за друзів і запросили до вогнища їсти перепілок. Перепілки тим часом присмалились, але все одно були смачні. Ми хутко забули про ворожнечу наших батьків. Нам було добре з тими чужими хлопцями.

Ми навіть вирішили разом переночувати. Скільки нам треба було розказати одне одному! Нас дивувало, що ці хлопці багато про що думали так само, як і ми.

— Хіба це не дивно? — тихцем спитав у нас Міцний Голос.

— Дуже дивно, — згоджувались ми.

— Як тебе звуть? — звернувся брат до найстаршого з хлопців окотоків.

— Чорний Мокасин. А тебе?

— Міцний Голос.

Ми хотіли оглянути їхні луки. У них з собою буз тільки один.

— Що, тільки один лук? Як же це ви залишаєте табір з одним луком?

— Ми ж ішли по ягоди.

Наші хлопці оглянули їхній лук. Він був непоганий. Один з наших похвалився:

— У нас ніхто не виходить без зброї. Дивіться, ми з собою навіть захопили рушницю.

— Хто ж з вас уміє з неї стріляти?

— Усі, — брехали ми, але зараз же отямились. — Майже всі. Ми ж мисливці! Ягоди збирають у нас тільки жінки й. дівчатка.

— Я теж збирав! — вихопилося в мене, але старші товариші сердито глянули на мене.

— Звичайно, малюки збирають і в нас! — виніс один з хлопців остаточний присуд.

Треба було якось повернути собі пошану. Я мав про запас хвилюючу історію, яка мусила зацікавити ворон. Я спитався:

— Хто з вас убив бізона?

Виявилося, що ніхто.

— А мій брат Міцний Голос торік убив бізона з лука.

— Невже? — здивувались ворони.

— Е, не дуже великий був той бізон! — скромно махнув рукою брат, але видко було, що в нього аж груди надимаються від гордощів.

— Цей бізон був величезний, як ведмідь-грізлі! — запевняв я.

— Е, це вже прибільшення. Він був не більший, ніж чорний ведмідь! — скромно пояснював брат. — Я загнав у нього лише шість стріл. Він, — показав Міцний Голос на мене рукою, — впакував сьому стрілу, і тоді бізон перестав жити. Страшенно був живучий.

— Гаук, гаук! — не переставали дивуватися ворони.

Вони приязно дивилися на нас. Чорний Мокасин бідкався:

— Шкода, що немає люльки. Ми випалили б її на вічну дружбу.

— Можемо стати друзями і без люльки! — заперечив Міцний Голос.

Один з ворон похвалився:

— А в нашому таборі є зараз четверо американців!

— Ми знаємо про це! — надув губи Міцний Голос. — Це Ракстон і троє його товаришів.

На обличчях ворон відбився неприхований подив:

— Від вас ніщо не може сховатися!

— Ніщо, — скромно відповів брат. — Ракстон дуже злий чоловік. Але ви, ворони, його любите.

— Не всі любимо! — заперечив один з ворон. — Мій батько сердиться на нього.

— Мій теж! — признався інший.

Ми заговорили про наш торішній напад на табір Ракстона й ворон, коли ми забрали у них сорок коней. Хлопці були тоді в наметах, які потрапили під обстріл. Зараз вони з недовір'ям слухали наші розповіді про те, що ми брали активну участь у нападі.

— А пригадуєте ви свою загорожу, де були коні? — наполягали ми.

— Так, пригадуємо.

— Ваші коні стояли недалеко від річки, а ми ховалися на протилежному березі.

— Так близько? І не боялись?

— Не було часу боятися! — солідно відповів Міцний Голос. — В гулі битви, під градом куль гартувалися наші серця.

Після цих пишних слів на хвилину залягло мовчання. Я заговорив перший.

— А ви, ворони, боялися тоді? Скажіть правду.

— Трохи.

Це щире признання дуже нас зворушило. Ми сказали собі, що з цього часу не буде кращих друзів, ніж чорноногі й хлоп'ята окотоки. З цим почуттям ми полягали спати вкупі, зогріваючи одне одного своїм теплом. Вранці наступного дня ми попрощалися. Кожна група пішла до свого табору.

