Маленький Бізон

ВАСУК-КЕНА ТА ЙОГО КІНЬ

Не було у нас нічого дорожчого, ніж коні. Яке ж убоге було існування індійців у преріях, поки вони ще не мали коней! А з'явилися вони не так давно: в половині XVI століття, їх привезли й випустили в прерії іспанці. Кінь зробив справжню революцію в нашому житті, безмежно поширив наш світ, допоміг підкорити простір. Кінь став вірним помічником у полюванні й разом з тим щирим товаришем і другом. Зимової пори він завжди голодував мало не до смерті і все-таки зберігав зворушливу вірність людині. Індійці так зріднилися з конем, що навіть американські генерали, зазнавши не одної поразки від індійців, змушені були, проте, визнати їх за найкращих кіннотників у світі.

Індійський мустанг був не дуже показний. Середнього, часто навіть низенького зросту, волохатий, весь у брудних кудлах. Ноги в нього були надто товсті, голова величезна, і через те мустанг здавався якоюсь потворою. Та це була омана. Товсті ноги вміли мчати як блискавиці, а щодо витривалості з мустангом не міг зрівнятися жоден кінь, навіть найкращої породи. Що ж до швидкості й кмітливості мустанга — варто лише було придивитися, як він допомагав мисливцеві, коли той полював на бізона. Уславлена трупа Сидячого Бика, яка виступала в цирку, навіть не дресирувала своїх коней: вони знали й так багато дечого і вмить засвоювали найскладніші циркові фокуси.

Без сумніву найкращим знавцем коней та найвправнішим об'їзним серед чорноногих був член нашої групи, Васук-Кена. що означає: Падаючий Сніг. Низенький, кремезний, пін сидів на коні, наче прикипілий, і, незважаючи на порівняно молоді роки, славився в преріях як «чарівник мустангів». Люди казали, що він справді вміє причаровувати мустангів, і ті слухались його, наче діти, й виконували під ним найдивовижніші штуки. Сам Васук мав кількох коней, які вславилися на всі прерії. На жаль, він втратив усіх коней тієї злощасної ночі, коли Ракстон та його банда напали на табір дядька Гучного Грома.

Серед цих вкрадених коней був один — справжнє диво — каро-гнідої масті, з білою зіркою на чолі та білим хвостом, схожий на якусь поторочу. Ніхто б і трьох центів не дав за нього, побачивши, як він стоїть, підігнувши товсті коліна й понуривши голову, — якийсь розслаблений меланхолік на останній грані життя. Тим часом ця потвора обганяла всіх коней у нашому таборі. За це його жартома прозвали Шаленою Черепахою.

Отож, коли воїн Васук-Кена одного дня блукав у селищі Форт-Бентона, він раптом зупинився і глянув у глиб вулиці. Здалека він помітив мустанга, разючо схожого на Шалену Черепаху, його разом з трьома іншими кіньми вів на поводу американський солдат. Коли вони наблизились, зникли останні сумніви: то був не хто інший, як Шалена Черепаха. Щоб упевнитися, Васук тихо свиснув по-своєму. Кінь одразу ж став прясти вухами і підняв голову. Солдат нічого не помітив. Васук нишком пішов за ним і незабаром уже знав, куди відвели його коня — в загорожу над самісінькою рікою, трохи вище фортеці. Там тримали кільканадцять коней. Окрім Шаленої Черепахи, всі коні були чужі і, мабуть, належали гарнізону. Біля коней стояв вартовий.

Васук бігцем повернувся до табору й повідомив вождя про своє відкриття. Негайно ж скликали раду й ухвалили використати сприятливі обставини, щоб звільнити з тюрми Орлине Перо та його трьох товаришів: адже комендант Уістлер заарештував їх, бо не повірив запевненням чорноногих, що Ракстон та його банда першими напали на нас і вкрали коней. А тепер був явний доказ їхньої крадіжки: кінь Шалена Черепаха.

Насамперед ми стали стежити за тою загорожею, де був кінь, щоб весь час мати його на оці. Троє наших розвідників весь час пильнувало коня. Водночас наш вождь пішов до коменданта Уістлера з проханням, щоб той знову вислухав його.

— Нема ніякої потреби! — роздратовано заявив комендант. — Нічого нового не сталося.

— Сталося, коменданте! — з притиском вимовив Крокуюча Душа.

— Полонені нахабно не визнають свого злочину. Нема ніякої зміни!

— Навпаки, коменданте! Якраз є зміна, і така важлива, що…

— Зараз у мене нема часу! — пирскнув майор.

