Маленький Бізон

ВОЖДЬ ВЕЛИКИЙ КАЗАН

Через кілька днів після цього до нас приєднався ще один загін нашого племені, яким керував вождь Ніокскатос. Ми знову наблизились до підніжжя Скелястих гір: далеко на заході вирізнялися знайомі нам з мандрівок верховини, вкриті вічним снігом. Одного дня, опівдні, Білий Вовк, який їхав попереду, дав нам знак рукою зупинитися. Перед нами в долині був великий табір індійців.

Скликана нашвидку нарада вождів і старших воїнів ухвалила вжити заходів перестороги, бо це могли бути ворони, яких ми мусили стерегтися, особливо після останньої завданої їм поразки. З малюнків на наметах тяжко було вгадати здалеку, яке це плем'я.

Білий Вовк, наш чаклун, який трохи одужав після кровотечі, виїхав на пагорок, і знову почалася довга розмова на мигах. На його запитання невідомі відповіли:

— Гро-вантри і асінібойни.

— Які асінібойни?

— Північні.

Назва гро-вантри, яку колись дали племені французи, означає: «великі животи». Отож перед нами були загони двох дружніх нам племен, які розбили спільний табір. На їх запитання, хто ми, Білий Вовк відповів: чорноногі, але асінібойнам і гро-вантрам цього було не досить. Вони допитувались, який саме клан чорноногих та звідки він походить.

Вони мали рацію, питаючи. Плем'я чорноногих поділялося на чотири галузі, а кожна з них — на чотири окремі клани. Один з таких кланів був наш, і ним керував вождь Крокуюча Душа. Деякі галузі й клани нашого племені споконвіку ворогували з асінібойнами та гро-вантрами. Хоч індійці в преріях вже почали прагнути миру, неприязнь між окремими племенами ще існувала.

Білий Вовк опинився перед складним завданням. Серед наших двох кланів були члени всіх чотирьох галузей.

Але чаклун недаремно мав голову на в'язах. Відповідь його була гідна дипломата: він зліз з коня і подав знак племені крі, потім відійшов на кілька кроків і подав знак племені кутеней. Нарешті став посередині цих двох знаків, пояснюючи, що наш рід — якраз посередині двох племен. На це співрозмовники відповіли:

— З такими чорноногими ми досі не мали сутичок.

— Ми з вами теж ні! — хутко підтвердили наші вожді Крокуюча Душа і Ніокскатос.

— Отож ми ніколи не воювали між собою? — ще допитувалися ті.

— Напевне, ні, — обережно відповіли наші.

— Тоді все гаразд. Між нами — мир.

— Мир!

— Будьте гостями нашого табору.

Ми з'їхали в долину. Поки наші воїни злазили з коней, один із старих вождів асінібойнів хутко підійшов до них, пильно роздивляючись знаки на щитах, приторочених до коней. Потім він рушив до наших вождів і, подаючи їм руку, мовив:

— Мені здається, що ми не були ворогами. Я оглянув знаки на ваших щитах і не пригадую, щоб ми колись були на стежці війни.

— Раніше індійці ворогували між собою за всякі дрібниці або й зовсім без причин, — ухильно відповів Крокуюча Душа. — Але ці часи минули…

— Минули, гаук! — підтвердив асінібойн.

Видко було, що їм, асінібойнам і гро-вантрам, теж хотілося порозумітися з нами. Якби цей старий вождь пильніше придивився до наших воїнів, він напевне знайшов би серед них не одного давнього ворога — а може й не такого вже давнього. Але він волів заплющити очі на все і пустити в непам'ять прикрості, які були в минулому.

Коли ми поставили наші намети в тій самій долині, вожді, чаклуни і старші воїни трьох племен зійшлися на велику нараду, на якій випалили люльку миру. Щоб вшанувати радісний день, ухвалили влаштувати велику учту, а потім — танець, який звався «Що я пережив». Це, власне, був не танець, а розповіді воїнів про найцікавіші їхні пригоди, причому на очах у всіх присутніх самі герої, мов на сцені, грали ту подію, про яку розповідали.

