Маленький Бізон

НАП'ЯТИЙ ЛУК

У той час, як у Форт-Бентоні відбувалися події, які вславили ім'я Васука-Кени і Гучного Грома, в нашому хлоп'ячому світі теж діялися цікаві речі. Поки крамниці були для нас новиною, ми щодня ходили в селище. Але скоро весь цей гамір і метушня почали нам набридати. Ми дедалі більше сумували за своїм вільним життям у преріях.

Береги Міссурі були подекуди високі й стрімкі, а подекуди низькі й багнисті. На численних мочарах, порослих ситнягом, аж роїлося водяне птаство. Там були норці, й чаплі, і водяні курочки, а насамперед — тисячі диких качок. Обережно підкрадаючись, можна було підійти зовсім близько, ото ж було де показати свою вправність у полюванні. Ми приносили не одну качку додому, на втіху матерям та на гордість батькам.

Одного дня, нишпорячи біля фортеці, ми здалека побачили білого хлопчика, який виходив з воріт. Я впізнав у ньому свого друга Фреда. Він був сам. Я зараз же підбіг до нього і сердечно привітався. Зраділі від несподіваної зустрічі, ми цікаво цокотіли, хоча й не розуміли один одного. Поволі до нас наблизилися мої товариші — їх було восьмеро — і оточили Фреда. Там було кілька старших хлопців, що мали луки й стріли. Фред перелякався і_ став тривожно оглядатися на ворота. Намагаючись його впевнити в нашій прихильності, я підходив до кожного з моїх товаришів, і, доторкаючись до нього рукою, пояснював:

— Friend, friend, friend…

І так вісім разів. Наостанку я показав на себе, потім описав велике коло в повітрі і вигукнув дуже голосно, з глибоким переконанням:

— F-r-ie-n-d!

Всі зрозуміли мене і весело засміялись. Лід був зламаний. Фреда зацікавили дві дикі качки, які висіли біля пояса мого брата Міцного Голоса. Ми пояснили йому на мигах, що брат підстрелив їх з лука, і це дуже сподобалося Фредові. Щоб не відстати від інших, я встромив у землю гілку, не товщу від моєї руки, із відстані кільканадцяти кроків загнав у неї п'ять стріл. Всі влучили в ціль.

– Wonderfull!^[10] — заплескав Фред у долоні.

— Що він каже? — запитав Гірський Пломінь, той самий, який два місяці тому під час полювання врізався між трьома бізонами і мало не загинув.

Ми попросили Фреда, щоб він ще раз повторив це слово, і він кивнув головою:

— Won-der-full!

— чудово.

— Wonderfull, wonderfull, — почали ми всі повторювати, зрозумівши, що це означає щось хороше.

— Фред, wonderfull! — обізвався я до білого хлопця і спитав, чи не хоче він постріляти з лука. Я подав йому лук і одну стрілу. Фред вагався, пояснював, що не вміє, але кінець кінцем вистрелив і ганебно схибив. Стріла пішла на три кроки вбік від гілки. Хлопці так і покотилися від сміху. Я бачив, що Фред почервонів. Регіт моїх товаришів ще більше збентежив його.

— Цитьте ви… сороки! — обурився я, пирскнувши зо зла, мов росомаха.

— Гей, жевжику! — підскочив до мене один із старших хлопців, Дерев'яний Ніж. — Чого це ти так захищаєш оцього білого виродка? Схибив так, що дивитися сором!

— Ну й що з того, що схибив? — заперечив я. — Він уміє читати книжки, а ти ні…

До суперечки встряг мій брат Міцний Голос, який був, здається, найстарший і в усякому разі найдужчий з-поміж нас усіх.

Він вирішив суперечку на мою користь і заспокоїв баламута.

— Фред, wonderfull! — ще раз повторив я.

Фред мусив уже повертатися додому. На прощання він подав кожному з нас руку. Я попрохав, щоб він завтра прийшов погратися зі мною. Міцний Голос відв'язав од пояса одну з качок і подав Фредові.

— Фред, wonderfull! Це твоїй мамі, вона, мабуть, зрадіє.

