Маленький Бізон

ДВА НАБОЇ ГУЧНОГО ГРОМА

Мій дядько Гучний Грім чимало попрацював у ці дні і став у пригоді всьому нашому табору. Купцям у Форт-Бентоні стало важко дурити наших людей. Всі знали, що це дядькова заслуга. Знали це й купці і посилали йому вслід не один проклін. Дядько не брав цього до серця, навпаки, поводився невимушено і де міг, кепкував з купців. Чим більше вони на нього злостились, тим веселішим ставав Гучний Грім. Вони намагалися його підкупити, давали крам задурно — він не схотів; хабарів теж не брав. Купці пронюхали, що дядько любить вихилити чарчину, і почали частувати його горілкою, намагаючись приспати його пильність. Дядько не відмовлявся, але пив крадькома, за спиною в своїх земляків, і за кожним разом мав з купцем принципову розмову.

— Скажи, білий брате, чому ти частуєш мене горілкою? — питався дядько.

— Бо ти страшенний пройдисвіт, — звичайно відповідав купець, — але все-таки я люблю тебе.

— То це ти з дружби мене частуєш?

— А як же інакше? Тільки з дружби.

— І не будеш плутати до цього своїх брудних справ?

— Goddam you, навіщо… Я не дурю тебе. Зрештою, дружба дружбою, а бізнес бізнесом.

— Тільки з цією умовою я можу випити.

— Пий.

Дядько вихиляв чарочку, щонайбільше дві невеличких, і рішуче відмовлявся пити більше, але потім ще завзятіше захищав своїх земляків від шахрайства купців. З цього чаркування дурисвіти не мали ніякої користі і далі сушили собі голови, як би їм загнуздати дядька.

Саме тут і трапилася пригода, яка прогриміла на всі північно-західні прерії. Дядькова слава долетіла до віддалених наметів різних племен і деякий час його навіть називали «Два Набої». З цієї пригоди не мало посміялися в преріях.

Джон Сміт був одним з найбагатших купців і мав славу останнього шахрая. Саме він найбільше заповзявся на дядька і весь час міркував, як би його знешкодити. Гучний Грім знав про ці наміри, але, наче наперекір небезпеці, любив ходити до крамниці Сміта і подовгу сидіти там. В крамниці стояли зручні лавки для гостей, завжди можна було наслухатися досхочу всяких цікавих речей. Під маскою грубуватої добродушності, між Смітом та дядьком тривала вперта боротьба, але дядько з завбачливістю індійця весь час стежив за купцем.

Як відомо, ми розбили свій табір на кілометр нижче від Форт-Бентона над самісінькою Міссурі. Стежка до селища бігла понад річкою. Дорогою дядькові не раз траплялися дикі качки й інше водяне птаство. Отож дядько завжди носив з собою рушницю, заряджену дробом. Це була пістонка, яку заряджали з дула, — і хоч їй було чимало років, била вона непогано.

Одного дня дядько узяв з собою кільканадцять шкурок, але не дуже квапився їх продати. Він торгувався то в одній крамниці, то в другій, і нарешті зайшов до свого «друга» Сміта. Кинув в'язку шкур на стіл, рушницю, як завжди, поставив біля стінки і сів на лаву.

— Хелло, Гучний Громе! — весело привітав його купець. — Ти що, знову шпигувати прийшов, дивитися нам на руки?

— Well, отак воно і є, брате торбохвате! — чемно відповів дядько.

— Шкурки приніс? Покажи, що там є доброго!

— Приніс, але для чесного купця.

— Скільки ж ти хочеш за них?

— Я ж тобі сказав ясно: це крам лише для чесного купця.

Сміт, анітрохи не ображений, оглянув шкурки.

— Даю тобі сорок доларів.

— Фальшивих чи справжніх? — кепкував дядько.

— Добре, нехай я втрачу. Дам тобі п'ятдесят доларів: згода?

Незважаючи на вранішню годину, в крамниці було вже кілька покупців, які з дедалі більшим зацікавленням прислухалися до розмови. Їм цікаво було, чи спокуситься індієць, але дядько, побачивши посмішки американців, відмовився, хоч п'ятдесят доларів були непоганою платою.

— Не продам! У мене ще є час.

— Як хочеш… Мені щойно принесли добрий ром, може, покуштуєш?

— Дай, але небагато.

Купець налив йому чарочку, і дядько згорда кинув піндолара на стіл.

— Це надто багато, — заявив Сміт з удавано чесним виразом.

— Решту залиш на потім.

— All right!^[7]

Крамниця Сміта була, мабуть, найбільша в Форт-Бентоні, і в ній вільно могло сидіти кільканадцять покупців, і ще стільки ж могло стояти. Більшість покупців були ковбої й білі трапери — мисливці, які полювали на хутрових звірів.

