Маленький Бізон

КОМЕНДАНТ ЗАЛІЗНИЙ КУЛАК

Танок Сонця скінчився. Великий табір порожнів, поволі залягала тиша. Вогонь піднесення, що охопив усіх людей, погас. Одна група за одною згортала намети й від'їжджала в свої краї, назустріч новим мандрівкам. Ми, хлопці, були, може, найщасливіші, бо страшенно пишалися тим, що кілька наших старших родичів і братів мужньо склали іспит на воїнів.

Наша група попрямувала на південь, до ріки Міссурі. Після розмов з дружніми воронами, вже не було сумніву, що Ракстон погнав украдених у нас коней до Форт-Бентона над Міссурі. Ми вирішили піти туди й відшукати їх. Здавалося, нас чекає успіх, бо ми вірили, що наш воїн Орлине Перо і троє розвідників встигнуть попередити коменданта Форт-Бентона про крадіжку і з його допомогою ми здобудемо коней.

Через декілька днів ми добралися до місця, яке звалося Чотири Пагорки. Вождь Крокуюча Душа умовився з розвідниками зустрітися тут, щоб довідатись про становище у Форт-Бентоні. На жаль, ми не застали нікого. Доводилось іти далі, у Форт-Бентон, нічого не знаючи про те, що там діється. Вождь і старші воїни були трохи стурбовані.

Надвечір третього дня ми здалека побачили селище. Поруч з характерною американською прикордонною фортецею, яка складалася з кількох будинків і казарм, обгороджених частоколом, там ще стояло окремо кільканадцять дерев'яних будиночків, які належали гендлярам. Форт-Бентон був тоді жвавим торговельним осередком, вплив якого ширився на кілька сотень кілометрів на захід від Монтани.

Не знаючи, кого ми там зустрінемо, може, навіть ворожих нам ворон-окотоків, з якими билися ще недавно, ми підійшли до фортеці дуже обережно і розбили свій табір на три кілометри нижче від селища в ущелині над самісінькою рікою Міссурі. Міссурі — мовою сіуксів, означає «Замулена Вода», — і справді ця могутня ріка була жовтуватого кольору. Але мене найбільш захопили її широкі води й гарні стрімкі береги, між якими бистрі хвилі утворювали круті плеса й глибокі вири.

Я бачив Міссурі вперше. Здається, наші вже не раз побували тут після мого народження, але я був занадто малий, щоб це пам'ятати. Признаюсь вам, що неозорі води Міссурі проймали мене подивом і легким страхом. Та коли того ж самого вечора, після заходу сонця, наші старші хлопці почали весело хлюпатися в ріці, хоч і боялись надто галасувати — я не витримав і теж скочив у воду. Всі ми вміли плавати й пірнати, наче видри, бо навчилися цього мало не з пелюшок — отож зухвальці навіть перепливали вири, які здавалися з берега такими небезпечними. Вода була нашою стихією, і вміння плавати належало до основ індійського виховання.

Тієї ночі в нашому таборі панував жвавий рух. Багато воїнів пішло в розвідку, щоб вистежити, які саме індійці отаборились біля Форт-Бентона. Наближаючись ввечері до селища, наші розвідники бачили багато наметів. На світанку вже було відомо, що тут розташувалися люди майже з усіх племен, які жили над Міссурі, навіть індійці ворони — не було тільки ворожої нам групи окотоків. Переконавшись у цьому, ми під'їхали ближче до селища і розбили намети за кілометр од фортеці, знову ж таки над рікою. Ми були тут у безпеці і, якби хто схотів на нас напасти, завжди могли вчасно втекти в прерії.

Серед індійців у Форт-Бентоні були групи сіуксів, з якими ми налагодили приязні стосунки навесні цього року. Від них наш вождь Крокуюча Душа багато чого довідався. Все підтверджувалось: Ракстон і ворони-окотоки пригнали сюди якихсь чужих коней, після чого ворони пішли на захід, а Ракстон і його люди залишилися в Бентоні і згодом помандрували на схід. Невідомо, що сталося з кіньми. Побували тут і четверо воїнів з племені чорноногих — з опису можна було догадатися, що це Орлине Перо з товаришами — але через один чи два дні вони таємниче зникли.

— Може, подалися в прерії? — спитав Крокуюча Душа.

— Не знаю. Була чутка, що їх затримали в фортеці.

— Це ж як затримали?

— Ну, що солдати їх заарештували.

