Маленький Бізон

САСКАЧЕВАН

Це була смутна мандрівка. Вождь Крокуюча Душа мав рацію: скінчилися дні полювань і свободи. Американські переселенці, мов сарана, обсідали наші землі, й кількість їх усе збільшувалась. Мандруючи на північ, ми минали чудові долини рідних річок та, замість, як раніш, зупинитися там на відпочинок, сумно їхали далі, бо на берегах річок вже оселилися білі колоністи. Вони обгороджували колючим дротом найродючіші наші землі, а побачивши, що ми наближаємось до них, хапалися за карабіни.

Покваплива молодь знов кипіла. Вона хотіла помститися білим і розпочати війну. Старі воїни насилу стримували юнаків, переконані, що ніхто не зможе зупинити перебігу подій, які відбуваються в преріях, а збройний напад тільки призвів би до того, що все наше плем'я було б знищене до останньої людини.

В поході старі щовечора збирались навколо вогнищ, обговорювали справи миру й війни, свободи й життя в резерваціях. Ми, хлопці, в цей час вилазили на пагорки поблизу табору і міркували над нашою долею. Наставала ніч, холод вже давався взнаки, але ми збивалися тісною купкою, гріли одне одного своїм теплом.

— Батьки виховували з нас воїнів, учили бути гідними наших предків, — казали старші хлопці. — Невже все це піде нанівець? Невже ми повинні стати невільниками білих?

Повернувшись до табору, ми наввипередки питалися батьків, чи буде війна.

— Ні! — відповідали ті вперто. — Будемо їсти м'ясо корів.

Восени того року канадські власті призначили нам резервацію на північ від річки Молочної. Ми мали жити там, наче звірі в клітці: нам не можна було переходити встановлених кордонів. Голод змусив нас прийняти ці умови. Влітку ми добули зовсім мало харчів, бо всю дичину порозганяли колоністи. В резерваціях ми повинні були одержувати на їжу — худобу. З досвіду інших племен наші батьки вже приблизно знали, чого їм треба сподіватися від життя в резервації, та все-таки вони не уявляли собі, якою страшною мукою може стати вимушена бездіяльність. Досі життя вільного індійця було суцільною смугою захоплюючих пригод, постійних несподіванок, важкої боротьби за існування, а тут раптом зникали всі джерела, які живили наші серця. На довгі роки пригнітила червоношкірих мука бездіяльності і вбивчої нудьги. Світ їхніх уявлень був роздертий на шматки. Все захиталося, вкрилося зловісною млою.

Нас так уперто заганяли на «стежку білої людини», що це ще збільшувало наші муки. Місіонери безупинно торочили нам про бога білих людей і ганьбили не тільки нашу віру, а й усі дорогі нам звичаї і традиції, так щільно з'єднані з нашим життям. Нас ранили на кожному кроці, а з досвідченими воїнами, життєва мудрість яких була всім добре відома, поводилися, наче з нерозумними дітьми.

Поки ще у нас не відібрали землі, урядові агенти розмальовували нам усіма барвами розкішне життя в резервації.

— Будете мати стільки м'яса і взагалі стільки харчів, що раз і назавжди забудете про давній голод. Світ здаватиметься вам раєм.

Брехня, огидна брехня!

В резервації дядько Гучний Грім не раз переконувався, що агенти весь час обкрадають нас, забираючи частину призначених нам запасів. До того ж, коли вони щось видавали, то робили це, наче з великої ласки. Горе тому індійцеві, який не виявляв належної покірливості! Він одержував таку мізерну пайку, що сім'я його хворіла з голоду, а діти вмирали.

В цей період ми всі страшенно схудли.

Нас часто відвідував місіонер і скликав людей на свої проповіді. І хай тільки хтось не слухав його, мов пророка, не дивився на нього з обожнюванням, мов пес на свого господаря…

Місіонер негайно запитував, як його ім'я, й записував у книжечці, а потім бідолашний одержував півпайки. Так нам нахабно прищеплювали лицемірство.

— Наказують нам скиглити, як голодним псам! — рипіли зубами найнепокірніші індійці.

Одного дня білий місіонер говорив нам про покору та про начебто найважливіший обов'язок християнина — милувати — так, милувати своїх ворогів! Ми слухали це приголомшені.

Надвечір багато людей з нашої групи зійшлося на лузі за пагорком, де агент не міг нас побачити з вікон свого будинку, і з жахом почали обговорювати лицемірні слова місіонера.|

Між нами був хоробрий воїн Високий Орел, чоловік надзвичайно чесний. Зараз він не соромився сліз, що блищали йому на очах.

— До якої прірви вони нас пхають? — казав він з великою гіркотою. — Які ще упослідження вигадають для нас? Невже новий бог справді наказував платити добром за зло? Отож, ми повинні любити жорстоких білих колоністів за те, що вони викинули нас з землі і господарюють тепер у наших володіннях?! Це ж лицемірство!

Інший воїн вигукнув:

— Може, ми повинні були ділитися з колоністами порохом і кулями, коли вони стріляли в нас з-за колючих дротів? Саме це мають на думці місіонери?