Сміт мав помічника. В крамницю приходило стільки покупців, що обом доводилося працювати без відпочинку, щоб усіх обслужити. Якщо Сміт мав на вигляд добродушне обличчя і тільки очі в нього були хижі й хитрі, то на обличчі його помічника, американця років двадцяти двох, без усяких прикрас відбивалася брутальна пожадливість. Дядько Гучний Грім любив придивлятися, як хазяїн і помічник заводили сварки, не приховуючи своєї справжньої вдачі. Це дуже розважало Гучного Грома.

Ледве дядько випив чарочку рому, Сміт знову підійшов до нього з пляшкою.

— Налити ще?

Дядько кивнув головою.

— А чи не багато буде? — стурбувався купець. — Це міцний трунок.

— Не бійся, наливай!

Дядько випив другу чарочку і ще з більшим задоволенням став прислухатися до гамору в крамниці. Тут було двоє великих дверей: перші вели на вулицю, другі на подвір'я. На цьому подвір'ї ґелґотіло за огорожею кільканадцять гусей, Із свого місця на лаві дядько міг добре їх бачити і навіть це завдавало йому приємності. Він був у дуже доброму настрої.

Настав час повертатися до табору. Дядько підвівся, згорнув свої шкурки, взяв рушницю, яка досі стояла біля стінки, повісив її через плече і вже збирався вийти з крамниці.

— Hallo, old boy^[8], тільки будь обережний! — гукнув йому Сміт. А коли дядько запитливо глянув на нього, додав: — Це був міцний ром. Ти непевно стоїш на ногах… Не впади в річку!

– Не впаду, бо не нив рому, та й горілка мені не дуже шкодить. А от у тебе очі вже посоловіли… Якщо побачиш диких качок, не стріляй в них, я тебе дуже прошу.

— Чому пі?

— Бо шкода заряду: напевне не влучиш.

Їхня розмова привернула до себе увагу людей, які стояли навколо. Вони почали пильно н недовірливо придивлятися до індійця, наче той і справді був п'яний. А Гучний Грім почував себе добре, був у чудовому настрої, і погляди цих людей тільки дратували його.

— Я ще ніколи не хибив! — похвалився дядько.

— Ну, то сьогодні схибиш, ручуся головою! — рішуче заявив Сміт і ще раз пильно придивився до нього. — Червоні в тебе, братику, очі: нема сумніву, що ти не побачиш качок навіть за двадцять кроків. Щиро тобі раджу: не стріляй сьогодні.

— Дурниці ти плетеш, хтозна-що вигадуєш! Хочеш мене роздратувати, але тобі не пощастить.

Сміт звернувся до траперів, які були в крамниці, немов закликаючи їх стати свідками:

— Я ладен битися об заклад, що його п'яні очі навіть не побачать моїх гусей.

Люди вибухнули сміхом, тільки дядько мовчав. Купець був злий на нього за те, що він не дозволив дурити чорноногих, і тепер брав його на глум.

— Ні, я бачу твоїх гусей, дорогий Сміте, — спокійно мовив Гучний Грім. — А в чому річ?

— Хто тобі повірить? От якби ти в них вистрелив, то й сам би переконався, що не зможеш влучити.

— Ну що ж, вистрелю, якщо дозволиш.

— Я цілком певен, що ти навіть не влучиш у моїх гусей. Можу побитися об заклад!

— Добре, побиймося об заклад! — згодився дядько і з упертим виразом став скидати з плеча рушницю.

У Сміта спалахнули очі, начебто від хвилювання. Дехто почав його переконувати, щоб він відмовився від закладу, бо напевне втратить своїх гусей.

— Але що ми поставимо? — спитав купець. — Пропоную таке: ти поставиш свої шкурки, а я п'ятдесят доларів. Схибиш — шкурки будуть мої; заб'єш наповал хоча б одну гуску — п'ятдесят доларів твої, й окрім того запереш всіх гусей, яких пораниш. Зрозуміло?

– Зрозумілої — згодився Гучний Грім.

Гуси стояли не далі, ніж за тридцять кроків, Рушницю було заряджено дробом; влучний постріл мусив викликати справжнє спустошення серед птахів. Дядько натиснув спусковий гачок і поволі став наводити. Цілився він з хвилину. Око добре бачило, руки не тремтіли, гуси були мов на долоні — чому цей дурний Сміт б'ється об заклад? Адже він мусив знати, що програє.

Раптом у дядька спалахнула підозра: він опустив рушницю і сказав Смітові:

— Поклади біля шкурок свої п'ятдесят доларів.

— All right, all right! — купець знизав плечима і, перелічивши банкноти, поклав їх на стіл.