Хлопчик спершу не розумів, у чому річ, і збагнув лише тоді, коли ми стали повторювати слово «мама», пхаючи йому качку в руки. Мабуть, він ніколи не постачав мамі харчі, що нас, правду кажучи, досить прикро вразило. Кінець кінцем узяв качку й поніс її в нерухомо витягнутій руці, якось незручно тримаючи за крило.

— Мамин синок! — зневажливо заявив Дерев'яний Ніж.

Коли ми поверталися до табору і Міцний Голос йшов поруч зі мною, я з жалем шепнув йому:

— Чи не здається тобі, що цей Фред якийсь невдаха? Чому він так погано стріляє?

— Не знаю, — відповів брат, теж незадоволений. — Він дуже дивний…

Тепер я частіше блукав біля фортеці і через два дні знову зустрівся з Фредом на тому ж самому місці. Цього разу зі мною нікого не було.

— Фреде, wonderfull! — привітався я, гордий, що запам'ятав це слово. У мене з собою був буквар у шкіряній торбинці, яку мати пошила спеціально для нього. Отож ми пішли до ріки й посідали над піщаною кручею. Перед нами був неозорий краєвид на Міссурі та долини. Ми почали переглядати буквар. Фред, який був на два роки старший від мене, вже міг читати і розбирав назви предметів на малюнках. Я відразу показав йому два малюнки — хлопчика з собакою біля яблуні та собаку, прив'язаного біля будки, — і розповів Фредові, що у мене в таборі є великий друг Пононка та що Фред повинен його неодмінно побачити. Хоче він чи ні?

Тут ми почули чиїсь кроки позаду. Біля нас стояла Фредова мати. Як кожна мати на її місці, вона стурбувалася, що ми сидимо самі так далеко від фортеці. Але побачивши, що ми переглядаємо буквар, приязно кивнула головою, сказала кілька ласкавих слів Фреду й пішла.

— Мамо, wonderfull! — гукнув я їй услід.

Вона обернулася, зраділа, і сказала ще кілька ласкавих слів, а я зрозумів, що «wonderfull» — це якийсь сильний магічний вираз.

Особливу нашу увагу привернуло до себе зображення чоловіка, який вудив рибу.

— У мене є така сама вудка, — похвалився Фред, допомагаючи собі красномовними рухами. — І є багато гачків. Я тобі принесу. Ти знаєш, що таке рибальський гачок?

— Знаю! — відповів я. — У нас у таборі теж є гачки: ми купуємо їх у гендлярів.

Тут з'явилася чорна жінка, яку я вже колись бачив у селищі. Напевне, її прислала Фредова мати. Було вже пізно. Вона сказала, щоб він зараз же повертався в фортецю. Отак ми й розлучилися.

Наступного дня я знову побачив свого приятеля. Він приніс мені кілька маленьких гачків, а я показав йому Пононку. Великий пес, майже такий на зріст, як я, що дуже мене любив, відразу ж сподобався Фредові. Пононку спершу дратував запах білої людини: він гарчав і їжив шерсть, але я запевнив його, що Фред — добрий друг та що з ним треба поводитися чемно. Пононка, розумний пес, відразу втямив, чого я від нього хочу.

Потім прийшло кілька хлопців з нашого табору. Ними верховодив отой самий заздрісний шибайголова Дерев'яний Ніж. Хлопці не дуже прихильно ставились до Фреда і зараз же почали з нього глузувати. У нас в усіх було довге волосся, яке навіть закривало вуха, а у Фреда воно було коротко обстрижене, і вуха кумедно відстовбурчувались. Мене це вразило ще під час нашої першої зустрічі в селищі, і я подумав, що це, мабуть, така особливість усіх білих хлопців. Зараз Дерев'яний Ніж та його товариші почали сміятися з Фреда, що в нього злий батько, бо це, мабуть, він так смикав його за вуха, що вони витяглись.

— Тобі було дуже боляче? — питався з удаваним співчуттям Дерев'яний Ніж.

Фред, мабуть, зрозумів, у чому річ, бо похитав головою.

— А як вас, білих хлопців, б'ють батьки? — допитувався Дерев'яний Ніж.