Найвидатнішою людиною в цьому спільному таборі був Великий Казан, славнозвісний верховний вождь асінібойнів. Якраз він насамперед привернув до себе нашу шанобливу увагу. Він тоді був уже немолодий, хоча ще бадьорий і сповнений сили. Після нашої зустрічі вождь жив ще дуже довго і вмер, коли йому було сто сім років.

Ми, молодь, найбільше раділи, що почуємо цікаві розповіді: серед воїнів було багато вславлених і мужніх людей.

Проте в перші години нашого спільного життя великий гамір зчинився навколо жінки Доброї Лосихи. Вона належала до племені асінібойнів і вславилася в преріях своєю красою і гарною вдачею. Кілька років тому воїни чорноногих напали на табір, де вона була, і під час бою кілька разів ударили її ножем, а потім покинули тіло на полі битви. Жінка залишилась жива і згодом одужала. Ця подія навіть не відбилася на її вроді.

Зараз вона вперше зустрілася з нашими воїнами, які тоді брали участь у нападі. Вони відразу ж її впізнали. Їм було дуже соромно за свій тодішній вчинок, за свою дикість. Побачивши Добру Лосиху, вони привітали її, підіймаючи праву руку, словами, якими вітають тільки найкращих друзів.

Добра Лосиха без усякого гніву дивилася на воїнів.

— Чи є між вами той, що тоді мене так пригостив? — спитала вона, пильно оглядаючи своїх колишніх нападників.

— А ти б пізнала його? — допитувався вождь Ніокскатос.

— Мабуть, пізнала б.

— Який же він був на вигляд?

— Це був гарний, дужий воїн, — весело відповіла індіанка.

— А ти ж його дуже ненавидиш?

— Зовсім ні. Тоді ми були на стежці війни — тепер цього немає.

— Ти б не мстилася йому?

— Навіщо? Зовсім навпаки…

— Що? Навпаки?

Гарна індіанка відповіла, вибухнувши веселим сміхом:

— Якби він був такий гарний, як тоді, я б, може, ще й обняла б його за шию та пригорнула…

Але жоден з наших воїнів не обізвався. Якщо винуватець був серед них, його, мабуть, пік сором. Добра Лосиха марно шукала його в усьому таборі.

Зате вороже поводилася її старша сестра. Вона бігцем кинулася в свій намет і почала там гострити великий ніж, бурмочучи собі під ніс прокльони. Деякі асінібойни почули це й намагалися заспокоїти її гнів, але даремно. Коли Добра Лосиха зайшла до намету, сестра подала їй ніж, наказуючи:

— Візьми й випробуй його на твоїх ворогах.

Добра Лосиха прив'язала ніж до пояса і знову повернулася в коло наших воїнів. Вона забула про ніж і знову почала дружню розмову.

Мабуть, їй дуже сподобалися воїни чорноногих.

Через деякий час вона й справді вийшла заміж за одного з наших вождів — і ще й досі живе під Сінталутою в Саскачевані.

Яка ж тут була розкіш для нас, хлопців! Величезний табір трьох племен скидався на людне місто. В ньому було кілька сотень наметів-тіпі, які займали величезну просторінь. На кожному були намальовані чудові родинні емблеми — тотеми, такі барвисті й цікаві, що ми не знали, якій спершу дивуватися. Ми весело пустували серед цих наметів і гралися з чужими хлоп'ятами, і хоча розмовляли з ними на мигах, це анітрохи не тьмарило нашої дружби.

Звичайно, з найбільшою охотою ми бавилися б з тими хлопцями у війну, бо тільки чули про справжні бої між нашими та їхніми батьками. Але батьки суворо заборонили нам гратися у війну, побоюючись, що з дитячої забави легко може виникнути справжня бійка. Матері сиділи біля наметів і стежили за нами, але це було зайве. Ми з першої хвилини заприятелювали з чужими хлоп'ятами й весело гралися з ними.

У преріях це була справді історична зустріч, бо тут уперше яскраво виявилися згода й дружба між досі ворожими племенами. Воїни поставили величезний намет, де міг вміститися майже весь табір. Саме тут мав відбутися танець «Що я пережив». Всі віддавалися безжурній радості.