Але дядько ще не був задоволений і вдався до присутніх:

— Ви всі чули умови закладу? Можете їх засвідчити?

— Можемо! Звичайно! Можемо! Go on!^[9] — загукали звідусіль.

Тільки тоді дядько вистрелив. Він цілив точно в самісіньку середину гусячого табунця. Гримнув постріл, злякані гуси злетіли з голосним ґелґотінням. Поволі розтанув дим. Кільканадцять пар очей напружено вп'ялось в птахів. Ніхто не ворухнувся. Всі мов заніміли. Гуси були злякані, але цілісінькі; жоден птах не впав на землю, жоден не був навіть поранений.

— Ти програв заклад! — зареготав Сміт, впевненим рухом згортаючи гроші й шкурки.

Дядько чув його голос, мов крізь стінку. З опущеною рушницею, з дула якої ще йшов дим, з обвислою нижньою щелепою, він стояв, наче вдарений громом. Очі його майже викотилися з орбіт.

В крамниці залунали ущипливі вигуки. Люди сміялися з індійця.

— Алкоголік! П'яна морда! Червоний п'янюга! — хльоскали його глумливі слова.

Дядько отямився лише тоді, коли до нього підійшов Сміт з виразом удаваного співчуття на обличчі та з чаркою рому в руці.

— На тобі! Випий, щоб сльози не капали! — мовив купець з погано прихованою іронією.

Дядько мимоволі похитав головою і відвернувся. Згорбившись, він мовчки вийшов з крамниці, під глумливий регіт присутніх.

Як він повернувся до табору, Гучний Грім не пам'ятав. В наметі звалився на постіль і довго лежав з широко розкритими очима. Того дня він ні до кого не говорив і ніхто не обзивався до нього. Незабаром увесь табір знав про нещасливий заклад та про дядькову поразку. Деякі співчутливо похитували головами, інші крадькома глузували. Пошана, яку він завоював за останні дні, розвіялась, мов пух.

Надвечір дядько пішов далеко з табору і сів на високому березі Міссурі. Кілька годин сидів він там у тяжкій задумі, не відриваючи погляду від хвиль.

Лише пізно вночі повернувся він до свого намету, тихцем, щоб ніхто не бачив.

Наступного дня Гучний Грім прокинувся свіжий та бадьорий. В очах його палала рішучість. Він почистив і зарядив рушницю й наказав дружині приготувати в'язку шкурок на продаж.

— Невже ти знову підеш у селище? — злякалася дружина.

— Піду! — буркнув Гучний Грім. — Не турбуйся про мене. Нічого поганого зі мною не станеться.

— Не заходь до цього диявола Сміта.

— От якраз до нього я й зайду.

— Нічого не пий сьогодні.

— Буду пити! Не в'язни!

Дядько пішов. Все відбувалося так, як і напередодні. Дядько заглянув у кілька крамниць, трохи поторгувався за свої шкурки, але не продав їх і кінець кінцем з'явився до Сміта. Так само, як і вчора, він кинув в'язку шкурок на стіл і поставив рушницю біля стінки.

— Хелло, дорогий мочимордо! — зрадів Сміт, побачивши його. — Ну що, знову поб'ємося об заклад?

— Goddam you, не глузуй з мене! — зарипів зубами дядько і тяжко впав на лаву.

— Ти втомлений, Гучний Громе! — із удаваним співчуттям сказав купець.

— Так, це правда.

— Певне, баба дала тобі духу? Від такої втоми найкращі ліки — чарочка рому. Але щиро раджу тобі, сьогодні вже не пий.

— От якраз на злість тобі вип'ю. Налий мені! — наказав дядько.

Сміт лицемірно підняв очі вгору і вигукнув:

— Бог і ви, джентльмени, будьте свідками, що я не радив йому пити! Але він хоче рому…

В крамниці було кілька білих траперів. Купець налив чарку і підніс дядькові, який зараз же подав йому долар і попередив:

— Здачі не давай. Хай буде на потім.

— Як хочеш.

Сміт глянув на шкурки:

— Скільки ти хочеш за них?

— Не продам тобі.

— Дам п'ятдесят.

— Ні.

— All right, all right! — і Сміт відійшов з виразом прибільшеної поблажливості, наче перед ним була вередлива дитина.

В крамницю заходило дедалі більше людей, той хотів щось купити, той випити горілки і насамперед поговорити. Деякі були тут напередодні. Впізнавши дядька, вони вітали його глумливим «хелло!». Дядько, як завжди, з захопленням спостерігав жвавий рух у крамниці. Після другої чарочки рому він сперся ліктем на лавку, майже ліг на неї, і з бездумним усміхом на обличчі слухав і дивився на людей. Про свої шкурки і рушницю він, здавалося, зовсім забув.

