Маленький Бізон

ПОВЕРНЕННЯ НІЧНОГО ОРЛА

Після швидкої їзди ми надвечір того ж дня добралися до річки Молочної й, переправившись через неї, отаборились на лівому березі. В той час як усі ставили намети й будували загорожу для коней, кільканадцять мисливців, на конях і пішки, розсипалися навколо, шукаючи дичини. Незабаром ми почули постріли.

На заході сонця в таборі знялося велике хвилювання. Я саме ловив рибу на закруті річки. Раптом з прерії долинув якийсь вигук, і я побачив на пагорку двох людей, які насилу брели. Їх добре було видно в останніх променях сонця. Один з наших мисливців підтримував якогось чоловіка, що йшов, тяжко шкутильгаючи на одну ногу. Цей кульгавий індієць був страшенно худий; навіть здалека це впадало в око.

Я не дочув, що саме наш мисливець гукнув людям у таборі, але, мабуть, це було щось дуже важливе. Я кинув вудку й побіг до нашого намету. Біля входу я побачив маму, яка тривожно до чогось прислухалася.

— Що сталося? — запитав я стурбовано.

— Не знаю, не знаю, — відповіла мати притишеним голосом. Вона була дуже схвильована.

Раптом тривожно закалатав бубон. Хтось бив на сполох. Я відразу впізнав з глибокого звуку, що це був великий бубон чаклуна Кінаси. Він бив у нього тільки в найважливіших випадках та на великі свята. Водночас з глибини табору залунали вигуки:

— До намету вождя! Всі до намету вождя! Всі!

До нас прибіг батько з новиною.

— Нічний Орел повернувся!

— Нічний… Орел… повернувся? — повторила мати, затуляючи рукою рота, розкритого з подиву. — А він живий? — додала вона з тривогою.

— А як би ж він повернувся, жінко?! Живий! Швидше, до намету вождя!

Повернення Нічного Орда схвилювало мене так само, як і дорослий Мені згадалася ота тривожна ніч минулого року, коли ми, після вдалого нападу на табір Ракстона і ворон-окотоків, чекали повернення всіх воїнів і не дочекалися тільки одного, Нічного Орла. Саме тоді мені спала нещаслива думка пробити стрілами тіла чотирьох убитих ворогів. Тоді воїни влаштували скандал чаклуну Білому Вовку, бо Нічний Орел, всупереч його обіцянкам, не повернувся.

Біля намету вождя горіло велике вогнище. Ми побачили там майже всіх людей табору. Нічного Орла не було видко. Тільки мисливець, який його привів, стояв біля вогнища й розповідав, як і де він його знайшов. Це сталося над річкою, за годину дороги від табору. Нічний Орел пришкутильгав кілька тижнів тому на річку Молочну, бо знав, що ми найчастіше зупинялися саме тут. Сталося так, що ми перекочували сьогодні саме в цю місцевість, і наш мисливець знайшов його схованку. Він застав Нічного Орла ледве живого від голоду й хвороби і привів його до табору.

Мисливець скінчив свою розповідь. Двоє воїнів вивели з намету Нічного Орла, худого як кістяк. На нього моторошно було дивитися — справжня примара! Воїни обережно посадили його неподалік від вогнища, на купі бізонячих шкур.

Я штовхнув матір у бік.

— Мамо, — спитав я, — невже це Нічний Орел?

— Так, це він.

— Це не його дух?

— Ні, це він сам. Сиди тихо.

Нічному Орлу принесли легкий сніданок — шматок смаженої оленини. Всі дивилися в урочистій тиші, як Нічний Орел їв.

— Бачиш? — шепнула мені мати. — Дух не міг би їсти.

Потім подали люльку, яку Нічний Орел довго курив у мовчанні. Нарешті він отямився і спробував випростатись.

— Гау ні тукі — як себе почуваєш? — спитав його вождь Крокуюча Душа.

— Ніт ахксе — дуже добре! — відповів Нічний Орел.

Він повів поглядом навколо і хотів усміхнутися, але тільки слабенько скривився.

— Брати! — промовив він. — Дивлюся на вас, і серце моє радіє, що я знову серед рідних… Хочете знати мої переживання? Вони справді дивовижні. Слухайте.

