Маленький Бізон

ФОРТ-БЕНТОН

Як уже згадано, я був занадто малий, щоб розуміти значення тодішніх важливих подій. Лише згодом, коли я підріс і навчився писати, мої рідні докладно розповіли мені про все, і я зміг перенести на папір те, що сталося.

Розмова з комендантом Форт-Бентона справила гнітюче враження на весь табір, і люди ходили, мов прибиті. Однак загроза смерті, яка висіла над чотирма нашими воїнами, не могла припинити боротьби за існування — або, як кажуть американці — боротьби за хліб.

Ми на той час вже так залежали від цивілізації білих, що не могли існувати без деяких продуктів тієї цивілізації. Через те прикордонні форпости, отакі як Форт-Бентон, відігравали велику роль в обмінній торгівлі між нами й американцями. Ми привозили насамперед шкури, які вміли чудово вичинювати наші жінки. Це були шкурки хутрових звірів, на яких ми полювали взимку біля підніжжя Скелястих гір або і в самих горах. Тут були дуже цінні хутра — особливо боброві, потім шкури бізонів, оленів, антилоп та ведмедів. За це ми одержували порох і свинець, рушниці, сокири, ковдри, легші від наших бізонячих шкур, хоч і не такі теплі, і ще різні речі — гвіздки, сіль і навіть цукерки. То були райські, ні, де там! — божественні ласощі для нас, дітей.

Я б не хотів створити помилкове враження, наче в нашому тодішньому житті все було зразкове, благородне, мужнє. Зовсім навпаки. Ми були тоді примітивними варварами. Наша безпорадність перед новими формами життя і досі примушує мене червоніти від сорому. Так, наприклад, вогнепальна зброя вже протягом двох поколінь була важливим чинником в нашій боротьбі за існування, а проте в усьому племені не було людини, яка б навчилася виробляти звичайнісінький порох, не було зброяра, який би вмів полагодити зіпсовану рушницю. В таких випадках ми змушені були, мов діти, вдаватися до чужої допомоги, і за свою безпорадність тяжко розплачувались на кожному кроці.

Окрім того, ми мали також і деякі інші вади. Зокрема я маю на думці нашу слабкість щодо алкоголю. Так само, як чорна віспа, холера та інші невідомі досі хвороби, що їх принесли в прерії білі люди, пияцтво завдало нам величезної шкоди. Наші люди нездатні були чинити опір отруті і, під її руїнницьким впливом, ставали наче первісні дикуни. За останні п'ятдесят років паше плем’я зазнало кількох алкогольних «епідемій», які мало не винищили його цілком. Винні були білі купці; це вони частували горілкою чоловіків і жінок, щоб за безціпь видурювати у них дорогі шкури та інші речі. Ще небезпечніша від матеріальних збитків була шкода, заподіяна здоров'ю пияків: вони втрачали людську подобу й дичавіли, гинучи, як мухи, від різних хвороб.

Хоч рада племені й вожді завжди боролися з пияцтвом, як могли, нахил до нього ніяк не можна було викоренити до кінця. Коли ми отаборились біля Форт-Бентона — завжди була нагода вихилити чарку, і багато наших людей не могло уникнути цієї спокуси.

Пригадую прикру подію в нашому наметі, яка сталася зразу ж після того, як ми прибули на берег Міссурі. Ми сиділи біля вогнища.

Батько саме повернувся з селища, куди опівдні ходив у якихось своїх справах. Він сів біля мене. Очі в нього були наче скляні.

— Завтра всі підемо в селище! — весело заговорив він. — Побачиш, Бізончику, скільки там цікавих речей! Коли добре продам шкури, куплю тобі…

Батько раптом дихнув на мене таким огидним смородом, що мені аж млосно стало. Перше ніж я встиг вибігти надвір, у мене почалися блювоти.

— Не чіпай дитину, ти, п'янюго! — гримнула мати. — Глянь, що наробив! Людського сумління не маєш!

