Маленький Бізон

ХМАРИ НАД ПРЕРІЯМИ

Тієї весни ми поверталися в рідні прерії, задоволені з життя, як ніколи. Окрім коней, ми здобули під час зимових полювань великий запас дорогого хутра. Поспішати було нікуди, тому дорогою ми полювали в долинах Скелястих гір на оленів. Вбили не одного старого ведмедя-грізлі. Отож їжі було вдосталь. Скрізь ми зустрічали індійців, і слава про наш успіх широкою хвилею котилася поперед нас у горах та преріях. Розкішні, буйні весняні квіти вкривали деякі долини, і таке ж сонце і квіти — кажучи словами старого індійського прислів'я — були в наших серцях.

У горах південної Альберти, вже недалеко від наших рідних країв, ми натрапили на загін білих людей. Їх було кільканадцять. То були солдати, які належали до Королівської Кінної поліції, відомої в усій Західній та Північній Канаді під назвою «Royal Mounted». Їхні яскраво-червоні мундири були такі гарні, що ми не могли відірвати від них очей. На чолі цього загону їхав чоловік без мундира, в звичайній одежі білих мисливців, а поруч з ним ми, на великий наш подив, побачили двох наших земляків, чорноногих з північного клану сіксікау. Як виявилось, цей чоловік у цивільному був агентом канадського уряду і приїхав спеціально, щоб нас зустріти в горах. Двоє чорноногих, обидва вожді — були біля нього перекладачами.

— Не подобається мені ця зустріч! — сказав Крокуюча Душа воїнам, які його оточували. — Вона віщує щось недобре.

— Недобре! — повторив стурбований чаклун Кінаси.

— Чи нам тримати рушниці напоготові? — спитав Гучний Грім.

— Раніш добрий воїн ніколи не складав зброю, якщо натрапляв на чужих людей, — відповів Кінаси.

— Так, будьмо готові до всього!

Зустріч набрала урочистого характеру.

Агент канадського уряду запропонував нам зупинитися і запросив нашого вождя до свого вогнища — випалити люльку миру й поговорити. Перше ніж піти до нього, Крокуюча Душа влаштував коротку нараду із старшинами клану. З присутності двох сіксікау ми догадалися, що саме потрібно було канадцям: обидва індійці відомі були як угодовці, котрі запродалися білим. Отож слід було думати, що нас ще раз умовлятимуть підкоритися білим зайдам. Але ми мали зараз і коні, й шкури, і їжу; нам і на думку не спадало саме зараз зрікатися своєї свободи.

— Не відступати ні на крок! — ухвалили наші воїни.

— А якщо вони спробують примусити нас силоміць? — запитав Крокуюча Душа.

— Тоді нехай загинуть…

Вождь ще раз наказав воїнам тримати зброю напоготові, а сам у супроводі чаклуна Кінаси і ще кількох старих воїнів пішов до агента.

Ледве наші посідали біля вогнища й випалили люльку миру, один з вождів сіксікау від свого імені та від імені канадського агента поздоровив нас із щасливим полюванням, про яке вже всі знали. Потім він запитав, чи дійшли до нас вісті про великі зміни, які за останні місяці сталися в преріях і відбувалися щодня.

Помовчавши з хвилину, Крокуюча Душа мовив з дуже серйозним виглядом:

— Ми знаємо про ці зміни: сонце пригріває з кожним днем все дужче, і трава росте все краще.

— Це глузування, — мовив канадець в мисливській одежі, — свідчить про те, що мужній вождь не усвідомлює подій, які відбуваються в преріях. Прерії наповнюються білими переселенцями.

— Вже багато років урядові агенти тільки й кажуть нам про це, — відповів Крокуюча Душа.

— Але цього разу справа стоїть інакше, — запевнив агент. — Ви повинні вірити мені на слово. Люди в східних містах нашої країни довідалися про родючість земель в західних преріях і почали масами переселятися в ці краї. Час ваших полювань скінчився.

З недовір'ям слухали наші воїни ці слова.

— Всі племена, — вів далі канадець, — на південь і схід од вас вже уклали умови з урядами Сполучених Штатів та Канади і живуть тепер у резерваціях, де їм дуже добре. Багато груп вашого племені чорноногих вже згодилося відмовитись від свого кочового життя. Підіть і ви за їхнім прикладом.