І він почав свою розповідь, часто зупиняючись від виснаження. Тієї ночі, коли ми напали на Ракстона й ворон, Нічний Орел був у загоні воїнів, які обстрілювали з пагорків ворожий табір. Потім він ще з кількома воїнами добровільно зголосився підпалити ворожі намети, але ворони дуже стереглися і зараз же відігнали їх. Довелося відступати до річки. Отут Нічного Орла й наздогнала куля, яка влучила в коліно. Падаючи, він загубив у темряві рушницю. Ніхто з товаришів не помітив у темряві, як він упав, а кликати на допомогу Нічний Орел боявся, бо поблизу снували вороги. Він якось доповз до річки. Бій уже вщух. Ніким не помічений, Нічний Орел сповз у воду; його підхопила течія. Він проплив досить далеко, виповз на берег, щоб якось добратися до табору. Але в річці він втратив багато крові. Біль шарпав прострелене коліно. Нічний Орел знепритомнів. Коли він отямився, сонце стояло вже високо. Звичайно, добратися до своїх він уже не міг. Побоюючись погоні ворон, Нічний Орел пролежав день у кущах над річкою і тільки ввечері поплентався в дорогу. Ішов, спираючись на палицю. Поранена нога докучала йому чимраз більше, кілька разів він непритомнів. На третій день поранений остаточно знесилився, в очах йому все двоїлося. Раптом він почув голоси. Його знайшло двоє купців, метисів. Вони посадили його на коня і відвезли до свого табору. Добрі люди допомагали йому, як могли, а коли вирушили на схід, забрали і його з собою. Рана затяглася лише через кілька місяців, але нога так і лишилася нерухома, зігнута в коліні. Напровесні того року багато американських гірників помандрувало в гори західної Монтани, де знайшли золото. Нічний Орел пристав до них, бо зустрів і серед гірників добрих людей, які піклувалися про нього від щирого серця…

— Як це може бути? — перебив розповідь хтось із слухачів. — Американці — і раптом добрі люди? Це якось не тулиться! І навіть піклувалися про тебе, індійця?

— Так. Вони допомагали мені від щирого серця.

— То це, мабуть, були не американці!

— Ні, американці! Але ти маєш рацію. Вони були трохи інші, хоч зовні такі ж, як усі гірники, тільки, мабуть, дуже бідні, бо їх наймав бос, вони на нього й робили. Ці бідні гірники були до мене дуже добрі…

— От диво! От диво! — залунали голоси звідусюди.

Наші воїни вперше в житті почали розуміти, що поруч із «злими американцями», з якими вони звичайно зустрічалися, були також і добрі американці, саме оці «бідні гірники».

Тим часом Нічний Орел розповідав далі. З гірниками він помандрував на захід. Але в тій самій колоні їхав і лікар. Цей вчений муж хотів неодмінно відрізати ногу Нічному Орлу. Але той, звичайно, цього не дозволив.

Отож Нічний Орел утік від гірників і поневірявся кілька тижнів, поки добрався до Молочної річки. Рана в коліні знову роз'ятрилась. Він не міг полювати і голодував. Сьогодні ввечері Нічний Орел почув над річкою тихі кроки мисливця: який скрадався по березі. Це йшов до нього порятунок.

Нічний Орел скінчив розповідь. Він підвівся на своїй здоровій нозі і мовив схвильовано:

— Нехай Великий Дух буде до вас такий добрий, який був до мене.

Після цих слів устав вождь Крокуюча Душа і відповів:

— Ви всі пригадуєте, що діялося минулої весни. Наш великий чаклун Білий Вовк не помилявся. Таємні сили дали йому добрі поради. Це ми були винні, тому що були глухі й сліпі, не розуміли його слів. Білий Вовк запевняв нас, що ти, Нічний Орле, живий, а ми, не розумні, не вірили йому. Білий Вовк пішов од нас у Країну Вічного Полювання, але дух його літає між нами і зараз, як і ми, радіє, що ти повернувся. Принесіть мені його бубон.

Знайшли й принесли великий чаклунський бубон, що колись належав Білому Вовкові. Уперше за цей рік бубон закалатав. У нього бив сам вождь. Ми слухали зосереджено, тільки вдова Білого Вовка наспівувала уривки пісні, яку чаклун співав перед смертю.

Давно вже настала ніч, вітер кружляв у прерії й шарпав вогнище. Собаки жалібно вили.

За хвилину закалатав ще й бубон чаклуна Кінаси. Отак він віддавав шану своєму попередникові, а може й хотів водночас звернути Іунагу на те, що зараз він — чаклун у нашому клані. Кінаси не був вільний від ревнощів.

Коли калатання бубнів змовкло, вождь сказав:

— Я почуваю, що Білий Вовк зараз тут. Він оточує нас своєю опікою.

Всі присутні відчували те ж саме. Я міг би заприсягтися, що чую голос Білого Вовка.

