Маленький Бізон

ТАНОК СОНЦЯ

В нашому таборі закипіла робота. Треба було вичинити бізонячі шкури й висушити м'ясо на пемікан. Це забрало більше ніж місяць. Найкращу частину туш віддали дідусям та бабусям, яких, за старим звичаєм, плем'я оточувало великим піклуванням. М'ясо ми їли переважно сире, а коли хотіли його спекти, настромляли на кінець палиці й тримали над вогнем.

Коли зимові запаси вже було запаковано в шкіряні мішки — ми рушили в дорогу — на північний схід. Там, в Канаді, серед літа збиралися раз на рік усі групи чорноногих, щоб спільно здійснити найбільший наш обряд, який звався Танком Сонця.

Сьогодні, міркуючи над величезним значенням, яке мав цей обряд для нас і для всіх індійських племен у преріях, я доходжу до висновку, що Танок Сонця насамперед об'єднував наші групи. Адже всі вони цілий рік мандрували в преріях і не бачили одна одну, а тут збирались докупи, і в них росло почуття єдності. Коли вони знову розлучалися на цілий рік — кожен індієць відчував себе членом великої дужої сім'ї.

Після багатоденної мандрівки ми добралися до річки Намака, на берегах якої споконвіку відбувався Танок Сонця. Тут ми застали величезний табір, де зібрались майже всі клани племені чорноногих. Табір розкинувся на протязі трьох кілометрів. Красиві намети, свіжо розмальовані фарбами, оточували місце, призначене для танців. На цій площі вже стояли кілки величезного частоколу, в якому мала відбуватися церемонія. Частокіл ще не був готовий, але від цих приготувань і в нас почало рости серце в грудях.

Тільки-но в таборі побачили, що ми наближаємось, кільканадцять вершників помчали нам назустріч, аби привітати нас ще в прерії радісним покликом. Вони привели нас на призначене для нашої групи місце. Старші хлопці повинні були допомагати батькам напинати намети-тіпі, але ми, малі, вільні від праці, відразу ж пірнули в гамірне життя табору.

Нас охопив піднесений настрій.

— Який я щасливий! — признався мені Міцний Голос, перше ніж взятися до роботи.

— Я теж! — вигукнув я. — Глянь, скільки тут зібралося хлопців.

— Будуть забави, ще й які! — зауважив брат, роздивляючись навколо, і додав урочисто, мов великий воїн: — Гаук!

— Гаук! — повторив я.

Скрізь було багато хлопців, яких ми знали ще з минулих років. Насамперед треба було довідатись, у кого з них за останній час трапилися цікаві події.

— Ой, у нас була така подія! — зараз же похвалився якийсь хлопчак.

— Ну, кажи: яка? — напосілись на нього всі.

— Наша коняка ожеребилася і…

Вибух глумливого сміху перебив малого, який дуже зніяковів.

— Оце то геройська коняка! Справді! — глузували ми. — Такій героїні треба було б дати орлине пір'я на голову!

Малий ледве не плакав, а ми вже допитувалися в старших хлопців:

— Ну, а у вас що?

— Мій батько застрелив ведмедя…

— А боїв у вас не було з ким-небудь, справжніх боїв?

— Мало, — несміливо признавалися ті… — Була тільки одна сутичка…

— З ким?

— З асінібойнами, але…

Та коли ми почали з'ясовувати подробиці й розпитувати докладніше, хлопці не змогли нічого нам сказати до пуття, і кінець кінцем неохоче признались, що до сутички навіть і не доходило, хоч вона, як то кажуть, висіла на волосинці. Мало не пролилася кров, але вожді дійшли згоди й супротивники, на жаль, замирилися.

— Мало не було сутички! — перекривляли ми їх, надуваючи губи. — Так, так. Мало не було…

— А ви? — питалися хлопці ображено. — У вас було щось? Певне, теж не було нічого важливого?..

Ну, нарешті розмова звернула на второвану стежку! Дійшла черга й до наших подвигів.

— Ей, що там казати! Таки було дещо! — відповіли ми недбало з таємничим виразом.

— Можете ви розказати, що саме сталося?

Зацікавлення наших слухачів зросло до останньої межі, але й ми вже не панували над собою. Прорвалася гребля нашого терпіння і гри в стриманість. Слова покотилися, мов бурхливий потік у Скелястих горах.

