Маленький Бізон

ЗЛИЙ МІСІОНЕР І ДОБРА КНИЖКА

Наступного дня найпотрібнішою людиною в усьому нашому таборі був мій дядько Гучний Грім. З самісінького ранку він походжав серед крамниць у селищі, наглядаючи за кожною покупкою. Завдяки його пильності, купці менше нас дурили, а хто хотів придбати порох, тут-таки в крамниці, брав щіпочку, підпалював і стежив — чи вибухне як слід.

У Форт-Бентоні жив пастор-місіонер. Він виявив бажання відвідати наш табір; і ми чемно запросили його. Наша група була єдиною на всю околицю, яку ще не впхнули до резервації. Отож пастор, мабуть, хотів познайомитися з «дикими поганцями», як нас ущипливо називали в селищі. Пастор обіцяв, що говоритиме з нами про Великого Духа білих людей.

Щоб ушанувати гостя, всі дорослі в таборі яскраво розмалювали собі обличчя й одяглися в найкращі убрання, а чаклун Кінаси витяг свій обрядовий бубон. Тільки-но пастор з'явився біля табору, чаклун почав вибивати «тамтам» і наспівувати ритуальну пісню: він намагався якнайурочистіше привітати шановного гостя.

Вождь Крокуюча Душа і старші воїни вийшли назустріч місіонерові, поручкалися з ним і привели до нашого чаклуна. Нас прикро вразило, що пастора супроводив той самий метис-перекладач, який належав до штабу коменданта Уістлера.

Ми думали, що сердечна зустріч утішить гостя, але помилилися. Пастор мав лагідні очі, гарне обличчя, борідку клинчиком і розмірені, повільні рухи: в першу хвилину здавалося, що це людина добра і сердечна. Але він зараз же почав дорікати нам і вичитувати.

— Вгамуйтеся, вгамуйтеся! — голосно, але спокійно говорив він, показуючи на нашого чаклуна та його бубон. — Цей чоловік ображає мене і ображає бога!

Почувши ці несподівані слова, ми дуже розгубились, а найбільше сам Кінаси. Він перестав бити в бубон, підвівся і шанобливо підійшов до місіонера.

— Я не ображаю тебе, — чемно заперечив він. — Навпаки..

— Недостойний галас, який ти зчиняєш н своєму сатанинському інструменті, — піднесено казав місіонер, — це справді пекельний вереск. Ти ганьбиш небо і мене…

— Я не ганьблю! Ти чаклун білих людей, — пояснював Кінаси, — а я чаклун індійців. Я вітав тебе гідно і сердечно, як свого шанованого товариша…

Почувши ці слова, пастор затулив очі долонею і нам здалося, що він хоче заплакати. Але він тільки молився. Потім він грізним поглядом зміряв Кінаси. Аж дивно було, що ці лагідні очі могли дивитися так гнівно:

— Я не твій товариш і не чаклун, запам'ятай це назавше! — обірвав він гостро.

Потім він звернувся до нас з промовою, кажучи, що ми блукаємо в мороці хибної віри та що невидимі сили, від імені яких діє наш чаклун, — лише витвір запамороченої фантазії.

— Я злякався, побачивши ваші обличчя! — казав він. — Що це за маскарад? Я не хочу, щоб ви так мурзалися. Покиньте розмальовувати обличчя, бо ви стаєте схожі на дітей Люцифера, володаря темряви. І порозбивайте ваші чаклунські бубни!

— Це наш звичай з діда-прадіда, — скромно зауважив вождь Крокуюча Душа. — Ми хотіли належно вшанувати тебе, жерця бога білих людей.

— Ти помиляєшся! Бога не тільки білих людей, — поправив його місіонер, — а всіх людей і всього світу! А що ж до вашого шанування, тут ти теж помиляєшся! Яке ж це шанування, коли ви виглядаєте, мов пекельні духи або машкари!