Повернення Нічного Орла було для нас справді урочистою подією. Ми тоді, як усі первісні люди, сліпо вірили в невидимі сили та їх могутній вплив на наше життя. Подія, яка трапилася рік тому, нездійснена обіцянка Білого Вовка не тільки кидала тінь на його чаклунське вміння, а ще й примушували думати, що невидимі сили відвернули від нас своє обличчя. І от Нічний Орел з нами. Це був відчутний доказ того, що Білий Вовк казав правду та що духи прихильно ставились до нього й до нас. (Лише згодом, через багато років, я зрозумів, що все це, звичайно, було випадковим збігом обставин, які склалися на користь Білого Вовка).

Загальна радість у таборі, викликана поверненням Нічного Орла, підказала старшинам великодушну думку. Хутко порадившись, вождь Крокуюча Душа і чаклун Кінаси тієї ж ночі скликали всіх чоловіків на віче. Посередині розпалили величезне вогнище. Ті воїни, які сиділи навпочіпки трохи далі від багаття, цілком зливалися з нічною темрявою, тільки в їхніх очах відсвічували блиски вогню.

— Велику подію, — почав вождь, — треба добре відзначити. Ворони-окотоки не вбили Нічного Орла. В такий день треба мати добре серце. Чим найкраще вшанувати пам'ять Білого Вовка? Тим, що ми подамо воронам-окотокам руку на добру згоду…

— Минулої ночі вони хотіли на нас напасти, — застеріг збоку чийсь голос.

— В такий день треба розвіяти ненависть, роззброїти гнів. Ми зазнавали від них тяжкої кривди, це правда, але не раз завдавали їм нищівної поразки…

— А Ракстон? Він сидить у них.

— Якщо два племені чесно прагнуть згоди, немає сили, яка б могла їх зупинити. Мир знешкодить Ракстона! Може, хтось проти цього? Ніхто не обізвався.

— Всі за мир?

— Так, так, усі, — відповіли воїни хором.

На світанку Крокуюча Душа вирядив на південь посланця на бистрому коні, з дорученням знайти табір ворон-окотоків та переказати їхньому вождеві наш намір укласти з ними мирну угоду. Посланець також повинен був віддати вождеві символічний дарунок — пачку тютюну-кінікінік. Більшість воїнів обрала для цього доручення Орлине Перо.

Наш табір залишився на тому самому місці над річкою Молочною, але ми посилили оборону. Важко було вгадати, яку відповідь дадуть ворони.

Відповідь була якнайкраща. На п'ятий день повернувся наш посланець і привіз від їхнього вождя як запоруку миру пачку американського тютюну, загорнену в рожевий папір. Це був цінний подарунок. Посланець, складаючи звіт старшинам, докладно розповів про все, що бачив у таборі ворон.

— Я трохи знаю їхню мову, — казав він, — і я добре бачив, що багато воїнів ворон прагнуть миру з нами.

— А там був Ракстон?

— Був. Але ворони дуже його не люблять.

Він частує їх горілкою і підбиває красти коні, отак, як торік. Обіцяє їм великі прибутки.

— А може, вони його послухають?

— Вже ні. Красти коні стає дедалі тяжче. П'ять днів тому ворони переконалися в нашій пильності. Це була добра наука. Вона далася їм взнаки.

— Отож, що вони зроблять з Ракстоном?

— Хочуть його прогнати. Навіть напевне проженуть. Вони пропонують зустрітися з нами на півдорозі, біля великого закруту Черепашкової річки, і там випалити люльку миру.

— А ти ж був пильний? — вождь прошив посланця гострим поглядом. — Чи ти звертав увагу на все, чи стежив за виразом їхніх очей, чи прислухався до кожного шепоту? Чи не дав себе ввести в оману? Можеш ручитися, що ворони не готують нам підступу, а щиро прагнуть миру?

— Я був пильний, прислухався до всього. Ворони прагнуть миру.

— Гаук, гаук! — висловили своє задоволення воїни.

До великого закруту Черепашкової річки було півтора дні дороги. Ми прибули туди наступного вечора. Ворон ще не було. Ми знайшли над річкою широку луку, на якій могли вміститися два людні табори, на відстані один від одного. Цього разу ми менше дбали про безпеку, а більше про воду, паливо та пашу для коней.

Наступного ранку вартові на південному пагорку повідомили, що наближається велика група людей. Ворони-окотоки під'їжджали дуже спокійно й організовано, наче нас, їхніх споконвічних ворогів, зовсім не було поблизу. Але нас вразила одна важлива деталь: всі ворони — чоловіки, й жінки, і навіть діти — були одягнені по-святковому. Обличчя у чоловіків були розмальовані різними фарбами, на головах — орлині пера. Деякі вславлені воїни одягли довгі султани з пір'я. Отаким святковим убранням ворони намагалися підкреслити урочистість зустрічі, виявити свою пошану до нас. Ця чемність з боку наших недавніх ворогів дуже нас тішила і сповнювала гордістю.