— Ми — гаук! — мали великі пригоди. Ворони й американці вкрали у нас коней, вбили шістьох людей і серед них Кошлате Орлятко, але за це ми дали їм такого бобу, що пам'ятатимуть аж до Вічного Полювання. Стільки поклали, що й полічити не можна — може, сотню, а може й більш, бо ми не лічили вбитих. І батьки дозволили нам, хлопцям, підкрастися аж до самісінького ворожого табору, а коли почалася стрілянина, ми зняли страшенний крик, ворог подумав, що його атакують, і почав у нас стріляти, але ми не злякалися, злякався тільки старший воїн, який нас охороняв. Він наказав усім повернутися до матерів. Тим часом кулі сипалися, як дощ, жодна не влучила, гаук!..

Наші друзі визнали, що їхні вожді ніколи б не дозволили їм узяти участь в бою — і дуже нам заздрили. Деякі навіть заявили, що втечуть від своїх, щоб шукати справжніх пригод. Чи ми їх приймемо до себе? Ми відповіли: приймемо кожне хоробре серце, гаук!..

Розповіді швидко вичерпались, і ми перейшли до ігор та змагань. Ми хотіли розіграти наш останній бій, але тут виникли труднощі: всі хотіли бути чорноногими, дуже небагато згодилося грати ворон, і нізащо в світі ніхто не хотів бути американцем. Довелося відмовитися від цієї гри. Почалися змагання, які тривали з ранку до вечора. Кожен хлопець хотів показати свою вправність у чому-небудь: у стрибках, в бігові, киданні каменів, стрілянні з лука.

Отакі розваги тривали понад десять днів. Бубни калатали в кількох місцях табору, і воїни весь час вели церемоніальний танок, який передував головному обрядові, на честь Сонця. Звичайно кілька або й кільканадцять танцюристів, які належали до одного братства, виконували обряд, в основі якого лежали таємні зв'язки воїнів.

У таборі ночами чути було співи й луну танців, а потім тихий тупіт індійських сандалів — мокасинів. Охоплені цікавістю, ми підіймали полу намету. Похилені постаті воїнів, закутаних в ковдри, мовчки прямували табором. Воїни несли якісь загадкові речі, призначені для таких самих загадкових церемоній. За веселими співами й розвагами крилися таємниці. Ми хутенько лягали знову на постелі і вдивлялися крізь димовий отвір у небо, так, ніби зорі могли вгамувати наше хвилювання. Від чекання невідомого нас обсипало морозом.

— Яке це все таємниче й чарівне! — збуджено шепотів мені Міцний Голос з-під своєї бізонячої шкури.

Останньої ночі перед святом ніхто з дорослих не спав. Нам, дітям, наказали лягти, але ми ніяк не могли заснути по-справжньому. В легкій дрімоті мені весь час щось марилось. І які це були чудові сни! Я бачив буйні луки, повні дичини, переді мною пробігали незліченні табуни бізонів, мисливці, прикрашені убором з орлиних пер. Деякі з них танцювали й радісно сміялись. Усі видіння були осяяні чарівним світлом, а коли я розплющував повіки, це світло тремтіло навколо: від сотень вогнищ, які палали тієї ночі в таборі, линуло таке могутнє сяйво, що воно проникало й до нашого намету. Навіть наяву все схоже було на якусь неземну казку. В усіх наметах було гамірно і людно.

Мати лагідним голосом наказувала мені спати, отож я заплющував повіки й знову поринав у дрімоту. Тепер мені снився якийсь осяяний воїн — а може, це був сам Великий Дух? — в одежі з оленячої шкури, прикрашений величезним султаном. Воїн був такий гарний, що я не міг відірвати очей, а він усміхався й дивився на мене. Тут я знову розплющив повіки і побачив, що мій батько, схилившись, дивиться на мене. Він щось тихо говорив матері й мені. Любі голоси наче долинали здалека.

— Може б, наш малий сонько таки встав? — говорив батько приглушеним голосом, щоб мене не збудити.

В голосі його бринів усміх.

— Нехай ще спить. Краще відпочине, — відповідала мати турботливо.

— Знаєш, жінко, що це, може, останній Танок Сонця?

— Чому останній?

Але батько нічого не відповів, а може й відповів, тільки я вже не чув.