— Навіщо ми повинні зрікатися нашого Великого Духа? — скаржився далі Високий Орел. — Хіба Маніту колись вимагав від нас облудності? Маніту живе в преріях, в лісах, він — душа тварин, річок, гір і дерев. Коли хтось із нас хотів зустріти Великого Духа, — він виходив у прерії — і зразу ж відчував його присутність. За віщо ж ми повинні виганяти його з сердець? Навіщо нам молитися чужому богу, який наказує нам коритися переможцям?!

— Ніколи! Нізащо в світі! — залунало довкола.

— Де ж він, цей новий бог? — питався Високий Орел. — Місіонер каже, що в небі, а це ж дуже далеко. Чи бачить він з такої далечини, як нас тут кривдять? Місіонер погрожує вічною карою, якщо котрийсь із нас щось украде. А коли білі украли у нас землі — чому ж той бог не покарав їх? Несправедливий він, от що.

За ці слова, які хтось переказав агентові, Високий Орел протягом цілого місяця не одержував м'яса, але ми всі ділилися з ним нашими невеличкими пайками.

Отакий обмін думками зміцнював наш дух, але це допомагало ненадовго: вороже, повне гіркоти життя було дужче від нас.

Нас принижували на кожному кроці. Наказали обрізати довге волосся, таке дороге нашим воїнам. Наказали одягтися в європейську одіж, в якій індійці виглядали кумедно, мов якісь потвори. Заборонили нам розмальовувати обличчя.

Майже з самого початку в резервації почала працювати школа. Вона здавалася індійцям символом влади білих загарбників, і тому до неї неприхильно ставились і дорослі й діти. Це ставлення було якесь підсвідоме, але дехто в нашому племені вже починав розуміти необхідність освіти.

Я був винятком серед своїх ровесників, бо ніяк не міг дочекатися, коли, нарешті, піду до школи. Школа не викликала в мені огиди, навпаки, я відчував радісне хвилювання. Причини цього легко вгадати. Буквар, що його подарував мені Фред, розпалював мою дитячу уяву. Я часто роздивлявся барвисті малюнки з життя білих людей, і мені так хотілося знати про далекий світ. Довгі роки я жив під впливом цієї чарівної книжки.

В резервації я вчився в школі, організованій при місії. Мені пощастило: я був здібним учнем, і вчителька вирізняла мене з-поміж усіх. Через кілька місяців я вже знав багато англійських слів, трохи читав і знав Фредів буквар напам'ять. Крім читання, письма та лічби, нас, хлопців, учили обробляти землю. Чоловіки нашого племені ніколи не рилися в землі, це була виключно жіноча праця. Через те ми теж соромилися махати лопатою. Коли біля шкільного городу проходив старий воїн і бачив, як ми працюємо, ми ладні були крізь землю провалитись.

Після того як я провчився два роки в підготовчій школі, агент резервації одержав наказ — надіслати двох здібних учнів до Карлислу в Пенсільванії — де був інтернат із школою для індійських дітей всіх племен. Обрали мене. Другого учня ще не визначили. Карлисл містився в Сполучених Штатах, але між урядами Канади й Сполучених Штатів була домовленість про те, що туди надсилатимуть також учнів з Канади.

— Хочеш виїхати звідси і вчитися далі? — запитав мене агент в присутності моїх батьків.

Це означало, що мені доведеться покинути рідних, може, на кілька років.

— Хочу, — відповів я, — але з братом Міцним Голосом…

Це було неможливо, вже хоча б тому, що Міцний Голос не хотів покидати рідного краю. Брат мій став міцним, дужим юнаком. Мало було в нашому племені таких досконалих їздців і стрільців, як він, але наука його не вабила.

Розмова з агентом відбулася напровесні, а до Карлислу я мав виїхати лише восени. Тим часом наприкінці весни цього року в північних лісах над рікою Саскачеван почали назрівати криваві події, такі великі, що навіть далекий їх відгомін, проникаючи до резервації, збуджував у нас небувале хвилювання й нові надії.

Одного дня з'явився в резервації мандрівний торговець, французький метис з місцевості Прінс-Альберт в провінції Саскачеван. Там, над рікою тієї ж самої назви, жило багато метисів. Як завжди, торговець мав у саквах всього потроху на продаж: дешеві матерії, нитки, намисто, різні масті і ще такі ж самі дрібниці.

Поволі проходячи між нашими хатами, — а ми тепер жили в нужденних хатах, збитих з дощок, — метис випадково натрапив на Міцного Голоса. Поблизу нікого не було. Торговець підійшов до брата й спитав:

— Скажи мені щиро, юначе, як тут у вас? Ви задоволені?

— Ні! — відрубав брат рішуче.

— Я б хотів поговорити з людьми, про яких ти знаєш, що вони найбільш незадоволені. Це можливо?

Міцний Голос відчув хвилюючу пригоду. Метис не був схожий ні на зрадника, ні на донощика.

— Чом неможливо? — відповів брат.

— То поклич кількох товаришів, яким ти довіряєш. Ми зустрінемося за годину он там, за пагорком. Добре?

— Добре.

— Тільки дивись, — це треба зберегти в таємниці. Щоб ніхто про це не знав. Добре?

— Добре.

За годину нас восьмеро зібралося за пагорком. Найстарший був Червоний Лось — тридцятирічний воїн, наймолодший — я. Метис вже чекав. Коли він мене побачив, в нього трохи витяглось обличчя. Він не міг приховати свого незадоволення.