Міцний Голос таємно подавав мені знаки за спиною батьків, так щоб ніхто не бачив, і, коли я підійшов до нього, шепнув мені на вухо:

— Ану, ходім до них!

— До ворон? — злякався я.

Нам суворо заборонили підходити до них, поки воїни не виконають обряд урочистого привітання та не випалять спільну люльку миру..

— Не до них самих, — пояснив брат. — Підійдемо тільки ближче. Підеш?

— Піду.

Чи було з учорашнього дня двоє щасливіших хлопців серед усіх чорноногих, ніж Міцний Голос і я? Те, чого ми так палко прагнули, здійснювалось: вже не буде між нами кровопролиття, ніщо не стане на перешкоді нашій дружбі з Чорним Мокасином.

Який це був гарний ранок! Перепілки в кущах над річкою підпадьомкали так весело, як ніколи. Вітер був тепліший, ніж будь-коли. З учорашнього дня ми наче вперше помітили, що в преріях стільки квітів та що вони такі барвисті! Аж голова паморочилася від їхніх пахощів.

Ми непомітно вимкнулися з табору. Всі пильно стежили, як під'їжджають ворони. Вождь Крокуюча Душа для привітання вирядив назустріч їм посланців, що мали вказати гостям місце для табору на протилежному кінці луки. Незабаром гості вже ставили там намети й напували в річці коней.

Прихилившись, ми побігли між пагорками, що височіли над долиною Черепашкової річки. Пагорки хутко заслонили нас від чужих очей. Тепер ми вже могли йти не криючись.

— Дорослі, — заявив брат, — часом роблять багато дурниць, але потім усе надолужують. Отак, як зараз!

— Але є й такі дорослі, які ніколи не роблять помилок, — висловив і я свій погляд.

— Нема таких! — брат енергійно похитав головою.

— Є, даю тобі слово.

— Нема. Може, вождь Крокуюча Душа?

— Е, ні!

— Або чаклун Кінаси?

— Теж ні!

— Тоді хто? Кажи!

— Наші батьки. Тато й мама. Вони не роблять помилок.

Міцний Голос любив їх так само, як і я, і, хоч це йшло всупереч з його поглядами, згодився з цим винятком.

Ми добралися до пагорка, під яким отаборився загін ворон. Ми припали до землі і поповзли в траві. На вершині ми зупинилися і роздивилися. Перші намети ворон були від нас не далі ніж за двісті кроків.

Дивитися на табір згори, саме коли ставлять намети, завжди було для мене величезною приємністю. Стільки всякої всячини можна було побачити в цей час. Зараз у долині ставили кілька десятків наметів. Біля цього поралось принаймні триста людей.

Але нас найбільше цікавили наші друзі. Ми пильно шукали їх серед дітвори. Але важко було вгледіти хлоп'ят у такому розгардіяші.

— Де ж вони заховалися? — бурчав Міцний Голос.

Та незабаром ми побачили кількох хлоп'ят, які виходили з-поміж найближчих наметів. Вони йшли якраз до нашого пагорка.

— Вони! — зрадів брат.

Ми впізнали Чорного Мокасина і ще одного з наших недавніх друзів.

Нас охопила шалена радість.

— Чекай! — шепнув Міцний Голос. — Утнемо їм штуку. Коли вони підійдуть ще ближче, давай загаласуємо й налякаємо їх!

Але я схопив брата за руку.

— Ні! Не треба кричати! Краще налякаємо їх якось інакше.

Міцний Голос згодився зі мною. Ми почали квилити по-совиному. Це були якісь дивні, п'яні сови, наче божевільні. Хлопці окотоки відразу відчули щось підозріле й розгублено глянули вгору.

Міцний Голос підвівся й зирнув з трави. Чорний Мокасин його відразу впізнав. Він хотів підбігти до нас, але зараз же згадав, що не можна, і замість цього, весело погукуючи, почав танцювати з другим хлопцем дикий танець радості. Ми знову заховалися в траві.

— Годі! — вигукнув брат. — Тікаймо!

Коли ми повернулися до табору, вождь Крокуюча Душа саме розпитував розвідників, які повернулися хвилину тому: вони мали дізнатися, чи нема серед прибулих Ракстона з товаришами. Розвідники переконалися, що Ракстона нема, і це дуже заспокоїло наших.