Я хотів прокинутися, бути з ними, але мене морив упертий сон, і я тихо й безвладно лежав під шкурами. Потім до мене долинули рідні, солодкі звуки, найкращі з усіх, які тоді існували для мене. Це був урочистий батьків спів. Кожен воїн готував до цього дня пісню, слова й мелодію якої складав сам. Індійці вважали, що ця пісня має незвичайний вплив на долю людини. Батько, наспівуючи, сидів біля вогнища, вже одягнений по-святковому, — він був такий гарний із своїм султаном на голові.

Розвиднялось. Я ще лежав. До мене долинали пахощі оленячого м'яса, підсмажуваного на вогні. Раз у раз мати співуче обзивалася до батька, а батько відповідав їй м'яким, теплим голосом. Обидва були щасливі й добрі одне до одного. Коли я через багато років згадую своє дитинство, переді мною відразу ж виринає з минулого той ранок і мої батьки в святковому одязі.

Я поволі проганяв від себе сон. Знадвору чути було дужий гамір і рух. Звідусюди долинали до нас голосніші, ніж досі, пісні й швидке, наче зухвале калатання бубнів. Лунали вигуки керівників церемонії, що віддавали останні розпорядження. Але до полудня нічого особливого по трапилось, тільки дедалі більше зростав рух у таборі.

Лише десь опівдні розляглися лункі вигуки. Ми побачили дванадцять молодих вершників, які вихором мчали до табору, тягнучи за собою щойно зрубані ялини. Двоє інших урочисто везли звідкись орлине гніздо.

Настав полудень. Найстарший з чаклунів подав знак. Воїни почали встеляти ялиновим гіллям землю, обгороджену частоколом. Це був майданчик, приготований для священного танцю. Навколо знявся невимовний гамір. Я ніколи не бачив нічого подібного. Воїни на змилених конях мчали навколо частоколу, стріляючи в повітря і щось радісно вигукуючи. Всі — жінки, старі, діти — галасували, мов несамовиті. Дике калатання бубнів зливалось із посвистом сюрчків та брязкотінням дзвоників. З-під копит коней тікали діти, забуті батьками, які самі загубилися в юрбі. Хмара куряви стояла в повітрі, пахло порохом і кінським потом.

Так почалося стихійне вітання Сонця. Воно тривало, може, з чверть години. Потім гамір стишився. Найстарший чаклун устав. Усі з напруженою увагою стежили за кожним його рухом. З орлиним гніздом в руці він підійшов до височезного стовпа, який лежав поруч із щойно викопаною ямою. Опустившись на коліна над тоншим кінцем стовпа й обхопивши його руками, чаклун накрився ковдрою. Прибігли воїни, обережно підняли вгору стовп разом з чаклуном, випроставши, встромили його нижнім кінцем в яму й хутко присипали землею. Чаклун тримався високо на стовпі на кілька метрів над землею, а над ним — орлине гніздо. Всі присутні — а нас було кілька тисяч — затамували подих. Якби чаклун впав із Стовпа, це було б зловісною прикметою. Але чаклун не впав, а спритно зліз на землю. На вершечку стовпа залишилось орлине гніздо.

Нарешті настала сподівана хвилина. На майданчик вбігли юнаки, які хотіли стати воїнами. Вони вишикувались в ряд, втупивши палаючі очі в святий стовп з орлиним гніздом — символом доблесті. Чаклун приготував своє знаряддя — гострий ніж і кілька довжелезних ремінців — та покликав до себе першого юнака. Спершу чаклун розрізав в двох місцях шкіру й м'язи на грудях з лівого боку, залишивши між обома розрізами відстань приблизно з мізинець завбільшки. Між ними він прорізав ножем під шкірою щось схоже на рівчак і протягнув крізь нього ремінь. Потім зробив вузол, а кінці паска прикріпив до стовпа. У вправних руках чаклуна ніж мигтів, як блискавиця. Те ж саме він зробив на грудях з правого боку. Молодий воїн був прив'язаний до стовпа двома пасками, які проходили крізь його тіло.

Під час цієї операції ми уважно стежили, як юнак терпить біль. Він тримався мужньо. Ми дивилися на його пальці, вони навіть не здригнулися. Я був тоді ще малий і, признаюсь вам, що мені стало трохи млосно. Але разом з іншими я пишався молодим героєм, його витримкою. А це ж був лише початок. Справжню витриманість і терпіння юнак ще мусив довести.

