Маленький Бізон

ГОРИ, СНІГ І БЛИЗЬКА СМЕРТЬ

Наші кочові мандрівки, які необізнаній людині могли здатися випадковими, завжди мали одну мету: задоволення життєвих потреб. Ми перекочовували туди, де можна було сподіватися доброго полювання.

Пемікану — сушеного бізонячого м'яса — у нас були чималі запаси, на всю зиму. У Форт-Бентоні ми продали всі наші хутра, а також частину бізонячих шкур. Літо вже закінчувалось. Отож, ми вирішили на зиму отаборитись десь у Скелястих горах, у місцині, де були хутрові звірі, і там ставити на них пастки.

Ішли чутки, що на півночі, на плоскогір'ях Британської Колумбії, ще паслися табуни диких мустангів. У нас було обмаль коней, отож ми вирішили рушити туди на полювання наступної весни, а може, ще й восени, якщо буде час.

Після кількаденної мандрівки на захід ми добралися до підніжжя Скелястих гір. Ми були в країні, яку група сіукси-сйокетук племені асінібойнів вважала за свої володіння. Самих хазяїв ми ще не зустріли, але в багатьох місцях бачили ознаки їхньої присутності — то обламане гілля кущів, то недавно складені купки каміння, то зламану стрілу, кинуту на дорозі.

Вождь Крокуюча Душа вжив усіх заходів перестороги і раз у раз ставив на чолі походу найкмітливіших воїнів, щоб потім вислухати їхні поради. Біля воїнів весь час був чаклун Кінаси.

— Не подобаються мені ці знаки! — казав вождь, підіймаючи обидві половинки зламаної стріли і пильно придивляючись до них.

— Невже ця стріла й справді належить асінібойнам? — запитував Кінаси, хоч і сам це знав чудово.

— Глянь на форму та колір пір'я на стрілі! Це сіукси-сйокетук, нема ніяких сумнівів.

— На жаль, їхню поведінку інакше пояснити не можна.

Гучний Грім вийшов наперед і спитав:

— Навіщо ж їм з нами воювати? Через що? Досвідчений воїн не хапається за зброю, якщо на те нема причини. Які ж у них можуть бути причини?

— У них причини є.

— Ми ж нічого поганого їм не зробили і не хочемо зробити.

— Не зробили? А хіба ж ми не вдерлися зараз в їхні володіння? Адже вони не знають наших намірів…

— Повинні догадатися самі. Якби у нас були лихі наміри, ми б залишали інші сліди…

Крокуюча Душа наказав рушити далі й віддав розпорядження:

— Нехай усі тримають зброю, напоготові, але непомітно! А розвідники хай стежать ще пильніше, ніж досі!

Наступного дня наш похід раптом зупинився. На узгір'ї перед нами з'явився чужий воїн і наказав знаками, щоб ми зупинилися. Це було в улоговині, оточеній пагорками, що наче була навмисно створена для засідки. На щастя, тут скрізь лежали здоровезні каменюки, за якими можна було сховатися, якщо на нас нападуть.

— Куди ви прямуєте? — запитав нас чоловік на узгір'ї, роблячи знайомі нам знаки руками.

— Далі, в Скелясті гори! — відповіли ми.

— Хіба ж ви не знаєте, що проходите володіннями, які належать асінібойнам?

— Знаємо.

— Чому ж ви вдерлися сюди без нашої згоди?

— Як же можна питати згоди в людей, які ховаються і не дають змоги з ними порозумітися?

Під час цієї розмови наші воїни сховалися за каменями. Міцний Голос упхнув мене в щілину під каменем, а сам став біля мене з луком у руці. Під каменем було вогко й незручно. Я виліз звідти. Біля мене стояв на колінах батько з рушницею напоготові.

— Сховайся ти, блоха! — засичав на мене брат.

— Не будь такий розумний! — пирскнув я, злий, як рись. — Хіба ж я можу під каменем…

— Чого ти там не можеш?

