Маленький Бізон

ДИКІ МУСТАНГИ

Зима ішла швидко. Не йшла — бігла від нас. З заходу чимраз частіше мчали вітри; під їх теплим подихом танули, щулились сніги. Гірські схили перші скидали з себе білі укривала. Ми також скидали нашу теплу зимову одіж. Там, де під сонцем з'являлася сіра земля, відразу ж тяглася на поверхню свіжа трава. Ми завжди вітали з радістю її весняний усміх, але цієї зими радість була особлива.

Ми завчасу згорнули наш табір і рушили на північний захід. Без особливих зусиль переправлялись через великі ріки — одну з них називали рікою Колумбія, іншу — рікою Фразера. Отак ми хутко заглиблювалися в країну, яку білі називали Британською Колумбією. Схід сонця заставав нас вже в дорозі, і лише смерком ми ставили намети на ніч.

— Чому ми так поспішаємо? — запитували ми в батьків, але вони, заклопотані своїми справами, не мали часу відповісти.

В цей період про нас, молодь, частіше клопоталися старі воїни, наші звичайні вихователі, як це й належало за давнім звичаєм.

— Хочете знати, чому ми так поспішаємо? — питали вони. — Гляньте на ці трави! Бачите їх?

— Бачимо.

— Вони хутко ростуть, правда?

— Дуже хутко.

— А знаєте, навіщо ми ідемо в цей далекий похід?

Це було дуже кумедне запитання, але ми чемно відповідали на нього:

— Щоб наловити диких мустангів.

— Правильно. Отож напровесні саме час їх ловити. Коні зараз найслабші й не такі сторожкі. А знаєте, чому?

Ми не знали.

— Добре наголодувавшись узимку, дикі мустанги допадаються до свіжої трави і від того всі хворіють на шлунок. У них так болять животи, що вони навіть втрачають швидкість. З цього й користуємося ми, індійці.

— А це правда, що дикі мустанги кружляють? — запитав Міцний Голос.

— Кружляють? Це ж як розуміти?

— Коли їх сполохує людина, вони тікають, але потім обходять кружка і знову повертаються на те ж саме місце.

— Так, Міцний Голосе, це правда. Мустанги, мабуть, хочуть знати, хто це їх сполохав. Так, це правда. Вони страшенно цікаві, і ця цікавість частенько призводить їх до згуби.

– Чому до згуби?

— Бо індієць через те може їх легше спіймати. Якби вони тікали навпростець — в одному напрямі, то мчали б, мов кулі, пущені з рушниці. Мисливець нізащо б їх не наздогнав…

Тут зважився запитати і я:

— А вовки? Оті паскудні вовки? Вони теж кружляють?

Коли ми мандрували на півночі, нас майже завжди супроводили вовки, що не покидали нас ні вдень, ні вночі. Мов упертий ворог, вони весь час стежили віддалік за нами. Воїни не раз влаштовували на них засідки і не одного хижака вбили, але це не дуже допомагало. Зараз же до нас знову долинало знайоме виття і обабіч сунули зловісні сірі постаті.

Моє запитання завдало клопоту вихователям і навіть викликало суперечку. Дехто стверджував, що вовки кружляють так само, як мустанги, але більшість була іншої думки: мовляв, не цікавість принаджує вовків до нас, а жадоба здобичі. Вовки вважали нас за дичину і шукали нагоди, щоб напасти.

Ми, діти, боялися вовків, наче злого духа.

— Нічого вони тобі не зроблять, — заспокоював мене батько. — Біля табору вони рідко нападають на людей, та й то лише взимку, коли дуже голодні.

— Чому ж тоді вовки біжать за нами? — питався я.

— Бо дуже люблять собаче м'ясо.

Я з тривогою подумав про свого любого Пононку. Правда, цей могутній пес загриз навіть росомаху в тяжкому бою, але чи зможе він подужати кількох вовків?