Батько страшенно розгубився і не знав, що йому робити. Я побачив в його очах такий смуток, що мене взяв жаль. Хоч мені ще було млосно, але я з усієї сили намагався усміхнутися.

— Тобі ще погано? — спитав він безпорадно.

— Ні, батьку! — хоробро запевнив я. — Мені вже зовсім добре.

— Полеж трохи на шкурах!

— Не треба, нічого мені не буде..

Батько від почуття своєї провини наче протверезився і ліг спати голодний. Я весь час почував слабість, паморочилася голова. Мати поклала мене спати. Я майже зараз же заснув.

З того дня я став почувати непереможну огиду до горілки.

Наступного дня вранці мати гарно одягла мене; ми мали іти в селище всією родиною. Мати взяла для продажу щойно пошитий і гарно гаптований індійський каптан з оленячої шкури, а батько — кільканадцять шкурок з останнього зимового полювання, а я взяв човник — каное, що його батько гарно вирізьблив з дерева і розмалював різними фарбами.

Коли ми прийшли в селище, я був приголомшений. Такого жвавого руху і таких цікавих речей я ще ніколи не бачив у житті. Великі дерев'яні будинки, що стояли на значній відстані один від одного, утворювали два ряди обабіч вулиці. Скрізь снувало безліч людей, отож я, щоб не загубитися, міцно тримався за материне плаття і вбирав очима цей дивовижний світ. Найбільше було тут індійців та індіанок різних племен, які відрізнялись між собою прикрасами на головах та на сандалях-мокасинах.

Раптом ми почули ревище наче сотень бізонів і тупіт незліченних копит. Оповиті туманом куряви, білі верхівці на височезних конях гнали череду худоби. Я вперше в житті побачив уславлених ковбоїв — білих пастухів, у яких на головах були капелюхи з широкими крисами, а біля сідел довгі вірьовки — лассо, щоб ловити корів та биків. Найбільш дивували мене короткошерсті американські коні, куди вищі від наших мустангів. Тут я вперше уздрів худобу — «таврованих бізонів» білої людини. Видовище було цікаве, тільки від худоби несло нестерпним смородом. Ми кинулись тікати якнайдалі.

Найбільш вразило мене багатство товарів у крамницях. Купи різноманітних речей громадились аж до стелі; їх було стільки, що й не злічити. Я не знав, на що дивитися спершу.

«От які багаті ці американці!» — думав я зачаровано, пригадуючи розповіді дядька Гучного Грома, який знав їхні міста на сході. Правду кажучи, в цих крамницях було не так уже й багато товарів. То тільки моїм наївним очам здавалися вони якимось чудом.

Ми зустріли дружніх нам сіуксів. Вони дуже зраділи і повели нас за селище. Там, на луці, розпаливши вогнище, вони нашвидку приготували для нас чай, якого ми досі не знали. Один з сіуксів багато років був у неволі в племені чорноногих, отож він знав нашу мову і любив нас.

— Це «коричнева вода» Довгих Ножів, — пояснив він.

Він сказав, що цей чай дуже дорогий, а білі люди так його люблять, що просто жити без нього не можуть.

Не знаю, як моїм батькам, але мені ця «коричнева вода» зовсім не сподобалась. Вона була дуже гірка.

Зате я з великим інтересом прислухався до розповіді сіукса про білих людей, з якими він мав нагоду обізнатися за довгі роки, прожиті в індійській резервації. Він скаржився на вбивчу нудьгу свого існування, позбавленого звичної діяльності. Скінчилося полювання, до якого він звик змалку, і тепер сіукс почував себе наче у в'язниці.

— Ви, — казав він, — ще щасливі, бо можете мандрувати, куди вас очі ведуть, і жити, як заманеться. Але чи надовго вам вистачить вашої свободи?

Потім він застеріг нас, щоб ми не брали їжі білих людей:

— Не їжте їхніх страв. Від них випадають зуби.