— Але ми бачили щось цікаве! — повідомив під кінець один з розвідників, крадькома кинувши погляд на мене та Міцного Голоса. — Нам здалося, що ми бачили якихсь двох воїнів, що підкрадалися до табору.

— Яких воїнів? — стурбувався вождь.

Але виявилось, що це помилка. То були тільки два молоді койоти. На луці між двома таборами розпалили опівдні кілька вогнищ. Тут зібралися старшини обох племен, оточені воїнами. Наші теж одяглися в найкращі вбрання, і коли обидва клани посідали на землі один проти одного — це було таке прекрасне, таке барвисте видовище, що я й досі, через багато років, згадую його з хвилюванням і захватом.

Нам, хлоп'ятам, дозволили зблизька дивитися на нараду. В мені боролися суперечливі почуття. Ворон-окотоків, чи, точніше, їхніх воїнів, які вже багато поколінь були нашими запеклими ворогами, ми уявляли собі у вигляді якихсь страхітних потвор, позбавлених будь-яких людських рис. З воронами була для нас зв'язана постійна загроза наглої смерті або ж скальпування. А зараз я бачив їх перед собою за кільканадцять кроків, і вони були зовсім інші, ніж я собі уявляв: статечні, чепурно вдягнені, приязні, зовсім такі люди, як ми. Справді тяжко було повірити, що це страшні воїни окотоки.

Нарада тривала недовго і відбувалася за споконвічним ритуалом. Промовляли обидва вожді. Перше слово забрав вождь ворон. Потім Крокуюча Душа виголосив таку промову:

— Ми були нерозумні — ми, чорноногі, і ви, ворони. Все своє життя і ми з вами й наші предки боролися між собою. З якої причини? Невже тому, що у нас однаковий колір шкіри? Сьогодні наші очі проясніли: стежку війни треба затоптати назавжди. У нас з вами тільки одна спільна стежка — боротьба проти зажерливості білої людини. Поки сходитиме сонце в небі й ростиме трава на землі, поки після дня наставатиме ніч — ніщо не повинно порушувати наш мир з воронами-окотоками. Ми шануємо вас так само, як наших воїнів. Запалімо спільну люльку.

Чаклун Кінаси приготував велику ритуальну люльку, зліплену з червоної глини, запалив її й подав Крокуючій Душі. Вождь затягся й передав її вождеві ворон. Отак, по черзі, з цієї люльки затягалися всі воїни чорноногих і ворон.

Під час цієї довгої заключної церемонії ми, хлопці, страшенно нудились. Здалека, на луці, за рядами воїнів окотоків ми бачили Чорного Мокасина та інших хлопців. Міцний Голос смикнув мене за руку, й ми пішли до них. Привіталися ми дуже сердечно, але по-індійськи, тобто стримано, без пишних слів.

Чорний Мокасин зараз же почав розповідати про нас дорослим, які стояли навколо. Мабуть, це було щось дуже добре, бо воїни окотоки, схвально кивнувши, подали братові й мені руку і міцно потисли наші долоні.

— Чого це вони так? — крадькома спитав я брата.

— Мабуть, Чорний Мокасин сказав їм, що я торік убив бізона, — пояснив брат гордо.

— А-а, так воно й є! — згодився я шанобливо.

Міцний Голос уже хотів розповісти чужим воїнам на мигах усю пригоду з бізоном, але не встиг, бо воїнів покликали до вогнищ. Тепер ми могли розмовляти вільно і зараз же запитали Чорного Мокасина, чому це їхні воїни так міцно тисли нам руки?

— Мабуть, ти розказав їм про мого бізона? — поблажливо кинув брат.

— Ні, — заперечив Чорний Мокасин. — Вони стискали вам руки тому, що ви так привітали нас тоді, в преріях. З цього почалася дружба наших племен.

— Тільки й того? — тихо перепитав Міцний Голос. На обличчі його відбилося кумедне розчарування.

Але ця мала хмаринка хутко розвіялась. Весело сміючись, ми пішли з Чорним Мокасином та іншими хлопцями окотоками до нашої мами. Жінки вже приготували ситну їжу. Після того як усі воїни урочисто випалять люльку миру, мав відбутися спільний бенкет, а потім танці воїнів. Дорогою ми запитали хлопців — що зробили ворони з Ракстоном та його трьома товаришами?

— Наш вождь вигнав його, — відповів Чорний Мокасин. — Сказав, що наші воїни його застрелять, якщо він хоч раз з'явиться в нашому таборі.

— Добре сказав ваш вождь! — похвалили ми.

До кінця того щасливого дня ми віддавалися безжурній радості, досхочу їли, слухали цікаві розповіді, дивилися на танці. Ми жадібно вбирали в себе чари вільного життя в преріях.