— Стріляти з лука. Тяжко натягати тятиву! Замало місця.

Міцний Голос обвів мене і мій маленький лук прикрим поглядом і тільки знизав плечима. Більше він мене не чіпав.

Тим часом між воїном на узгір'ї та радою нашого племені і далі тривали переговори.

— Якого ви племені? — запитували нас.

— Ми сіха-сапа, чорноногі. Ви ж у цьому, напевне, переконалися вже кілька днів тому.

— Чому ж ви не сидите у ваших преріях?

— Ми мандруємо в Скелясті гори, щоб ловити там хутрових звірів.

— І шукаєте їх у наших володіннях?

— Ні. Хочемо тільки пройти далі, в глибину Скелястих гір, як уже вам сказали.

Тоді воїн на узгір'ї задав нам небезпечне запитання:

— Хто тепер ваш ворог?

— Ми намагаємося жити з усіма в згоді і ні на кого не нападаємо, — відповіли ми ухильно. — Скажіть, ви давно бачили ворон-окотоків?

— Кілька Великих Сонць тому. Це нас заспокоїло.

— Єдиний наш ворог — клан ворон-окотоків, — заявили ми. — Крім нього, ми всі племена вважаємо за своїх друзів.

На узгір'ї, поруч з воїном, який розмовляв з нами, з'явилося ще кілька воїнів, озброєних рушницями. Ще більше людей ми побачили з флангів і навіть з тилу. Наш загін був оточений. Але асінібойни не виявили ворожих намірів.

Їхній вождь Б'ється Проти Вітру, дужий чоловік у розквіті сил, підійшов до нас ближче, так щоб чути було його голос, і почав розмову:

— Ми не сходимо в прерії, щоб полювати на ваших бізонів! Навіщо ж ви з'являєтесь в наші гори, щоб забирати у нас звірину?

Тут Крокуюча Душа теж виступив наперед і відповів:

— Ти помиляєшся, вождю! Ми не по м'ясо приходимо в гори.

Він наказав вийти із схованки жінкам та молодим воїнам, які вели наших в'ючних коней, і показав вождеві асінібойнів туго напхані в'юки та численні мішки на спинах коней.

— Глянь на ці мішки! — вигукнув він. — В них великі запаси пемікану, яких нам вистачить на цілу зиму. У нас є досить харчів, і нам не треба полювати, мов злодіям, у чужих володіннях. Не бійтеся за ваших лосів та диких баранів. Ти добре бачиш наші мішки?

— Бачу.

— Ми шукаємо в горах такі місця, які не належать нікому. Хочемо тільки пройти через ваші володіння якомога швидше. Нам зовсім не треба тут полювати.

Побачивши наші запаси, асінібойни повірили словам Крокуючої Душі. Їхній вождь підійшов зовсім близько і, подавши руку нашому вождеві, приязно сказав:

— Чудово, дуже добре! Завітайте до нас, чорноногі!

І запросив нас бути гостями його клану. Ми вийшли із схованки, радіючи, що обійшлося без бою.

Поки жінки асінібойнів з допомогою наших жінок готували обід, старшини обох кланів посідали біля спільного вогнища і запалили люльку миру.

— Лихі часи настають, — обізвався Б'ється Проти Вітру. — Довгі Ножі, здається, знищили в південних преріях усіх бізонів. Це правда?

— Правда, — відповів Крокуюча Душа. — Тварини з півдня вже не приходять до нас, отак, як кілька Великих Сонць тому. Бізони, яких ми вполювали цього літа, випадково трапилися нам далеко на півночі. Там їх завжди було мало, а зараз ще менше.

— Що ж таке сталося, що бізони більш не прибувають з півдня? Адже вони приходили звідти кожного літа.

Крокуюча Душа знизав плечима:

— Не знаю. Люди всяко говорять. Мабуть, великий Маніту спрямував десь-інде їхні дороги.

— Великий Маніту нікуди не спрямував їхніх доріг! — встряв до розмови Гучний Грім.