Він розповідав про згубний вплив хліба і солодощів. Показуючи нам свої зуби, казав:

— Гляньте! Здорові всі як один. Отакі вони в усіх старих людей. Але гляньте на зуби цього хлопця, який їв борошняні страви білих!

Він покликав одного з молодих сіуксів, зуби в того справді були гнилі.

— Ще до недавнього часу, — провадив він, — багато з нас доживало до ста років. Та відколи ми підкорилися білим і маємо з ними зносини, нас убивають смертельні хвороби. Ми гинемо — і, мабуть, незабаром з нашого племені не залишиться нікого.

Він узяв пасмо свого довгого волосся й сказав:

— Такого волосся не має ніхто з білих людей. Я знав тільки одного білого чоловіка з довгим волоссям, це був генерал Кастер. Кілька років тому він загинув у битві з нами у горах Кам'яного Барана. Голова білої людини часто буває огидно лиса і гладенька, мов пташине яйце. А знаєте, чому?

— Ні.

— Ми, попоївши, витираємо масні пальці об волосся, через це у нас волосся росте. А білі люди миють волосся якимось паскудством, що зветься милом. І волосся у них випадає.

— Виходить — вони дурні.

— Дурні, але до того ж і страшенно хитрі. Яка людина із здоровим розумом може збагнути їхні плутані стежки, їхню жорстоку підступність? Отож вимінюйте ваші шкури тільки на порох і ковдри, це вам потрібно. Та глядіть, щоб білі купці не впхнули вам силоміць своєї їжі, і як вогню стережіться отої гадючої отрути для миття волосся…

Ми обіцяли не робити цього і, подякувавши за чай та добрі поради, повернулися в селище.

Рантом я зупинився, мов зачарований, і, шарпнувши матір за плаття, ледве пробелькотів:

Мамо, дивись! По вулиці йшли три істоти, яких я ще ніколи не бачив у житті: біла жінка років, може, тридцяти, з таким чарівним обличчям, що вона здалась мені неземним створінням; друга жінка із зовсім чорним обличчям, наче пофарбована на ознаку жалоби, і білий хлопчик, може, трохи старший від мене, але вже одягнений, як дорослі, тільки в коротеньких штанцях. Я не міг відірвати погляду від цієї трійки. Тим часом вони зайшли в крамницю, мабуть, хотіли щось купити.

— Мамо, чого ця жінка така? — питав я. — Може, в неї вмер чоловік і тому вона така чорна?

— Мабуть, — відповіла мати, але батько засміявся:

— Ах, ти!.. Хіба ж ти не знаєш, жінко, що це зовсім не жалоба? Це її справжня шкіра.

— Ой, і ця чорнота ніколи не змиється?

— Ніколи. Отакою вона народилася і такою вмре.

— Це жахливо. Звідки ж на неї така напасть?

— Дурниці ти плетеш, жінко, нічого тут жахливого нема. Це такі ж люди, як ми, і так само відчувають горе або щастя. Багато поколінь їх жило під гарячим сонцем, через те вони так почорніли…

— Як же зветься це плем'я?

— Негри. Це була жінка негритянка. Зараз ми побачимо її знову, коли вона вийде з дому…

Я завжди був сповнений найглибшої пошани до величезних батькових знань і зараз побожно глянув на нього, але тільки на хвилину, і нетерпляче втупив погляд у двері крамниці, щоб побачити те, що мене хвилювало найбільш: білого хлопця!

Нарешті вони вийшли. У хлопця було дуже біле обличчя і — бідолаха! — він був так коротко обстрижений, що видко було вуха, які кумедно відстовбурчувались від голови, його спотворили так, що боляче було дивитися, але він мужньо й лагідно зносив заподіяну йому кривду. Мені він здався схожим на веселого пустуна.

Зараз тяжко змалювати враження, яке справив тоді на мене цей перший білий хлопець, якого я бачив у житті. Щось наче осяяло мене, зворушило. В цьому був проблиск чо-і осі. зовсім нового, якогось чужого, іншого світу, який, проте, став уже не такий чужий, бо наближався до мене разом з цим хлопчаком.