— Чи не занадто він молодий, цей пуцьверінок?

— Молодий, але найкращий учень у школі! — став на мій захист Міцний Голос. — Цей і пари з уст не пустить, коли йому накажуть. Я за нього ручуся.

Всі гостро глянули на мене, наче хотіли перевірити, чи зумію я зберегти таємницю. Аж мені кров ударила в обличчя.

— Нічого не вдієш, якщо вже прийшов, нехай залишається, — згодився метис.

Тут він переказав нам свої новини. Вони страшенно схвилювали нас. Говорив він каліченою англійською мовою, яку ми всі вже розуміли.

На півночі кипіло. От-от мав вибухнути бунт. В неозорих лісах над середньою і нижньою течією ріки Саскачеван споконвіку жило багато французьких метисів. Це були нащадки французів, які прибували сюди протягом останніх двох століть і одружувалися з місцевими індіанками.

Останнім часом в цей край вдерлися білі колоністи із сходу. Вони безжалісно виганяли місцеву людність, позбавляли їх всяких прав. Метиси, існування яких стояло під загрозою, вирішили боротися з загарбниками. Щодня могло вибухнути повстання — і ця частина Канади, від Скелястих гір до Вініпегу, опинялася у вогні війни.

Коли торговець замовк, залягла тиша. За хвилину обізвався Червоний Лось:

— Кажеш, кожного дня може вибухнути повстання — і навіть скрізь?

— Скрізь.

— Ти ж говориш тільки про метисів.

— Я маю на увазі також і північні племена індійців. Вони так страждають, що їм вже несила чекати далі.

— Але що, власне, ми, чорноногі, повинні робити? — причепливо запитав Червоний Лось, обводячи прибулого недовірливим поглядом. — Чого ти від нас чекаєш? Хочеш, щоб ми кинулися зараз на цих білих отут — та щоб нам дали по голові?

— Sacre Dieu!^[12] — вигукнув метис. — Поки що вам нічого не треба робити! Ви тільки повинні знати, що готується. Повинні бути пильні, щоб очі й вуха ваші були відкриті на те, що діється в Саскачевані. І лише коли настане слушна хвилина, і ви схочете скинути ярмо — будьте готові вдарити.

— А як же ми вгадаємо оту слушну хвилину?

— Над Саскачеваном вибухне війна.

— Війна? Справжня війна? Не сутичка одна й друга? Не бійка молокососів?

— Ні. Справжня війна. Але спершу ви почуєте, як гасло, ім'я чоловіка, який буде нашим вождем.

— Яке ж це ім'я?

— Луї Ріль. Ви чули про нього?

— Ні, звідки? Може, дядько Гучний Грім і знав його, але ми — ні.

— Луї Ріль, — пояснив торговець, — це метис, великий наш вождь. Кілька років тому він бився за незалежність метисів над Червоною річкою в Манітобі, але не всі тоді йому допомогли. Він змушений був виїхати у вигнання до Сполучених Штатів і досі там живе в Монтані. Його повернення до Канади й поява над річкою Саскачеван буде для всіх сигналом, що повстання вже починається.

— Як ти думаєш, коли ж це трапиться?

— За місяць, за два, може, за п'ять місяців — невідомо. Ви тут повинні знати, що має вибухнути на півночі, отож приготуйте себе й інших.

— Як тебе звуть?

— Звіть мене просто Жан. І збережіть цю таємницю від білих. Свого часу я привезу вам нові вісті й інструкції.

Того ж дня Жан зник з резервації.

Як же він запалив нашу уяву!

Принизливе, сіре животіння гнітило нас своєю безнадійністю й тупістю, а тут раптом спалахнув промінь надії. Звістка з північних лісів, переказувана пошепки, на вухо, поширилася швидко, мов блискавиця, і до вечора всі чорноногі в резервації знали таємницю. Ні про що інше не говорили біля вогнищ.

Але не всі сприйняли цю новину однаково. Були такі, що не повірили, а деякі навіть поставилися до неї вороже. Особливо старшини мали сумніви й застерігали молодь.

— Шахрай! Дурисвіт! — лаяв Крокуюча Душа торговця-метиса. — Хто там знає, які він має наміри.

— У нього чесні очі, — виправдувався Червоний Лось. — Я йому вірю!

— Ти, Лосю, сиди тихо, бо ти на цих справах не тямишся. Хай над ними міркують розумніші голови.

— Не треба розумної голови, щоб мати мужнє серце й бути воїном.

— Так, правда, треба мати мужнє серце, але це не означає, що треба довірятися першому-ліпшому волоцюзі!

— Вождю! — гнівно вигукнув молодий воїн. — Неволя змінила твоє серце!

— Неправда! Вона тільки загострила мій розум і завбачливість… Кажеш, що в нього чесні очі? Чому ж він не з'явився просто до мене, а кружляв тут крадькома, мов лякливий койот?

— Бо він тобі не повірив! — хотів сказати Червоний Лось, але стримався, щоб не образити вождя.

Так, Крокуюча Душа вже був не той, що раніш. Нещастя, яке нас пригнітило, принизлива залежність від злої чи доброї (частіше — злої!) волі білого агента, начальника резервації — вчинили страхітні спустошення в душі вождя та багатьох інших воїнів.