— Ось так, — і Фред ударив себе нижче спини.

Всі, крім мене, розреготалися. Хлопці з насолодою глузували з жорстокості білих батьків, а мені здалося, що їм зовсім не слід було так поводитися з Фредом. Щоправда, нас, індійських дітей, батьки ніколи не били, бо вважали за гріх бити власних нащадків.

Через те, що з нами не було Міцного Голоса, а хлопці весь час чіплялися до Фреда, я взяв його за руку, покликав Пононку й провів білого хлопчика до воріт фортеці. Там я з ним попрощався.

Наступного дня була якраз ота неділя, коли відбувалися змагання. Цілий день я разом з усією родиною дивився на перегони і не бачив Фреда. Але післязавтра ми вже знову зустрілися на тому самому місці. Якраз тут і трапився сумний випадок, що брутально скаламутив безтурботні, щасливі для мене дні. Ще трохи, й наша дружба могла закінчитися трагічно.

Як до цього дійшло, я не знаю й досі. Ми були втрьох — Фред, Пононка і я. Ми з Фредом сиділи над Міссурі і жбурляли в воду уламки дерева, а Пононка стрибав у воду і приносив їх назад. Раптом Фред посковзнувся і впав у воду. Тут було дуже глибоко, і Фреда відразу ж понесло від берега. Бистрина підхопила його і помчала далі.

Коли Фред пірнув, я засміявся. Такі випадкові купання для нас, індійських хлопців, завжди були приводом для галасливих забав і жартів. Фред кричав. І раптом я здивовано помітив, що він кричить від жаху й розпачливо її безладно вимахує руками. Він не вмів плавати! Волосся мені наїжилось і я, не розмірковуючи, кинувся в річку. На щастя, я був майже голий, тільки з пов'язкою на стегнах.

Миттю я доплив до того місця, де щойно бачив Фреда, але він уже зник під водою. Лише за хвилину трохи нижче майнула його рука, виринула з води і зараз же зникла. Не тямлячи себе, я рвонувся туди. Фреда вже знову не було. Раптом у темно-зеленій глибині замигтіла світла пляма. Фред був одягнений у білу сорочку. Я знову пірнув і, схопивши його за руку, потяг нагору. Рука була дуже тяжка. Нарешті я виринув на поверхню. Фред був напівпритомний. Я теж.

Несподівано він схопив мене за шию і знов зразу потяг униз. Нас поглинула зелена прірва. Я почав задихатися, щосили вириваючись з його рук, які стискали мою шию, мов лещатами. Я почував, що зараз ми обидва потонемо.

І тут, наче з незмірної далечини, почулося гавкання і щось потрапило мені під руки. Це були Понончині кудли. Схопившись за них, я з величезним зусиллям виринув на поверхню. Хоч Фред ще висів у мене на шиї, я щосили, конвульсійно вчепився в Пононку. На щастя, великий дужий пес легко тягнув подвійний тягар й, хутко перебираючи лапами, почав пливти за течією, а ми разом з ним.

— Фреде, пусти шию! — хрипів я, тяжко хапаючи повітря, але він, звичайно, не розумів мене.

Ми були вже далеко, майже на середині ріки. Пононка звернув до берега, і поволі відстань між нами й суходолом почала зменшуватись. Це тривало нескінченно довго; хвилини тяглися, як вічність. Я весь час боявся, що затерплі пальці розтуляться, і тоді вже для нас не буде порятунку. Собака ніби відчував мій страх: плив обережно, не шарпався.

Все це відбувалося нижче фортеці, недалеко від нашого табору. Течія несла нас ближче до наметів. Індійцям відразу впадає в око все незвичайне: в таборі ще здалека побачили нашу трійку. Кілька плавців кинулося в воду. Незабаром нас витягли на берег.

До якої міри ми знесилились, виявилося тільки на землі. Навіть Пононка не міг ворухнути лапою і ліг біля води. Я почав блювати, а Фред лежав непритомний. Та чаклун Кінаси зразу ж заклопотався біля нього, і незабаром хлопець очумався. Нас одвели до намету моїх батьків і поклали на шкурах.