На вечерю ми їли індійську страву — пемікан з бізонячого м'яса, який чудово вміли готувати асінібойни. Пемікан — головна їжа індійців узимку — сушене й розтерте на порошок м'ясо бізона, добре приправлене ягодами рослини саскатун, було найулюбленішою нашою стравою. Повечерявши, всі пішли до великого намету.

Тут зібралися найславетніші воїни. Ми бачили там мужів «трьох пір'їн», «чотирьох пір'їн» і героїв «воєнного султана», а також багатьох вождів і чаклунів. Три пір'їни носив воїн, який убив трьох ворогів, а хто вбив більше ніж чотирьох, мав право оздобити себе султаном з орлиного пір'я.

Для гри «Що я пережив» кожне плем'я обрало по п'ять найуславленіших воїнів. Коли ці п'ятнадцять богатирів зайшли до намету, було на що подивитися. Вони йшли оголені, тільки з пов'язкою на стегнах, з султанами на головах. На тілі в кожного були розмальовані фарбами шрами давніх ран. Здавалося, що їх зараз тільки завдано.

Ми, хлопці, сиділи попереду, жерли воїнів очима й пошепки сперечалися, хто з них найбільший герой. Індійці завжди брали дітей на такі видовища, щоб вони згодом наслідували приклад своїх батьків.

Вождь Великий Казан, найповажніший у цьому почесному колі, мав перший розповісти одну із своїх пригод. Як глибоко запала мені в пам'ять ця сповнена гідності постать, цей мужній воїн, герой стількох перемог! Хоч колись він належав до найгрізніших войовників, обличчя його було на диво спокійне і благородне. Цим, на мій погляд, вождь асінібойнів відрізнявся від усіх інших. До того ж він був надзвичайно скромний: про свої пригоди завжди згадував наче з ніяковістю.

Великий вождь асінібойнів уславився в преріях як неперевершений бігун. Ми не раз чули про його зухвалий подвиг, коли йому пощастило обвести круг пальця цілий загін наших воїнів. Тепер сам герой мав розповісти про цю подію.

Вождь підвівся і встромив у землю свій спис. На ньому висіли скальпи, протягом багатьох років зрізувані з голів убитих ворогів. Напевно, там був не один скальп воїнів з нашого племені! Правою рукою тримаючи ціпка, вождь звернувся до чорноногих, у той час як один з асінібойнів перекладав його слова нашою мовою.

— Я розповім, як раз обдурив вас у полі своєю швидкістю, хочете, чорноногі?

— Хочемо, хочемо! — хором відгукнулися наші.

— Тоді, давно, я був ще молодий вождь, мені було лише двадцять дві зими. Я повів кількох своїх товаришів проти вас, чорноногих. Ми хотіли помститися за ваш напад на наш табір. Перейшовши річку Молочну в Монтані, ми побачили в прерії якийсь рух — це були, може, бізони, може, антилопи, а може й оманлива гра випарів у ранковому повітрі. Я наказав товаришам зупинитися, а сам підкрався ближче. Виглянув з-за пагорка й зараз же сховався, подавши знак своїм. Це були вороги. Вони танцювали над кількома вбитими бізонами. Товариші мої — чи погано мене зрозуміли, чи просто не схотіли слухати — але поводилися легковажно, мов діти, і навіть голосно розмовляли.

Тільки один з них був розважливим юнаком. Він говорив, що я, їхній вождь, мабуть, не почну бою, бо нас дуже мало. «Ат, дурниці! — вигукнув інший, відомий баламут. — Якщо так, ходім, зараз же вдаримо на ворога, поки Великий Казан не повернувся!»

Я вже був біля них, коли вони мене помітили. Тут я наказав їм мовчати: «Адже нас тільки вісім, а ворогів близько сотні. Бій — це певна смерть. Я не хочу брати ваше життя на свою відповідальність».

На це балакун визвірився: «Навіщо ж ти нас сюди привів? Хіба ж не на те, щоб битися? А тепер злякався, га?»

Я закипів од люті: «Ні, не злякався! Коли так — ходім на ворога. Приготуйтесь на всяк випадок до бою. Але головне я беру на себе. Я сказав: гаук».

Баламут замовк. Тут я наказав товаришам чекати в схованці, поки я не подам знак. У мене був зухвалий план. Я вирішив використати швидкість своїх ніг для підступу. Ви пригадуєте, друзі?