Агент порозкладав на землі багато доларових банкнотів, утворивши з них наче барвистий килимок. Віяв вітерець, отож канадець пригнітив їх камінчиками та грудками землі, щоб вони не порозліталися.

— От перший внесок доларів, який ви одержите, якщо підпишете умову й відступите канадському урядові вашу землю. Кожного року ви будете одержувати таку ж суму…

Наші воїни пильно стежили за його рухами, потім зашепотілися між собою. Їм стало смішно. Якийсь дотепник пустив ущипливий жарт. Всі з великою, явно злостивою увагою дивилися на розкладені долі банкноти і ледве слухали слова канадця.

Нарешті агент обірвав свою промову і трохи ображено запитав:

— Що ви там бачите таке кумедне? Хіба ж ви не розумієте, що я вам кажу?

— Розуміємо дуже добре, — чемним голосом відповів Крокуюча Душа, — але вибач, що нас бере сміх.

— Що ж тут кумедного?

— Невже ти й справді не бачиш?

— Не бачу. Може, ти скажеш мені, в чому річ?

— Тоді я скажу, начальнику. Ти пригнітив гроші грудками землі. Навіщо?

— Щоб вони не порозліталися.

— Оце якраз дуже кумедно. За наші прекрасні землі ти хочеш заплатити чимось, що може так легко розлетітися?

— В цих банкнотах криється велика магічна сила, — образився агент.

— Може, це сила для вас, білих людей. Але ти сам показав нам, які немічні ці гроші, як швидко вони тікають. І тому — вибач — нас бере сміх.

— Сіукси, — повчально мовив агент, — називають ці паперові банкноти «маса ока», що означає «білий метал», бо кожен банкнот можна обміняти на дзвінкі срібні монети. За них можна придбати все, що має людина. Ці гроші — велика цінність і сила.

Наш вождь узяв у руку один долар. На ньому була намальована лиса чоловіча голова.

— Стікі кікінаси! — здивовано гукнув він своїм воїнам.

Ці слова означали: «лиса голова». І знову наші ущипливо посміхнулись. З того часу чорноногі почали називати канадський долар «лиса голова».

— Це велика цінність і сила, — нетерпляче повторив канадець.

Крокуюча Душа взяв трохи глини, зліпив з неї кулю й поклав у вогнище. Куля нагрілася, але не репнула. Вождь звернувся до агента:

— А тепер дай мені пригорщу твоїх грошей. Покладемо їх у вогонь разом з глиняною кулею. Те, що швидше згорить у вогні, буде менш цінне.

Агент похитав головою:

— Мої гроші згорять швидше, бо вони паперові. Це нічого не доводить…

— Тоді зробімо інакше, — запропонував Крокуюча Душа.

Він витяг з-за пояса шкіряний мішечок, наповнений сухим піском, і подав його канадцеві:

— Висип пісок на долоню й полічи зернятка. А мені дай свої гроші, я їх теж лічитиму. Те, що швидше можна полічити, буде менш цінне.

Агент заглянув у мішечок і зараз же повернув його вождеві.

— Бавишся в дотепника! Я б не зміг полічити зернятка піску й за місяць. Звичайно, ти швидше полічиш мої долари.

Крокуюча Душа перестав посміхатися. Серйозний, суворий вираз з'явився на його обличчі.

— Тоді, — мовив він, — зрозуміло, що має більшу цінність: ваші гроші чи наша земля. Земля ніколи не загине. Вона існуватиме вічно, і завжди на ній народжуватимуться люди, тварини, рослини й ріки. Було б підлотою, якби ми зараз продали вам життя майбутніх людей і тварин цієї землі. Ми одержали цю країну від Великого Духа. Ви хочете нас позбавити нашої батьківщини. Вам легко полічити ваші гроші й обернути їх на попіл, але тільки Великий Дух здатний полічити зерна піску й стеблини трави в наших преріях.

Агент сприйняв відмову стримано, приховуючи гнів. Він не хотів палити за собою мости, і тому заявив спокійним, навіть приязним голосом:

— Мене вирядила сюди Велика Мати^[11], яка панує над цією величезною країною, що тягнеться від однієї солоної води и до другої, аж до Країни Північних Вітрів, де ніколи не тане сніг в тундрі. Велика Біла Мати любить вас і доля ваша — в її серці. Чи знаєте ви про це? Агент глянув навколо, але індійці мовчали.