— А хто ж то їх спрямував? — запитав вождь асінібойнів.

— Це справа Довгих Ножів. Білі люди протягли крізь південні прерії дві страхітні залізні смуги — дехто каже, що їх навіть три…

— То це залізні смуги порозганяли ваших бізонів? — вигукнув Б'ється Проти Вітру напівнедовірливо, напівглумливо.

— Ні, вождю.

— Може, ти скажеш, що ті страхітні залізні смуги проковтнули тварин?

— Ні, не проковтнули, а проте від цих залізних смуг прийшла на бізонів згуба.

— Я не розумію, що ти кажеш.

— По цих залізних смугах білі люди пускають довгі будинки, які звуть поїздами…

— Прерії неосяжні. Бізони могли втекти далі від цих страхітних, як ти кажеш, залізних смуг.

— Звичайно, могли, але це б їх не врятувало. З країни білих людей поїздами прибули в прерії тисячі жорстоких мисливців і дуже швидко винищили всіх бізонів…

— Навіщо ж було так безглуздо їх нищити?

— Цього я не знаю.

— Невже їм потрібно стільки м'яса?

— Ні. Вони покинули туші на землі, і скрізь валялося стільки м'яса, що смерділо в усіх преріях.

— Тоді я ще більше не розумію, навіщо ж білим людям було вбивати стільки тисяч корисних тварин?

— Я теж не розумію, — смутно признався Гучний Грім.

Чаклун Кінаси випростався й голосно втягнув у себе повітря, наче від придушеного гніву.

— А я розумію. Ти, Б'ється Проти Вітру, навіть сам дав слушне пояснення.

— Я?

— Ти. Ти ж сам сказав: корисних тварин!

— Ну, сказав.

— Бізони й справді корисні, але тільки для нас, індійців, бо годувалися ними всі племена в прерії. Поки було що їсти, воїни могли боротися з білими людьми. Через те білі й знищили наших бізонів. Коли бізонів не стало, індійці змушені були підкоритися білим.

— О-о, це правда, гаук, гаук!

Це розуміли всі, навіть ми, хлоп'ята. Голод був найгіршим нашим ворогом.

Б'ється Проти Вітру сумно замислився. За хвилину він докірливо сказав до наших воїнів:

— Ви, племена в преріях, здавна вславилися своєю мужністю. Ми біля вогнищ завжди оповідаємо одне одному про недавню поразку, якої сіукси, керовані вождем Сидячим Биком, завдали генералу Кастеру та його солдатам. Невже після цієї перемоги зм'якшилися серця воїнів у преріях? Чому ж ви не спрямували зброї проти цих бізонячих убивць і не знищили їх, а, навпаки, дозволили знищити ваших бізонів?

— Це діялось на півдні, а не у нас на півночі! — пояснив Гучний Грім.

— Але ж діялося в преріях, де й ви живете, й окрім вас ще стільки індійців! — заперечив Б'ється Проти Вітру.

Наші старші воїни терпеливо й поблажливо слухали ці зауваження, намагаючись не ображатись. Крокуюча Душа дотепно спрямував розмову в інший бік:

— А хіба ж у вас, у горах, краще з харчами?

— В горах не так погано. Тут у нас багато лосів, оленів-вапіті, є також ведмеді, дикі кози, гірські барани. О, так, нам тут вистачить дичини на довгі роки.

Б'ється Проти Вітру показав рукою на засніжені вершини гір, які видко було неподалік:

— У цих горах ми народилися. Тут живуще, бадьоре повітря. Ми зовсім не хочемо перекочовувати в низину. Під захистом цих гір, ми живемо, як розумні звірі, які нікого не бояться в своїх несходимих хащах.

— Наші потоки й річки прозорі, як небо! — хвалився інший асінібойн. — У них повно форелі.

— Так, — згодився наш вождь без тіні заздрості. — Ви дуже щасливі. Білі люди тримаються здалека від ваших гір…

Почувши ці слова, асінібойни перезирнулися й обличчя їм раптом похмурніли. Б'ється Проти Вітру поволі промовив:

— На жаль, наше щастя теж затьмарене.