В міру того як ми підходили до рідних наметів, почали зростати наші сумніви. Обізвалося нечисте сумління. Вже багато тижнів наші батьки ні про що інше не говорили біля вогнищ, як про небезпеку нападу ворон-окотоків. Чи треба нам зараз признатися, що ми зустріли їхніх хлопців та що нам було з ними так добре? Ні й ще раз ні! Хлоп'ячий гонор наказував нам зберегти таємницю, за всяку ціну боронити дружбу з хлопцями окотоками.

Коли ми підійшли, може, на тисячу кроків до нашого табору, Міцний Голос, найстарший у нашій п'ятірці, раптом гукнув владним голосом:

— Стійте!

Він наказав нам стати кружка, плече в плече, лице в лице, щоб ми могли зблизька дивитися одне одному в очі. Обличчя у нього було дуже серйозне, брови насуплені.

— Візьміться за руки! — ще наказав він. Ми так і зробили. Я тремтів від хвилювання.

— У нас є велика таємниця, — провадив брат замогильним голосом. — Ми подружили з нашими найбільшими ворогами. Ніхто, крім нас, не повинен знати, що ми були з хлопцями окотоками. Вам ясно?

— Ясно! Ясно! — підтвердили ми хутко й серйозно, як належало, а я для більшого враження ще хотів додати «темно», але вчасно прикусив собі язика.

— Так міцно, як оце ми тримаємось за руки, заприсягнімося одне одному, що не пустимо й пари з вуст, що будемо мовчати, навіть коли б нам довелося вмерти.

— Присягаємося! — вигукнули ми від щирого серця.

— Нехай зараз кожен окремо поклянеться тим, що він найбільше любить в житті. Починай ось ти, — показав він на першого з краю хлопця.

— Я, — заїкаючись від хвилювання, забелькотів той, — я… клянуся… великим Маніту!

— Дуже добре, — похвалив його Міцний Голос. — Тепер ти! — показав він на другого.

— Я присягаюсь… тим, що хочу стати великим воїном!

— Дуже добре! Ти! — Міцний Голос прошив мене суворим поглядом.

— Клянуся! — пробелькотів я. — Отак, як люблю Пононку.

Міцний Голос трохи скривився:

— Присягаєшся псом? Ну, хай буде й так! Далі! Ти!

— А я клянуся — отак як люблю маму.

Міцний Голос скривився ще дужче, хотів сказати щось зневажливе та тільки махнув рукою.

— Отож ви заприсяглись! — підсумував він. — Тепер знаєте, що вам робити. Мовчання або — смерть!

— Мовчання або смерть, — підтвердили ми.

— Гаук!

У таборі панували тиша й лад. Ніхто не звернув особливої уваги на наше повернення. Ми частенько влаштовували такі подорожі. Мати, як завжди, зустріла мене запитанням:

— Ну, як там було? Добре?

— Добре, мамо.

— Бачили щось цікаве?

— Так!.. Ой, ні, ні, не бачили нічого!

Мати уважніше глянула на мене, а я відвернувся. Не кажучи ні слова, вона дала мені їсти. З цих самостійних мандрівок я завжди повертався зголоднілий як вовк. З'ївши величезний кусень смаженої оленини, я пірнув у блаженну млость. Рідний намет був такий затишний, близькість мами впливала так заспокійливо…

— Мамо! — спитав я. — Хіба погано, коли маєш багато друзів?

— Навпаки, Бізончику! Чим більше друзів, тим краще для людини.

— Я теж так думаю… Тут нема нічого поганого.

Мені страшенно свербів язик. Мама була така добра, я так вірив їй. Та я ні на хвилину не забував, як ми подали одне одному руки, як заприсяглися мовчати. Ні, я не зламаю своєї присяги! З матір'ю, яка ні про що-не догадувалась, можна було вести хитромудру, замасковану розмову та ще й сміятися про себе, що мати нічого не знає.