— Чи знаєте ви про це? — повторив він голосніше, з притиском.

Крокуюча Душа сміливо глянув йому в вічі.

— Га! — відповів він холодно й спокійно. — Якщо ти нам це кажеш — будемо знати.

— Будемо знати! — твердо повторили його товариші.

— А Велика Біла Мати любить нас так само, як своїх білих синів? — зважився запитати чаклун Кінаси.

— Так само! — запевнив агент, не заїкнувшись. — І бажає, щоб ви уклали з нами умову і жили в мирі під нашою опікою. Невідомо, чи ви дійдете колись згоди з жорстокими Довгими Ножами. Ці американці можуть вас переслідувати. Тоді знайте, що тут — країна ваших друзів — Червоних Мундирів. Ваші брати з народу чорноногих, клану сіуксікау, вже нам підкорилися, і з ними нема клопоту.

— А вони з того задоволені й щасливі? — запитав один з наших.

— Спитайте ось цих двох вождів, які прибули разом зі мною. Вони вам скажуть.

Вождь Крокуюча Душа загадково посміхнувся, так само як інші, і заявив, що нам уже не треба й питати.

На прощання канадець обвів наших воїнів красномовним, проникливим поглядом і, погрозивши пальцем, застеріг:

— Пам'ятайте, що прерії вже не ті, якими ви їх покинули минулої осені. Прибуло багато фермерів із сходу й оселилося в них. Не можна їх кривдити. Їхнє життя й майно — під особливою опікою Червоних Мундирів. Того, хто заподіє якусь кривду фермерам, Royal Mounted буде переслідувати, хоч би й до самого моря.

— Отож, ти кажеш, що білі переселенці зайняли наші землі?

— Це так.

— З якого права? Адже колись канадський уряд уклав з нами урочисту угоду і визнав наші одвічні права на ці землі.

— Правда. Але наш уряд не може стримати стихійний рух фермерів у прерії. Те, що зараз діється, — діється без його згоди.

— Отож білі фермери без згоди уряду відбирають наші землі?

— Так.

— Тоді чому ж Червоні Мундири не проженуть цих злочинців? Чому вони ще й беруть їх під свій захист, а переслідувати, як ти кажеш, будуть нас, справжніх власників цієї землі? За віщо? За те, що ми хочемо захищати нашу власність проти тих, які її незаконно відбирають у нас? Скажи, ти це маєш на думці?

Агент не знав, як йому чесно відповісти на це запитання.

Він тільки знизав плечима й став пояснювати:

— Саме тому я до вас і приїхав. Якби ви згодилися продати вашу землю…

— Про це не може бути й мови.

Наступного дня, після зустрічі з канадцями, ми виїхали з гірського краю. Вкриті лісом підгір'я, що здіймалися навколо нас, вже становили межу наших володінь, визнану іншими племенами. Ще день подорожі, і ми наблизимось до чарівних долин, які були серцем нашої батьківщини: в одній з цих долин ми вже багато років зимували, бо вона надійно захищала від найтяжчих морозів.

Це була напрочуд гарна місцина. Гарна — отак, як розуміли це ми, індійці, — тобто багата на дичину. Тут повно було оленів, антилоп та хутрових звірів у хащі, багато риби в озерах. Ми не раз казали жартома, що й Країна Вічного Полювання, напевне, буде не краща, і це була щира правда. Буйна краса навколишньої природи наповнювала насолодою наші серця.

Розмова з канадським агентом викликала в нашому таборі зрозумілу тривогу. Ми вирішили швидко минути долину, де зимували, і відшукати в північних преріях інші групи чорноногих, щоб довідатися від них про все. Не встигли ми ще залишити підгір'я, як тривожне відкриття зупинило наш похід. Ми знайшли сліди, свіжі сліди білих людей; не тих, з якими розлучилися напередодні, а інших. Цих людей було чимало; отаборилися вони десь неподалік. Прибулі навіть і не намагалися ховатися, й нашим розвідникам легко було вистежити їхній табір.

