Маленький Бізон

РОЗБРАТ У ПЛЕМЕНІ

Після цієї події я знову жив безтурботно і не пам'ятаю, що діялося в наступні місяці. Цю пітьму наче розірвав одного дня сильний біль від удару. Летів у повітрі як це буває уві сні. Але я не спав, падав з коня, хоч і сидів у торбі, притороченій до кінського боку.

Вдарившись об землю, я з хвилину лежав нерухомо і бачив над собою — вперше в житті — черево коня. У нас тоді були розумні коні, жоден з них ніколи б не розтоптав беззахисну дитину.

Тут до мене підскочив мій старший брат Міцний Голос і дужими руками витяг з-під коня, лаючись:

— Що це? Захотілося йому літати в повітрі?! Сиди міцно на коні!.. Це баба якась, а не хлопець!..

Я не зрозумів образи, хоч і відчув її в гнівнім братовім голосі, але в пам'яті відбилися і глибоко ввійшли мені в серце його слова:

— Сиди міцно на коні!

Адже це перший і основний закон життя індійців: сидіти міцно на коні.

З того часу я пам'ятаю вже більше випадків, які діялися навколо мене. А кінь, хоч би й дуже норовистий, вже не міг так легко скинути мене із спини.

Тоді ми ще мандрували по преріях, як за давніх днів. Просторінь, безмежна просторінь була нашою стихією. Коли я тепер закриваю очі і подумки переношуся в минуле, то не бачу ні облич, ані разючих випадків, ані тварин — нічого я не пам'ятаю так добре, як барву неозорого небокраю — якусь синьо-блакитно-фіолетову.

Погляд наш завжди сягав у фіолетову далечінь. Звідти ми виглядали небезпеку, пригоди, дичину й друзів. Там крилася таємниця і не раз чаївся ворог. Ще не згасли давні незгоди з сусідніми племенами, і нам треба було дуже стерегтися. І звідти, з-за синьо-блакитного обрію, виростала найбільша для нас загадка, грізна й завжди тривожна. Це була біла людина. Про неї все частіше снувалися розмови біля вогнищ.

Ці розповіді особливо розпалювали уяву хлопців, трохи старших від мене; вони довідувались про існування «великої води», у багато разів більшої за наші прерії; про мільйони — це було магічне число, про яке ніхто не мав уявлення, а воно раз у раз викликало солодке тремтіння страху — про мільйони білих людей, які жили там, за «великою водою»; людей зовсім інших і напевне кращих, ніж ті, які до нас прибували. Ті білі люди не вбивали бізонів, а зате мали «пливучі будинки», які звалися кораблями та могли рухатися по воді швидко й спритно як риби. Ми, діти, не могли надивуватися розповідям про «довгий будинок», який нестримно мчиться по землі, викидаючи з себе клуби диму, сопе принизливо, мов дракон, і схожий на величезного змія. Та хіба можна було повірити, що він мчав швидше, ніж десяток найдужчих наших мустангів? Далеко на півдні, за рікою Міссурі, дядько Гучний Грім бачив такий поїзд. Коли він про нього розповідав, дрижаки бігли у нас по спині, а дядько зростав у наших очах і ставав втіленням мудрості і знання.

Інші не поділяли нашого подиву й не раз сперечалися з дядьком. Розмови їх завжди поверталися до тієї самої теми.

— Нема добрих білих людей! — наполягали бесідники. — Всі вони поганці. Схожі на Ракстона.

— Ракстон був не такий уже поганий, — заперечував дядько, — він тільки мав недобрих товаришів і надто їх слухався. Адже й серед нас і серед білих є теж добрі й злі люди. Ті за «великою водою» — чесні. Вони ніколи не зроблять нам нічого лихого.

— Це неправда! Всі вони отруєні пожадливістю…

Сварка розросталася, і батькові частенько доводилося мирити суперечників. Він висловлював думку, яка, до певної міри, задовольняла і тих, і тих.