Пробираючись до пасовищ диких мустангів, ми зустрічали дедалі більше лісових хижаків. Нахабні й настирливі, вони підходили вночі до табору так близько, що до них можна було докинути каменем, і частенько їхнє виття. лунало біля нашого намету. Ми не раз чули в темряві відгомін кривавих сутичок між вовками й собаками. Тріщали гілки, лунало пронизливе гарчання, потім жалібне скиглення й стогони. Мисливці вибігали з наметів, стріляли в повітря. Вранці на землі були сліди крові і бракувало одного чи двох псів.

— Дурні, легковажні собацюги! — сердився Міцний Голос.

— Що ти кажеш? — спалахував я. — Вони ж билися з вовками, захищали нас, наш табір…

— Захищали, але як? Це не штука дозволити себе зжерти вовкам. Головне — перемогти!

Батько, як завжди, розв'язував нашу суперечку. Кожен з вас, казав він, має рацію, та нерозважний зухвалець викликає таку ж зневагу, як і боягуз. Тільки той, хто вміє поєднати відвагу з кмітливістю, стає великим воїном.

— Собаки, які загинули, — закінчував батько своє повчання, — були сміливі, але щиро скажемо, не дуже розумні.

— А хіба ж воїн, який гине в бою, не має розуму? — запитував я.

На це батько досить плутано пояснював, що це не так, що смерть може спіткати кожного воїна, навіть і дуже кмітливого, але кмітливість наче щит: здебільшого у бою захищає, але трапляється й так, що ні. Та в мене на думці весь час був мій Пононка.

«Невже він може загинути?» — мучився я.

Пононка завжди спав разом зі мною. Але тепер не хотів. Нахабність вовків не давала йому спокою, і пес кожної ночі кидався в бій. Лише вранці він повертався до мене, добре пошарпаний. Частенько на ньому була кров.

— Не бійся за нього! — заспокоював батько. — Пононка справжній воїн. В нього досить завбачливості. Недаремно він має вовчу кров. Не бігтиме туди, де не треба.

Але я все одно боявся. Міцний Голос, щоб мене заспокоїти, кілька ночей просидів біля намету з луком в руці. З цього лука він улітку вбив бізона і тепер хотів уполювати вовка. Кілька разів він бачив підозрілі тіні, але не зважився пустити стрілу, щоб не влучити в якогось собаку. Тим часом нас почали цікавити інші, важливіші події. Вовки відійшли на задній план.

Наші розвідники знайшли свіжі сліди диких коней. Вони бігли далеко попереду нас. Хоч ми й не бачили мустангів, але вони вчасно викрили наш табір: двічі описували велике коло, поверталися й підходили до нас ззаду. Все це ми вичитали з їхніх слідів. Лише на п'ятий день отакої гри в хованки ми побачили табун.

Батьки дозволили нам, хлоп'ятам, вилізти на вершину пагорка і подивитися на мустангів. Табун пасся на схилі невисокої гори. Там були мустанги найрізноманітнішої масті, і здалека табун здавався надзвичайно строкатим. Але що нас найбільше здивувало — то це їхня величезна кількість.

— Мабуть, з сотню буде! — прикинув Рівний Сніг.

— Більше! Куди більше! — гукнув Міцний Голос. — Я кажу — дві сотні.

— А я кажу, що їх тисяча! — випалив я голосно й схвильовано.

Наші слова почув один із старих воїнів і підійшов до нас, посміхаючись, з добродушним глузуванням:

— Ой ви, соколині очі, які ж ви куці знавці!

— А скільки ж їх там? — запитав Рівний Сніг.

— Понад чотириста, але менше ніж п'ятсот, — повідомив воїн.

— П'ятсот! — повторив я з захватом. — П'ятсот коней!

Яке ж там паслося величезне багатство! Від самого вигляду табуна стискалися й тремтіли зачаровані індійські серця.