Гнітючі передчуття справдились. В широкій долині, неподалік від місця нашої зимівлі, отаборилось понад два десятки білих переселенців. Як можна було вгадати з різних ознак — отаборились вони назавжди. Привезли з собою родини й майно, збудували перші хати з грубо обтесаних колод, а в загорожах тримали худобу й коней.

Нас було більше, ніж їх, і ми не боялися зустрічі… Наша група зупинилася, може, за кілометр від селища білих на пагорку, де легко було захищатися. Вождь Крокуюча Душа і мій дядько Гучний Грім, що мав бути перекладачем, пішли до селища. Переселенці, яких мабуть, попередили заздалегідь, забили на сполох. Всі чоловіки із зброєю в руках заховалися в найбільшій хаті, що нагадувала маленьку фортецю. Розташована трохи збоку, на горбі, вона панувала над усією долиною.

— Хелло! Хелло! — загукав до них вождь з невеличкої відстані.

Лише коли він покликав кілька разів, з хати вийшли і почали наближатися до вождя й дядька Гучного Грома двоє чоловіків. Вони несли рушниці напоготові, отож наші показали їм здалека, що у них нема зброї, і почали голосно кричати:

— No arms! No arms! Без зброї!

Двоє переселенців, поміркувавши, поклали рушниці біля хати і підійшли до наших. Один з них, дебелий чолов'яга, мав густий, темний заріст на обличчі, другий був значно молодший. Обидва були якісь зарозумілі й брутальні — вони звисока дивилися на двох індійців.

— Чого ви хочете? — роздратовано спитав бородатий переселенець, скрививши губи.

— А ви чого хочете? — перепитав Крокуюча Душа таким самим голосом.

— Ти що, сліпий — не бачиш? — І переселенець обвів навколо рукою.

— Бачу, — відповів вождь, — що ви порядкуєте, наче ця долина належить вам.

– Ця долина таки належить нам, червоний брате!

— З якого права?

— От з якого!

Бородань раптом підніс стиснутий кулак до обличчя вождя, думаючи, що цим його перелякає. Та Крокуюча Душа навіть не здригнув.

— Там, куди йде цивілізація білої людини, — чванливо промовив переселенець, — повинні відступати дикі звірі, гримучі змії й індійці. Це вам треба зрозуміти.

— На твій кулак знайдеться інший кулак. Ми добре озброєні.

— А у нас є найновіші, двадцятизарядні карабіни. Ми — добре згуртований загін, запам'ятай це! Я прибув з півдня, з Колорадо, і маю вже не одного червоношкірого на своєму рахунку.

— Ти — гладкий з обличчя і вдаєш сміливця, але прийшов на нашу землю, як боягузливий злодій.

— Помиляєшся! Це вже не ваша земля! Цю землю у вас закупив канадський уряд.

— Ще не закупив, ще ні! Три дні тому агент канадського уряду намовляв нас, щоб ми продали його урядові свої володіння. Якщо він так просив, виходить, земля ще наша, розумієш?

— Це, мабуть, божевільний.

— Той агент сказав ще більше. Сказав, що ви вдираєтесь сюди, в наші прерії, силоміць, без згоди уряду. За правом кулака, як ти щойно сам показав мені.

— Агент брехав.

— А ти не брешеш?

На цьому розмова обірвалася, і наші посланці повернулися в табір. Негайно скликана нарада всіх воїнів нашого клану відбувалася дуже бурхливо. Багато молодих шаленців вимагало негайно вдарити на підлих загарбників і знищити їхнє селище. Канадський уряд, — казали вони, — повинен шанувати свої попередні угоди, отож, звичайно, стане на бік індійців. Досвідчені воїни були протилежної думки і вимагали, щоб наш клан, перше ніж вжити якихось ворожих заходів проти переселенців, порозумівся з іншими кланами чорноногих. Розважливих була більшість. Їхня думка перемогла.

Ми відійшли на кільканадцять кілометрів і отаборились в невеличкій, затишній долині. Ми старанно знищили всі сліди за собою, щоб переселенці не знали, де ми. Численні посланці помчали від нас найкращими кіньми на південь, схід і північ — запитати всі групи нашого племені, що нам робити, та попрохати підтримки.

