Маленький Бізон

МОЯ ПЕРША СУТИЧКА

Ми гналися за ворогом ніч, день і знову ніч. Другої ночі заснули лише на дві години. Вранці третього дня довелося вжити заходів перестороги, бо ворог був недалеко. Вогнища не розпалювали, трималися в долині, на вершини пагорків виходили тільки вартові. В поході весь час вони йшли попереду й поверталися до нас з новинами. Ворони намагалися залишати після себе якнайменше слідів. Та навіть я побачив де-не-де їхні сліди на землі, і з того часу став уважати себе за досвідченого воїна.

Краєвид змінювався. Навколо було менше пагорків, прерії рівнішали. Тільки потоки й річки повимивали в них глибокі долини. В одній із таких долин ми побачили табір ворогів, які, мабуть, збиралися затриматись тут на кілька днів. Ворони поставили для коней частокіл, щоб вони не могли втекти вночі.

Ми затрималися в невеличкій улоговині, миль за шість від табору ворон. Отут ми й чекали цілий день. Нікого не виряджали на полювання, не дозволяли також розпалювати вогнища. На вечерю вбили старого коня, і їли його м'ясо сирим, порізаним на дрібні шматки.

День був сонячний, ніч мала бути зоряна. Смерком ми вирушили цілим табором, щоб ближче підійти до ворон. Призначені для бою воїни були вже напоготові.

Раптом двоє моїх ровесників, Дерев'яний Ніж і Рівний Сніг, під'їхали до Міцного Голоса. Вони були обурені.

— Нас хочуть скривдити! — з люттю прошепотів Дерев'яний Ніж братові на вухо. — Ти знаєш?

— Нічого не знаю.

— Воїни нападуть на табір ворон, а нам накажуть залишитися в тилу…

— Ми будемо чекати разом з жінками, а воїни будуть битися!

— А що ж ви хочете робити? — запитав Міцний Голос.

— Вони повинні забрати нас з собою, щоб ми бачили, як це робиться!

— Свята правда! — спалахнув брат. — Повинні нас забрати!

— Мене також! — загукав я.

Я вже передчував велику пригоду.

— Тебе, опецьку? — зміряв мене Дерев'яний Ніж зневажливим поглядом, який я відчув навіть у темряві. — Ти, нікчемо, сиди з дівчатами!

— Чого ти ображаєш мене, гаде дерев'яний! — буркнув я у відповідь.

— Малий Бізон піде з нами! — заявив брат спокійним, рішучим голосом.

Ми помчали до батьків і виклали їм наше прохання.

— Там може вибухнути бій! — застерігали батьки. — Посиплються кулі…

— Ми повинні це бачити.

— Не галасуйте так, шибеники!.. Нехай вирішить вождь.

Отож ми побігли до вождя, захопивши по дорозі ще кількох хлопців. Крокуюча Душа був заклопотаний готуванням до нападу і навіть не схотів нас вислухати, але за нас заступився один із старших воїнів:

— Нехай почують запах пороху! Дозволь — я візьму їх під свою опіку. Хай придивляються здалека…

— На твою відповідальність! — попередив вождь.

— На мою, гаук!

Ми страшенно зраділи і мало не цілували старого воїна. Батьки згодилися, так само як і вождь, і дозволили нам іти за ними, але на певній відстані. Нам докладно розповіли, як ми повинні триматися під час бою. В цій купці хлоп'ят я був наймолодший.

Після вечері вождь наказав воїнам і нам, хлоп'ятам, викупатися в ріці. Замість мила ми брали пісок і шарували тіло з усієї сили, щоб усунути запах конини, яку їли на вечерю. Коні не зносять цього запаху: ледве почувши дух кінського лою, вони стають мов шалені. А нам треба було відбити коні тихцем, непомітно.