— Призначте день, дуже вас прошу! Це справа дуже важлива.

Уістлер окинув вождя розгніваним поглядом і, помовчавши, гримнув:

— Завтра! Опівдні! Але горе тобі, якщо ти даремно морочиш мені голову!..

Делегація прийшла в призначену годину в такому ж самому складі, як і першого разу, тільки тепер у ній брав участь Васук. Делегатам довелося чекати кілька годин, поки їх прийняли. Комендант зустрів прибулих неприхильним поглядом. Він сидів так само, як тоді, поклавши стиснуті кулаки на стіл.

— Що там знову? — буркнув він. — Яка там у вас важлива зміна?

— Ми просимо, — мовив Крокуюча Душа, — звільнити чотирьох наших воїнів.

— Тут нема нічого нового! — перебив комендант. — Ці четверо сидять, а незабаром будуть висіти.

— Ви, коменданте Залізний Кулак, обвинуватили нас, що це ми напали на табір Ракстона й забрали у нього коней, — говорив далі вождь. — Ви не вірили, що Ракстон спершу зробив те ж саме з нами…

— Не вірив і не вірю! — вигукнув комендант.

— А якщо ми вам дамо доказ того, що було саме так, як ми кажемо?

— Який доказ?

— Один з наших коней, вкрадених Ракстоном — тут, в самому Форт-Бентоні.

— Де саме?

— В загорожі над рікою, біля палісаду фортеці.

— Це військові коні, це наш резерв.

— Але наш кінь серед них.

Комендант обвів делегацію лютим поглядом і за хвилину мовив ущипливо:

— Як же ви доведете, що це ваш кінь? Може, покажете на першого-ліпшого коня, скажете, що це ваш, а я вам повинен наївно повірити на слово? Так ви собі уявляєте нову комедію?

— Ось тут серед нас Васук-Кена, якому належить цей кінь. Васук може заприсягтися.

— Цього мало, це не доказ.

Васук чудово приборкував коней, але був людиною невеликого розуму і зовсім не вмів говорити. У цьому високому залі, перед лицем суворого майора він зніяковів, майже до нестями. Коли йому довелося говорити, він щось пробелькотів собі під ніс, і комендант вирішив, що він розгубився через те, що бреше. Гостро й роздратовано глянувши на індійця, Уістлер запитав:

— Ти наполягаєш, що це твій кінь?

— Мій… Так, так…

— Чудово. Зараз я накажу привести цього коня і побачимо, чи він пізнає тебе. Якщо виявиться, що це не твій, я за брехню кину тебе в тюрму і ти просидиш там кілька років. Вважай, що тебе вже заарештовано.

Майор наказав покликати вахмістра, віддав йому під арешт Васука і доручив обом привести коня. Це забрало небагато часу, бо загорожа, де тримали Шалену Черепаху, прилягала до фортеці і з'єднувалася з нею ворітьми.

— Скажений Пес! — шепнув Крокуюча Душа своїм чорноногим.

Наша делегація дуже хвилювалася, кінь, який вже кілька місяців не бачив свого хазяїна, міг забути всю муштру й не послухатись.

Та ще й Васук так розгубився, що міг наробити дурниць і все зіпсувати.

Коня привели, всі вийшли на подвір'я. Крім нашої делегації, коменданта, перекладача і вахмістра, на подвір'ї було ще двоє поручиків і кілька рядових.

— Та це ж справжня коза! — глумливо кинув Уістлер своїм офіцерам, побачивши Шалену Черепаху.

Васук зрозумів глузування і добродушно заперечив.

— Ні, сер. Це не коза.

— Твоя правда! Поки що це шкапа!

Тут усі американці зареготалися.

— А ти можеш покликати цю потвору до себе? — запитав Уістлер.

— Кінь не чув мене вже багато Сонць, — відповів Васук («Сонцем», як відомо, індійці називали один день, «Великим Сонцем» — рік).

— Ага, ти вже задкуєш, братику! — і комендант наказав солдатам відвести коня на протилежний кінець подвір'я, кроків на сто п'ятдесят.

— Тепер поклич його! — зажадав він.

На посвист Васука кінь слухняно зірвався з місця і галопом, на превеликий подив американців, яким і не снилося, що ця шкапа здатна на галоп, прибіг до групи людей на подвір'ї. Без вагання він упізнав Васука, підбіг до нього і з радісним іржанням поклав голову йому на плече.