Весь час розвідники стежили за колоністами. Дуже тяжко було втримати наших молодих воїнів від нерозважного вчинку. Вони аж горіли бажанням кинутися в бій. Старшини мали з ними багато клопоту, але обачність перемогла. Тільки деякі юнаки раз у раз вилазили на пагорки біля селища і, показуючись здалека із зброєю в руках, лякали переселенців.

Поява білих у цій гарній місцині була для нас болючим ударом. Ці долини ми вважали за свої споконвічні володіння. Вони були втіленням усього найдорожчого для нас, найріднішого. Тут ми ховалися від суворих морозів та від ворожих племен. А брутальні нападники скаламутили наш спокій, тяжкими чобітьми потоптали наші чарівні луки. Вони не тільки загарбали наші землі, а ще й погрожували винищити нас разом з дикими звірами.

Через кілька днів почали надходити вісті від інших кланів нашого племені. Вони були невтішні, просто-таки гнітючі. В багатьох місцевостях було теж саме. З'являлися білі колоністи і, нікого не питаючи, оселялися в найродючіших долинах. Виступити проти них із зброєю в таких обставинах, як зараз, було б самогубством. Всі вожді радили нам бути обережними, тим більше, що наш верховний вождь Ніокскатос почав переговори з представниками канадського уряду.

Фермери вдерлися також і в прерії Альберти, отож нам не варто було мандрувати на північ. Ми вирішили іти на південь, до Монтани, не чіпаючи переселенців у нашій долині. Останніми днями вони виявляли явне бажання налагодити з нами кращі стосунки. Зустрівшись одного разу із загоном наших мисливців, вони натякнули, що хотіли б поговорити з нашим вождем. Крокуюча Душа згодився.

Зустріч відбулася на тому самому місці, що й першого разу. Тепер прийшло не двоє, а вже кілька переселенців. Від їхнього імені промовляв інший чоловік, теж бородатий. Вже з перших слів він намагався справити на нас приємне враження:

— Прерії неозорі, в них досить місця і для вас і для нас. Ми прийшли сюди, бо уряд запевнив, що придбав у вас цю землю, дав належне відшкодування. Ми хочемо жити з вами в добрій згоді. На доказ цього можемо дати добру ціну за ті землі, що лежать навколо нашого селища.

— Нема такої ціни, — відповів Крокуюча Душа.

— Кожна річ має свою ціну, — заперечив переселенець. — Ми охоче віддамо вам те, що вважаємо за найцінніше — наш живий реманент. Дамо вам п'ять штук нашої худоби за землю, яку можна проїхати риссю протягом одного літнього дня, від сходу сонця до заходу.

Це була жалюгідно-мала ціна за такий великий шматок землі. В словах переселенця звучало нахабство й приховане глузування.

— Ні! — коротко відповів Крокуюча Душа і налагодився іти.

— Поміркуй добре, вождю! Користуйся з нагоди, поки ми ще в доброму настрої. Погано буде, коли нам увірветься терпець… Призначену для вас худобу ми поставимо он там у тому коралі, в долині, віддалік від селища. Можете її звідти забрати кожної хвилини, тільки спершу, звичайно, дайте нам квитанцію, що ми цілком законно придбали у вас ці землі.

Переселенці хотіли «законно» придбати за безцінь величезний шматок землі, більший, ніж повіт у Європі. Мабуть, вони вже передбачали спекуляцію землею, коли почнеться сподіваний приплив нових переселенців із сходу.

— Ні! — повторив вождь, і це було його останнє слово.

Ми пробули там ще кілька днів, не дуже криючись від мешканців селища. Як обіцяв їхній представник, вони пригнали п'ять голів худоби й поставили в невеличкій загорожі біля річки. Деякі з наших з цікавості ходили туди, щоб зблизька придивитися до «наших корів». Вони поверталися, повні огиди. Від корів смерділо гноєм.

Міцний Голос крадькома поманив мене рукою. Я вийшов слідом за ним з намету.

— Підеш зі мною? — спитав він, коли ми опинилися на самоті.

— Куди?

— До корів, у долину.

— Піду.

Старші суворо заборонили нам, хлоп'ятам, з'являтися самим біля селища. Білим не можна було довіряти. Заради безпеки, ми пішли з табору у зовсім іншому напрямі, описали коло за пагорками і опинилися біля корів якраз тоді, коли нікого з чорноногих не було в долині. Ми підійшли до самісінької огорожі й зупинилися кроків за кільканадцять від худоби. Вітер віяв нам в обличчя. Огидний солодкуватий сморід мало не довів нас до млості, і ми хутко побігли на протилежний бік, щоб стати за вітром.