— А ворони-окотоки усі злі? — запитав я.

— Ми воювали з ними протягом багатьох поколінь, — відповіла мати, — Вони вбивали чорноногих, ми вбивали ворон. Вони кажуть, що ми злі, ми кажемо — що вони. Хіба я знаю, де правда?

— А може, вони добрі, так само, як ми?

— Дуже можливо…

Мати поралася в наметі, прибирала, не дивлячись на мене. Мене наче хто за язика тягнув.

— Мамо, — спитав я, — а якби я випадково, ну, зовсім випадково, подружив з кількома хлопцями окотоками, ти б дуже на мене гнівалась?

Мати покинула прибирання і, зацікавлено дивлячись на мене, підійшла ближче.

— Я тільки так собі питаюсь, мамо, тільки так собі! — вже злякавшись, намагався я виплутатись.

Мати зупинилася біля мене і заглянула в очі глибоким, проникливим поглядом.

— Бізончику, — поволі спитала вона, — з ким ви зустрілися?

— Ні з ким, мамо, ні з ким. Ми полювали на перепілок, збирали ягоди саскатун, розмовляли біля вогнища, розказували різні історії.

— Бізончику, де ви зустрілися з хлопцями окотоками?

Я страшенно перелякався:

— Мамо, хіба ж я говорив щось про хлопців окотоків? Я ж нічого…

Мати повернулася і вибігла з намету. Вона побігла недалечко, туди, де сидів батько з кількома воїнами. Я бачив, як вона хутко заговорила, показуючи на мене. Ті відразу схопилися з місця. Одна думка майнула в мене: тікати! Я вискочив з намету і, мов антилопа, помчав у глибину табору. Якийсь намет стояв відчинений. Я вбіг у нього. На щастя, там нікого не було. Під стінкою лежало кілька бізонячих шкур. Я заховався під них і причаївся, як миша. Чув, як мене кличуть надворі, але не ворухнувся.

Минуло чимало часу. Та от у намет вбігли люди. Вони порозкидали шкури й знайшли мене.

— Ходім! — наказали мені коротко.

Мене повели до головного намету. Вже здалека я побачив, що там стоїть багато людей: зібрався мало не весь табір. Побачивши юрбу, я хотів видертися і втекти, але мене притримали і далі вже вели за руку.

— Що ви хочете зі мною зробити? — простогнав я плаксиво.

— Не бійся! Голови тобі не відірвемо!..

Коли ми прийшли до головного намету, люди розступилися перед нами. У наметі я побачив старшин, які сиділи на землі, на чолі з вождем Крокуючою Душею та чаклуном Кінаси. Був тут і мій батько, й дядько Гучний Грім. Перед ними стояло четверо моїх товаришів, з якими я недавно розлучився. Мене поставили біля них. У хлоп'ят були такі пригнічені обличчя, наче їх привели на смерть. Не краще, мабуть, виглядав і я. Воїни саме допитували мого старшого брата.

— Ми заприсяглися, — похмуро заявив Міцний Голос, — і нічого не скажемо. Я не можу зломити присяги.

— Кому ж ви складали присягу? — допитував його Крокуюча Душа.

— Один одному.

— Як ваш вождь, звільняю вас од присяги.

Міцний Голос на хвилину завагався, але твердо відповів:

— Ні, я не можу!

Тут заговорив чаклун Кінаси, звертаючись до нас п'ятьох:

— Шмаркачі! Ви бавитеся тут у присягу, а тим часом небезпека висить над нами всіма! Ідеться про існування всього нашого табору. Негайно ж припиніть опір, бо інакше примушу вас поклястися Великому Рогу! Чим це погрожує, ви добре знаєте!

О, я знав! Скільки страху я натерпівся тоді, коли через мене Рівний Сніг змушений був присягатися Великому Рогу. Ми сліпо вірили, що клятвопорушення буде невдовзі покаране смертю.

Ми мовчки перезирнулися. Коли мої очі зустрілися з братовими, я благально кивнув головою. Брат у відповідь теж нахилив голову.