Я вирішив подолати свою несміливість.

— Мамо! — мовив я хутко. — Я хочу подарувати човника, можна?

— Кому, Бізончику?

— Цьому білому хлопцеві.

— Добре.

Я перебіг вулицю. Уповільнив кроки, простяг уперед руку з човником і, так тримаючи її, поволі підійшов до хлопця. Він страшенно здивувався, але мовчав. Упхнувши йому човника в руку, я страшенно зніяковів і стрілою кинувся назад до батьків. Мені було так соромно, що я сховався за материне плаття.

Біла жінка здивованим поглядом ніби питалася у моїх батьків, що їй робити з човником. Моя мати знаками відповіла, що це подарунок її синові. Жінка посміхнулась, приязно кивнула нам і наказала білому хлопчикові подякувати так само. Мати наполягала, щоб і я кивнув, але я не схотів і ховався за материну спідницю, аж поки ця трійка не пішла далі.

Батьки були задоволені з мене. Основними рисами характеру, які індійці намагалися виховати в собі, були щедрість і гостинність, що їх ставили поряд з мужністю і вважали за ознаки справжнього воїна і взагалі людини. Щедрість індійців, напевне, не мала собі рівної в усьому світі, і частенько великі воїни й вожді саме через свою щедрість були найбідніші в усьому племені. Мабуть, моїх батьків тішило, що в мені так рано виявилися оці риси.

Ми зайшли до однієї крамниці, щоб виміняти шкурки на потрібні нам товари. З купцем тяжко було порозумітися, але, на щастя, він трохи знав мову знаків, якою племена розмовляють між собою в преріях. На складі у купця були гарні блакитні й червоні ковдри, сідла, рушниці, порох, кулі, сокири, молотки і десятки інших речей, потрібних індійцям. Було в нього також борошно, хліб і різні консерви, навіть молоко в банках. Він гаряче вихваляв нам свій товар, але ми, пам'ятаючи застереження говіркого сіукса, не схотіли навіть його слухати. За борошно, схоже на сніг, та за хліб, схожий на якусь губку, ми й не думали віддавати принесені з собою шкурки.

Купець подав батькові відкриту банку з якоюсь коричневою мастю і сказав:.

— Це сироп. Покуштуй трохи.

Батько взяв трохи сиропу на палець і, думаючи, що це лій, намастив ним волосся.

— Ні, не так, — похитав головою купець, — це для їжі.

Батько обережно взяв трохи на язик і дав нам усім покуштувати. Сироп дуже нам сподобався.

— Скільки ж ти хочеш за це? — спитав батько.

— Три долари за банку.

— Дай три банки.

— А в тебе є гроші?

— От, — і батько показав на шкурки.

Там серед інших були дві горностаєві шкурки. Купець окинув їх пожадливим поглядом і, показуючи пальцем, сказав:

— Оцих двох вистачить.

Це були гарні шкурки, що коштували тоді, як я тепер розумію, в двадцять разів більше, ніж три банки сиропу. Але сироп так припав нам до смаку, що батько, ні хвилини не вагаючись, віддав за нього дороге хутро.

— Тобі потрібен порох? — спитав купець.

— Потрібен.

— Скільки фунтів?

Але батько, задоволений із своєї покупки, не поспішав збути всі шкурки. Він знав, що ми будемо в Форт-Бентоні ще багато днів, отож знайдеться час придбати потрібні товари. Купець згодився з ним, але зауважив, що шкода нести шкурки назад до табору. Він добре заплатить за них доларами, за які завжди можна купити який хоч товар у кожного купця. Чи ми знаємо про це?

— Знаю про це, знаю, — відповів батько. — А ти ж скільки даси за ці шкурки?

Купець уважно обдивився хутра і заявив:

— Вісімдесят доларів:

— А за цей індійський каптан?

— Двадцять доларів.

Батьки з хвилину порадились між собою і згодились.