Інші молоді воїни проходили ту ж саму процедуру. Тим часом перший юнак уже почав свій танець. Вдивляючись в сонце, він шукав у ньому натхнення і наспівував пісню, благаючи, щоб сонце, джерело життя на землі, дало йому сили і вклало мужність у його серце. Бубни супроводили його танець диким калатанням,і всі навколо співом заохочували сміливця, поки він кружляв навколо стовпа. Спершу розмірені рухи його ставали дедалі бурхливішими, незабаром юнак уже підстрибував і кидався в усі боки, намагаючись відірватися від стовпа. Раптом він упав на землю, знесилений.

— Знепритомнів! — засміявся Рівний Сніг, хлопець злий і гостроязикий. — На одного буде менше!

Нам було не до сміху. Ми зупинили Рівного Сніга лютими поглядами.

— Дурний, зараз він встане! — пошепки кинув Міцний Голос

— Де там устане! Цього, вважай, вже немає!

— Ні є, койоте!

— Допоможемо йому! — гукнув я й хотів уже бігти, щоб підвести юнака.

Брат хутко схопив мене за руку й зупинив на місці.

— Стій! Без згоди чаклуна не можна!

Тим часом танцюрист почав рухатись, силкуючись устати. Видно, що йому було тяжко, він не мав сили. Ми всі хором почали вигукувати його ім'я, і це вплинуло, мов заклинання.

Юнак з голосним вигуком схопився на ноги й затанцював знову.

Надходила найнебезпечніша хвилина танцю і взагалі всього обряду. Юнак силкувався звільнитися від пут, розриваючи на грудях шкіру іі м'язи. Пута міцно тримали його, отож пін рвався дедалі дужче і щосили шарпав ремені. Він мусив звільнитися — це був, щоправда, варварський, але такий красномовний символ боротьби із слабкістю власного тіла — переможної боротьби в спілці з Сонцем.

Рани виглядали жахливо, але чаклун залив їх відваром якогось зілля. Незабаром усе мало загоїтись. Ніколи у нас не було випадків зараження крові.

З цієї хвилини юнак мав звання воїна. Пишаючись своїм подвигом, він швидко очунював.

— Ще шість зим! — мовив Міцний Голос з нетерпінням у голосі, схвильований, як і всі інші.

— Ще шість зим і я буду воїном!

— А я мушу чекати ще довше, — промайнула у мене не дуже весела думка.

Наступного дня, на закінчення обряду Сонця, відбулася ще одна церемонія, гра, дуже схожа на танець «Що я пережив». Двоє воїнів, які належали до ворожих кланів, мали розіграти на наших очах битву, яка справді колись відбулася між ними.

З самого ранку лунало пристрасне, хвилююче калатання бубнів і вигуки оповісників:

— Найславніші воїни, зголошуйтесь!

— Хто мав найбільшу, найпереможнішу сутичку з ворогом — нехай зголоситься! — лунало у різних кінцях величезного табору.

Серед інших племен, які гостювали в таборі, була група індійців крі. Одним з її вождів був Гарний Юнак, з яким вождь чорноногих Атсістамокон, мав десять років тому переможний двобій, слава про який збереглася й досі. Обидва вожді були в таборі, але чомусь не зголошувались.

— Атсістамокон! А-тсі-ста-мо-кон! — дедалі нетерпеливіше кликали люди.

— Гарний Ю-на-че!

— Атсістамокон і Гарний Юнак! До двобою! — за хвилину табір вже гримів од цього вигуку.

Нічого не вдієш, обидва вожді мусили згодитись.

Десять років тому Атсістамокон повів у Монтану загін воїнів проти племені крі. Гарному Юнакові, який стояв на чолі групи крі, пощастило відбити напад чорноногих, а їхнього вождя відокремити від інших воїнів і загнати в таку пастку, з якої, здавалося, не було виходу. Оточений ворогами, Атсістамокон заховався за камінням, і тут йому спав на думку шалений намір — пробитися через ворожий табір. Раптом пін вилетів на коні із своєї схованки і з переможним вигуком напав на ворогів. Побачивши його, воїни метнуись до коней. Цілий град стріл і куль сипнув слідом за вождем, але жодна в нього не влучила, і незабаром табір залишився далеко позаду. Гарний Юнак, що мав найбистрішого коня, кинувся за втікачем. Він легко наздогнав його і, підскакавши, вистрелив зблизька, але не влучив, бо Атсістамокон блискавично схилився і на відповідь так оперіщив Гарного Юнака томагавком по голові, що той скотився з коня. Тим часом воїни крі вже наближалися до Атсістамокона. Не розмірковуючи довго, Атсістамокон схопив коня свого супротивника і перескочив йому на спину. Це був найбаскіший румак у всьому таборі. Ніхто не зміг його наздогнати. Атсістамокон повернувся до своїх, осяяний славою, та ще й з доброю здобиччю. Оце й була та битва, яку два герої мали зараз розіграти перед нами.