— Чому?

— За три дні дороги звідси, он у тому напрямі, — Б'ється Проти Вітру показав рукою на південний захід, — отаборилась велика зграя Довгих Ножів. Ще два Великі Сонця тому їх було там кілька, а тепер уже кілька сотень.

— І що ж вони там роблять?

Вони захопили багато родючих долин і копають там землю; знаходять у ній золото. Це злі, підступні люди. Вони знищили всю дичину навколо, а кожного індійця, який трапиться поблизу, вбивають без жалю. Не питають — ворог він чи друг.

— І ви отак спокійно ставитесь до цієї кривди?

— Ми, сіукси-сйокетук ще не мали з ними справ. Але хто може ручитися, що завтра ці страшні люди не прийдуть сюди, щоб усіх нас перестріляти?

— А хіба ж ви не можете їх випередити й знищити це вороже кубло? — гостро запитав Крокуюча Душа.

— Вже не можемо. Їх надто багато.

— Ах, виходить, не тільки у воїнів у преріях зм'якшилися серця? Гори теж не захищають від цього? — ущипливо питався наш вождь.

— Шкода про це й говорити.

Всі присутні замовкли, охоплені сумними думками… Як швидко скорочувався наш світ — прекрасний світ індійських володінь.

Лише коли жінки принесли страви, настрій трохи покращав. Асінібойни намагалися бути чемними й розважати своїх гостей.

— Го-го, — обізвався один з них, — ми, індійці з гір, не раз наганяли страху племенам у преріях, але ми зовсім не такі мудрі і завбачливі, як вони. Коли ми ступали на стежку війни, наша хода нагадувала кроки легковажної людини. Ось так! — І він став наслідувати незграбні рухи ведмедя та хистку ходу качки.

— А ви, чорноногі, — казав він далі, — посуваєтесь швидко, як вовки, і спритно, як лисиці. Ви помічаєте все навколо, а самих вас не видко.

Він показав, як спритно ходять чорноногі, зовсім інакше, ніж вони, асінібойни. Знявся загальний сміх, і веселий настрій вже не залишав нас.

Ми перебули тут ніч, а наступного дня вождь асінібойнів докладно пояснив нам, вздовж яких рік та якими перевалами нам треба йти, щоб дійти до бажаних земель. Посуватись треба було на захід, трохи збочивши на північ.

Уже наступного дня після того, як ми залишили табір асінібойнів, наша група увійшла у високі гори, голі схили й вершини яких стрімко здіймалися в небо. Я був у таких горах уперше, і мене дивувало все. Сніг тут лежав не тільки на вершинах, але й на деяких перевалах, і наші коні не раз угрузали по черево. Було дуже холодно. Лише коли ми перейшли гірські ланцюги й дісталися до плоскогір'я, повітря стало зовсім інакше. Нас знову оточило тепле і сухе літо. Скрізь росла висока трава, отож коням було що їсти. Це нас дуже тішило.

Одного вечора, перебрівши через ріку, ми зустріли групу індійців, яких досі ніколи не бачили. Чоловіки чорноногих були високого зросту, а ті ледве сягали їм до плечей, мали великі голови й дуже короткі ноги. Вони не носили на голові пір'я, а свої намети-тіпі будували з сухої трави. Шкіра у них була світліша, ніж у нас.

Зустрівши нас, незнайомці не виявили ворожості, всупереч звичаям інших індійців, а навпаки — дивилися дуже приязно. Їхні діти не тікали від нас, а сміливо підбігали і щось весело щебетали. Наш вождь не зміг порозумітися з цим племенем навіть на мигах. Вони покликали якогось кульгавого чоловіка, і той почав з нами говорити. Цей каліка походив з племені кутене, а решта індійців належала до нечисленного племені шусвапів.