— Щоб ми не поверталися впорожні до табору, дай нам на двадцять доларів пороху, — попросив батько.

— З великою охотою, — кивнув чемний купець.

Він одважив чималий мішечок пороху, добре запакував і дав батькові. Потім витяг з шухляди пачку доларів і почав їх голосно перелічувати. Виклав сорок банкнотів по одному долару і двадцять по два долари і підсунув пачку батькові:

— От вісімдесят доларів.

Батько не знав банкнотів по два долари і дивився на них підозріливо. В крамниці був американський солдат. Батько запитав його на мигах, чи це справжні гроші.

— Sure^[6], найкращі! — рішучим голос запевнив солдат.

В чудовому настрої, з сиропом, порохом та доларами ми повернулися до табору. Опівдні прийшов до нас поговорити дядько Гучний Грім, і ми розповіли йому, що були в крамниці. Дядько попрохав показати йому гроші. Глянувши на банкноти по два долари, він з обуренням вигукнув:

— Це ж не долари. Це розмальовані папірці! Вони нічого не варті.

Негайно ж дядько, батько й мати пішли до селища. Купець сидів за своїм прилавком.

— Ти дав сьогодні, — звернувся до нього дядько англійською мовою, — дав моєму братові гроші, які зовсім не є грішми. Це не долари.

Купець оглянув викладені на стіл «банкноти» і спокійнісінько заявив:

— Так, це не долари.

— Тоді, будь ласка, обміняй їх на справжні.

— Це ж як? Навіщо мені обмінювати оці нікчемні папірці? Я ж дав йому справжні долари…

— Брешеш! — гостро обірвав дядько. — Ти дав йому папірці.

— Го-го, вам скандалу захотілося?! — гукнув купець і, підскочивши до дверей, покликав якогось чоловіка, що саме проходив мимо. — Алло, шерифе, ідіть-но сюди на хвилинку.

Поліцай, з двома револьверами за поясом, зайшов до крамниці.

— Що сталося, Діку?

— Ці джентльмени збираються влаштувати скандал. Вимагають, щоб я обміняв їм оці папірці на справжні долари. Скромне бажання, га?

Дядько підійшов до шерифа.

— Мій брат продав йому сьогодні свої шкурки й одержав половину доларами, а половину папірцями замість доларів.

— Це неправда! — гримнув купець. — В крамниці якраз був солдат, котрий бачив долари, які я заплатив цьому червоному джентльменові. Джентльмен сам показував їх солдатові й запитував його чи справжні вони. Може, ти будеш відмовлятися від цього?

— Ні, це правда, — признався батько.

— А що ж сказав тобі солдат? — допитувався шериф.

— Казав, що це долари…

— Чого ж ви тоді хочете? — скипів шериф.

— Солдат брехав, — рішуче заявив батько.

Тут шериф і купець розреготались. Коли вони заспокоїлись, шериф суворо гримнув на батька:

— Раджу вам забиратися до свого табору, якщо не хочете познайомитися з нашою тюрмою…

Батьки мої змушені були визнати свою безпорадність і, похнюпившись, пішли геть.

А в таборі панувало загальне піднесення. Багато наших воїнів того дня купувало товари в крамницях, майже всі придбали порох. Кожен зараз же став випробовувати його якість, бо виявилось, що в декого порох був дуже поганий: він не вибухав. Батько попробував і свій. На жаль, він теж виявився дуже поганим. Доводилося насипати в рушницю потрійну порцію, щоб вистрелити як слід. Після сьогоднішнього випадку з доларами не було рації скаржитись білим на свою кривду. Залишилось тільки одне: робити покупки лише в присутності Гучного Грома, який міг розмовляти англійською мовою і знав усі хитрощі білих купців.

Хвилюючі переживання того дня снилися мені цілісіньку ніч. Білі купці сідали мені на груди й мордували мене. Лише коли з'являвся білий хлопчик, кошмар зникав. Лагідний білий хлопчик снився мені кілька ночей підряд.