— Ми зустрілися, — сказав, нарешті, Міцний Голос, — з хлопцями окотоками.

Мабуть, усі вже догадалися про це, але слова брата все одно справили велике враження. Тільки тепер я почав розуміти, яку вагу надавали воїни цьому повідомленню.

— Далеко звідси? — спитав вождь.

— Дві години, як їхати кіньми.

В юрбі знову пробіг рух. Окотоки були так близько від нашого табору!

— Що ж ви з ними зробили? Скільки їх було?

— Четверо… Нічого не зробили. Ми розмовляли, разом переночували, говорили один одному, що…

Міцний Голос зупинився. Він не знав, чи можна це сказати.

— Що ви казали? Ну! — суворо наполягав вождь.

— Що… ми тепер… друзі, — тремтячим голосом відповів брат.

Старшини сприйняли цю звістку на диво спокійно, без усякого обурення. Дядько Гучний Грім нахилився до батька і щось йому зашепотів на вухо; я добре бачив, що обидва посміхалися. Що це все означало?!

— Ти бачив, Міцний Голосе, в якому напрямі хлопці окотоки пішли від вас? — питався вождь.

— Бачив. Вони пішли на південь, а ми на північ.

— Ти пам'ятаєш дорогу до того місця, де ви їх зустріли?

— Пам'ятаю.

— Будь готовий. Зараз поїдеш туди з розвідниками.

Нас ще питали про Ракстона, але ми нічого не могли сказати, окрім того, що американець зараз перебуває в таборі ворон. Вождь віддав накази, і всі пішли до своїх наметів. Міцний Голос з розвідниками поїхав з табору, інші воїни посилили варту біля коней на пасовиську. Але життя в таборі ішло, як звичайно. Ніхто мені не дорікав. Навпаки, ровесники оточили мене, і довелося розповісти їм про хлопців окотоків. Мимоволі я знову відчув себе героєм.

Розвідники підтвердили, що табір ворон — близько від нас. Перше ніж настала ніч, ми загнали коней до невеличкої загорожі, збудованої біля самого табору, а найкращих мустангів кожен прив'язав біля свого намету. Біля нашого стояли троє коней — батьків, братів і мій буланий. Міцний Голос і я мусили стерегти їх вночі, а батько пішов з воїнами, які стояли на варті за табором.

Ми сторожували по черзі: першу половину ночі я, другу половину — Міцний Голос. Я стояв біля намету, тримаючи в руці лук. Коні були так близько біля мене, що я міг до них доторкнутися. Разом зі мною вартував і пес Пононка, який лежав біля моїх ніг. Нічого особливого не трапилось. Коли я вичитав з зірок, що вже минула перша половина ночі, я збудив брата, а сам ліг спати.

Мене зразу зморив міцний сон. Та через деякий час я прокинувся, бо хтось шарпнув мене за руку.

— Вставай, швидше! — почув я шепіт Міцного Голоса.

— Що сталося?

— Не забудь свій лук і стріли, — додав брат і зник.

Я тихенько покликав Пононку і вийшов з намету. Зірки змінили своє розташування. Наближався світанок, хоча було ще зовсім темно.

— Прислухайся добре, — тихо наказав мені брат.

В таборі, як звичайно, чути було різні звуки. То гавкне якийсь пес, хоч усіх собак наказали прив'язати в наметах, то заворушаться коні. За хвилину десь здалеку долинуло приглушене, протяжне виття койота.

— Нема місяця, а койот так протяжно виє, — шепнув мені Міцний Голос. — Це дивно.

Таке ж виття лунало на пагорку, по той бік табору.

— Це щось неприродне, — буркнув брат.

Наші вартові перемовлялися між собою інакше. Мабуть, якісь чужі люди подавали одне одному знаки. Я схвилювався.

— Може б, побігти, попередити наших вартових? — запропонував я.

— Навіщо? — заперечив брат. — Вони чують так само добре, як ми. Краще будемо вартувати намет, бо ті ще можуть вдертися до табору.