— Ну що, краще себе почуваєш? — спитав Сміт.

— Значно краще, — признався дядько з таким щирим зітханням, що всі засміялись.

— Може, хочеш ще чарочку? Я не наполягаю, але залишилася здача з твого долара…

— Тоді налий! — дядько не міг втриматися від спокуси.

В крамницю зайшли кілька індійців з нашого табору і стали умовляти дядька не пити більше. Схоже було на те, що дядько сп'янів, — таким невпевненим голосом став він заспокоювати земляків. Потім, підморгнувши, попросив, щоб вони не кидали його. Ті вирішили залишитись і наглядати за ним.

Гучний Грім випив третю чарку. Сміт почав розмову з траперами про пияцтво індійців. Кожний з присутніх розповідав пригоду з свого життя, героєм якої був п'яниця-індієць, що влаштовував дикі скандали. Сміт глумливими зауваженнями ще підсилював настрій презирства і час від часу кидав на дядька недвозначні погляди, начебто приховані, але зрозумілі всім присутнім, так само як і дядькові. Купець явно намагався його образити або роздратувати.

Дядько налагодився іти. Сміт підійшов до нього і став кепкувати:

— Стережися річки, братику, вона глибока. І дай сьогодні спокій диким качкам.

— Я не п'яний, брешеш ти! — обурився дядько з п'яною упертістю. — Глянь мені в очі, що ти в них бачиш?

— Вони каламутні, Гучний Громе, каламутні, як ніколи…

— Я добре бачу.

— Так здається кожному пиякові, це всім відомо… Якби мені не було шкода тебе, я б знову побився об заклад.

— Твій жаль мені не потрібен. Можу побитися об заклад.

— І знову програєш, бідолахо?

— Буду цілитись краще. В що стріляти?

— Так само, як і вчора — в гусей. Бий в гусей.

— А на що поб'ємося об заклад?

— Ти поставиш ті шкурки, які приніс сьогодні, а я ті, що ти програв учора, та ще й докладу п'ятдесят доларів, щоб показати, який я впевнений у перемозі. А всі вбиті гуси — твої.

Сміт приніс шкурки, поклав їх на столі й поруч з ними поклав п'ятдесят доларів. Він знову закликав усіх присутніх бути свідками, подав дядькові руку й підохотив:

— Тепер стріляй і покажи, що ти вмієш.

Дядько взяв свою рушницю з-під стіни, натиснув курок, націлився. Обличчя у нього було спокійне, як маска, на ньому не відбивалося нічого. Гримнув постріл — і за огорожею зчинилося справжнє пекло. Наче промчав ураган знищення! Кілька гусей було вбито наповал, кільканадцять тріпали крилами, поранені. Вціліло, може, кілька птахів.

Люди стояли мов остовпілі, ще більш вражені, ніж учора. Сміт отямився перший. З переляку він зблід, мов обмита дощами кістка в преріях. Лють перехопила йому горло, в якому щось почало булькотіти й хрипіти. Лише за хвилину він прохарчав наче в тихому божевіллі:

— Це не-мож-ли-во!

— Ти програв заклад, — спокійно мовив Гучний Грім, в той час, як наші люди на його знак хутко забирали гроші й шкурки із стола.

— Проклятий індієць! — хрипів купець, нестямно розмахуючи руками.

— Це не-мож-ли-во, панове! — тепер уже гарчав він, звертаючись до присутніх траперів, наче шукав допомоги. Але жоден з них не ворухнувся.

— Це неможливо! — уперто повторював Сміт, хапаючись за голову.

Коли шкурки були вже надворі, дядько випростався і поважно підійшов до Сміта. Постукавши його пальцем у груди, він промовив голосно, щоб усі чули:

— Ні, цілком можливо, спійманий шахраю. Вчора за моєю спиною ти витяг з мого дула дріб і тому зміг виграти заклад. Сьогодні ти зробив те ж саме і все-таки програв. Іншим разом, білий брате, не забувай, що треба витягти ще другий набій. Сьогодні в дулі були два набої — і бачиш, добрі наслідки! Знайшлися й хитріші від тебе, дурисвіте! Гаук!

Дядько широким рухом закутався в ковдру і вийшов. На порозі він кинув Смітові:

— А гусей з'їж сам.

Отака кумедна пригода трапилася з дядьком в Форт-Бентоні. Через неї він уславився в преріях і дістав прізвисько «Два набої». Як саме обшахрував його Сміт, дядько догадався, сидячи на березі Міссурі й сумно міркуючи над своєю поразкою. Тоді до нього повернулося, я він часто признавався нам потім, бажання поборотися з шахраєм.

Ця пригода мала ще один наслідок: дядько вилікувався від пияцтва.