Великий Казан звернувся до двох своїх воїнів, а ті підтвердили:

— Пригадуємо, гаук!

— Я скинув з себе одіж і побіг, пригинаючись, — оповідав далі вождь. — Біг з кілометр улоговинами, хотів заскочити ворога з тилу. А тим часом, пригадуєте, що сталося? Ви помітили наших і почали готуватися до бою. Пам'ятаєте, чорноногі?

— Пам'ятаємо, гаук, гаук! — відповіло кілька наших воїнів.

— Ви скочили на коні й помчали до нашої групи. Як я вже казав, зі мною були самі недосвідчені молокососи. Вони навіть не помітили, що ви оточуєте їх. А перевага була на вашому боці. Я побачив, що зараз ви знищите впень моїх товаришів, вискочив на вершину пагорка і гукнув до вас, скільки було сили в грудях. Ви зупинилися, мов остовпілі: виходить, в тилу у вас був ворог! Тоді я зник з ваших очей, помчав на інший пагорок, трохи змінив спій вигляд і показався знову. Я бачив, що ваша тривога зростає. Ви весь час стояли на місці й не знали, що робити, куди вдарити спершу. Я ще раз зник, дав роботу ногам, — і за мить з'явився на третьому пагорку. Скидалося на те, що на вас наступають значні сили: двоє проти одного. Отож ви не схотіли битися і поспіхом відступили. Так мої ноги здобули над вами перемогу. Ми, не полювавши, захопили м'ясо кількох бізонів та ще й врятували власні шкури. Я повернувся до товаришів. Вони поздоровляли мене з перемогою, дякували за порятунок. «Дякуйте не мені, дякуйте йому!» — пожартував я, показуючи на баламута. Товариші здивувались, а я додав: «Адже вас урятував його довгий язик. Якби не цей крикун, я залишився б тут і загинув би разом з вами!»

З того часу молодий воїн позбувся свого зухвальства. От і вся моя розповідь.

Я, Великий Казан, запевняю вас, чорноногі, що тепер ми — друзі. Наша дружба — мов світло сонця, мов вода в Міссурі — ніколи не вичерпається. Пам'ятайте: Великий Казан ще ніколи в житті не ламав свого слова. Гаук!

— Гаук, гаук, гаук! — гукали наші воїни і ми, діти, вторували їм.

Бубни, які тихим калатанням супроводили розповідь, почали раптом вибивати дикий такт танцю. Великий Казан з кількома товаришами почав рухами вдавати свою розповідь. Ми захоплено стежили за його танком. Скінчивши, він став перед вождем чорноногих, ще раз попросив перекладача і сказав:

— Я старію. Не знаю, чи зійдуться вдруге наші стежки. Незабаром ми повинні розійтися; але спершу я хочу вам розповісти, як один з ваших вождів урятував мені життя. Без його допомоги я б не був сьогодні тут, між вами. Не бачу його тут і тому прошу вас, чорноногі, коли повернетеся в свій край, перекажіть йому мої слова. Мені було тоді двадцять шість зим, і я був ще не дуже розважливий. Разом з моїм братом, якого звали Номпа Вінчеста — Два Мужі — і ще з кількома товаришами я рушив у похід проти вас, чорноногі. Ви мали тоді великі табуни коней, ми хотіли їх у вас забрати. Біля річки Молочної ми натрапили на один з ваших таборів. Настала ніч, і ми з братом рушили її розвідку, вистежити, де ваші коні. Раптом один кінь зірвався і побіг просто на нас. За хвилину слідом за конем з'явився воїн велетенського зросту. У темряві він не міг нас побачити. Коня він не спіймав, але несподівано наскочив на брата, який лежав біля мене неподалік за кілька кроків. Велетень мав неабияку силу і швидко обеззброїв брата; я не встиг навіть кинутись йому на допомогу. Велетень потяг брата в табір, а я поповз за ними. Я бачив, як брата потягли до великого намету. Мене охопив розпач. Тільки одна думка гризла мене: допомогти братові! Але як? Велетень стояв біля входу до намету, спираючись на спис. І тут я наче з'їхав з глузду. Підійшов просто до нього й спитав про брата. Не мовивши й слона, велетень схопив мене і теж потяг до намету. Там горіло вогнище. Я побачив брата і якусь жінку, мабуть, дружину велетня. Воїн наказав їй засмажити для нас м'ясо. Протягом семи днів ми майже нічого не їли й накинулись на те м'ясо, мов зголоднілі вовки. Воїн приязно дивився на мене. Потім зайшли двоє ваших і повели мене з братом до іншого намету. Там уже радилися інші воїни. Вони були дуже обурені нашою появою. До мене підійшов юнак, який знав мову асінібойнів. Він сказав: останнім часом у них украли багато коней, і нас чекає смерть: вже все плем'я сповістили, що тут спіймано двох злодіїв. Незабаром усі вийшли з намету, забравши з собою й мого брата. Залишився тільки я. Надворі зібрався весь ваш табір. Люди кипіли гнівом. Я відчув: пробила наша остання година. Біля вогнища лежала рушниця, яку, мабуть, забув хтось із воїнів. Я підскочив до неї. Вона була не заряджена. Трохи далі я знайшов ріг з порохом і мішечок з кулями. Отож я вирішив дорого продати своє життя, і гарячково став заряджати рушницю. Я вже хотів вискочити надвір. Раптом мене, наче кліщами, схопили дві пари рук і обеззброїли. Розлютована юрба хотіла вбити мене на місці. Двоє воїнів, які весь час тримали мене за руки, насилу відборонили мене і несподівано потягли бігцем кудись за табір. Там уже чекав на нас той велетень. Біля нього стояв зв'язаний брат. Велетень, мабуть, був великим вождем чорноногих. Він щось казав мені, але я не розумів. Та от він ножем перерізав пута, якими був зв'язаний брат, і наказав нам сісти на двох коней, які стояли поблизу, і тікати щодуху. Ми були вільні. Я ще чув, як вождь-велетень могутнім голосом зупиняв своїх людей, які хотіли нас наздогнати. Було темно, ніч ще не скінчилася. Ми не вірили власному щастю й щодуху мчали назустріч волі.

Згодом надзвичайні події цієї ночі стали здаватися мені якоюсь маячнею, витвором хворої уяви. Але це була не маячня. Найкраще про це свідчили двоє баских коней, яких нам подарував вождь чорноногих. Для мене завжди залишалося загадкою, чому нам тоді подарували життя. От і вся моя розповідь!

Великий Казан обвів приязним поглядом старших воїнів чорноногих і додав:

— Я старий. Якщо цей вождь ще живий, прошу, перекажіть йому мої слова. Додайте ще одне: ми були ворогами, але в кожному Танку Сонця я просив невидимі сили, щоб вони були прихильні до нього. Це все, чорноногі, що я хотів вам сказати. Гаук!

Коли Великий Казан сів, підвівся один з наших вождів, Ніокскатос, і сказав:

— Події, про які ти казав, не чужі мені. Вождь, який подарував тобі життя — мій батько. Ми були тоді малі, але я не раз чув від батька про цю подію і добре пригадую ту ніч.

Можу пояснити сьогодні, чому тобі подарували життя: через твою відвагу й мужність! Ти не покинув брата в хвилину небезпеки, і потім збирався битись, хоч тобі загрожувала смерть. Батько хотів випробувати твою мужність: це він лишив рушницю у наметі. Є у чорноногих святий закон: кожен повинен за всяку ціну рятувати свого друга в небезпеці. Ти це вчинив, хоробрий воїне і верховний вождю всіх асінібойнів, через те мій батько подарував тобі життя.

Ніокскатос пошепки поговорив з іншими вождями чорноногих і почав знову:

— Якби мій батько був живий, я знаю, він дав би тобі своє ім'я: це найбільша честь у нашому племені. Ти маєш сина. Дозволь, щоб його звали Ніокскатос.

— Гаук, гаук, гаук! — радісно ствердили всі асінібойни. Урочистий настрій охопив наш табір. Такий обмін іменами, надання імені великого вождя людині з іншого племені, були справді доказом щирої дружби. Воїни були зворушені.

На схилі історії індійців у преріях почали відбуватися важливі, повні глибокого значення події.