Маленький Бізон

КІНЕЦЬ ДИКИХ ЗВИЧАЇВ

У ті часи, бізонів майже скрізь знищили в Сполучених Штатах, але вони збереглися на півночі, в Канаді. Отож наша група рушила до ріки Саскачеван. У просторах південної Альберти, де зараз здіймаються гомінкі міста й селища і тягнуться безмежні пшеничні лани, ми за кілька днів не зустріли жодної білої людини. Хоча вплив її вже було знати: через домовленість з урядами Сполучених Штатів і Канади більшість індійських племен припинила боротьбу між собою. Зрештою, їхнім спільним ворогом, і до того ж дедалі грізнішим, ставала біла людина. Нова небезпека загрожувала всім племенам, і саме вона розкривала нам очі на безглуздя постійної братовбивчої ворожнечі та кровопролитних сутичок. Томагавк^[4] війни — вживаючи прадавнього вислову — був закопаний, але не дуже глибоко, в чому ми переконалися протягом наступних тижнів.

Простуючи на північ, ми одного дня побачили перед собою в преріях загін чужого племені. В таких випадках завжди треба було поводитись надзвичайно обережно. А що як це був ворог?

Чужі індійці зупинилися так само, як і ми; мабуть, вони теж хотіли якнайшвидше з'ясувати, хто перед ними. Один з них — напевне, це був вождь — цього я вже добре не пам'ятаю, виїхав уперед і, не злазячи з коня, почав подавати нам руками розпізнавальні знаки-сигнали.

Всі племена в преріях отак розмовляли на відстані.

Отож верхівець правою рукою торкнувся до лівого ліктя, потім замахав простягненою вперед долонею праворуч і ліворуч, ворушачи при цьому пальцями. Ми вже знали, що це означає.

— Якого ви племені? — запитував він.

Крокуюча Душа, наш вождь, відповів йому таким самим способом:

— Чорноногі.

На це незнайомець почав робити нові знаки:

— Звідки ви прибули?

Відповідь була проста: Крокуюча Душа простяг руку в тому напрямі, де був наш зимовий табір. Тепер він і собі став запитувати незнайомих знаками — хто вони?

— Крі, — просигналив чужий воїн.

З племенем крі у нас в минулому бувало всяк: між нами не раз виникали чвари, і ще недавно ми з ними були на стежці війни.

Прибулі, побачивши наші вагання, поспіхом подали нам знак миру, підіймаючи праву руку з розтуленою долонею — одвічний символ, який означав, що в руці нема зброї.

— Ми теж хочемо миру, — відповіли ми, пустивши в непам'ять давні незгоди.

Обидва вожді зійшли з коней і зустрілися якраз на половині дороги. Обидва почастували один одного тютюном і кожен дав іншому викурити свою люльку. На цьому й скінчилася церемонія, і вожді повернулися до своїх.

Виявилося, що ми зустріли загін крі, який збунтувався проти свого племені. Він відокремився від головного роду на ознаку протесту проти укладеної з канадським урядом мирної угоди на умовах, які порушували права індійців. Ця справа нас дуже стурбувала. Ми ні з ким не хотіли заводити чвари: ні з індійцями, ні з канадцями.

— Які ж тепер у вас наміри? — допитував їх Крокуюча Душа, настрій якого відразу зіпсувався. — Ви що — хочете битися з білими?

— І на думку нам не спадає! — запевняв крі. — Ми не хочемо з ними битися, але й лизати їм чоботи теж не хочемо. Досить з нас приниження! Тепер нас цікавить, що будете робити ви? З вами ми хочемо жити в дружбі.

Крокуюча Душа мав щодо цього деякі сумніви, бо крі признались, що два тижні тому мали сутичку з північною групою чорноногих, але в бою, на щастя, ніхто не загинув. Справу розв'язав Білий Вовк, наш чаклун, який рішуче висловився за мир з крі. Рада наших старшин ухвалила мир. Те, що Білий Вовк радив, завжди було наймудріше. Усіх охопила велика радість, і укладення миру вирішили відзначити спільним бенкетом.

Під час учти один з наших старшин на ім'я Убивця Шістьох, сидів навпроти воїна крі і пильно в нього вдивлявся. Воїна крі звали Коричневий Мокасин. Хоч він і помітив оте зацікавлення, але нічим цього не виявив. На грудях його висіло намисто з бізонячих зубів, і саме в нього Убивця Шістьох вдивлявся, мов зачарований.

Учта наближалася до кінця, і Коричневий Мокасин вже витирав собі рота, коли наш воїн підійшов до нього і запитав, звідки в нього це намисто. Крі прикро засміявся і, торкаючись долонею бізонячих зубів, зухвало відповів:

— Я здобув його.