Я був ще занадто малий, щоб добре розуміти всі деталі плану наших дій. Знаю тільки, що ворони тримали коні в загорожі, неподалік від річки, назву якої вже не пам'ятаю. Зараз же біля загорожі, в ущелині, стояло кільканадцять наметів. У двох наметах, біля загорожі, оселився Ракстон та його білі товариші, в інших — ворони з родинами. Наш план полягав у тому, щоб зруйнувати загорожу з боку річки і вигнати крізь пролам коней — і вкрадених, і тих, що належали воронам. Битися з воронами наші не збиралися, але половина воїнів, яка мала рушниці, мусила причаїтися на пагорках понад табором і, якщо ворони прокинуться й здіймуть тривогу — обсипати обидва намети Ракстона градом куль. Тут треба було насамперед знешкодити американців, найкраще озброєних і найгрізніших наших супротивників.

Ми, хлопці, пішли за тим загоном, який мав виганяти коней із загорожі. Коли ми виходили з табору, нам довелося затриматися через собак. Вони ніби відчували, що буде якась пригода, і неодмінно хотіли бігти за нами. У кожного хлопця був один або й двоє улюбленців. Матерям довелося прив'язати собак у наметах. Мій Пононка вовчим звичаєм сумно завив на прощання.

Десь опівночі старий воїн, наш опікун, привів нас на берег річки, поблизу ворожого табору, і наказав заховатися в чагарях. Ледве він подасть знак — двічі заскиглить по-вовчому — ми мусили негайно тікати до свого табору. Серед хлопців був також і мій старший брат Міцний Голос. Він весь час тримав мене за руку, щоб я не заблукав у темряві. Це мене підбадьорювало.

Ми лежали якраз навпроти загорожі з кіньми, може, за сто кроків від них. Бліде сяйво зір дозволяло нам бачити обриси частоколу, а трохи далі здіймалися світліші трикутники ворожих наметів. Вряди-годи ми чули тихе іржання коней за огорожею.

— Невже ворони не поставили варти? — запитав нишком Міцний Голос у воїна, який був з нами.

Як я пишався в цю хвилину своїм братом! У такому напруженні він ще міг мислити як дорослий воїн.

— Мабуть, з боку ріки ворони не поставили ніякої варти, — пояснив наш опікун.

Хоч було темно, ми бачили наших батьків, які причаїлися біля горожі. Раз у раз вони шаруділи чагарником, щоб коні звикли до цього шелесту і не лякалися б чужих людей. Час від часу хтось із воїнів навіть підводився і показувався коням. Нам видко було, як воїни обережно виймали паколи горожі.

У таборі серед наметів гавкали собаки — часто, але не дуже люто. Тоді наші розвідники на сусідніх пагорках заскиглили койотами, щоб ворони подумали, наче це близкість степових вовків сполохала їхніх собак.

В якомусь наметі заплакала дитина. В долині було так тихо, що ми чули, як мати заколисує маля.

На це один з наших хлопців, десятирічний Рівний Сніг, люто обізвався півголосом:

— Шкода, що у мене немає з собою рушниці.

— Кажи тихше! — пошепки застеріг наш опікун. — Навіщо тобі рушниця?

— Я б вистрелив у це щеня, і в світі було б менше на одного ворону.

— Дурний ти! — зупинив його наш наглядач.

Але Рівний Сніг обізвався ще голосніше:

— А що, хіба я не міг би загнати кулю в бридку голову?

Воїн нахилився над хлопцем і, рукою затуляючи йому рота, щосили струсонув його за плечі. Він проскреготів:

— От зараз зав'яжу тобі рота, шмаркачу, поскручую руки і ноги та й кину на поталу воронам, якщо не заспокоїшся!

Це допомогло. Запал Рівного Сніга прохолов. Залягло мовчання.

Тут ми побачили, як перші коні вийшли крізь вилом у горожі. Вони підійшли до ріки і спокійно почали пити воду. Здавалося, тварини зовсім не наполохались. Від їх вигляду у нас затріпотіли серця. Хотілося щось робити, страшенно тяжко було всидіти на місці.

А коней з'являлося дедалі більше. Вони були вже не такі спокійні, бігли до ріки чвалом і злякано іржали. От їх уже кільканадцять, зо два десятки; суцільна маса щільно притулених одне до одного тіл. Тупіт лунав дедалі голосніше. Коні мчали все швидше.