Потім місіонер довго розказував нам про Великого Духа білих, що, мовляв, існує тільки він, а інші Великі Духи — це лише нікчемні ошуканці, не варті й пошматованої шкурки койота. Потім він нагадав, що індійці повинні скласти зброю, покаятись і жити в згоді й любові з білими, які незабаром прибудуть до цієї країни. Покора, слухняність і каяття — от риси, які ми повинні в собі виховати.

Місіонер говорив і говорив, а ми з індійським терпінням слухали його казання. Коли він нарешті скінчив, обізвався один з наших воїнів:

— Ти кажеш — покора й слухняність. Але кого ж ми повинні слухатись, кому повинні коритися?

— Істинному богові.

— А тих білих, котрі, як ти кажеш, незабаром прибудуть до нашої країни — ми теж повинні слухатися і коритися їм?

— Так, і їм також.

— Адже вони люди, а не боги?

— Звичайно, люди, та вони прибудуть сюди в ім'я бога істинного, щоб заселити цю країну і засіяти її родючі землі на славу богові.

— Але ж ця земля — наша власність…

Місіонер не схотів цього слухати і заявив, що ми нічого не розуміємо. Потім виступив наш вождь:

— Ти закликаєш, щоб ми покаялись. Чому? Ми не почуваємо за собою ніякої провини або злочину. Не крадемо чужої землі, нікого не дуримо. Якщо злодії забирають у нас коней — ми намагаємось повернути свою власність назад. Хіба ж це злочин — домагатися свого? Ми зневажаємо брехню. Нас не треба умовляти бути чесними — ми знаємо чесність і шануємо її.

— Але треба, — вигукнув місіонер, — щоб ви вірили в єдиного істинного бога, так само, як і ми.

— Ми так і робимо. Споконвіку ми мали свого Великого Духа, шанували його по-своєму, а він посилав нам бізонів, оленів і коней. Завдяки йому ми були дуже щасливі. Наш бог, або Великий Дух — оселив нас у преріях, дав нам намети-тіпі і дав бізонів, щоб у нас була їжа. Ваш бог оселив вас у далекій країні на сході, дав вам будинки, щоб жити, і землю, щоб її обробляти. Але ви, білі, не любите своєї землі й приходите сюди забирати нашу власність. Якщо ви так робите, звідки ж ми можемо знати, що буде після нашої смерті, коли ми підемо за вашим богом? Може, в Країні Вічного Полювання у нас заберуть все, що нам належить?

— Але індійці повинні навчитись молитися по-справжньому, повинні стати добрими християнами! — наполягав місіонер.

Тоді вийшов один із старших воїнів і запитав його:

— А білі всі християни?

— Так, майже всі, — відповів пастор.

— А ці купці в Форт-Бентоні теж християни?

— Так.

— А шериф?

— Звичайно, і він.

— Дякую! — і старий воїн, нічого більш не кажучи, повернувся на своє місце.

Всі посміхнулись. Коли пастор запитав — чому, вождь розповів, як підло купці в селищі обдурили напередодні наших людей. Пастор підняв до неба очі й заломив руки.

— На жаль, серед нас є ще багато грішників, — сумно мовив він. — Вони віддалилися від бога і стали на хибну стежку. Їх чекає довічний осуд, якщо вони не повернуться на дорогу чеснот. Але бог наш милосердний і навіть грішникові дарує, якщо тільки той виявить каяття.

— А комендант Залізний Кулак на стежці чеснот чи ні? — поцікавився хтось у юрбі.

— Наш бог оточує вождів особливою ласкою, — урочисто відповів місіонер.

На цьому розмова й скінчилася. Пастор на прощання подав усім старшим воїнам руку, нам, дітям, подарував трохи цукерок. Вождь Крокуюча Душа подякував йому за відвідини й за те, що він з нами розмовляв.

Коли наступного дня я, як завжди, пішов з батьками в селище, на розі я мало не наткнувся на білого хлопчика, якому два дні тому подарував човника. Хлопчик ішов з матір'ю. Він зараз же впізнав мене. Тепер ми вже знали, що це син жорстокого коменданта Форт-Бентона, майора Уістлера, отож дивилися на хлопця і його матір з ворожою стриманістю. Але хлопчик зрадів, побачивши мене, підійшов, потиснув мені руку і, давши якусь книжку, сказав:

— Це тобі.