Міцний Голос, найзавбачливіший з нас усіх, адже йому було майже дванадцять років, занепокоївся, що ми стоїмо отак на видноті, на вершині пагорка.

— Мустанги ще побачать нас!

— Вони вже давно побачили…

Старий воїн похвалив брата, але запевнив, що це не шкодить:

— Навіть добре, що коні бачать нас здалека! Нехай призвичаюються до людей!

Хоч ми й були від табуна більше ніж за тисячу кроків, але добре відрізняли окремих коней. Деякі з них робили поривчасті, пружні рухи.

— Які баскі! — радів Міцний Голос.

— Оті карі, — зауважив Рівний Сніг, — навіть несхожі на коней. Стрибають, мов олені!

— Так! — згодився брат. — Але це все коні.

Ми дивилися пожадливими очима на мустангів і весь час боялися: от трапиться щось — сполоханий табун помчить вихором і вмить зникне ген за обрієм.

— Що він помчить — це можливо, але вже не втече від нас! — заспокоював хлоп'ят досвідчений воїн.

Міцний Голос перший побачив коня, котрий, як ми легко вгадали, був ватажком табуна. Чудовий синьо-сталевий огир! Він тримався збоку і, скубучи траву, раз у раз підіймав голову й допитливо роздивлявся навколо.

— Так, це їхній ватажок, — ствердив воїн. — За ним треба стежити найбільш!

— Чому?

— Табун слухається тільки його і виконує його накази. Куди він помчить, туди кинуться й усі. Це наш великий ворог.

Мисливці відразу ж почали виконувати добре обміркований план. В основі їхніх дій лежала глибока обізнаність із звичками диких коней. Насамперед воїни намагалися привчити полохливих тварин до вигляду людей. Уміння тут ішло в парі з надзвичайним терпінням. Отож табір, зовсім не криючись, посувався далі в тому ж самому напрямі, і лише кільканадцять мисливців, теж цілком одверто, рушили до табуна. Дехто був на конях, решта ішла пішки. Вони хотіли насамперед привернути до себе увагу мустангів. Уже з великої відстані мисливці почали кликати лагідними голосами:

— Гей, гей! Го-го! Га-га!

Всі коні, як один, задерли голови й, повернувшись до людей, нерухомо застигли. Нам легко було уявити собі палаючі очі, втуплені в групу воїнів, що наближалась до них. Яке це було чарівне видовище! Табун стояв, не здригнувшись, принаймні кілька хвилин.

— На камінь вони обернулися, чи що, дивися, Бізончику! — аж зітхнув Міцний Голос. — Точнісінько наче закам'яніли…

Ми посувалися в головній колоні разом з жінками й рештою чоловіків, але бачили здалека все видовище, мов на долоні.

— Може, коні стоятимуть так і стоятимуть, аж поки наші не підійдуть до них впритул? — спитав я.

— Фі! — зневажливо присвиснув брат. Він ще й рота не стулив, коли жеребець-ватажок підскочив і, голосно пирхаючи, розігнався просто до мисливців. Скидалося на те, що він хоче їх розтоптати.

— То він хоче їх настрахати!

— Дивіться, хлопці! Оце так сміливець! Не боїться людей!

— А він не розтопче наших? — запитав хтось.

— Побачимо.

Табун відразу ж кинувся слідом за ватажком. Це було схоже на атаку дикої орди. Оглушливий тупіт копит, люте пирхання. Пружні ноги дзвінко тупотіли по землі.

Але, не добігши до мисливців кроків на сто, коні зупинилися, врившись копитами в землю, і потонули в тумані куряви. З хвилину вони придивлялися, потім повернули назад і помалу побігли.

