«Голос» — не тільки мій «псевдо», а й кодова назва нашої групи.
Кожна радіограма, передана в Центр за підписом «Голос», — сконцентрована праця, риск не одного, а всіх членів групи.
Нас готували окремо, в різних місцях. І до зустрічі на початку липня 1944 року ми зовсім не знали один одного.
Перше моє знайомство з Грозою і Грушею було заочним. Офіцер із штабу фронту скупо повідомив біографічні дані моїх майбутніх товаришів.
Гроза — Олексій — комсомолець з Кіровоградщини. Молодий, та вже «стріляний». Був секретарем райкому комсомолу. В' армії ще до війни закінчив школу зв'язку. На фронті командував взводом. Потрапляв в оточення і вибирався з нього.
У тилу гітлерівців організував диверсійну молодіжну групу, став її комісаром. Що таке гестапо — знає не з розповідей і фільмів. У бою був схоплений. Зазнав тортур. Утік. Воював у партизанському загоні.
Після визволення Кіровоградщини знову працював секретарем райкому комсомолу…
Єфрейтор Груша — Анка — теж була комсомольським вожаком. Прийшла в армію по комсомольській путівці. Закінчила школу радистів при батальйоні зв'язку.
На раціях різних систем працює чітко, швидко. Добре володіє пістолетом, холодною зброєю.
Два брати Анки на фронті.
От і все, що я знав. І багато, і мало. Мені не терпілося ближче познайомитися з моїми майбутніми бойовими товаришами.
На початку липня штаб Першого Українського фронту перебував у Проскурові[6]. Мене поселили в невеликому будиночку на околиці міста. У ньому ми потім жили всією групою.
Майже щодня приходили до нас офіцери штабу. Відпрацьовувалися легенди, вивчався майбутній район діяльності. Роботи вистачало.
Запам'яталася перша зустріч з Олексієм… Він заявився до мене в будиночок надвечір. Перше, що кинулося у вічі, — буйна шевелюра. Сам середнього зросту, худорлявий. З-під чуба, що спадав на лоб, весело, задерикувато поблискували циганські очі. В будинок не зайшов — увірвався вихорем. Не всидить на одному місці й п'яти хвилин. Енергії — через край.
Я уявляв собі розвідника спокійним, врівноваженим, повільним, мовчазним. А цей — балакун, яких пошукати. Непосида. Все робить на бігу, в шаленому темпі.
Незабаром я переконався, що Олексій міг легко перевтілюватися. Коли вимагали обставини, ставав спокійним, розсудливим. Окатий, всевидющий — все вловлював його чіпкий погляд. Стріляв влучно, але тренувань не припиняв ні на день. Спочатку облюбував собі «ТТ», а потім замінив його наганом: влучніший бій — надійніша зброя. Він мав легку вдачу, швидко знайомився, дотепним словом, жартом одразу завойовував симпатію співбесідника.
Ще в Проскурові ми — люди різних характерів — подружилися. Я переконався: на Олексія можна покластися.
Пізніше з'явилася Анка — третій член нашої групи. Вище середнього зросту, з довгою косою,» щупла, чорнява дівчина. Зовні — повна протилежність Олексію. Гроза — порив, кипіння, стрімкість. Анка-Груша — втілення спокою. Некваплива, з тих, що вміють навіть спішити повільно. В нашій групі наймолодша. Двадцятиріччя Анки ми відзначали 21 грудня вже в глибокому тилу ворога, в Бескидах[7], недалеко від хутора Явоже.
В Проскурові Анка посилено готувалась: відпрацьовувала техніку роботи на учбовому «сєвєрку», вивчала район, в якому передбачалось діяти нашій групі. Вростала в легенду.
Обідали завжди разом. Анка накривала на стіл, а ми з Олексієм допомагали їй. Ні за обідом, ні під час відпочинку не заводили розмов про свою майбутню діяльність у тилу ворога. Такий був неписаний закон. Але кожний із нас постійно думав про завдання.
Згодом остаточно визначили район нашої діяльності} Краків.