Хоч він говорив по-англійськи, я догадався, що означають його слова. Потім, показуючи на себе, хлопчик сказав:

— Фред.

Це було його ім'я. Я пальцем постукав себе в груди і теж відрекомендувався англійською мовою:

— Little Buffalo.

Дядько Гучний Грім навчив мене цих слів, які по-англійськи означали: «Маленький Бізон».

Щоб похвалитися, як я добре знаю англійську мову, я додав:

— Blackfoot (чорноногий). На це білий хлопчик відповів:

— American…

Тут ми обоє замовкли, бо нам забракло тем для дальшої розмови. За хвилину Фред обізвався знову:

— Little Buffalo — my friend.

Я не знав останнього слова, але кивнув на ознаку згоди. Потім дядько мені пояснив, що friend — це друг.

Біла жінка з привабливим обличчям — Фредова мати — подала мені довгий тоненький пакуночок, загорнений в кольоровий папір, і ми попрощалися. Я не тямився від подиву… Як оця гарна жінка могла стати дружиною Залізного Кулака! Мабуть, отакі дивні подружжя часто трапляються серед білих… Тримаючи в одній руці пакуночок, а в другій книжку, яку подарував Фред, я повертався до своїх батьків, гордий, як посол, що привіз славу й дарунки з чужої держави.

Висловлювання думок з допомогою малюнків було нам не чуже. Наші намети були оздоблені різними малюнками, які мали значення для тих, хто вмів їх прочитати. Деякі вславлені воїни записували свої подвиги на березовій корі або на шкурах, вичинених добіла. Тут були яскраві силуети верхівців, бізонів, білих людей, вбитих ворогів, сонця, місяця.

Книжка, яку мені подарував Фред, була англійським букварем. Ніхто з наших, навіть дядько Гучний Грім, не вмів читати, зате ми з цікавістю розглядали гарні ілюстрації. Різні сцени з американського життя, яке було для нас досі глибокою грізною таємницею, раптом розкрилися перед нами в усій яскравості. Якою хвилююче правдивою була для нас кожна сцена в книжці: ось дівчинка в садку біля будинку, ось хлопець трусить яблуню, а поруч з ним собачка й кошеня, що п'є молоко, далі собака на цепу, кімната з чудернацькими меблями, дивовижна будівля з неймовірно високим димарем, потворні машини, кожна більша, ніж десяток людей одразу, залізні мости, колії, страхітно високі будинки над людною вулицею, трамвай на цій вулиці, запряжений кіньми, а перед ним біжить щодуху хлопчик. Цей хлопець, який тікав від коней, наче наближав до нас чужі й далекі речі; через нього оживали й інші малюнки. Індійці з пір'ям на головах, які мчали на конях, остаточно завершували для нас враження від тієї хвилюючої книжки.

Великі дива містила вона в собі, і щоразу, перегортаючи її сторінки, ми відкривали щось нове й цікаве.

Так само незвичайним для нас був тоненький, довгастий пакуночок, що його подарувала мені Фредова мати. Батьки поклали посеред намету цілу купу шкур, що сягали мені аж під пахви, прикрили її гладенькою ковдрою, а на ковдрі поклали пакуночок.

Потім почали радитись, хто ж повинен його відкрити. Доручили дядькові Гучному Громові, як людині, що знала світ та його чудеса.

Мати скликала з сусідніх наметів кілька родин, і дядько взявся до справи. З належною поважністю він розгорнув папір. Всередині теж був папір, з гарним кольоровим малюночком.

— Тут є якийсь напис, — зауважив батько.

— І навіть золотими значками! — зраділа мати.

Всі присутні глянули на дядька, але той був безпорадний — він не вмів читати! Отож дядько розгортав пакуночок далі. Як же ми здивувались, коли виявилось, що зісподу був ще папір — весь срібний, і лише під ним — плитка з темно-коричневої маси, досить твердої, але не такої твердої, як дерево.