Ах, як приємно було лежати на сухих, теплих бізонячих шкурах! Трохи згодом мати дала нам їсти і пити. Фред хотів якнайшвидше повернутися до своєї матері, яка, певне, хвилювалася, не знаючи, де він подівся. Та моя мати чомусь не дозволила йому вийти з намету й зупинила лагідно, але рішуче.

— Хай Фред зараз же повертається до своєї матері! — вигукнув я, вражений її поведінкою.

— Повернеться, але не зараз, — відповіла мати.

Фред розплакався. Уперше в житті мене охопив такий гнів на матір, що я не тямився. Схопивши Фреда за руку, я хотів силоміць вивести його з намету. Коли мати мене зупинила, я почав з нею боротися.

— Бізончику! — злякано шепнула вона.

Я відступив, обеззброєний її жахом. Мій гнів відразу вщух.

— Фред, — мовила мати, — не може зараз вийти з намету. Він повинен поки що залишитися тут.

— Чому, мамо? — ледве пробелькотів я, і раптом страшні здогади й підозри почали снуватися мені в думках.

— Не можна його випускати звідси, — казала мати, наче приховуючи щось від мене.

— Але ж чому, чому, мамо? — наполягав я.

— У таборі відбувається велика нарада, і вона мусить вирішити, що буде з малим Фредом. А до того часу він повинен бути тут.

— Невже його хочуть убити! — перелякався я.

Мати глянула на мене і тільки вимовила з докором:

— Бізончику!

Засоромлений, я заспокоївся.

Тут залунали похапливі кроки, вигуки, чиїсь накази. Нарада скінчилася. Батько вбіг до намету.

— Рушаймо якнайшвидше! — вигукнув він. — Негайно згортати намет і пакувати речі.

— Що буде з Фредом? — запитала мати.

— Це залежить від коменданта, його сповістили, що хлопець живий і перебуває у нас. Ми переказали свої умови…

— А хлопець поїде з нами?

— Жінко, не гай часу. Пакуймося. Кожної хвилини на нас можуть напасти.

Скрізь у таборі кипів гарячковий рух. З пасовиська вже приганяли коней і нав'ючували їх. Воїни допомагали згортати намети і пакувати клумаки. На всякий випадок вони тримали зброю напоготові. Наш поспіхом складений намет вантажили на коня.

Усі поралися, тільки ми двоє — Фред і я, сиділи на землі, мов сироти. Нас охопило знесилля, ми не обзивалися один до одного й словом. Фред тихо схлипував: мені теж хотілося плакати. До нас підійшла мати і, гладячи Фреда по голові, стала його потішати:

— Не бійся, нічого поганого з тобою не станеться.

— Я хочу до мами! — просив він так жалібно, що в мене краялося серце.

— Ти незабаром її побачиш, не плач, любий…

За кілька хвилин до нашого намету під'їхало четверо верхівців: троє солдатів і четверта жінка, Фредова мати. У фортеці вже знали про подію не тільки з уст нашого посланця; знайшлися свідки, що здалека бачили, як двоє хлопців боролися в ріці за життя, і донесли про це коменданту Уістлеру. Коли четверо верхівців під'їхало до табору, солдатам наказали залишитися віддалік, а комендантову дружину привели до нас.

Побачивши матір, Фред кинувся їй назустріч. Вона обняла сина, міцно притулила до себе, захлинаючись від ридань. Які чудні ці білі люди! Навіть дорослі у них не соромляться показувати чужим свої сльози.

Фред розповів матері, як усе сталося. Вона довідалась, як я скочив у воду слідом за ним, як врятував його з допомогою пса Пононки. Жінка підійшла й обняла мене, навіть Пононку ласкаво погладила. Тим часом навколо зібралися старшини з вождем на чолі. Був також Гучний Грім, який мав перекладати.

Чекати було ніяк, бо наш табір уже готовий був рушити в дорогу. Вождь не став баритися.