Кутене частенько воювали з чорноногими, отож каліка відразу впізнав нас з оздоби на мокасинах, які кожне плем'я прикрашало по-своєму. Помітив він також і наші зачіски. Ми зачісували волосся назад, а на скронях заплітали дві коси. Цим ми відрізнялися від асінібойнів та сіуксів, які робили посеред голови проділ, точнісінько як наші жінки.

— З вашого волосся та мокасинів, — заявив кутене, — бачу, що ви не асінібойни. Якби ви належали до цього племені, ваше перебування в таборі шусвапів було б неможливе. Шусвапи ворогують з асінібойнами.

— А що ти сам робиш серед них?

— Живу тут. Одна з їхніх жінок — моя дружина… Навіщо ви прибули до нашої країни?

Коли Крокуюча Душа пояснив йому, що ми хочемо полювати в горах восени та взимку, кутене, поговоривши з вождем шусвапів, мовив:

— Вождь шусвапів заявляє вам, що він — спільник кутене. Обидва племені спільно володіють землею, яка тягнеться звідси на південь, на таку відстань, яку людина може пробігти за п'ятнадцять днів. Просимо, щоб ви не полювали в наших володіннях. Скажіть мені, яких звірів ви шукаєте, і ми покажемо вам інші місця, де ви знайдете їх досхочу.

Ми не хотіли з ними заводитись, отож охоче послухалися їхніх порад. Шусвапи показали нам дорогу до північних територій, де ми мали знайти силу-силенну всякої дичини. Через те, що у нас не було належного взуття, вони порадили нам придбати круглі лижви, щоб ходити по снігу: на півночі, казали вони, зараз лежить сніг, незабаром ним укриються й долини, а без таких лижв ми не рушимо й з місця.

Взамін за кілька коней, ми одержали від шусвапів усі лижви, які вони мали в таборі.

Відпочивши один день, ми рушили в північному напрямі до невідомих нам долин, які так вихваляли шусвапи. На третій день скінчилося тепле плоскогір'я, і довелося знову пробиратися перевалами через ланцюги високих гір, а тут не тільки було холодно, а ще й багато снігу. Як добре, що ми придбали у шусвапів такі необхідні тут лижви! На привалах матері посміхом майстрували лижви й для нас, дітей.

Важкий перехід через гори тривав сім днів. З коней довелося скинути частину в'юків і перекласти їх на спини собак. Це були дужі пси, перемажмо з вовчою кров'ю в жилах, і вони вільно могли нести такий тягар. Але навіть вони через три-чотири дні стали кульгати. Твердий сніг і мерзле груддя калічили їм лапи. Жінки пошили із шкіри щось схоже на мокасини; собаки в них виглядали, наче боксери н рукавицях. Це трохи полегшувало їм дорогу, але у деяких все одно пухли ноги.

Всі собаки, й мій Пононка теж, ішли з в'юками, окрім одного, найменшого. Це було нікчемне, мале собача, і якщо й мало трохи вовчої крові, то, напевне, це була кров койота, степового вовчка. Життя цього песика аж ніяк не було встелене квітами. Чи тому, що він був малий, чи, може, з якихось інших причин — собаки не любили його, гризли і ганяли на кожному кроці. Ми, хлопці, часто захищали його, кидаючи в нападників камінням або гілками, але це мало допомагало. Бідолаха не мав навіть господаря, а через те не мав і ймення.

Один тільки друг був у нього — мій Пононка. Цей дужий, статечний пес, мабуть, почував до малюка якусь особливу прихильність, бо дозволяв термосити себе й шарпати, і коли вони були разом, Пононка завжди захищав його від нападників. Під час отого пам'ятного переходу в горах малюк через свою слабість не ніс ніякого вантажу і біг собі, як заманеться. Пононка, навпаки, тягнув здоровенний клумак, майже понад його силу. Та незважаючи на це, він простував спокійно й поважно, не роздивляючись кругом, як це робили інші, легковажні пси. Мені не раз спадало на думку, що якби Пононка був людиною, він напевне б став великим вождем. Пес мужньо виконував свій обов'язок, тільки спотикався дедалі частіше. Змерзлі лапи його почали кривавитись, на снігу лишалися червоні плями.