— Скажемо собі, що там, далеко, живуть добрі білі люди, і хто хоче вірити в їхню добрість, нехай собі вірить. Але певне також, що до нас у прерії прибувають звідти самі негідники, і вони отруюють нам життя.

Щоправда, не всі в нашому племені були н цьому переконані. Тільки розумніші знали, чому до нас з кожним роком приходить все менше бізонів з півдня. На півдні американці збудували від моря до моря три залізниці, які, мов три криваві ножі, перетинали прерії й приносили смерть бізонам. Тисячі білих мисливців винищували цих благородних тварин, якими ми, індійці, живилися. Через кілька років після того як збудовано залізниці, бізони зовсім перестали приходити з півдня, і доводилося ганятися за нечисленними табунами, які у нас, на півночі, залишалися на цілий рік у затишних долинах. Але й вони швидко зникали.

В цей період голод раз у раз заглядав нам в очі. Ми полювали на різних звірів і тварин, особливо на лосів і оленів, та нам все одно частенько не вистачало запасів на цілу зиму. Пригадую — колись був такий голод, що ми, хлопці, викрадали з наметів-тіпі наших матерів шкіряні мішки, смажили цю шкіру на вогні й їли. В «рік великого снігу» наші батьки блукали по всіх преріях, шукаючи голови бізонів, які залишились там після останнього полювання. Жінки обрізали шкіру з черепів і варили її на їжу. На щастя, мисливці натрапили на стадо гірських баранів, які ховалися від завірюх у підгір'ях, і багато з них уполювали.

З цього голодного періоду я пригадую одне болюче враження, перше моє горе в житті. В нашому таборі, так само як в таборах інших індійців, було багато собак. Вони носили в'юки, коли коней було обмаль, і кожна родина мала їх по кілька або й по кільканадцять. Моїм улюбленцем і вірним другом був Пононка, здоровезний кудель — покруч з лісовим вовком. Коли голод став надто нестерпним, ми почали їсти собак. Нарешті черга дійшла до Пононки. Але я повстав проти цього з неймовірним завзяттям.

— Бізончику, — переконувала мене мати, — він повинен загинути, щоб урятувати нас, людей.

— Він не повинен, не може загинути! — верещав я щосили. — Нехай гине цілий світ, а не собаки. Мій Пононка не загине!..

І він не загинув. Я так палко благав і заклинав, так падав на землю, що батьки дивилися на мене з тривогою й нарешті змилувалися і дарували Пононці життя.

Використовуючи наш голод, американський уряд підсилав агентів переконати нас, щоб ми «продали» їм наші землі, залишили вільне мандрівне життя і пішли під владу американців, за що нас повинні були годувати в резерваціях задурно. Знаючи смутну долю південних індійських племен, ми не послухались тоді цих намовлянь, бо у нас ще була надія якось прохарчуватися полюванням^[3].

Хоч над нами клубочили чорні хмари, все одно життя не втрачало своєї принади, особливо для нас, дітлахів. Ми, як то кажуть, не вішали носа. З діда-прадіда звиклі до всяких небезпек, ми не зрікалися ні радості, ні сонця, ні танців. Страшенно раділи ми, що минає довга зима, а надто, коли на небі з'явились перші ознаки весни. Полярна зірка сіяла вгорі своє блакитне проміння, а ночами чути було ґелґотіння диких гусей, які летіли на північні озера. Ми знали, що буде далі: незабаром наші батьки позгортають намети, і почнеться найщасливіша пора в житті індійця — мандрівки по сонячних преріях Північного Заходу.

Останньої ночі, перед великим походом у прерії, в зимовому таборі відбувався воєнний танець. Це був урочистий обряд, в якому брали участь усі дорослі… І нам, дітям, теж дозволяли дивитися вночі на це видовище. Танцювали всі дорослі чоловіки; а їх в нашому клані було понад сто. Зараз же після вечері батьки, що мали тільки пов'язку на стегнах, почали розмальовувати тіло яскравими барвами; матері робили зачіски й одягалися в найкращу одіж з оленячої шкіри. Намагалися причепурити і нас, дітей, і не дуже перечили, коли ми розмальовували собі обличчя.