— Ми знаємо, — сказав він Фредовій матері, а дядько перекладав, як умів, — ми знаємо, що ти чесна й благородна жінка. Запевняємо тебе, з твоїм сином нічого лихого не станеться. Байдуже, що б нас не спіткало в житті, хоч би й найгірше — твого сина ми завжди шануватимемо, як сина благородної жінки.

— Боже, що це означає? — стривожено вигукнула вона. — Яке лихо ще може статися з Фредом? Про що ти кажеш?

— Слухай мене спокійно. Твій чоловік, комендант Залізний Кулак, був злий і несправедливий до нас. Він незаконно ув'язнив чотирьох наших воїнів і навіть хоче їх повісити…

— Я не встряю до цих суперечок, зовсім не розуміюсь на них. Це чоловічі справи…

— Проте зараз ти мусиш встрягнути до них задля свого сина. Ми вирішили нап'яти тятиву лука до краю. Буде треба — пустимо стрілу. Якщо вже повинні загинути четверо наших безвинних воїнів…

— Невже ви хочете помститися за них на моїй дитині? — вигукнула жінка, бліднучи.

— Ти поганої думки про нас, дружино Залізного Кулака! Ми не хочемо метатися, хочемо тільки, щоб усе було по-справедливості. І пам'ятай! Що б не сталося згодом, присягаюсь тобі Великим Духом — я кажу зараз щиру правду! А кажу я це для того, щоб ти відчула свою відповідальність за майбутню долю твого сина. Ці четверо ув'язнених воїнів зовсім не винні. Тільки через свою лютість Залізний Кулак хоче покарати їх смертю. Тепер слухай, що я тобі скажу: Фред, твій син — наш бранець. Ми віддамо його тобі, якщо сьогодні до заходу сонця Залізний Кулак звільнить чотирьох наших воїнів. Якщо ж він не схоче їх звільнити, ти вже ніколи не побачиш Фреда. Ми заберемо його з собою, приймемо до нашого племені і виховаємо з нього хороброго воїна. Все! Перекажи мої слова Залізному Кулакові. Гаук!

Для матері Фреда це був страшний удар. Вона кинулась до сина і почала з плачем його цілувати. Повертаючись з табору, вона вся тремтіла від хвилювання, але намагалася опанувати себе.

— Я зроблю все, що можу, — мовила вона з болем.

— Перекажи Залізному Кулакові, — додав вождь, проводжаючи її до трьох солдатів, — що ми озброєні і будемо захищатися до краю. Нехай добре поміркує, перш ніж вирядить проти нас своє військо. Ми хочемо залагодити цю справу миром, хочемо жити в згоді, скажи йому…

— Скажу, — кивнула головою жінка. Вона сіла на коня і поїхала.

День уже хилився до вечора, сонце кидало довгі тіні. Табір був готовий вирушити в дорогу. Коні стояли навантажені, деяким причепили ноші «травойс». Воїни збиралися в групи, готувались на всяк випадок до нападу ворога, їхні засідлані коні стояли поблизу.

До нас із Фредом підійшла моя мати і, сідаючи поруч з білим хлопчиком, сказала мені, так щоб зрозумів і він:

— За хвилину ви розлучитесь. Розлучитесь надовго, може й назавжди.

— Фред повернеться до матері? — спитав я з проблиском надії.

— Я думаю, що повернеться. Це залежить тільки від його батька. Він був би дуже поганим батьком, якби не схотів повернути свого сина…

Мамині слова підказали мені одну думку. Я підійшов до свого буланого, якого Міцний Голос саме сідлав, і, пошукавши в шкіряному мішку, вийняв лук Кошлатого Орлятка. Цю найдорожчу для мене річ я зберігав на спогад про загиблого друга. Тільки-но я повернувся до Фреда з луком, з'явився Гучний Грім і наказав матері, Фредові й мені іти за ним.

Похмурий і водночас урочистий настрій панував у таборі. Всі наче напружились до могутнього стрибка. Наш вождь мав рацію: лук — невидимий лук, був нап'ятий до краю. Я виразно почував це напруження, коли ми проходили табором. Діти сиділи, притулившись до матерів: їм навіть не хотілося бавитися. Жінки мовчали. Воїни стояли із зброєю в руках, приготувавшись до грози, яка от-от могла впасти на табір. Вони проводжали нас уважним поглядом.