Сірий кінь не пішов за ними. Він ще не вилив весь свій гнів і мусив настрахати ворога досхочу. Він пирхав, іржав, шалено трусив головою і то ставав дибки, то раптом відштовхувався від землі всіма чотирма ногами й крутився млинком. Потім войовничо відстовбурчив хвоста й несамовито заіржав, неначе жбурляв мисливцям в обличчя свою зневагу. Лише через декілька хвилин він теж повернув назад і легкою риссю побіг слідом за табуном.

— О сміливий володарю! — майже співав наш чаклун Кінаси. — Хто тебе захопить в полон, сам стане вождем серед людей. Оце то воїн, оце герой! Як він лякав людей, як погрожував! Зухвалий диявол!

П'ять днів наші мисливці терпляче вистежували мустангів. Воїни сподівались, що коні, заохочувані цікавістю, неодмінно повернуться до них. І справді, табун кілька разів повертався назад. А коли мустанги виявляли бажання залишити нас назавжди, наші верхівці доганяли табун і виконували різні хитромудрі штуки. Вони добилися свого. Коні день у день ставали все менш полохливі. Кінець кінцем мисливці могли вже голосно кликати один одного й розмовляти поблизу від табуна, а мустанги спокійно скубли собі травичку. Лише коли до них наближалися менше ніж за сто кроків, вони поволі відходили від людей. Мабуть, переконалися, що ці двоногі істоти зовсім не були грізні: вони зчиняли великий галас, але не робили ніякої кривди.

То були пристрасні дні великої науки для мене! Я пізнавав таємниці життя тварин, їхню вдачу, як ніколи досі. Наша група ні про що інше не думала, окрім мустангів, а розмови дорослих біля вечірнього вогнища були для мене дуже повчальні.

Мустанги мали дивовижну звичку. Тихих, невидимих ворогів вони боялися мов чорта. Протягом кількох століть небезпека й смерть тихцем сунули за ними: то були вовки, ведмеді, ягуари, пуми, які мовчки скрадалися за табуном. Тому навіть тихий шелест у траві міг викликати неймовірний переполох, і весь табун кидався тікати наосліп. Але на галас, навіть оглушливий, мустанги не звертали уваги, якщо тільки знали його походження. Через те вони легко призвичаїлись до наших галасливих мисливців. Істоти, що поводилися так одверто, на думку мустангів, не могли мати лихих намірів. Людської підступності коні ще не знали.

— Я бачив раз, — пригадав Гучний Грім, — табун диких мустангів у Колорадо. Він пасся біля великої залізничної колії. Поїзд мчав мимо з пекельним гуркотом, аж серце тікало в п'яти. А мустанги — нічогісінько! Знали, що це таке!..

Уся наша група гарячково готувалася до остаточної облави. Вона справляла враження військового табору. Багато мисливців разом з жінками ще кілька днів тому виїхали далеко вперед і десь у прерії будували загорожу-кораль для пастки. Мисливці, які залишилися в таборі, помаленьку гнали табун у потрібному напрямі. Яку ж треба було мати пильність, яке вміння, щоб дикі тварини не вихопилися в останню хвилину! На пастку обрали нешироку долину-ущелину із стрімкими, скелястими схилами. В найвужчому місці її перегородили зрубаними деревами та камінням, а біля входу в долину збудували із стовбурів щось на зразок величезної лійки. Крізь цей отвір мали загнати табун в ущелину. Щоб мустанги не вгадали засідку, огорожу замаскували гіллям ялин, які рясно росли поблизу. Нарешті все було готове. Табун щасливо пригнали майже до самої долини. Ніхто не лягав спати цієї ночі. Відразу ж після заходу сонця частина наших воїнів подалася з табору, щоб заздалегідь зайняти місця вздовж ущелини. Цілу ніч ми чули вовче виття, квиління сов і плаксиві стогони пум — це мисливці перегукувались між собою. Облава вимагала доброї організації і цілковитої злагодженості, дрібний недогляд міг поламати все. Вся наша група брала участь в облаві. Опівночі нас, хлоп'ят, теж повели з табору.