— Як же ти здобув?

— Чесно.

— Де ж це було?

— На стежці війни.

— Коли саме?

— Три Великі Сонця тому.

— У кого ти його здобув?

Крі відповів сміливо, без вагання:

— Я відібрав його у воїна з племені чорноногих.

— А хто ж його забив?

— Я його вбив у бою.

Убивця Шістьох потер долонею чоло, на яке набігала дедалі глибша зморшка.

— Три Великі Сонця тому… А ми теж тоді забили когось із ваших?

— Звичайно, — кивнув Коричневий Мокасин. — Одного крі і чотирнадцять сіуксів. Вони билися на нашому боці.

Тут Убивця Шістьох шарпнувся і з гарчанням люті кинувся на воїна крі. З цього намиста він упізнав убивцю свого сина. От-от мала спалахнути запекла бійка, але старшинам якось пощастило заспокоїти запальні голови і вгамувати гнів Убивці Шістьох. Досвідчений воїн згодився, що важливіший мир між племенами, ніж його особиста помста, і кінець кінцем подав руку воїну крі. Знову запанував лагідний настрій, і з того часу вже ніщо не ламало нашої дружби.

Крі були такі задоволені щасливим закінченням нашої зустрічі, що стали просити дозволу піти разом з нами до Монтани і там укласти мир з усіма племенами, з якими досі у них були чвари. Ми охоче пристали на це.

Під час цієї подорожі ми не зустріли жодного бізона, отож знову повернулися на південь. Дорогою ми, як посланці миру, відвідали сіуксів, гро-вантрів або гідатсів, шаєнів і загін ворон, який приятелював з нами. Скрізь давні вороги влаштовували воїнам крі добрі зустрічі і готували бенкети. Тільки у сіуксів мало не дійшло до сутички.

Ми приїхали саме в ту хвилину, коли місіонери з допомогою американських солдатів силоміць забирали дітей сіуксів до школи. Це насильство розгнівало їхнього вождя Стоячого Бика. Охоплений гнівом, він хотів розірвати мирні переговори і почати нову війну, вирізавши впень загін крі. Але розважливі старшини почали умовляти його, і спокій відновився, а багатий бенкет та спільні гри остаточно зміцнили дружбу.

Коли наші, разом з воїнами крі, відвідали північну групу ворон, теж виявилися незгоди. Хоча найстаріші в племені приязно привітали людей, які прибули до них, деякі запальні воїни неприхильно дивилися на гостей, і видко було, що вони от-от ладні зчинити колотнечу.

Молодші воїни зразу ж після того, як прибув загін крі, почали воєнний танець і оточили гостей тісним колом, щоб ніхто не міг втекти. Не було ніяких сумнівів щодо їхніх намірів — танцюючи, вони тримали під плащами зброю, ладні щохвилини кинутися на прибулих.

Напевне цей танок скінчився б різаниною, якби не один з наших воїнів — Два Кидьки. Замолоду він був у полоні у ворон і повернувся лише через кілька років. Отож він добре знав їхню мову і тепер з натяків зрозумів, що готується. З небезпекою для життя він кинувся між танцюристів і став палко пояснювати їм необхідність миру між племенами. Два Кидьки соромив необачних, кажучи, що їх усі зватимуть боягузами, якщо вони підступом нападуть на своїх гостей крі, які прибули з наміром налагодити мир і дружбу.

Ці слова вплинули на молодих воїнів. Вони припинили танець і наказали своїм жінкам приготувати добру вечерю, щоб почастувати гостей як слід.

Так нова течія дружби ламала давні забобони і звільняла племена від варварських звичок минулого. Індійців з'єднувала спільна турбота про близьке майбутнє, — цю турботу викликав натиск білих людей, їхній наступ на мисливські угіддя в преріях. Повертаючись до наших друзів крі, треба визнати, що це були мужні люди. Багато з них живе й досі в долині ріки К'Апель в Канадській провінції Саскачеван.

Я дивився на це все і хоч небагато розумів з того, що діялось навколо — згодом з розмов з дорослими дізнався про події минулого. Під час літніх мандрівок нас, дітей, найбільше цікавили власні розваги, а тут, у таборі, був для нас справжній рай.

Індійці в преріях, крім дуже небагатьох, не вміли ще читати й писати, отож усні розповіді старих людей набирали особливого значення, бо заступали нам книжки. Найчастіше це були розповіді про великих героїв і незвичайні пригоди. Ми слухали їх біля вогнищ, затамувавши подих, а потім у грищах намагалися відтворити великі подвиги предків. Так само, як хлопці в Європі, ми гралися в «індійців», тільки прерії були справжні й учасники забав теж були справжніми індійцями…

Такі гри ми, звісно, могли влаштовувати тільки тоді, коли наш табір зупинявся на довгий час. Найчастіше це були «битви», які ми провадили, наслідуючи дорослих, і завжди закінчували їх танком перемоги. Кожен хлопець проходив щось на зразок військової школи і брав участь у різних спортивних грищах, отаких як змагання кінські й піші, стрільба з лука, кидання списів, купання взимку в річці. Всі наші забави супроводив дух суперництва; вони мали на меті гартування тіла і характеру. Тяжко собі уявити неймовірну фізичну вправність ну хоча б п'ятирічного індійського малюка.