У нашому клані утворилися два ворожі табори — табір людей, готових до боротьби, й табір обережних, які тої боротьби цуралися. На жаль, обережних було набагато більше, саме вони мали переможний вплив. Дійшло до того, що переслідували Червоного Лося й інших таких, як він, запальних юнаків, обвинувачуючи їх у небезпечній легковажності й засліпленні.

Минали тижні, а з півночі не було ніяких новин. В Канаді панував непорушний спокій, не було ознак сподіваної бурі. Старшини святкували перемогу, глузували з молодих.

Та одного дня щось змінилося. З'явилися глухі поголоски, невідомо ким принесені. Почали кружляти чутки, невловимі й загадкові, мов нічні метелики. Одного дня в повітрі затріпотіло слово — коротке, але великого значення, і знов невідомо, хто його вимовив перший:

— Луї Ріль!

Потім з сусідніх кланів чорноногих до нас потай з'явилося кілька земляків. Вони принесли звістки: здається, Луї Ріль з'явився над рікою Саскачеван і відверто утворив якийсь тимчасовий уряд, що мав захищати права метисів та індійців. Але й ці сусіди не могли нічого точно сказати.

— А цей Ріль підняв повстання? — питали старі.

— Мабуть, ні. Ми нічого про це не знаємо.

— Ось бачите! — ущипливо казав чаклун Кінаси. — Як вас водили за ніс! Такого сподівалися від цього Ріля, а тут нічогісінько.

Червоний Лось скликав своїх друзів на таємну нараду за пагорком. Останнім часом за ним стежили, і він мусив критися. Міцний Голос теж пішов за ним.

— Ми ще нічого не знаємо, — заявив Червоний Лось. — Але одне певне: метис Жан не збрехав. Луї Ріль справді з'явився.

— Але ж він мав дати сигнал до повстання, а чомусь сидить тихо. Що нам тепер робити?

— Нічого, бо ми ще не маємо точних відомостей.

— Чому метис Жан не їде, як обіцяв тобі? Зник і тільки його й бачили!

— Терпіння, друзі! Щось починається, це вже певне. Тільки прислухаймося пильніше та готуймо зброю.

Ах, як ми прислухалися в ці дні! Скільки кружляло поголосок, сумнівів, сподіванок, тривог! Ми брели в темряві, аж поки одного дня в ній не сяйнув промінь. Він упав якраз з того боку, звідки ми не могли його сподіватися: від самого агента.

Він скликав до себе всіх чоловіків резервації. Вони зібралися біля будинку агентства. Міцний Голос, який гірше розумів англійську мову, ніж я, взяв мене з собою. Ми стояли позаду, але агент промовляв так голосно, що нам було чути все. Я перекладав братові, як тільки міг точніше.

— В Канаді багато вовків, — виголошував агент. — Але тепер з'явився найгірший: двоногий вбивця, колишній вигнанець з нашої країни, дурисвіт з гадючим язиком, пройда, який використовує легковірність метисів та індійців. Стережіться його, мов чуми, його звуть Луї Ріль! Запам'ятайте собі прізвище цього негідника.

Міцний Голос штовхнув мене ліктем, і ми з усміхом перезирнулися.

— Отже, це правда: він в Канаді! — шепнув брат радісно. — Буде війна!

— Буде!

Агент казав далі:

— Між народом чорноногих та білими людьми ніколи не було війни. І вже ніколи не буде, бо нами керує Велика Біла Мати, наша королева за морем. Бунтівники над рікою Саскачеван намагаються збаламутити й підбити індійські племена проти канадського уряду. Мов шуліки кружляють між вами їхні посланці, щоб підбурити вас на злочин. Ми знаємо їх! Стережіться! Ваш обов'язок — негайно ж хапати цих зміїв і зв'язаними вести в агентство. За кожного з них, живого чи вбитого, ви дістанете щедру грошову винагороду. Бандитський отаман Луї Ріль та його посіпаки вже оточені славнозвісною Королівською Кінною поліцією та військовими частинами. Якщо тільки вони зважаться піднести на нас мерзенну руку, її безжально відрубають.

Страшні слова й погрози агента обсипали мене морозом, але, глянувши на Міцного Голоса, я заспокоївся: брат зневажливо посміхався. Він шепнув мені з огидою:

— Гавкає, бо мусить!

— Починаючи з завтрашнього дня, — оголосив агент, — кожен чоловік, старший від шістнадцяти років, повинен щоранку з'являтися в агентство для перевірки. З завтрашнього дня ви будете одержувати також вдвічі більше м'яса, ніж досі…

Тепер наші старшини вже не могли заперечувати, що Луї Ріль справді-таки діє. Але тим більше відкидали вони будь-який збройний виступ. Від інших груп чорноногих та від верховного вождя надходили рішучі вказівки: нічого спільного з французькими метисами!

— Це зрада! — заявив Чорний Лось своїм друзям. — Це боягузливість і зрада! Я з цим не можу згодитись! Іду на Саскачеван. Хто зі мною?

— Я, — перший відповів Міцний Голос, а за ним усі інші змовники.

Їх було кільканадцять.

— Але коли ж ми вирушимо? — кинув хтось запитання. — Чи там уже почалася війна?