Я не боявся, але мені було якось недобре на серці. Пононка стояв біля мене, я простяг руку й погладив його по голові. Пес неодмінно відчув би присутність когось чужого і несамовито б загавкав. Ми намацали коней, намагаючись щось угледіти в темряві. Тим часом виття койотів змовкло і залягла глибока тиша. Може, це все-таки були справжні звірі?

Раптом гримнув постріл десь біля загорожі з кіньми. Я здригнувся від несподіванки. Всі собаки в таборі тривожно загавкали. Ще не відгриміла луна в долині, а вже розітнувся новий постріл, за ним ще кілька. Стрілянина швидко вщухла. Гримнуло кільканадцять пострілів, прокотилася луна, і знову залягла непорушна тиша, — аж дзвеніло у вухах.

— Що це було? — допитувався я у брата.

— Це наші стріляли. Мабуть, окотоки хотіли підкрастися до коней. Треба пильнувати, бо можуть прийти й сюди.

Постріли переколошкали весь табір. В наметах знявся рух. Стривожена мати вийшла до нас і стала поруч. Небо вже посіріло на сході. Наближався світанок. Навколо панував непорушний спокій.

Коли розвиднілось, вождь вирядив найкращих воїнів у розвідку, а всім іншим заборонив поки що виходити з табору. Незабаром розвідники вичитали із слідів, що сталося вночі. Це справді були ворони-окотоки. Численний їхній загін підкрався до загорожі з кіньми, але, наляканий пострілами наших вартових, утік.

В цей час інший, менший загін ворон підкрався до табору з другого боку. Постріли й тут попередили нападників про нашу пильність. Другий загін теж відмовився від нападу і повернув назад.

Того ж дня ми згорнули табір і вирушили на північ. Місцевість була ненадійна, поблизу — небезпечні сусіди.

Я переживав страшний розпач. Події двох останніх ночей ніяк не могли вміститися поряд у моїй хлоп'ячій уяві. Щира дружба з хлопцями окотоками, яка народилася однієї ночі, та напад їхніх батьків, які наступної ночі хотіли нас обікрасти і повбивати — плутали нитки мого досвіду. Весь світ моїх почуттів наче перевертався догори ногами.

Я повернув коня і поїхав поряд з братом.

— Міцний Голосе! — пробурмотів я пригнічено. — Що це буде?

На його обличчі теж був вираз розпачу.

— Не знаю, що буде.

— Невже знов війна з ними?

— Коли поженуться за нами — буде війна.

Дві гіркі сльози набігли мені на очі, але я не дав їм впасти.

— Тримайся! — нагадав мені брат хрипким шепотом. — Будь мужній!

— Я не хочу війни! — аж затрусився я… — Не хочу, щоб у них стріляли… Цей Чорний Мокасин…

Щось загрузло мені в горлі, я не міг видушити з себе й слова.

— Чорний Мокасин — добрий друг! — кивнув Міцний Голос. — Міг би бути справжнім щирим товаришем. Чорний Мокасин — наш брат.

— Я його так люблю, — душили мене слова. — Я його так люблю: ти не знаєш…

Міцний Голос пружним рухом випростався в сідлі, наче хотів струсити з себе слабість.

— Не занепадай духом, Бізоне! — мовив він суворо. — Не опускай крила! Як війна — то війна — значить, нам так судилось! Не будемо кволитись, як діти! Гаук!

Крізь туман сліз я глянув на нього з подивом. Який мужній, який незламний був мій брат! У мене б не стало на це ні сили, ні твердості.

— Міцний Голосе, — зітхнув я. — Погано мені, дуже погано!

Сталева незламність мого брата раптом почала м'якшати.

— Мені також! — признався він несміливо.

Єдине щастя, що я в своєму горі міг утекти під захист дорогих мені істот. Я окинув їх оком: ось батько й мати, ось дядько Гучний Грім, який саме наближається до них; ось брат Міцний Голос, завжди готовий мене підтримати. А ось довга вервечка нашої групи, що в усталеному споконвік ладу мандрує в північні прерії.