Раптом знялася тривога. Хтось у наметі ворон закричав, йому відповіли інші вигуки. За мить ожив увесь ворожий табір.

Досі на сусідніх пагорках панувала тиша. Раптом яскравий блиск роздер темряву, і повітря затремтіло від багатьох пострілів. Це наші стріляли згори в намети Ракстона, щоб дати змогу воїнам в долині відігнати коней. Знявся неймовірний галас. Американці й ворони почали відстрелюватись. Тим часом коні, яких підганяли наші воїни, вже перебрели ріку.

Ми, хлопці, теж хотіли якось допомогти своїм здобути перемогу і щосили галасували, посилаючи ворогам глузування й прокльони. У відповідь на це кулі почали хльоскати по кущах, де ми сиділи. Це ще більш додало нам завзяття. Нарешті втрутився воїн, який наглядав за нами.

— Дурні! — гримнув він. — З ваших голосів ворони відразу пізнають, що ви неуки й молокососи! Дурні! Тікайте!

Він безцеремонно почав хапати нас за карки й силоміць гнати з небезпечного місця. Кулі весь час сипалися градом. Ми були вже далеко, а до нас ще долинав відгомін бою.

В таборі матері зустріли нас з явним полегшенням, їхню надмірну ніжність ми сприйняли, як образу, бо ж зовсім не хотіли бути маминими синками. Це прикре почуття зм'якшив воїн, який був з нами. Він розповів стривоженим матерям, як вороги взяли нас під обстріл. Моя мати зворушено глянула на мене й спитала:

— Це була твоя перша битва, Бізончику, справжня битва! І кулі сипались навколо тебе?

— Так, мамо! — підтвердив я, і серце в мене почало рости в грудях від щастя.

— Шкода тільки, що в тебе не було чим битися.

— Як, мамо? Я ж бився!

— Бився?

— Я гукав їм щосили: підлі боягузи, усі кістки вам потрощу!

— Ой-ой! І з того були наслідки?

— Ще й які!

— Ну, які ж?

— Від страху ворони погано стріляли і не могли ні в кого влучити. Це ясно.

Мати якось дивно й таємниче посміхнулася.

— Це ясно, — мовила вона, — що ти будеш не тільки воїном, а ще й промовцем.

В її словах був якийсь натяк. Я глянув їй в очі:

— Хіба ти не віриш мені?

На це мати обняла мене і довго тулила до себе. Після двох безсонних ночей мені страшенно захотілося спати. Так добре було в маминих обіймах, так морив сон, але я поборов слабість і видерся з маминих рук.

Привели захоплених коней. Вони були стриножені й не могли втекти. Ми налічили їх понад сорок. Виявилось, що це не наші коні. Мабуть, то була лише невеличка частина табуна, який належав воронам. Завбачливі наші вороги, крім першої загорожі-коралю, мали ще й другу, і саме там тримали вкрадених коней. Наші, на жаль, про це не знали, і до них потрапило лише сорок голів, які були в першім зовнішнім коралі. Добра була й ця здобич. Коні виявились непогані.

Було ще темно й далеко до світання. Повернулися воїни, які стріляли з пагорбів. У них була тяжка переправа, вони хотіли підпалити ворожий табір, але ворони трималися міцно і не допустили до цього. Як трофей, наші принесли з собою убитих трьох американців і одного індійця ворону, й ще одного тяжко пораненого воїна, який через годину сконав. Один з наших людей, Два Кидьки, знав мову ворон і намагався витягти з нього якомога більше відомостей. Те, про що він довідався, дуже всіх схвилювало. Виявляється, ворони спершу зовсім не хотіли виступати проти нас, але Ракстон так довго їх умовляв, стільки їм обіцяв, і то погрожував, то частував їх горілкою, що вони кінець кінцем послухались і згодились украсти для нього наших коней, яких він хотів продати — як ми й думали — в Форт-Бентон. Ворони були лише знаряддям, він — злим духом, винуватцем стілько нещасть.