— Мамо, — почав благати я, — Пононка мучиться. Може б, зняти з нього в'юк?

— Не можна, Бізончику! Всі собаки повинні нести в'юки. Завтра-післязавтра ми вже будемо на місці…

Але стежка ставала дедалі тяжчою. Навколо здіймалися гори, могутні й дикі. Вони були горді й повні величі, але людина не помічає величі, коли страждає.

Тим часом малий песик біг собі на волі і плутався у нас, хлопців, під ногами. Раптом він зупинився так несподівано, що я мало не перечепився через нього. Він понюхав червоні сліди на снігу, жалібно загавкав і щодуху помчав навпростець до Пононки. Те, що трапилося далі, зворушило мене майже до сліз.

Малюк зрозумів, що його дужий друг тягне з останньої сили, і підскочив до нього, щоб допомогти Пононці нести тягар. Він притулився маленьким тільцем до боку Пононки і так ішов, підпираючи його. Одна з наших жінок підійшла і штурханом відігнала песика. Він почекав, поки вона піде, і знову притулився до Пононки. Жінка повернулася з палицею в руці, але песик затявся і нізащо не хотів тікати. Він дивився вгору зляканими, круглими оченятами і, притулившись до свого друга, чекав, коли його вдарять.

— Не бий його! — вигукнув я. — Він допомагає Пононці.

Жінка придивилась і, здивована, погладила обох собак:

— І справді допомагає…

Тоді я заявив усім, що в мене дві собаки. Маленьку собачку я назвав Серце. Так мені порадив Сильний Голос.

Після семиденного важкого переходу через засніжені гори ми опинилися нарешті в привітніших місцях. Тут було менше снігу і не так холодно. Гірські хребти і кручі стали менш похмурими, долини більшими. Густа рослинність — головним чином ялина — покривала схили; навіть там, де був голий камінь, вгору дерлася карликова сосна. Але найголовніше — ми зустріли тут безліч всякого звіра. Шусвапи не обдурили нас.

Високо на схилах, на скелястих кручах мешкали гірські кози, але за ними було дуже важко полювати. Трохи нижче — там, де вже розстилалися зелені поляни, — паслися стада диких баранів з великими рогами. Деякі долини, особливо лісисті куточки їх, рясніли оленями, лосями і вапіті, а по інших долинах серед скель бродили величезні сірі ведмеді-грізлі. Там же водилися рисі і пуми. Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що ці місця були раєм для мисливців.

У цьому безлюдному краю ми розташувалися грунтовно і вирішили перезимувати, хоча до справжньої зими залишалося ще багато часу. До наших послуг було скільки завгодно свіжого м'яса, а в озерах і струмках удосталь водилася риба. Не раз вдавалося нам убити і ведмедя. Наші жінки почали накопичувати нові запаси шкірок. Зазвичай ми жили декілька днів в якій-небудь багатій звіром долині; мисливці розходилися на всі боки, часто забрідаючи дуже далеко, а жінки залишалися в таборі, де у них завжди була робота: вони сушили і виробляли шкірки. Розполохавши дичину в одному місці, ми згортали вігвами і переходили в іншу долину.

Хлопчиська теж не втрачали часу дарма. Поблизу табору завжди зустрічалися ховрахи і гофри — щось на зразок гірських земляних білок. Зрозуміло, ми старанно полювали на цих маленьких звіряток. Незграбного ховраха можна було іноді навіть наздогнати і упіймати, зате моторні гофри завжди були напоготові. Перш ніж вилізти з норки, гофри обережно висовували голівки, гострозоро озиралися і тільки потім вискакували на поверхню. Ми оголосили їм війну і ловили їх за допомогою петлі з тонкого ремінця, яку терпляче тримали над норкою, і той, хто був повправно, устигав затягнути петлю на звірятку.