— Здається, ще ні! А ми вирушимо тільки тоді, коли напевно дізнаємось, що там б'ються!

Я заявив братові, що теж піду з ними, але він відразу ж напосівся на мене: мовляв, я ще малий, ще зовсім шмаркач, не маю навіть зброї, і взагалі мені краще мовчати.

— У мене є лук! — образився я.

— Цього мало, Бізончику. У тебе нема ні рушниці, ні сил, щоб воювати!

— Все одно я можу придатися! Буду вам готувати їсти.

— Ет, відчепися.

Через кілька днів гримнула звістка, що над Саскачеваном почалася війна. Не якась там невеличка битва, а справжнісінька війна! Говорили про дві тисячі, навіть про три тисячі озброєних метисів, яких Ріль уміло організував, на зразок регулярного війська. Говорили також, що повстали всі індійські племена в лісах над Саскачеваном.

Нас охопила невимовна радість. Раділи всі, навіть старі не приховували задоволення, хоч і робили це потай, щоб не побачив ні агент, ні його підлабузники. Славнозвісна Королівська Кінна поліція, яка мала славу непереможної воєнної сили північного заходу, зазнала ганебної поразки: метиси знищили майже цілий її загін, яким командував полковник Оттер. Звістка про це дійшла до нас відразу з кількох джерел, не було сумніву, що це правда.

Коло змовників, яке гуртувалося біля Червоного Лося, зросло до трьох десятків з лишком.

— Коли ж ми вирушимо? — питалися воїни.

— Як тільки трапиться нагода, — відповідав він. — Готуйте коні, зброю, патрони і якнайбільше харчів…

Несподівано до нас прийшов метис Жан. Він з'явився вночі й обережно постукав до хати Червоного Лося.

— Нова велика перемога! — повідомив він. — Генерал Мідлтон з військом і міліцією атакував наші позиції, але наступ відбили, розгромили його впень. Він втратив сотні людей і зараз безладно відступає на схід. Наші теж відступили…

— Чому? — здивовано спитав Червоний Лось.

— Ми відступили на кращі, міцніші позиції, відійшли на кілька миль, до місцевості Батош. Там наші головні сили й ставка нашого уряду. Це місце так добре укріплене, там стільки наших людей, що взяти його не можна. Поки що…

— А індійські племена як?

— Я саме хотів про них сказати. Рушили всі племена: крі, асінібойни, гровантри. На чолі їх вожді Біг Бер і Паундмейкер. Білі колоністи панічно тікають на південь та на схід або в ті місцевості, де є гарнізони. Sapristi^[13], вони тікають, як зайці! В лісах їх уже немає… А ви? Скільки вас?

— Тридцять чотири.

— Мало.

— Мало. Старшини дуже перешкоджають.

— Знаю, знаю. Таких зрадників ми будемо вішати… Там, на півночі, цілі племена підіймаються на боротьбу, старі, молодь і навіть жінки. Ніхто не залишається в тилу.

— У нас інакше, — смутно признався Червоний Лось.

Нарешті настав час діяти. Наш батько щось передчував, але, хоч і не брав участі в змові, таємно допомагав повстанцям. Він знав намір Міцного Голоса і потай намагався полегшити йому приготування. Моїх бажань ніхто не брав до уваги.

Одного дня Червоний Лось та його друзі — і серед них мій брат — зібралися, з дозволу агента, вирушити на конях пополювати в лісах, які були в нашій резервації. На світанку кожен вирушив у своєму напрямі, але за годину всі зібралися в умовленому місці й помчали просто на північ. Так їм радив Жан: не на північний схід, де було головне вогнище повстання, а манівцями, на північ — щоб замилити очі можливим переслідувачам. Бунтівників було тільки двадцять три. Решта не з'явилась.

Приблизно за годину після їхнього від'їзду я пішов на наше пасовисько й узяв з собою лук і стріли.

— Трохи пополюю на пташок! — сказав я матері, виходячи.

На пасовиську у мене була приготована ковдра й кінська збруя. Я скочив на мого буланого. Спершу помалу їхав на захід, потім звернув на північ і пустив коня риссю. Десь о першій годині опівдні я побачив далеко перед собою в преріях групу верхівців. Це були наші. Я вгадав це із слідів.

Звичайно, я зразу не показався їм на очі. Червоний Лось і брат негайно вирядили б мене назад, в агентство. Кілька годин я мчав слідом за ними на великій відстані, частенько губив їх, але не збивався із слідів.

Надвечір я добрався до південного рукава ріки Саскачеван і переплив його поруч з буланим. Тут, у верхній течії, ріка була неширока й неглибока.

По той бік ріки я зразу потрапив у засідку.

Ледве я вийшов з води, як хтось голосно гукнув мені з-за куща:

— Стій, герою!

Я зупинився, наче прикипів.

З чагарів вийшло троє чоловіків, озброєних рушницями. Вже стелився вечірній присмерк, і я зразу не впізнав їх, хоч вони звернулись до мене мовою чорноногих.

— Куди ти? — гнівно гримнув один з них.

— Я…я… додому, — пробуркотів я.

— Де ж твій дім?

— Тут… тут десь недалеко.

Чоловіки підійшли ближче.