Цей танець мав у нашому житті величезне значення. У ньому воїни дякували Великому Духові за щасливо прожиту зиму і водночас прохали дати їм мужність у майбутньому, — якби неспокійне літо принесло з собою якесь лихо чи битви.

Наш чаклун чотири рази вдарив у великий бубон, чотири удари прокотилися по всій долині, сповіщаючи, що танець почався. Після цього вступу обізвалися менші бубни й підхопили ритм танцю, а співаки завели тужну, жалібну пісню. До головного намету, де було повнісінько людей, підстрибуючи вбігли танцюристи. Грізно буркочучи щось, вони почали поволі оточувати вогнище, яке горіло посередині, їхні спершу стримані рухи ставали дедалі швидшими, в такт бурхливому співу й торохтінню бубнів, аж поки знялася справжня буря. Танець відбивав запал воїнів у бою. З уст танцюристів вихоплювалися несамовиті вигуки; зуби поблискували у відсвітах вогнища, очі горіли жадобою боротьби.

Танцюристи високо підстрибували вгору, вигукуючи співучими голосами:

— Хай укриє нас слава! Хай загине ворог! Хай перемога біжить перед нашими стежками!

Інші воїни вискакували наперед, намагаючись перебити суперників своїм співом:

— Нехай перемога супроводить нашу зброю! Нехай вороги будуть, наче ведмеді взимку — сонні, незграбні! Хай очі їх затягне більмами і схиблять всі їхні рушниці…

Але їхні товариші не хотіли здаватися. Підкидаючи вгору уламки деревини, вони підхоплювали їх на вістря списів, вигукуючи:

— Ось такі наші вороги! Вони тікають вгору, але самі ж і падають на наші списи! Простромимо їх, наче в'язки хмизу! Розвіємо, мов нікчемну порохняву.

Цей танець запалював кров кожному індійцеві. Ми, малюки, тремтіли від хвилювання — так хотілося нам гукати й танцювати разом з нашими батьками.

Тієї ночі сталася дуже прикра подія. Хтось помітив, що не всі з нашого табору беруть участь в урочистому танку. Дядько Гучний Грім та ще кілька інших воїнів ухилилися від цього обов'язку і взагалі не прийшли. Це вразило всіх так, що танок припинився. Всі стояли занімілі. Тиша запанувала в наметі.

— Гучний Громе! — щосили вигукнув вождь нашого табору.

Це був Крокуюча Душа — ще молодий воїн, котрий виявив таку мужність у сутичках з ворожими племенами і так розважливо висловлювався на нарадах усього табору, що його обрали вождем нашого клану.

Дядька поблизу не було, але його знайшли серед наметів і привели. Він зупинився в світлі вогнища; на обличчі його був бунтівничий вираз, очі дивно поблискували, наче він був під чаркою.

— Чого ви хочете? — запитав дядько з викликом.

— Чи ти з глузду з'їхав? Питаєш таке! Адже й сам знаєш, про що йдеться! — гримнув на нього Крокуюча Душа.

— Чого ти кричиш? Чого ви хочете від мене?

— Ще не траплялося ніколи, щоб хтось не схотів брати участь у воєнному танку, перед походом із зимового табору.

— А тепер таке трапилося зі мною!..

— Чоловіче, ти що, збожеволів?

— Не хочу танцювати!

— Поясни — чому!

Всі присутні прошивали дядька поглядами, наче хотіли спопелити його своїм гнівом. Деякі обряди, отакі як священний танок, дуже глибоко вкоренилися в нашому житті, і ми не уявляли собі, що хтось може піти проти цього, як не уявляли, що людина може жити, не дихаючи. Те, що вчинив дядько, було не тільки блюзнірством, — багатьом присутнім здавалося, що він збожеволів. Дядько виглядав як п'яний, хоч відповідав цілком свідомо.