Раптом Міцний Голос штовхнув мене в бік:

— Ти чуєш?

В преріях лунали звичайні нічні шелести та звуки: далеке виття вовка-койота, потім десь квиління сови. Це ми чули кожної ночі.

— Ти чуєш? — повторив брат.

— А що таке? Нічого особливого.

— Ти просто глухий, Маленький Бізоне! — шепнув брат грізно. — Виросте з тебе недотепа, а не добрий воїн!

Міцний Голос був, щоправда, на кілька років старший від мене і ми дуже любили одне одного, але часом він надто багато дозволяв собі. Це мені не подобалося.

— А ти, великий воїне, чуєш щось? — роздратовано пирхнув я. — Чи, може, коні вже тупають тобі по вухах?

— Коні ще ні, — відповів Міцний Голос. — Але кругом обзиваються наші люди.

Послухавши з хвилину, я заперечив:

— Нікого там нема!

— А от я чую дуже добре, — спокійнісінько під'юджував брат, — і навіть у кількох місцях.

Я почав розуміти.

— Невже це вовче виття? — спитав я швидко.

— Еге, — недбало буркнув брат. — Вовки й сови…

Ну звичайно! Якою ж я був роззявою! Тепер я вже знав: то не голоси звірів лунали в далекій темряві, це наші мисливці подавали один одному знак. Так само перегукувалися між собою воїни перед кожною битвою.

Міцний Голос не схотів іти з нами, хлопчаками, а став наполягати, щоб йому дозволили супроводити дорослих мисливців і бути там, де робитимуть найважливіше. Протягом останніх днів він брав участь у дуже відповідальній справі — призвичаювання диких коней до вигляду людей — і добре виявив себе. Отож йому дозволили піти разом з батьком в групі, яка мала заганяти табун у пастку.

Ми, менші хлоп'ята, пішли разом з жінками і розташувалися біля входу в долину. Нам звеліли чекати мовчки, заборонили навіть шепотітися. Непорушний спокій панував навколо. Попереду мріли обриси долини, призначеної на пастку, а позаду в темряві стелився степ, в якому десь неподалік спочивав табун, ще не знаючи про свою долю. Вовчі й совині вигуки розвідників давно змовкли, мисливці зайняли пости й чекали світання. В степу віяло пронизливим холодом, як воно буває напровесні. Скулившись на землі, ми тремтіли від холоду і, мабуть, ще більше від хвилювання.

Та от на сході з'явилася ясна смуга, і наші нерви напружились украй. Починався світанок. Ми стали прислухатись пильніше. Ось поблизу прокинувся якийсь степовий птах, сонно прощебетав щось і знову замовк. І раптом — що це? Невже інший птах?

— Го-го-го-о! — линуло здалеку, тихесенько, наче повів вітерця.

— Го-го-го-о! — знову за хвилину обізвався вигук, приглушений, але вже виразніший.

Ми впізнали голоси воїнів, які обережно будили мустангів. Серед них був батько і Міцний Голос.

Небо на сході зблідло, найближчі кущі виринули з мороку.

Раптом до нас долинув інший звук. Спершу тільки шелест. Він хутко наближався до ущелини. Дужчав глухий тупіт копит. Мустанги мчали просто до ущелини. Водночас звідусюди розітнулося вовче виття: це мисливці, заховавшись, передавали один одному наказ — гнати табун в потрібному напрямі.

Дедалі дужче гула земля від тупоту копит. Табун мчав, переполоханий на смерть. Коні іржали від жаху. В несамовитому плетиві різних голосів ми пізнавали звуки, схожі на пронизливий звук сурми, а може й на гарчання пуми чи сопіння розлюченого бика. Це виливав свою лють велетенський сірий огир, володар табуна.

Він мчав на чолі мустангів, випередивши їх на сотню кроків. Ми побачили його зразу. Це було втілення несамовитої люті й сили. Він крутив головою то направо, то наліво, наче виглядаючи ворога. Коли кінь мчав повз нас, ми вискочили на огорожу й загукали, щосили вимахуючи руками.