Серед американських солдатів залунали схвальні вигуки

— Тихо! — сердито зупинив їх комендант і зараз же звернувся до Васука: — Це ще не дуже переконливо. Всі індійські коні відгукуються на свист.

Вождь Крокуюча Душа зітхнув з полегшенням: Васук не втратив влади над своїм конем. Він порадив Уістлерові:

— Загадай щось — він виконає.

— Нехай кінь стане на коліна! — зараз же наказав майор.

Васук вигукнув «хау» і Шалена Черепаха уклякнув перед ним, зігнувши передні ноги. Комендант наказав покласти коня на землю. Нове «хау», з ледве вловимою іншою інтонацією, і кінь простягся на землі, мов неживий.

На подвір'ї збиралося дедалі більше солдатів, щоб подивитися на цікаве видовище. Довідавшись про причини незвичайного іспиту, вони не приховували своєї прихильності до коня і верхівця.

Докази були цілком очевидні. Майор підійшов до двох своїх офіцерів і щось їм шепнув. Потім він звернувся до чорноногих.

— Певні докази справді є, але справа вимагає ретельного вивчення. І тому я й коня і цього індійця, — показав він на Васука-Кену, — віддаю під арешт. Кінь залишиться тут, біля казарм, а індієць піде в тюрму, аж до того часу, коли справа буде з'ясована.

Несправедливість такого рішення вразила не тільки чорноногих, а й американських солдатів. Можливо, деспотичний комендант трохи зважив на настрій своїх підлеглих. В усякому разі, коли Васук попросив через перекладача дозволу показати на коні ще одну штуку — майор дозволив йому.

Васук сів на Шалену Черепаху й, кружляючи риссю навколо подвір'я, став виробляти карколомні вправи, на превелику втіху глядачів. Він двічі описав коло, а коли за третім разом проїжджав біля воріт, раптом випростався на коні і з пронизливим воєнним вигуком повним галопом помчав до виходу. Ворота були відчинені навстіж, але посередині стояв вартовий, так само, як і всі інші, задивившись на верхівця, що показував такі незвичайні штуки. Солдат і незчувся, як уже лежав на землі, повалений конем. Коли він схопився на ноги й почав стріляти з карабіна, Васук був уже далеко. Жодна куля його не наздогнала…

Солдати на подвір'ї не приховували свого захвату… Оце так штуку втнув індієць! Тільки комендант лютував, мов несамовитий. Він хотів затримати всю делегацію чорноногих, та, мабуть, офіцери розтлумачили йому всю жорстокість цього вчинку. На жаль, спроба звільнити наших чотирьох в'язнів знову зійшла нанівець, і справа здавалась ще безнадійнішою, ніж будь-коли.

Васук навіть не зупинився в таборі, побоюючись переслідування, і помчав далеко в прерії. Але погоні за ним не було. Коли настала ніч, верхівець повернувся в табір, щасливий, що знов має свого коня.

Кінні перегони, як відомо, належали до улюблених розваг індійців з самого дитинства. Оскільки під Форт-Бентоном перебували групи різних племен, була чудова нагода для всяких змагань. Індійці долучали до цього ще одну пристрасть — під час змагань усі з запалом билися об заклад.

В неділю, через два дні після події з конем Васука, з самого ранку почалися кінні змагання. Бігова доріжка була тут вторована споконвіку: вона починалася біля воріт фортеці, вела до гіллястої сосни, яка самотньо росла в преріях, і поверталася назад до тих самих воріт. Загалом траса становила приблизно два кілометри.

Змагання індійців тривали до полудня. Ми, чорноногі, поставили кільканадцять коней і троє з них прийшли до фінішу перші, а решта зайняла другі, треті й четверті місця. Наслідок добрий, якщо взяти до уваги, що ми змагалися з найкращими верхівцями уславлених індійських племен, отаких як сіукси, шайєни, арапахно, ворони. Ми шкодували тільки, що Васук, побоюючись гарнізонного начальства, не брав участі в змаганнях на своєму коні.

Після полудня почалися змагання американців. Спершу змагалися бігуни — ковбої й солдати, а потім на доріжку виїхали сержанти й офіцери. Під ними були чудові військові коні, американської породи, гарні, ставні, куди вищі, ніж наші мустанги.

Васук був великий жартівник і пустун, охочий до всяких штук. Ледве він довідався, що буде змагання, як відразу ж вирішив на злість американцям, без їхньої згоди взяти в ньому участь. А щоб не впізнали пі його, ні Шаленої Черепахи, він за індійським звичаєм розмалював собі обличчя; а білий хвіст коня пофарбував у коричневий колір. Всім нам у таборі було цікаво, що саме встругне Васук та що з цього вийде. Ми поспішили на перегони, заздалегідь посідали вздовж бігової доріжки.