Це була недобра звістка. В нашому таборі почалися довгі наради, в яких брали участь всі воїни. Міркували — чи йти відверто до коменданта гарнізону й вимагати пояснень, чи прохати сіуксів, щоб вони були між нами посередниками. Друга пропозиція була розумніша, і більшість пристала саме на неї. Вождь сіуксів охоче згодився і пішов до коменданта. Незабаром він повернувся: комендант не схотів з ним говорити і зажадав, щоб наші чорноногі з'явилися до нього самі. На це наш вождь Крокуюча Душа попросив переказати йому, що чорноногі готові піти до нього, та тільки хай комендант гарантує їм цілковиту безпеку й можливість повернутися до своїх. Комендант, хоч і гнівно, але дав таке запевнення. Попередив тільки, що коли хтось із наших матиме при собі зброю — він затримає всіх. Хоч тут і міг критися якийсь підступ — ми згодились на це.

В нашій делегації було шестеро: вождь Крокуюча Душа, чаклун Кінаси, мій батько та його брат Гучний Грім, який знав англійську мову, і ще двоє старших воїнів. Всі одяглися по-святковому, потім перевірили одне в одного, чи не захопив хтось зброю, і пішли. Біля входу до казарм солдати хотіли їх обшукати. Наші не згодились, вимагаючи, щоб їм повірили на слово. Справа дійшла до коменданта, який, нарешті, наказав пустити посланців без обшуку.

Коли вони зайшли до великої кімнати, комендант сидів за високим столом. Він похмурим поглядом зміряв прибулих. Темна борода, що вкривала нижню щелепу, і витрішкуваті очі надавали йому хижого вигляду. Це був уславлений майор Вільям Уістлер — гроза індійців, людина відома своєю суворістю, через що індійці прозвали його Залізним Кулаком. Він і зараз сидів, поклавши кулаки на стіл і стискав їх, наче хотів когось ударити. Поруч з ним сиділо троє молодших офіцерів, і один з них записував усе, що говорили наші. Біля стіни стояло двоє солдатів з примкнутими до рушниць багнетами. Крім білих, був ще метис, який виконував обов'язки перекладача.

Сьогодні, через багато років, я розумію, що це була сутичка двох епох і двох світів.

Прошивши прибулих гострим поглядом, комендант застиг, мов статуя — мовчазна й нерухома. З оточення його теж ніхто не ворушився. Вільних стільців не було. Наші воїни посідали на підлогу навпочіпки, за індійським звичаєм.

Після довгого мовчання комендант зненацька гримнув щосили:

— Хто ви?

Метис переклав запитання. Крокуюча Душа відповів спокійно:

— Чорноногі.

— Я питаю: хто ви? — гримнув майор ще голосніше, і кулаки його нетерпляче ворухнулися на столі. — Американські чи канадські підданці?

Вождь пошепки порадився з товаришами і відповів:

— Ми належимо до південної групи чорноногих. Ми вільні індійці, підданці лише Великого Духа.

— Де ви живете, в Сполучених Штатах чи в Канаді?

— Ми живемо на власних землях, які призначив нам Великий Дух та через які білі люди провели свій кордон між Штатами й Канадою.

— Де ви зимуєте? — комендант намагався добратися до сутності.

— Коли зимуємо на півдні річки Молочної, в країні, яку Довгі Ножі (американці) називають своєю, а коли на північ від річки, в Канаді.

Видко було, що відповіді не задовольнили коменданта, але кінець кінцем він махнув рукою і спитав гостро:

— Чого ж ви хочете?

— Недавно четверо наших воїнів пішли до Форт-Бентона просити допомоги в Залізного Кулака. Воїни зникли.

Комендант протягло свиснув, обмінявся поглядом із своїми офіцерами і сказав їм притишеним голосом, хоча й достатньо чутно, щоб його зрозумів дядько Гучний Грім:

— Well, я відразу догадався про це. Пташки самі залетіли в наші тенета…

Потім, звертаючись до нашого вождя, додам з іронічним посміхом:

— Не турбуйся про тих чотирьох. Вони в надійних руках і в добрій схованці. Незабаром у них буде ще більше товариство… Тебе ж звуть Крокуюча Душа, правда?

— Правда.

— А ти, — показав він на нашого чаклуна, — Білий Вовк, правда?

— Залізний Кулаче! — відповів йому на це чаклун. — Ти твердий, мов залізо, тяжкий, мов кулак, зарозумілий, як гиндик, але всього знати не можеш і легко помиляєшся. Мене звуть Кінаси…

— А де ж Білий Вовк? — трохи розгублено спитав майор.

— Пішов на Вічне Полювання.