З наших ніхто не загинув, лише у кількох воїнів були легкі поранення. Чаклуна Білого Вовка теж підстрелили, але якось незвичайно. Куля влучила йому в груди, але не пробила їх, а вдарилася об пластинку з черепашачої броні, яку чаклун носив на грудях, і розплющилась. Проте удар кулі в груди викликав велику кровотечу з рота, яка тривала вже кілька годин.

Наш тимчасовий табір був не далі ніж за п'ять кілометрів від місця нападу, і хоч ми не сподівалися відсічі, проте обережність наказувала нам відступити якнайшвидше. Все вже було готове, коли ми побачили, що нема одного з наших найхоробріших воїнів — Нічного Орла. Він був у загоні, який з пагорків стріляв по ворогу, потім разом з іншими намагався підпалити намети ворога. Востаннє бачили його біля річки. З того часу він зник.

До світанку залишалося щось із годину, отож вождь Крокуюча Душа вирішив почекати: може, Нічний Орел ще повернеться? Але він не повертався. Весь табір чекав у похмурому мовчанні. Час минав. Усі думали, що Нічний Орел загинув і лежить убитий десь біля ворожого табору. Люди почали снувати різні здогади.

Старші воїни зібралися колом і почали про щось радитись. Потім тісною, похмурою юрбою підійшли до Білого Вовка.

Чаклун сидів на землі. Кров весь час текла у нього з рота, його оточили, і один з воїнів гнівно сказав:

— Білий Вовче, ти був великим чаклуном. Обіцяв нам, що ми «візьмемо» вісім ворогів. А їх загинуло тільки чотири.

Білий Вовк спершу виплюнув кров, а потім відповів хрипким голосом:

— Звідки ти знаєш, що їх загинуло тільки чотири?

— Досить піти он за ті кущі й глянути. Вони там лежать. Ти не налічиш їх більше ніж четверо.

— А звідки ти знаєш, що у ворожому таборі їх не лежить більше?

На це було тяжко відповісти. Воїн згодився, вже лагідніше:

— Цього я не знаю.

Юрба стояла нерухомо. В темряві вона здавалася грізною, чорною стіною. Після хвилинного мовчання заговорив інший воїн:

— Ти обіцяв нам, що в цьому поході ніхто з наших не загине. Ти помилився.

— Невидимі сили не помиляються.

— Ми втратили одного воїна. Загинув Нічний Орел.

— Він не загинув!

— То де ж він?

— Прийде!

— Чому ж він не прийшов досі? Ні, Білий Вовче, він загинув!

Його супутники завторували йому, а за ними підхопили й інші воїни. Навіть жінки стогнали:

— Загинув Орел!

— Напевне загинув!

— Нас обдурили!

Білий Вовк поволі встав, і, коли випростався, нам здалося, що він став вищим на голову від усіх воїнів.

— Люди племені чорноногих! — вигукнув він гучним голосом, що раптом забринів урочисто, як метал. — Пам'ятайте одне: невидимі сили ніколи не помиляються! Невидимі сили ніколи не брешуть!

Від цих слів усі замовкли. Лише через кілька хвилин хтось наважився заговорити:

— Це правда, невидимі сили не помиляються. Але помилитися може чаклун, якщо в нього притупився слух і він не чує голосу невидимих сил.

— Так, це правда!.. Чаклун винен! — залунало навколо.

— Білий Вовче! — знову заговорив той самий воїн. — Ми — твої друзі. Радимо тобі щиро: іди на кілька тижнів у пустелю! Зміцни свою чаклунську владу! Це ми радимо тобі для нашого спільного добра.

— Ні! Ні! — гукнув Білий Вовк. — Я не втратив влади.

Потім додав ще дужчим голосом:

— Ручуся вам, Нічний Орел живий! Він повернеться!..

В голосі його бриніла вперта сила. Ніхто вже не схотів йому перечити. Бунт воїнів ущух. Люди, стурбовано похитуючи головами, розійшлися. Табір ще чекав — даремно. Ясна смуга на сході віщувала кінець ночі. Час був іти звідси.