— Що ж це може бути в лиха? — питався батько.

— Може, це спресований порох? — подав хтось думку.

Дядько понюхав плитку.

— Дурниці — який там порох! Пахне інакше. Навіть приємно пахне!

Дядько поклав плитку й знизав плечима.

— А може, це мило? — висловив здогад хтось із присутніх.

Після нашої розмови з сіуксом ми частенько говорили про мило.

— Мило тане в воді, це відомо, — заперечив дядько. — Може, й це також розтане, тоді ясно — мило!

— Але чому ж воно таке темне, коричневе?

— Мило!

Дядько послинив пальця і потер плитку: палець замастився в щось коричневе.

— Розтає! — гукнули люди в наметі. — Справді мило!

Хтось спритніший запитав:

— А яке воно на смак, покуштуй!

— Адже мило гірке!

Дядько обережно лизнув палець. Раптом обличчя йому проясніло.

— Вже знаю, що це! — радісно гукнув він. — Це найсмачніша річ у світі. Я чув про неї! Вона зветься: шоколад!

Він відломив шматочок, і дав мені покуштувати.

— Нащо ж ти даєш такий великий шматок? — заперечила мати. — Може, це отрута?

— Це шо-ко-лад, жінко!

Я покуштував і, признаюсь вам, онімів. Я не сподівався, що непоказна коричнева плитка може мати такий чудовий, солодкий смак!

Тепер, коли справа з'ясувалась, виник новий клопіт, нова проблема: як саме і хто мав з'їсти плитку шоколаду. Звичайно, шоколад був мій, але покуштувати хотіли всі, і ротів було багато. Нарешті, рада батьків і матерів ухвалила, що я сам повинен це вирішити.

— Ти хочеш сам з'їсти все? — урочисто запитали мене, і п'ятдесят людей, великих і малих, які були в наметі, пожадливо втупили в мене напружені погляди.

Але я вмів бути великодушним.

— Ні! — відповів я, сміливо, не заникнувшись, як належить індійцеві. — Нехай покуштують усі!

Плитку поділили на тисячу дрібних шматочків (тисяча — це, може, й перебільшення, але їх було неймовірно багато!) і шматочки порозкладали на ковдрі. Мені, як власникові шоколаду, припав почесний обов'язок наглядати за порядком і справедливістю розподілу. Отож я сидів біля ковдри і дивився, як люди заходили, брали свою пайку, клали в рот і виходили. Приходили не тільки діти, з'являлися й воїни. Батьки знову пишалися з мене, а я пишався ще більше, хоч поводився стримано.

Ніколи в нашому наметі не було так людно. Адже я мав ще й другу річ, і навіть привабливішу: буквар. Діти разом зі мною переглядали малюнки. Дорослі обговорювали з моїми батьками кожну деталь малюнків. Дядько міг багато що пояснити і знову став нам у пригоді. Прийшов вождь Крокуюча Душа і пильно перегортав сторінку за сторінкою. Ще уважніше дивився чаклун Кінаси. Всі розмовляли про книжку й про мене, наче я справді був героєм.

Книжка навела всіх, хто вмів мислити, на розмову про американців. Ми знали, що незабаром американці цілком підкорять нас. Усіх гнітила думка: який він справді, цей народ? Адже неможливо, щоб усі були такі, як оті купці в Форт-Бентоні, або як комендант Уістлер. Якими ж вони виявляться справді і чи зіткнемося ми хоч колись з добрими, справедливими американцями?

Увечері до нас прийшли кілька старших воїнів і завели з батьком серйозну розмову про це. То були, мабуть, найкращі хвилини мого життя. Вже вкритий на сон теплою бізонячою шкурою, я лежав і прислухався до розмов цих досвідчених людей. Мене морив сон, але я намагався почути кожне слово.

Розмова тривала до півночі. Коли гості пішли, я вже спав. Крізь сон мені вчулося, що мати обережно кладе мені під голову книжку. Так усю ніч я проспав на букварі.