За хвилину Крокуюча Душа, на якого нітрохи не вплинула брутальність коменданта, поважно промовив:

— Ми прибули до Форт-Бентона, щоб просити Залізного Кулака зробити три речі. Просимо звільнити наших чотирьох воїнів, ув'язнених несправедливо. Просимо допомогти нам повернути понад сто коней, що їх Ракстон разом з воронами-окотоками украв у нас і пригнав сюди. Вимагаємо покарати Ракстона і його кількох білих товаришів за те, що в часи цілковитого миру вони напали на нас, украли наших коней і вбили шістьох невинних воїнів племені чорноногих.

— Це все? — запитав Уістлер глумливо. — Нічого більше?

— Нічого більше.

Комендант знову промовисто глянув на своїх офіцерів. Він наче занімів від того, що чув. Рухом, повним безпорадності, підняв руки й півголосом прохарчав:

— Ви чули, панове? Це сягає за межі людського розуміння!.. Таке зухвальство!.. Таке ошуканство!..

Потім обернувся до індійців і гримнув з усієї сили:

— Бандити! Убивці! Злодюги!..

Він захлинувся і змовк. Крокуюча Душа, проте, не втратив рівноваги й спокійно відповів:

— Коменданте Залізний Кулак! Ви йдете стежкою жахливого непорозуміння!

Комендант вдарив кулаком об стіл:

— Ще тільки бракувало, щоб мене вчили розуму червоношкірі зухвальці!

— Ви на хибній стежці, коменданте! — з притиском повторив наш вождь.

— Де папери? — раптом звернувся майор до свого ад'ютанта. Коли той подав йому папку з рапортами, він хутко, але уважно став переглядати їх, гортаючи сторінку за сторінкою.

— Адже рапорта кажуть виразно, не залишають ніяких сумнівів!.. Ти ж не будеш заперечувати, що ви напали на табір Ракстона й ворон та вкрали у них сорок коней?

— Не заперечую, — відповів вождь. — Але…

— Не заперечуєш, що ви вбили трьох американських громадян?

— Мені відомо про смерть двох Довгих Ножів, застрелених у бою…

— Їх було троє. Ти заперечуєш це?

— Ні, але…

— Мовчати!.. А от писане зізнання Ракстона, Твіста, Мак Графа, Стюарта. Всі добре бачили, як ці четверо затриманих нами індійців племені чорноногих, ваших земляків, брали активну, безпосередню участь у вбивстві американських громадян. На підставі зізнань, складених під присягою, цих чотирьох чекає зашморг. Не будь я Залізний Кулак, як ви мене називаєте — вони не втечуть від шибениці!

— Ракстон і його люди брехали, — з притиском вимовив Крокуюча Душа, але в ньому щось здригнулося.

— За одним тільки я шкодую! — не звертаючи уваги на слова вождя, кричав Уістлер. — Шкодую, що дав обіцянку випустити вас цілими з цього форту. Ви теж заслужили на шибеницю. Я б охоче кинув і вас за грати, так само, як і тих чотирьох.

Тоді наш вождь поволі підвівся, весь напружившись, як струна, — а він був одним з наймогутніших воїнів нашого племені — і проказав, чітко вимовляючи кожне слово:

— Досить цих хибних стежок і брехливих звинувачень! Ми хочемо говорити з тобою, як вільні люди, як воїни. Чи ти хочеш нас слухати, Залізний Кулаче?

— Ну, будьте воїнами, але без отих ваших викрутасів та брехні. Слухаю, слухаю! — глумливо заохочував розвеселілий майор.

— Багато зим тому наші вожді відвідали Великого Білого Батька, якого ви, Довгі Ножі, називаєте президентом. Цей достойний чоловік обіцяв нам, що коли б ми не звернулися до його представників у преріях, в чесній справі, ми завжди знайдемо добрість і розуміння…

— Невже ти називаєш чесною справою вбивство американських громадян? — ущипливо перебив майор.

— Прошу, щоб ти вислухав мене до кінця і зважив кожне слово як слід… Немає випадків без причин. Якщо Міссурі тече, то тільки тому, що десь в горах криється її джерело. Якщо влітку тепло, то тільки тому, що добре пригріває сонце. Причиною наших нещасть був зрадницький напад Ракстона разом з його білими товаришами й спільниками воронами на один з наших таборів, бо вони хотіли украсти в нас коней. Ракстонові пощастило несподівано вкрасти понад сто коней і під час нападу забити шестеро наших людей. Все, що ми згодом зробили, мало на меті одне — відбити вкрадену у нас власність, отож ніхто не може нам цього закинути.

— Гарна байка! Добра вигадка! — майор Уістлер ще раз перебіг очима рапорти. — Але в цих паперах нема ні слова про те, що ти тут плетеш.