— Гу-гу! — гарчав я, до болю в горлянці. — Вождь мустангів, вперед! Вперед, в долину!

— Там, у долині, смачна трава, га!

— Ти будеш конем Крокуючої Душі!

— Гу, гу!

Воїни, які гнали табун уперед, теж лементували, мов несамовиті. Мустанги, яких гнали і ззаду і з боків, наче збожеволіли, і сліпо мчали назустріч неволі. Лиснючі кінські спини пливли біля нас, мов розгойдані морські хвилі.

Раптом ватажок врився копитами в землю неподалік від мене і зупинився. Без сумніву, він побачив попереду щось небезпечне. Ватажок силкувався зупинити табун, але це було понад його сили. Уперше мустанги не скорилися його волі. Їх нестримний біг штовхав сірого огиря вперед.

Його наче вдарило громом. Ніколи ще він не зазнавав такої поразки, такого приниження. Кіш. шалено підстрибнув угору і пронизливо заіржав. Я думав: він зараз впаде мертвий від люті. Ні, огир не іржав, він проклинав. Обливав гнівом табун, землю, весь світ. Потім він почав кидатися на коней, гризти тих, що були ближче до нього. Пекельне іржання лунало в повітрі. Але табуна він не зупинив: паніка була дужча за нього. Ніхто його не слухав. Скорившись силі, ватажок кинувся вперед і знову помчав, простісінько в горлянку пастки.

Ніколи ще я не бачив стількох коней в одному щільному табуні. Вони бігли й бігли, здіймаючи величезні хмари пилу. В самісінькому кінці табуна кульгали лошата, які з переляку загубили своїх матерів. Коли останні коні вбігли в долину, ми всі помчали за ними й завалили стовбурами вхід. Мустанги були в пастці. Люди здобули перемогу. Ми не тямилися від радощів. Сходило сонце.

Я вже здалека побачив батька й брата і щодуху помчав до них. Вони були мокрі від поту, але теж сяяли.

— Батьку! — гукнув я, підстрибуючи. — Є коні! Цілий табун!

— Є, є коні, сину! Ми здобули величезне багатство!

— А я знаю! — похвалився я. — Знаю, скільки коней!

— Ану, скільки?

— Більше ніж чотириста і менше ніж п'ятсот.

— Чудово! — похвалив батько. — У тебе, Маленький Бізончику, буде бистре око.

Міцний Голос, звичайно, почув мої слова і схотів докинути щось ущипливе, та, на щастя, побіг слідом за іншими, нічого не кажучи.

Мисливці хотіли зараз же накинути на могутнього огиря ласо, але тут і виявилась його несамовита лють. Кінь не тільки боронився, а й нападав. Він тяжко поранив і потоптав чотирьох мисливців. Мабуть, затоптав би їх на смерть, якби не відтягли товариші.

— Сатана! — гукали люди. — Ніхто його не подолає!

Могутній кінь, що рідко трапляється серед мустангів, був природженим убивцею. Він не тільки бив копитами, а ще і хапав зубами, загризав супротивника на смерть. Порозганявши мисливців, він безтямно кинувся на двох молодих коней, які були неподалік, і перегриз їм горлянки.

«Навіть у неволі цей кінь невловимий! — охопив людей забобонний страх. — Це справжній сатана!»

Але з юрби молодих воїнів знову вийшло кілька сміливців, що добре вміли кидати ласо.

— Ніхто його не приборкає? — глузували вони. — Ану, спробуймо.

— Він потрощить вам кістки!

— Побачимо.

Навчені сумним досвідом, приборкувачі поводились дуже обережно.