Пригадую собі моє перше зимове купання в річці. Це було вдосвіта, морозного дня. Я ще спав, коли мій брат витяг мене з постелі і силоміць потяг до річки, над якою ми стояли табором. Даремно я намагався видертися з його рук, розпачливо крутився й шарпався. Ударом ноги Міцний Голос пробив тонку кригу на річці і вкинув мене в ополонку. Я думав, що вмру. Купання тривало лише кілька секунд; потім ми бігцем повернулися в намет. Я навіть не застудився.

Міцний Голос був старший від мене на шість років, і ми з ним щиро дружили, так само як з двоюрідним братом Кошлатим Орлятком. Але цього ранку я на нього так розлютився, що й сказати не можна. Чимдуж кинувся до батька із скаргою.

— Бізончику! — засміявся батько. — А це ж я наказав йому кинути тебе у воду. А знаєш, навіщо?

— Знаю! Бо я вчора не слухався…

— Що було вчора, сьогодні нас не обходить. Важливіший завтрашній день. Ти повинен вирости й стати дужим воїном. Купання — не покарання. Відтепер ти будеш кожного дня вдосвіта купатися в ополонці.

— Добре, батьку. Але цей Міцний Голос…

— Ну що, Міцний Голос?

Я заповзявся і ніяк не міг забути образу, яку мені завдав брат. Батько порадив мені втнути йому таку саму штуку: вранці встати раніше, ніж Міцний Голос, і натерти його уламками криги з ріки. Я так і зробив. Наступного дня сам побіг до ополонки і, скупавшись, повернувся з великим уламком крижини і поклав її братові на голі груди. Він схопився, мов опечений, і в першу хвилину хотів мене побити, але потім засміявся так само, як і всі інші в наметі. Купання в ополонці стало звичаєм для мене і для мого собаки Пононки. Мій вірний чотириногий друг ніде не залишав мене і ліз зі мною навіть у крижану воду.

В таборі жило кілька племен. Це сприяло спортивному гартуванню молоді. Ми могли тут змагатися з дітьми інших племен — це ще дужче розпалювало дух суперництва і водночас навчало нас дисциплінованості й доброму поводженню. Найменше грубіянство карали зараз же. З дітьми інших племен нас часто єднала дружба, щира й вірна, яку ми згодом підтримували довгими роками, а часом і до кінця життя.

У ці щасливі місяці радість не залишала мене, і для цілковитого щастя бракувало тільки Кошлатого Орлятка. Час від часу мені стискалося серце від згадки про двоюрідного брата, який пішов від нас із своїм батьком Гучним Громом. Кошлате Орлятко, повторюю, був моїм найкращим другом і товаришем усіх моїх забав. У нього, правда, були короткі ноги, і в піших змаганнях я завжди його долав, зате на коні він був перший, а в стрільбі з лука — непереможний. Ми були ровесники і завжди трималися разом в усіх пригодах, і тепер я був без нього наче без руки, наче без душі. Як умів пустувати Орлятко, як весело вмів сміятися!

У своєму смуткові я признався брату Міцному Голосу, але він не міг мені допомогти. Звертався я й до батька, який завжди ладен був прийти мені на поміч.

— Батьку, — питав я, — коли повернеться Кошлате Орлятко?

— Не знаю, Бізончику, — відповідав батько, який розумів мою тугу.

— Їдьмо до нього, — прохав я нетерпляче.

Батько лагідно всміхався і, кладучи руку на мою чуприну, казав:

— Ми не можемо залишати наше плем'я, дорогий синочку, та я й не знаю, де зараз Кошлате Орлятко.

— Він із дядьком Гучним Громом.

— Він із дядьком Гучним Громом, але ж де зараз Гучний Грім?

Батько цього не знав, і видко було, що і його мучила відсутність брата. Те, що він поділяв зі мною смуток, якось полегшувало його, отож я залишав намет і звеселілий мчав до своїх ровесників у таборі крі й сіуксів. Це були добрі хлопці, і я весело грався з ними, але все одно жоден з них не міг мені заступити друга. Хто міг зрівнятися з Орлятком, хто міг виробляти такі штуки, як він, і так зухвало мчати на спині мустанга в преріях?