— А ти, Малий Бізончику, часом не на війну їдеш?

Вони зареготали, і я тільки зараз впізнав їх. Це були хлопці з загону Червоного Лося. Вони причаїлися над рікою, щоб пересвідчитись, чи немає за ними погоні, і — спіймали мене.

Мене відвели до Червоного Лося, який раптом так розгнівався, що мало мене не відлупцював. Але більшість була за те, щоб не відсилати мене назад, якщо я вже до них добрався — і я, не тямлячись від радості, залишився з ними.

— Ну, щастя твоє, бичку! — мовив Міцний Голос, коли я укладався спати поруч з ним.

Проспавши кілька годин, ми добре відпочили, так само як і наші коні, і вдосвіта рушили в дорогу. Шлях наш ішов на північ. Дорогою ми ніде не зустрічали людей, бо знали цю місцевість ще з давніх мандрівок і обминали кожне селище манівцями.

Їхали ми однією довгою плетеницею, кінь за конем, щоб із слідів не можна було вгадати, скільки нас. Коли ми опівдні під'їхали до якоїсь ущелини, верхівці, що їхали попереду, зустрілися з двома незнайомими, які саме виїжджали кіньми з ущелини. Вже пізно було ховатися чи обминати їх. Червоний Лось відразу вгадав, що це метиси.

— Звідки їдете? — спитався він.

— Звідти, — обидва показали на схід. — А ви з якого племені?

— Чорноногих.

— З якої резервації?

— А вам нащо знати?

— Ви їдете з півдня. Отож ваш табір десь біля ріки Молочної.

— Навіщо ви допитуєтесь?

— Бо вже знаємо, чого ви покинули резервацію… Ми свої… Вам відомий Жан?..

— Добре відомий!

Тепер ми переконалися, що це наші спільники.

Метиси радили нам їхати на північ принаймні ще два дні, й лише потім звернути на схід, до того місця, де зливаються Північний та Південний Саскачеван.

— Пряма дорога звідси на схід, — пояснювали вони, — майже перерізана. Там ви не проїдете, бо ту місцевість прочісує кілька загонів канадської міліції. Вони всі йдуть на Батош. Ви легко можете потрапити їм до рук… Але поспішайте, як можете.

— Чому?

— Бо надходить вирішальна битва.

— Під Батошем?

— Так. До генерала Мідлтона звідусюди підходять свіжі війська, і він знову рушив на Батош. Там буде вирішуватися наша доля. Може, битва вже почалася…

— А які ж наші шанси на перемогу?

— Луї Ріль дужчий, ніж будь-коли, він наб'є їх ще раз.

— А ви ж куди їдете? — поспитав Червоний Лось.

— З дорученням на північний захід, до ріки Атабаски…

Попрощавшись з метисами, Червоний Лось, не злазячи з коня, скликав усіх товаришів на нараду.

— Чули, що вони казали? — спитав він. — Думаю, що їм можна вірити. У нас обмаль часу. Під Батошем стає гаряче. Ми повинні бути там якнайшвидше, коли справді хочемо допомогти. Отож, що ви порадите?

— Їхати просто на схід! — вигукнув один з воїнів, а інші його підтримали. — Їхати найкоротшою дорогою.

— А ті канадські загони?

— Їхні загони й наш загін ітимуть в одному напрямі, на Батош, отож ми не перетнемо одне одному дорогу.

— Зрештою, навіщо нам очі, й вуха, й зброя? — узяв слово інший воїн. — Мені здається, зараз найважливіше одне.

— Що саме?

— Поспіх.

— Отож згода: їдемо на схід.

— Гаук! Гаук! — ствердили всі.

Як усе це мене захоплювало — тяжко й сказати! Десь далеко вирішувалась наша доля, небувалі події творили величне майбутнє. Ішла битва, про яку ми всі мріяли, і від неї линув до нас буряний вітер історії. Цей вітер віяв і мені в обличчя. Я відчував, як палають мої щоки. В душі зринав бойовий спів. Скільки було гордості й щастя, що мені дозволили взяти в усьому участь!

Ми помчали в дорогу. Коні навперемін бігли то риссю, то галопом. За кілька годин, які залишилися до заходу сонця, ми проїхали багато миль дороги.

Отаборилися ми над струмочком, в невеличкій, оточеній лісом балочці, а стриножених коней залишили під доглядом двох товаришів, на луці поблизу.

Коли стемніло, ми вже спали міцним сном. Я втомивсь, як собака.

Вночі нас розбудив постріл. Ми схопилися за зброю. Я спав біля Міцного Голоса. Його біля мене не було.

Навколо стояла темрява, хоч в око стрель! Зірки були вкриті хмарами. Приголомшені воїни перемовлялися пошепки. Червоний Лось намагався заспокоїти всіх і якось дати лад. В таборі були всі, окрім брата й двох вартових.

Раптом з-під найближчого куща щось підповзло до мене. Я завмер, припавши до землі.

— Бізончику! — одним подихом прошепотів хтось.

— Тут! — шепнув я.

Це був Міцний Голос. Він повертався з лісу. Підповз і намацав мене в темряві.

— Ти чув постріл? — шепнув брат мені на вухо.

— Чув! Хто стріляв? Що сталось?