Люди напружено чекали видовища і вже почали збиратися. Крім нас, чорноногих та індійців крі, були представники інших племен.

Гарний Юнак пішов до свого намету, щоб переодягтися.

Він застав там дружину. Вона з хвилину придивлялася до нього.

— Ти н радий? — запитала вона.

— Ні!

— Що з тобою?

— Я злий.

— На кого?

— На нього.

— На Атсістамокона?

Заряджаючи рушницю, Гарний Юнак замість клубка бізонячої вовни, який приготувала дружина, поклав свинцеву кулю.

— Кладеш справжній заряд? — злякалась та.

— Ти ж бачиш!

Жінка затулила рота долонею, остовпіло дивлячись на нього.

— Ти вистрелиш мимо?

— Ні. Вистрелю в нього. Уб'ю! Тоді він мене так принизив! Не хочу сьогодні переживати це вдруге. Уб'ю його!

— Але ж зараз між нашими племенами згода!

— Це мене не обходить. Нема згоди в моєму серці.

Ледве чоловік вийшов, перелякана жінка побігла до головного вождя крі і все розказала. Вождь прийшов у намет, вийняв свинець, поклав клубок вовни, як і мусило бути. Все це було зроблено таємно.

Нас, хлопців, посадили спереду, щоб ми все бачили.

Атсістамокон вже чекав на коні і розмовляв з воїнами крі. Готовий до гри, Гарний Юнак під'їхав на баскому, строкатому коні, риска в риску такому, як і той, що його колись захопив Атсістамокон.

Старші воїни нашого племені, вражені такою схожістю, голосно висловлювали свій подив. Вони складали вказівні пальці хрестом і, простягаючи до воїнів крі, гукали їхньою мовою:

— Пегуїн тапіскво міст атім! (Точнісінько такий самий кінь!)

Ті відповідали тим же знаком, що означало згоду, і поглядали на чорноногих, приязно киваючи головами.

Видовище розпочалося, і все йшло добре, аж до тієї хвилини, коли Гарний Юнак став наздоганяти Атсістамокона, котрий тікав через середину ворожого табору. Тоді стався випадок, від якого нам похолола кров у жилах.

Гарний Юнак наздогнав Атсістамокона і раптом, скинувши рушницю, випалив зблизька просто в обличчя супротивникові. Атсістамокон захитався в сідлі, кров залила йому обличчя. Вихопивши з-за пояса томагавк, він обухом зацідив супротивника по голові. Гарний Юнак звалився на землю непритомний, так само, як і в справжньому бою, десять років тому.

Всі схопилися на ноги, повні обурення. Зчинилося загальне сум'яття, бо воїни, які не мали зброї, кинулися до своїх наметів.

— Вистрелив зблизька, в самісіньке обличчя! — лунали гнівні вигуки.

— Атсістамокон упав убитий!

— Ні!

— Впав!

— Це Гарний Юнак упав!

— Атсістамокон його вдарив!

— Атсістамокон лише поранений.

— Гарний Юнак убитий!

Ми були певні, що зараз почнеться бій, цього разу вже справжній.

— До намету! — гукнув брат Міцний Голос і схопив мене за руку. — Біжімо до намету!

— А бій буде? — спитав я з страхом і надією.

— Буде! Біжи, біжи!

Він біг притьмом і тягнув мене за руку так, що я ледве встигав за ним.

— Де твій лук? — гукнув брат мені на вухо.

— Лук? — перепитав я, задихаючись.

— Ну, лук! Твій лук для стрільби!

— Для стрільби?

— Авжеж!

— У кого ж стрілятимем?

— Не будь телепнем: в них, в крі!

Зараз йому вже не треба було мене тягти: я сам біг уперед, мов шалений. Скидалося на те, що зараз почнеться добра стрілянина! А може й мені пощастить загнать стрілу якомусь ворогові, одному з цих зрадників?..