Цим способом я якось упіймав молодого гофра. Мені шкода було вбивати звірятка, і я приніс його у вігвам. Через декілька днів звірятко стало зовсім ручним і навіть не хотіло йти від нас, а з обома моїми собаками дуже швидко подружився і тримався з ними на рівній нозі.

Цей перший вдалий досвід приручення дикого звірятка справив на мене незабутнє враження. В мені, малому дикунові, який досі намагався вбити кожне слабше створіння, наче народилася нова людина, розумніша й краща. Здається мені, що кожен з нас мусить зазнати такого зламу, тільки одні переживають його раніше, інші пізніше, а може, є й такі, які зовсім обходяться без нього.

В ці дні, повні хвилювань, я і ще кілька хлопців, мали одну небезпечну пригоду, яка вразила нас до глибини серця, і, згадуючи про той час, я завжди згадую про неї.

Одного ранку, озброївшись луками й пасками, ми вилізли на гору, що здіймалася над нашим табором. Нас супроводили Пононка, Серце і ще два дужі пси. Треба сказати, що в Пононки вже загоїлися лапи і він зовсім одужав. Коли ми добралися до вершини, перед нами розкинувся незвичайний, чудовий краєвид. За кілька сотень метрів під нами стелилася чарівна зелена долина, якої ми досі не бачили. Серед густих ялин та пожовклих лук блищало озерце. Поверхня його була гладенька й нерухома, мов дзеркало. Дерева й гірські вершини відбивались в ньому так чітко, наче там, у воді, ховалися їхні двійники.

Захоплені цим видовищем, ми примостилися на краю скелі і дивилися вниз, мов зачаровані. Через деякий час ми побачили в долині двох лосів, які неквапливо йшли луками до озера.

Всупереч нашому звичаю ми не зняли галасу, а сиділи тихо-тихо, наче перед нами відбувався якийсь урочистий обряд.

— Підійшли до води… Й п'ють… — шепнув мені Міцний Голос і чомусь зітхнув.

— От якби мати рушницю й підкрастися до них! — півголосом мріяв котрийсь із моїх товаришів.

— Як тут тихо й тепло! — озвався брат. — Як приємно!

— А кілька днів тому ми ще мандрували в горах…

Було холодно, в обличчя бив вітер.

— Ух! — здригнувся інший хлопець.

— А Форт-Бентон, пам'ятаєте його? — згадав раптом Міцний Голос. — Яка там була метушня, які злодіяки-купці! А тут тиша й мир. Я люблю такі долини. Кругом спокій і ніхто його не порушить.

Але спокій порушили. Наші собаки, які бігали поблизу, винюхали якусь незвичайну нору. Вона була схожа на лисячу, тільки трохи більша. До неї вели свіжі сліди. Ми приготували петлю й причаїлися. За хвилину в норі з'явилась велика коричнева кудлата голова і зараз же сховалася.

— Ведмідь! — злякався один з хлопців.

— Пхи, теж мені знавець! — ущипливо глянув на хлопця Міцний Голос. — Ведмідь у такій норі?

— То що ж це може бути?

— Єнот!

Я теж бачив морду звіра і хоч завжди був на боці старшого брата, цього разу мені здалося, що він помиляється.

— Хіба ж у єнота, — спитав я несміливо, — не менша голова та не довша морда?

— То в низинах! — скривився Міцний Голос. — А ми бачили гірського єнота.

— Невже між ними така різниця?

Але брат був не дуже впевнений.

— Зрештою… Він так швидко сховався. За хвилину витягнемо його і переконаємося…

— А я вам кажу, — застеріг котрийсь із товаришів, — що це якийсь невідомий хижак! Краще з ним не заводитись!

— Оце так сказав! Якщо це хижак, то ми отак відразу й повинні злякатися?

— Ще чого! — спалахнув Міцний Голос. — Ми сини воїнів і не боїмося нічого!

— Не боїмося! — підтримали його всі.