— У преріях лине новий вітер. Він змете все старе. Ви ж самі знаєте, який дужий той вітер. Ніщо не витримає його натиску.

— Отож ти хочеш, Гучний Громе, щоб ми скорилися йому? Щоб ми покинули наші одвічні обряди? — зневажливо вигукнув Крокуюча Душа.

Дядько не звернув уваги на його слова:

— Наш Великий Дух досі був добрий. Годив нам. Але прийшли Довгі Ножі — американці. І що ж виявилося? Їхній Великий Дух — дужчий. Навіщо ж мені танцювати для слабшого духа?

— Мовчи!

Слово це впало, мов гострий виляск бича. Це вигукнув Білий Вовк, наш чаклун, який мовчав досі. Він здавна вславився багатьма чудесами, які начебто вчинив та в які ми всі вірили, хоч тепер я розумію, що це були зовсім не чари, а просто бистрий розум, який дозволяв чаклунові бачити речі, котрих інші не помічали. Свої знання й досвід Білий Вовк віддавав племені, і тому його більше любили, ніж боялися, а по правді, він був справжнім вождем нашої групи.

Його коротке слово припинило всі балачки і прозвучало, як вирок. Гнітюча тиша залягла в наметі. Раптом один з музик почав бити в бубон, спершу несміливо й тихо, потім дужче. От уже інші підхопили ритм, почали бити в такт. Напружилися тіла, і танок почався знову. Всіх підхопила його пристрасть. Тільки тепер менше було запалу й танцюристи вже не співали про перемогу. Наче крижаним, чужим вітром війнуло в нашому наметі.

Так танцювали батьки цілу ніч. Нам, дітям, дуже швидко наказали йти спати, але дика й водночас солодка мелодія вривалася в наш сон, розпалюючи тугу за великими пригодами.

Було ще темно, коли в таборі залунали вигуки: «Вставайте!». Ми схопилися на ноги й вибігли під зоряне небо. Батько пішов у степ по коні, а ми, малі, заходилися допомагати матері скручувати шкури, що вкривали намет. На світанку рушили в дорогу.

Тут сталася прикра подія, яка вразила мене так, що я не міг стримати сліз. Дядько Гучний Грім і ще кільканадцять його прихильників відокремились від нашої групи й вирішили жити самостійно. Вони не хотіли далі мандрувати з нами. Разом з ними, звичайно, пішли їхні родини — і серед них мій найкращий друг і ровесник, двоюрідний брат Кошлате Орлятко. Досі ми завжди трималися разом: нас єднали ігри, пустощі і величезне почуття дружби. Наближалась хвилина розлуки. Ми стали поруч — і не могли вимовити й слова, не могли глянути один на одного. Від смутку у нас стало якось порожньо в голові, пересохло в горлі. Ми стояли, мов закляклі, поки батьки не почали нас кликати.

— Ідеш? — пробелькотів я нарешті.

— Іду, — відповів Кошлате Орлятко, — але швидко повернуся.

— А як твій батько не схоче?

— Як не схоче, я від нього втечу.

— Ой-ой-ой!

— Втечу, кажу тобі.

— Так далеко? Крізь такі великі прерії?

Бачачи мої сумніви, Орлятко віддав мені свій гарний малий лук, з якого вже добре стріляв у бабаків, і сказав:

— Як не повернуся — лук буде твій.

Лук був чудовий, та Кошлате Орлятко був мені дорожчий за всі луки в преріях. Мені хотілося плакати, щось затуманило мені очі. Крізь цю заслону я ледве бачив, як мій друг, незграбно ступаючи на своїх коротких ніжках, ішов до батьків. Я стискав у руці його лук.

Коли сонце підбилося в небі, показалося підгір'я, а далеко за нами блищали засніжені схили Скелястих гір. Скрізь навколо ще лежав сніг, але вже чути було близький подих весни. В міру того, як ми спускалися вниз, нам здавалося, що повітря теплішає з кожною годиною, але це теплішали наші серця. Перед нами, на сході, стелили свій червоний килим хвилясті прерії.