— Не знаю. В усякому разі, щось прикре. Від хвилювання й тривоги мені перехопило подих.

— Коней нема, — простогнав брат крізь зціплені зуби.

— Як це — нема?

— Нема. Зникли.

— Втекли?

— Ні. Їх забрали.

— Хто ж їх забрав?

— Не знаю.

— А наші вартові?

— Їх теж нема.

— Ти був там, на луці?

— Був. Там щось жахливе. Якісь чужі люди…

— Канадські солдати? — ледве пробелькотів я.

— Здається.

Як добре, що навколо стояв морок. Коли б не він, нас, певне, вже знищили б.

Міцний Голос поповз далі, щоб повідомити Червоного Лося про те, що сталося.

Я відчув, що добре відпочив після кількох годин сну, отож, мабуть, ніч хилилася до світання. Коли брат зник, мене оточила тиша. Але ні — тиші не було!

Я дуже здивувався. Круг нашого табору обзивалися різні голоси. І які голоси! Вили вовки, квилили сови, кумкали жаби, пищав заєць, навіть скиглили пси й співав півень.

— Звідки тут півень? О великий духу! — здригнувся я.

Вслухаючись у різні звуки, які долинали з усіх боків, я відчував щось дивовижне. Адже відомо, що коли хтось божеволіє — він бачить і чує різні неймовірні речі.

На щастя, незабаром повернувся Міцний Голос. Який же я був йому вдячний, що він не покинув мене самого!

— Цей… цей… пі… півень! — пробурмотів я. — Ти чу… чуєш?

— Чую! — відповів брат із непорушним спокоєм.

— Але ж… півень… тут?

— Його вдають. І зовсім непогано.

Це не вкладалося мені в голові. Зрозуміло, що хтось подавав сигнали, але чому саме півнячим співом?

— Адже… повинні… знати… що… що…

— Що саме?

— Що… ми знаємо, що… півнів тут нема…

— Може, тому саме і вдають півня.

— Міцний Голосе! — простогнав я приголомшено. — Нічого не розумію!

— Але це ж дуже просто. Нас хочуть попередити, що табір оточено. Ось тому ти й чуєш голоси різних тварин, звірів і півня. Щоб у нас не було сумніву…

— Ах, так!

Брат струсонув мене за плечі.

— Треба, — сказав він, — зібрати всю силу й зосередити всю увагу! Нас оточив ворог: це напевно.

Червоний Лось наказав прокрадатися кожному окремо. Збір він призначив за дві милі на схід від табору, коли розвидниться.

— У тебе є з собою ніж? — запитав брат.

— Є.

— Бери з собою торбинку з харчами й повзи слідом за мною! Тільки без шелесту! Від цього залежить зараз наше життя. Ну, вперед!

Ми почали повзти рачки. Голоси навкруг змовкли. Навколо залягла непорушна тиша. Треба було стежити за кожним рухом, щоб не зрадити своєї присутності. Я кожної хвилини доторкався до братових мокасинів, щоб пересвідчитись, чи він тут, переді мною.

Так ми проповзли кілька десятків кроків лісом, де було ще темніше, ніж просто неба.

Раптом я помітив, що нема торбинки з харчами: мабуть, загубилася дорогою. Кілька хвилин я вагався, не знав, що робити. Обмацав землю за два-три кроки від себе, але торбинки не було. Я знову поповз, щоб наздогнати брата. Та він набагато мене випередив і я його загубив.

Раптом мене щось вдарило по голові: хтось тяжко навалився на мене. Я хотів крикнути і не міг. Я знепритомнів.

Коли до мене повернулася свідомість, я лежав на землі. Руки і ноги у мене були зв'язані, рот теж замотаний ганчіркою.

«Зараз буде мені куля в лоб!» — подумав я.

Розвиднювалось. Поблизу чути було притишені людські голоси і чиїсь кроки. Я лежав у тому самому ліску, де мене схопили, неподалік від нашого вчорашнього табору.

Хтось пройшов біля мене. Постать здалась мені знайомою. Я придивився краще і впізнав. Так і є: це був наш вождь Крокуюча Душа.

Звідки він тут з'явився?

Я намагався підвестися, й він це помітив. Підійшов і з хвилину гнівно дивився на мене. Потім розв'язав мені рот.

— Де солдати? — запитав я несміливо.

— Які солдати?

— Канадські.

Він нічого не сказав, тільки посварився на мене пальцем і пішов. За хвилину з'явився мій батько. Вигляд у нього був зовсім не грізний, він навіть скоса глянув на мене. Серце в мене так і підскочило з радощів.

— Ну, що, й зараз хочеш воювати з ними, ти, хоробрий вояко? — обізвався батько чи то суворо, чи то жартома.

— З ким воювати? — не зрозумів я.

— Ти ж питався про них: з канадськими солдатами.

— А вони хіба тут? — злякався я.

Так само, як і Крокуюча Душа, батько змовчав. Він обережно перевернув мене на бік і вийняв у мене з-за пояса ніж.

— Глянь! — засміявся він. — Як мало тебе цінували! Навіть ножа в тебе не забрали.

Він перерізав пута, які не дуже мені муляли, і повернув ніж.

— Ну, вставай і ходім! — мовив він.

— Батьку, що буде далі? — злякався я.