В загорожі були дві корови, два воли й бик — сухоребрі, мабуть, хворі. Ми відразу вгадали це, такі вони були худі й понурі. Навіть тут переселенці хотіли нас обдурити. Тільки бик виявляв ознаки життя і, побачивши нас, сумно заревів раз і другий.

— Не любить нас! — зареготав Міцний Голос.

— Ми його теж! — храбрував я.

У нас були з собою луки — у брата більший, у мене менший.

— Може б, загнати йому стрілу, в смердюче тіло? — запитливо глянув на мене Міцний Голос.

— Ой, ні! — перелякався я. — Не вбивай його!

— Я й не думаю вбивати! Але загнати одну стрілу можна. Як ти думаєш, підскочить бик, чи ні?

Я не знав — чи підскочить. Це питання страшенно нас зацікавило. Спокуса була надто сильна, і ми не змогли їй довго опиратися. Вирішили пустити стрілу, але з меншого, мого лука. Маленька стріла не заподіє великої шкоди, але принаймні ми виконаємо свій обов'язок.

Брат вистрелив і влучив бикові в самісінький зад. Стріла встромилася на палець завглибшки. На наш подив, бик несподівано підскочив і голосно заревів. Він відчайдушно намагався вхопити ротом стрілу. Нас охопив захват. Ми відчували себе благородними месниками за кривду, заподіяну нашому племені. Бик наче втілював у собі ненависних білих загарбників. Ми винуватили дорослих у тому, що вони «злякалися», отож пущена з лука стріла рятувала нашу честь. Ми поверталися до табору з піснею перемоги, але вирішили нікому поки що не казати про свій подвиг.

Наступного дня на світанку наш табір вирушив на південь. Хвилясті прерії й затишні долини Монтани здавалися нам райським притулком, якщо порівняти з тим, що ми пережили на півночі в Канаді. Нашим мисливцям пощастило натрапити на табун антилоп і вбити кільканадцять тварин. Добрий початок воскресив наші надії й додав бадьорості.

Кінець весни був гарний і погожий. Світ, повний теплим сонцем, здавалося, сяяв добрим усміхом.

За два дні дороги від ріки Міссурі нашу увагу привернула хмара куряви, яка наближалася із сходу.

— Бізони! — зрадів якийсь похапливий воїн.

За хвилину виявилось, що це не бізони, а довга вервечка фургонів. Із східних штатів переселялися фермери. Вони їхали нам назустріч. Ми зупинилися на пагорку, щоб пропустити їх мимо. Отож і тут, в Монтані, діялося те ж саме, що й на півночі: білі люди вдиралися в наші прерії.

Кільканадцять фургонів поволі сунуло повз нас. У кожній упряжці йшло по кілька, а часом і по кільканадцять волів. Навколо фургонів снували численні верхівці. Побачивши нас, вони на хвилину затримались, але зараз же рушили далі, не звертаючи з дороги. Усі верхівці вишикувалися бойовим ладом, тримаючи зброю напоготові. Вони проїхали, може, за триста кроків від нас. Ми стояли нерухомі, мов скелі, в цілковитій тиші. Переселенці проїжджали теж мовчки, чекаючи в нервовому напруженні, що ми будемо робити далі. Рипіння немазаних коліс шматувало повітря. Шматувало вперше в цьому краї.

Кілька верхівців їхали за останніми фургонами.

— Гаук! — пролунав приглушений вигук

Крокуючої Душі. — Он той третій вершник від краю! Бачите його?

— Ракстон! — здивовано шепнув мій батько.

— Ракстон! Ракстон! — прокотилося в нашій групі, мов грізний клекіт бурі.

Але ніхто й рухом не зрадив хвилювання, яке викликала серед нас поява цієї підлої людини.

Фургони проїхали. Вождь хотів переконатися, чи це справді Ракстон, і вирядив слідом за фургонами воїна, який мав гострий зір і добре знав американця. Воїн проїхав неподалік від останнього загону переселенців і хутко повернувся назад.

— Ракстон! — підтвердив він.