— Тільки ж «невідомий хижак», — засміявся хтось, — злякався нас, і ми його так легко не витягнемо.

Виявилося, проте, що хижак не злякався.

Кудлата морда з'явилася знову і ще дужче посунулася вперед. Ми затягли петлю й шарпнули з усієї сили.

Розляглося несамовите гарчання, навдивовижу схоже на крик дуже розгніваної людини.

Усі сторопіли.

Побачивши звіра, якого так необачно хотіли витягти з нори, хлопці мало не попадали від жаху. Такої потвори ми не бачили ще ніколи в житті. Страхітні ікла, довжелезні пазури, дикі, палаючі очі. Звір скочив блискавицею і кинувся просто до нас.

— Пононка! Серце! — гукнув я.

На щастя, біля нас були чотири собаки, які негайно кинулись на звіра, але той оскаженіло напав на них. Він був не дуже великий, не більший від мого песика Серце, але неймовірно, страхітно сильний і спритний. Бідолашний песик перший підскочив до звіра. Потвора вп'ялася йому в горло з такою несамовитою люттю, що майже відгризла голову.

Три собаки вгризлися в ворога. Скам'янілі від жаху, ми бачили тільки переплетений клубок тіл, що звивався і борсався на землі. Дикий звір, хоч був наполовину менший від собак, захищався з несамовитістю десятьох потвор. Ні, не захищався, а нападав. При цьому він репетував, як людина, і ці людські войовничі вигуки лякали нас ще більше, ніж боротьба. Кров так і бризкала в усі боки.

Нарешті ми трохи отямились і відступили на скелю поруч, ладні щохвилини кинутись тікати. Боротьба відбувалася з блискавичною швидкістю. Один з собак вже десь подівся. Билося тільки двоє. Раптом ще один собака болісно заскиглив і впав мертвий, з розпанаханим черевом. Залишився тільки Пононка.

— Тікаймо! — гукнув хтось із товаришів голосом, повним жаху.

— Тікаймо! — повторив Міцний Голос. — Адже у нас нема справжньої зброї.

Тут ми почули наче людське хрипіння. Це був точнісінько стогін конаючої людини. Пононка вп'явся іклами в горло звіра і шарпав його на всі боки, бив ним об землю, сам похитуючись, і випустив потвору лише тоді, коли у неї почали згасати очі. Тоді він кинув ворога на землю і став пильно придивлятись, чи не залишилася в ньому хоч іскра життя. Але звір не ворушився. Тоді з переможним гавканням Пононка скочив на нього і розпанахав йому черево.

Пес був укритий ранами й кульгав. Він пришкутильгав до своїх двох мертвих друзів, обнюхав їх і жалібно завив. Почав лизати свої рани, кинув і завив знову. Тут ми почули наче придушене харчання. Пононка зірвався з місця іі побіг. Ми помчали за ним. На дні невеличкої ущелини лежав наш четвертий пес. Дикий звір перегриз йому горло. Собака ще жив. Коли до нього підбіг Пононка він, мабуть, вирішив, що це ворог, і вишкірив зуби, але за хвилину сконав.

Хоч звір, який так настрахав нас, теж був неживий, але ніхто з нас не зважувався до нього торкнутися. На допомогу прийшов Пононка. Він схопив звіра зубами за спину і з великими зусиллями переможно потягнув до табору.

Важко уявити, як перелякалися в таборі! Це була коричнева росомаха, жорстокий володар Скелястих гір, найдикіше створіння з усіх, які тільки жили в цих горах. Вона була грозою не тільки баранів і лосів, але навіть пум і ведмедів.

— Росомаха, — казали мисливці, — така дужа й спритна, що може побороти навіть ведмедя!

Батьки так розгнівалися, що, всупереч споконвічному звичаю, обіцяли, що відшмагають нас, якщо ми полюватимемо далеко від табору. Ми зрозуміли, нарешті, якої страшної небезпеки уникнули сьогодні в горах.