— Хіба ж Ракстон міг сказати правду, яка свідчила б проти нього?

— А які докази того, що кажеш правду ти, Крокуюча Душа?

— Є докази. Незважаючи на наші зусилля, нам не пощастило відбити вкрадених коней; ми забрали лише невеличку кількість мустангів, які належали воронам, а наших коней Ракстон пригнав до Форт-Бентона, мабуть, щоб тут продати. Нам казали індійці з племені сіуксів, що бачили тут цих коней.

— Ти вскочив, Крокуюча Душа, вскочив із своєю брехнею! Так, коні були, але вони належали воронам, які засвідчили це під присягою. Тих коней ворони цілком законно продали Ракстонові. Рапорти виразно говорять про це, і вони засвідчені підписом Ракстона та вірчими знаками ворон… Чи є в тебе якісь інші докази?

— Он сидить Гучний Грім, його малого синка вбив Ракстон та його люди під час нападу на наш табір, — говорив вождь з дедалі більшим розпачем.

— Так воно і є, гаук! — підтвердив дядько.

— І що ще? — наполягав комендант.

Тут Крокуюча Душа вибухнув гнівом:

— Чому ти не віриш нашим словам, а сліпо довіряєш Ракстонові?

— А-а-а! — злостиво зрадів Уістлер. — Нарешті ми дійшли до суті. Знай, Крокуюча Душа, і знайте ви всі! Ракстон — американець, а слово американця важить у сто разів більше, ніж балаканина всіх червоношкірих. Ви сплели хитру небилицю, але — як він там зветься? — Орлине Перо та його троє співучасників висітимуть, на пересторогу вам усім, висітимуть на підставі чесних зізнань Ракстона.

— А чому, Залізний Кулаче, — обізвався мій батько, — ти не береш до уваги, що під час нашого нападу на Ракстона та його табір була темна ніч? Ракстон в темряві не міг бачити, що робить Орлине Перо; як же він міг свідчити проти нього та ще й присягатися? А присягався він тому, що Орлине Перо прибув до Форт-Бентона попередити начальство, що Ракстон украв наших коней. Комендант надто швидко повірив злодієві.

— Хто такий Ракстон? — підхопив Крокуюча Душа. — Це справжній пройдисвіт, один з тих, що завдають найбільше клопоту Великому Білому Батькові у Вашінгтоні. Ракстон прийшов до нас і примушував нас пити горілку. Ракстон пішов до ворон і намовив їх украсти наших коней. Це злочинець, який ганьбить Довгих Ножів з чесними серцями. Ти віриш йому?

— Вірю, — відповів комендант. — Вірю американцеві!

Тут підвівся Кінаси, наш чаклун, який досі мовчав, і заговорив:

— Велике хоробре плем'я чорноногих провадило довгочасну війну з усіма сусідніми племенами, але ніколи не боролося з вами, Довгими Ножами. Кільканадцять зим тому загін ваших солдатів вдерся до одного з наших таборів і став без причини убивати чоловіків, жінок і дітей. Навіть цю злочинну вихватку чорноногі подарували вам: не хотіли заводитися з Довгими Ножами. Нам не бракує мужності: це можна побачити з нашої історії, у нас хоробрі серця, але ми хочемо жити з вами в мирі. Якщо ти, коменданте Залізний Кулак, розмовляєш з воїнами племені чорноногих і судиш наших людей, прошу тебе взяти до уваги, що між нами ніколи не було війни… Сьогодні твоє серце, коменданте, затьмарене гнівом… Ми прийдемо сюди через кілька днів. Може, тоді ти побачиш, де криється справедливість, звільниш наших чотирьох воїнів і допоможеш нам знайти вкрадених коней. Гаук!

Комендант обвів наших людей холодним, ворожим поглядом. Обличчя його скривив зневажливий посміх. На приязні, розумні слова чаклуна він мав тільки одну відповідь. Це була відповідь людини, засліпленої пихою й ненавистю.

— Якщо тримаєш в руці зв'язаних отруйних змій — тільки дурень може звільнити їх від пут. Це моя відповідь, — і через кілька днів вона буде така ж сама!..

На цьому переговори закінчилися — без наслідків. Наші делегати вільно залишили Форт-Бентон. Сумно й мовчки поверталися вони до табору. На півдорозі Крокуюча Душа зупинився і мовив товаришам:

— Він більше не повинен зватися Залізним Кулаком. Ім'я йому — Скажений Пес.

— Так його й зватимемо відтепер: Скажений Пес! — підтвердив Кінаси.