Вийшовши з табору, ми пішли до Форт-Бентона вп'ятьох, бо з нами був і Пононка. На півдорозі між табором і фортецею, кроків за шістсот від Форту, ми зупинились, і дядько наказав нам сісти на землю. Ми мусили тут чекати на те, що мало статися. Навколо було рівне порожнє поле. Причаєна тиша панувала у Форт-Бентоні і в нашому таборі.

Ми чекали в мовчанні. Сонце майже торкалося землі. Я заговорив з дядьком, пояснив йому все про лук: як я беріг його, бо це був дарунок Кошлатого Орлятка, а тепер хочу подарувати Фредові. Якщо нам доведеться розлучитися, я б хотів, щоб Фред завжди його беріг. Чи зможе дядько все це переказати йому?

Дядько замислено глянув на мене:

— Значить ти, Бізончику, так любив Кошлате Орлятко? Я теж цього синка любив найбільше від усіх своїх дітей.

Не чекаючи відповіді, дядько переказав мої слова Фредові. Я стискав лук так міцно, що в мене затерпнув кулак. Ми з дедалі більшою тривогою дивилися на гаснуче сонце та на ворота фортеці. Раптом ми побачили там якийсь рух. З воріт почали виходити люди. Один, двоє, троє, четверо, п'ятеро. П'ятеро людей вийшли з воріт і розміреними кроками рушили до нас. Четверо чоловіків—індійців і одна біла жінка.

— Го-го-го-го! — заспівав тихесенько дядько і схопився на ноги. В його голосі чути було неймовірно радісне хвилювання. Нас залила хвиля щастя… Перемога! До нас ішов звільнений воїн Орлине Перо і його троє товаришів. Цілковита перемога!

— Фреде, wonderfull! — вигукнув я, і хвилювання перехопило мені горло.

Я подав йому лук. Ми, як дорослі, потисли одне одному руки.

— Я буду дуже його берегти! — мовив Фред, повісивши лук через плече.

П'ятеро підійшли до нас. Прощання було коротке. Нам треба було поспішати. Фредова мати потисла руку по черзі кожному з нас. Підійшовши до мене, вона дала мені дві речі: якийсь пакуночок і листок паперу з написом. Вона пояснила дядькові, що на цьому папірці — адреса їхнього будинку під Нью-Йорком та що, коли я підросту, зможу завжди приїхати до Фреда і мене там гостинно зустрінуть. Тут вони з Фредом рушили до фортеці і, поки не дійшли до воріт, весь час махали нам рукою.

Дядько і моя мати уважно оглянули визволених воїнів.

— До табору, швидше! — гукнув дядько.

Ми кинулися бігцем. Пононка, який досі мовчав, так само як люди, зараз весело гавкав і стрибав навколо. Орлине Перо схопив мене обіруч, посадив собі на шию і поніс, приспівуючи:

От несу я молодця, гей-га!

Отаке він устругнув, гей-го!

Будем славити його, гей-га!

Цього нашого плавця, гі-і-і!

Мені було дуже зручно їхати, і я шкодував, що табір був так близько. Дорогою я заглянув у пакуночок, який дала Фредова мати. Там було десять плиток шоколаду. Я зараз же дав по плитці Орлиному Перу та його трьом товаришам: хай їм буде подарунок після тюрми!

Коли ми добігли до табору, більшість людей вже чекала на конях, готова рушити в дорогу. Хто ще стояв на землі, зразу ж скочив у сідло. Чиїсь руки підсадили мене на буланого. Родина за родиною рушала з місця, підганяючи своїх в'ючних коней. Воїни їхали з флангів, інші охороняли тил. Усіх охопила велика радість: адже ми дочекалися повернення чотирьох воїнів і до того ж знову йшли на північний захід, до рідних земель.

Сонце вже зайшло, коли ми залишили мо-чари над Міссурі і попрямували в прерії. Вечірнє червоне небо палало перед нами, мов у гарячці. Ми сміливо дивилися у майбутнє.