Вони повилазили на огорожу й намагалися згори накинути ласо на голову коня. Це були митці ласо, але цього разу їм не пощастило. Кінь був на диво спритний і зводив нанівець усі їх зусилля. Він пильно стежив за петлею, яка летіла до нього, і коли вона мала впасти на його шию, в останню хвилину відскакував убік із спритністю куниці, і ремінь падав на землю. Ніхто не міг знайти способу, щоб приборкати цього шаленця.

— Адже він з вас знущається! — гукали глядачі. — Ви безпорадні проти нього!

— Такого звіра я ще не бачив, відколи живу, — захоплено казав Високий Орел, найстарший воїн у нашому клані, якому тоді було понад вісімдесят років.

Після багатьох даремних зусиль, мисливці відмовилися від своєї спроби.

— Немає способу на цього коня, — визнали вони розчаровано.

А все-таки спосіб знайшовся: вогонь.

Щоб добратися до табуна, треба було відокремити жеребця від інших коней. Це пощастило зробити, запаливши навколо численні смолоскипи. Жеребця загнали в куток і зачинили в невеличкій, нашвидку збудованій загорожі.

Знешкодивши нападника, мисливці почали виловлювати з табуна найкращих коней. До вечора їх виловили близько двохсот, а решту пустили на волю. В мене серце краялося від такого марнотратства, і я майже із сльозами побіг до батька, гукаючи, щоб коней затримали.

— Не можна, Бізончику! — переконував мене батько. — Треба їх випустити, бо вони нічого не варті. Все одно взимку ми б не змогли прогодувати стількох коней — баскі вони будуть чи погані.

— Шкода, шкода, батьку! — наполягав я.

— Ми ж і так здобули найкращих коней в преріях: цього нам цілком вистачить! — запевняв батько. — Ми стали найбагатшими в усьому племені чорноногих…

Наступного дня почалася марудна праця приборкування коней. Четверо чоловіків тримало мустанга ременями за шию, п'ятий одягав йому вуздечку. Але спершу слід було заспокоїти коня «кінською мовою», глухим вуркотінням, яке навдивовижу добре заспокоювало тварину. Потім перед очима коня махали ковдрою, торкалися пальцем до його ніздрів, обережно гладили по морді. Загнуздавши, починали помалу обмацувати все тіло мустанга, потім накладали ковдру на спину і кінець кінцем, як завершення тяжкої праці, що часом тривала багато тижнів, можна вже було сісти на нього верхи. Починали об'їжджати коня, і через деякий час первісний дикун помалу перетворювався на те чуйне, досконале знаряддя, яким був кінь в руках індійців.

Тим часом жеребець, якого тримали в невеличкій загорожі, навіть там не дозволяв накинути на себе ласо, отож вирішили поки що привчати його до вигляду людей, які снували поблизу.

Тієї самої ночі сталася неймовірна подія. Жеребець утік. Він видерся на огорожу й переліз через неї, а другу — збудовану з тяжких стовбурів, розвалив грудьми, кидаючись на неї з розбігу. Мустанг утік на схід. Коли через деякий час ми згорнули свій табір, розташований на плоскогір'ї, де нам так пощастило, та рушили в прерії, ми перші дні йшли слідами шаленого ватажка. Дорогою ми бачили трупи сімох коней — жеребців та кобил, яких він убив. Досвідчені воїни казали, що ватажок збожеволів у ту хвилину, коли втратив владу над своїм табуном. Його гордість володаря не знесла поразки, він обернувся на безжалісного вбивцю і ширив навколо знищення й смерть.

Кілька років цей мустанг блукав у преріях Монтани й Альберти. Ніхто не бачив його вдень. За ніч пробігав він великі простори, несподівано з'являючись то тут, то там, завжди з лихими намірами. Місячними ночами його бачили на пагорках біля індійських таборів та ферм колоністів. Мов пам'ятник, стояв він над долиною з розмаяною гривою, несамовитий, злий володар прерій. Індійці снували навколо нього безліч грізних легенд.