— Нічого не буде. Ходім.

— Куди?

— Додому.

— Батьку, — шепнув я, підходячи ближче. — Ти дуже сердишся на мене?

— А є чого седитися, правда? — відповів він начебто гнівно, але очі в нього були веселі.

На хвилину він міцно пригорнув мене до себе.

— Не пощастило вам! — шепнув він майже з жалем. — Але, може, це навіть і краще…

Ми пішли на галявину, де вже зібралися усі. Я пересвідчився, що наших усіх переловили окрім трьох: Червоного Лося, Міцного Голоса і ще одного воїна. Цим трьом пощастило непомітно вимкнутися з облави, добратися до коней і втекти. Крокуюча Душа відмовився від погоні.

Канадських військ поблизу не було. Коли три дні тому в резервації помітили — саме вчасно — втечу двадцяти трьох воїнів і одного хлопчика, агент викликав Крокуючу Душу і доручив йому з усіма воїнами наздогнати втікачів і привести їх до резервації. Він обіцяв не карати винних. Понад сто верхівців помчали слідами нашого загону і через два дні наздогнали його. Десь опівночі переслідувачі оточили наш табір. Коли в темряві ми намагалися вибратися з пастки, нас усіх перехапали, окрім трьох.

— Міцний Голос щасливий: утік! — не ховав я від батька своєї радості.

— Утік, утік! — казав батько, але в голосі його бринів смуток.

Незабаром ми вирушили назад. Спіймані юнаки одержали своїх коней і їхали вільно: у них тільки забрали всю зброю. Одному мені залишили лук і ніж.

Агент додержав свого слова: коли ми повернулися до резервації, він нікого з нас не карав і не переслідував. Треба сказати, що наш начальник був на сьомому небі і негайно ж повідомив нам причину свого доброго настрою. Великі канадські сили захопили позиції повстанців над Саскачеваном, в Батоші. Метисів цілком розгромили, а Луї Ріля та його командирів захопили в полон і незабаром мали повісити.

— Така доля чекає всіх злочинців, які бунтують проти законної влади: пам'ятайте про це! — урочисто закінчив агент свою промову, обводячи нас пронизливим поглядом.

Те, що він сказав про битву під Батошем і про Луї Ріля, на жаль, виявилося правдою. Але агент хитро змовчав про те, що хоч канадці й розгромили головне вогнище повстання, та боротьба ще не згасла. Вона тільки відкотилася в дрімучі ліси на берегах Саскачевану, де індійці розпачливо боронилися від канадців. Вожді Біг Бер і Паундмейкер спершу навіть здобули перемогу, але потім, оточені, мов звірі, набагато дужчими загонами регулярної армії, кінної поліції та громадянської міліції, мусили здатися.

Так закінчилось повстання над Саскачеваном. Разом з воєнною сокирою індійці і метиси поховали усі надії на краще майбутнє.

Старшини чорноногих весь час пильно стежили, щоб наше плем'я не встрявало в боротьбу, і ніяк було обманути їхню пильність. Але ніхто, ні старики, ні агенти не могли заборонити нам всім серцем бути з нашими братами, які боролися за свободу. Їх перемоги сповнювали нас гордістю й надією, їхні поразки були нашими поразками.

Наближався час мого від'їзду на схід до школи. Ми всі вдома побоювались, що агент з помсти не дозволить мені виїхати з резервації. Але ми помилялися.

— Це злий маленький бунтівник! — заявив агент батькам, показуючи на мене. — Та саме тому нехай їде туди. Нехай набереться розуму на сході і насамперед хай побачить, яка непереможна сила — білі люди…

За кілька днів до мого від'їзду ми вдома пережили велику радість: повернувся Міцний Голос. Прийшов він страшенно змарнілий — тінь того, яким був раніше, справжній хирляк, з болісним усміхом на худому обличчі. Коли я його побачив, сльози набігли мені на очі, більше від жалю, ніж від щастя.

Протягом кількох тижнів після того, як над Саскачеваном залягла мертва тиша, брат ховався в лісах, і, долаючи численні небезпеки, добирався до рідного краю.

Червоний Лось і третій їхній товариш загинули в бою. Врятувався тільки Міцний Голос. Раніш такий відвертий, він став тепер напрочуд неговіркий і серйозний не на свої роки, наче носив у серці якийсь величезний тягар. З нього не можна було витягти жодного слова про те, що сталося. Ночами він звірявся батькові, але тільки йому одному. Більш він не казав нікому нічого, навіть мені.

В день мого від'їзду Міцний Голос сів на коня і їхав зо мною кілька миль. Весь час він мовчав, тільки кидав на мене збоку ніжні й смутні погляди. Може, мій бідний брат передчував свій кінець, може, знав, що ми вже ніколи не побачимось…

На прощання він обняв мене й сказав:

— Війна ще не скінчилась… Воєнну сокиру ще не закопано… Будемо боротися далі…

Я злякався цих слів, але він заспокоїв мене лагідним усміхом.

— Ні, Бізончику, вже не зброєю. Вони мають її більше й кращу, ніж ми. Боротися будемо тут, в серці!

Він поклав мені руку на груди:

— Там, далеко на чужині, не загуби індійське серце!

Набравши повні груди повітря, я відповів:

— Не загублю!