Але те збудження швидко вщухло! Ворогів у нашому таборі не було. Воїни закипіли справедливим гнівом, але зараз же прохололи. Воїни крі похопилися перші і почали вгамовувати інших, приязно гукаючи:

— Це добре! Це добре!

— Що добре?

— Добре, що Гарному Юнакові попало! По заслузі!

До Атсістамокона підбіг верховний вождь крі і, швидко глянувши на нього, вигукнув з полегшенням:

— Очі цілі? Тоді одужаєш.

В Атсістамокона текла кров з обличчя, але, мужньо зносячи біль, він лагідно усміхнувся і зневажливо махнув рукою:

— Пусте!

Він міцно потиснув простягнуту руку вождя.

— Ти добре зробив, Атсістамоконе! Вважаю, що ти по заслузі вдарив Гарного Юнака і засуджую його вчинок. Зараз від тебе залежить — чи треба його нам покарати, якщо, звісно, він ще живий.

— Це непотрібно! Я сам покарав його!

— Чую голос справжнього воїна!

Обидва глянули на Гарного Юнака, який і досі лежав у траві непритомний, оточений юрбою воїнів.

— Він мертвий? — спокійно спитав вождь крі.

— Мабуть, живий! — відповів Атсістамокон. — Я вдарив його тільки обухом.

Намагаючись залагодити прикре враження, вождь крі заявив чорноногим, що на честь їхнього племені та спільної дружби він влаштує сьогодні ввечері у своїм таборі бенкет з танцями.

— Чи ви прийдете? — спитав він.

— Прийдемо, — охоче згодились наші воїни.

Гарний Юнак незабаром прочумався. Він залишився живий і здоровий. Так само й Атсістамокон швидко отямився, і тільки на все життя позоставалися в нього на обличчі під шкірою сині зерна пороху.

Того вечора, під час бенкету в таборі крі, Гарний Юнак підійшов до Атсістамокона і сказав:

— Доля цього не хоче… Нема чого нам братися за чуби! Думаю, що ми повинні стати друзями.

І я так думаю, — відповів Атсістамокон і потиснув простягнену йому руку.

Потім, кинувши веселий погляд на спухле обличчя Гарного Юнака, він зауважив:

— Де твоя врода, Гарний Юначе?

Всі засміялись. Гарний Юнак вигукнув:

— Мине й це!

— На щастя!

Все недобре в житті минає. Так згасла ненависть, і розійшлися хмари. На свято з південної Монтани прибув загін дружніх нам ворон. Наш вождь Крокуюча Душа відвідав їхні намети і спитав у вождя, чи не зустрічались вони останнім часом з групою окотоків, які разом з Ракстоном вчинили напад на наш табір і вкрали у нас коней.

— Я чув про це, — відповів вождь ворон. — Цей загін разом з Ракстоном пішов на схід.

— До Форт-Бентона?

— Так. Хворий воїн цього загону прийшов до нас. Він розповів про все. Ви відбили у них частину коней, вбили кількох людей…

— А той хворий воїн нічого не згадував про те, що вони захопили одного з наших у полон?

— Нічого не згадував.

— Шкода. Ця справа й досі не з'ясована…

— Яка справа?

— Потрапив наш воїн у полон чи ні.

— Справа цілком ясна.

— Ти ж сам кажеш, що той воїн нічого не казав.

— Справа ясна: ніхто з ваших не потрапив у полон!

— Чому ти так думаєш?

— Якби наші захопили когось у полон — хворий неодмінно сказав би нам. Але він нічого не казав. Отож, напевне, полонених і не було.

Це була нещаслива звістка. Виходило, що Нічний Орел, мабуть, загинув під час нашого нападу на табір ворон і Ракстона. Вождь Крокуюча Душа оголосив, що його смерть вже не викликає ніяких сумнівів, і наступного дня наша група влаштувала урочистий похорон — наче труп Нічного Орла й справді лежав у його наметі.

Смутний обряд цього разу викликав у нас особливу гіркоту, бо смерть Нічного Орла кидала тінь на добре ім'я Білого Вовка: адже наш чаклун за життя весь час твердив, що Нічний Орел живий. Значить, Білий Вовк все-таки міг помилятися.

Коли затріщали стріли, сагайдак і рушниці, які ламали, даруючи духам, всі присутні відчули, що в них самих ламається щось набагато дорожче й важливіше: віра в несхибність Білого Вовка.