Васук привів свого коня завчасу і нахабно стояв з ним неподалік від воріт, де починались перегони. Поруч, за кілька десятків кроків від нього, снували американці, стояв також комендант Уістлер із своїм штабом, але ніхто не впізнав Шаленої Черепахи. Скрізь снувало багато індійців із своїми кіньми: хто б там звернув увагу на волохату шкапу, яка незграбно стояла на луці із смутним виразом в очах?

Настала хвилина останніх перегонів. Просурмила сурма, сповіщаючи про початок. Вишикувалось одинадцять верхівців, самих офіцерів і сержантів. Васук підвів свого коня до самісінької доріжки, і щось зашепотів Шаленій Черепасі на вухо. Кінь підняв голову і з викликом пирхнув.

Гримнув постріл. Одинадцять верхівців зірвалося з місця. У них були чудові, могутні огирі з довгими тулубами і сягнистим скоком. Раптом ми відчули всю зухвалість наміру Васука, який наважився з ними змагатися. Різниця між цими велетнями і нашим карликом була така очевидна, що ми втратили всяку надію. Серце стискалося, але до горлянки мимоволі підкочувався сміх.

— Як це він зважився? — шепотіли між собою воїни. — Такий дурень!

— Випередять його принаймні на півмилі!

— Гляньте, які дужі коні у тих!

— Тільки зганьбить себе, бідолаха!

— Варто б звати його: Васук-божевільний.

Васук чекав на офіцерів, може, за сто кроків попереду. Коли вони домчали до нього, він скочив на коня і голосно гукнув. Та, мабуть, все-таки запізнився на секунду, бо хоч Шалена Черепаха рвонула з копита, американці вже встигли промчати мимо. З самого початку Васук пішов у хвості.

— Вже програє! — гукнули одні з гнівом, інші із сміхом.

Ми знали про незрівнянну витривалість Шаленої Черепахи, але на успіх не було навіть слабенької надії. Я сидів з батьками на початку траси. За хвилину ми вже нічого не бачили, крім куряви, збитої верхівцями. Скрізь уздовж дороги сиділо багато індійців різних племен. Вони спершу поводилися спокійно, та коли учасники змагань примчали до сосни, поведінка глядачів відразу змінилась. Хоч це було далеко від нас, ми раптом почули вигуки, дедалі запальніші й схвильованіші.

— Там щось сталося, — висловлювали ми здогади.

— Щось небувале! — казав батько до мами.

— Невже цей галас через Васука?

— Здається, так!

Верхівці, промчавши навколо сосни, поверталися назад. Їх наче супроводив грім бурі. Індійців, які стояли біля сосни, охопило якесь шаленство, несамовита радість. Хвилювання передалося й нам.

Раптом Міцний Голос вигукнув:

— Васук виграє! Васук перший!

У Міцного Голоса були соколині очі. Він гукнув ще раз:

— Васук — перший!

На повороті біля сосни Васук випередив усіх американців і з того часу вів перед. Верхівці хутко наближалися до нас. Разом з ними вздовж усієї траси линула буря вигуків. На півдорозі, між сосною і ворітьми, Васук був уже певний своєї перемоги, так він вихопився наперед.

Тоді жартівник дозволив собі глумливий, але дуже кумедний вибрик. Він сів задом наперед на коні, щоб бачити офіцерів, і став їх квапити помахами рук. Він гукав їм поради, не шкодував заохочень, закликав напружити всі сили. Це було страшенно кумедно.

Всі рвали боки від сміху, аж лягали на землю.

— Васук! Васук! — гукав я на все горло.

— Васук! Ва-сук! — лунало в прерії.

Американці робили спазматичні зусилля, щоб наздогнати зухвалого індійця, але даремно. Хоч їздець сидів задом наперед, вимуштруваний кінь мчав, мов шалений. Це все ще збільшувало комічність сцени, яка закінчилася неподалік від воріт. Васук знову сів як слід і, не уповільнюючи бігу, звернув убік і зник з очей.

Незабаром комендант вирядив до індійців кількох кінних ординарців і перекладачів з закликом, щоб індійський верхівець негайно ж з'явився до нього. Це була марна спроба, а Васук-Кена з того часу дістав прізвисько: «Махав Офіцерам».