Оголосили бойовий наказ:
«У ніч на 19 серпня 1944 року авіадесантом відбути на виконання спеціального завдання з приземленням у районі 12 кілометрів західніше Белян, 2 кілометри північніше шосе Краків — Катовіце.
Завдання
Розвідати:
1. Скупчення військ у районі Кракова і чисельність гарнізону м. Кракова.
2. Перевезення військ і воєнних вантажів по шосейних шляхах і залізниці через Краків у всіх напрямках.
3. Місця розташування штабів, вузлів зв'язку, аеродромів, складів тощо.
4. Наявність оборонних споруд, їх характер — по річці Вісла і в районі Кракова.
Зв'язок з Центром тримати по радіо».
Полковник із штабу фронту ознайомив нас із обстановкою в Кракові. Він же розповів мені про долю групи «Львів», закинутої в район Кракова в квітні 1944 року.
Невдачі переслідували їх з першої ж хвилини. Викинули «львів'ян» далеко од визначеного місця. Проте й інші групи опинялись у подібних ситуаціях. Траплялось, гинули, так і не приступивши до виконання завдань. Або замовкали на дні, тижні й виринали з небуття, коли вже не залишалось ні крихти надії. Однак те, що трапилось з групою «Львів», майже не мало прецедентів за всю Вітчизняну війну.
Мене було інформовано коротко: група залишилась без командира. Як це сталося? Про це більш докладно я дізнався значно пізніше від самої Ольги. Що вона знала про свого колишнього командира? «Юзек» був родом із Сілезії. Високолобий, тонколиций, з русявим гладко зачесаним волоссям. Після створення в Радянському Союзі польської дивізії ім. Тадеуша Костюшка, вступив до її лав. Він досить вільно розмовляв російською мовою, хоч і не без польського акценту. Знав і німецьку. Готували групу в Києві, де Ольга і познайомилась з «Юзеком».
Юзек (така була його легенда) мав видавати себе за українського націоналістичного діяча Богуславського. Син куркуля з колишнього Львівського воєводства. Працював у слюсарних майстернях фірми Ковальського в Луцьку; Там і залишився після вересневих подій 1939 року. Напередодні війни познайомився з донькою українського лікаря Ольгою Петрівною. Одружився. Незабаром до Ольги приїхала сестра Ганна, донька потерпілого при совєтах мешканця Львівщини. Так «Комар» стала Ольгою Богуславською, «дружиною» Юзека. І з'явилася «сім'я»: чоловік, дружина і сестра.
Все почалось наче з дрібниць. Приземлилися кучно, недалеко один від одного. В Ольги рація, НЗ. Пошепки попросила:
— Юзек, візьміть у мене батареї.
— Бач, чого забажала. У кожного своя ноша.
Ні колишньої галантності, ні витримки. Треба, як вчили, присипати місце приземлення махоркою, щоб собаки слід не взяли. Ольга нагадала, а він ще й нагримав: соплячка, а носа хоче втерти.
На світанку влаштували привал у лісі. У Юзека обличчя бліде, наче борошном припорошене. І очі якісь недобрі, чужі. А може, здається? Може, просто розкис, що так невдало вийшло з висадкою: приземлились, як виявилося, за 150 кілометрів від наміченого місця. Підозру відганяла од себе. Чого тільки не трапляється з людиною?
У Кракові Юзек і справді наче ожив. Почував себе у місті, як риба у воді. Манівцями, минаючи патрулів, привів, куди слід.
У розвідників були адреси, за якими вони мусили з'явитись у Кракові. І фотографія — пароль, на яку покладали особливі надії. На фото — солдат Костюшківської дивізії Петро (Пьотр) Сендер, а на звороті напис: «Мамо, дуже прошу тебе, допоможи цим людям». Знайшли Томаша — брата Петра. Той пообіцяв влаштувати дівчат. Про Юзека мови не було: він залишався у Кракові, як пояснював, для налагодження зв'язків.
Так розвідниці опинилися в селі Могила під Краковом у хаті гостинної, привітної «бабці Сендерової» — матері Петра. Встановили рацію.
Минає день, другий; Юзек не з'являється. А у нього документи, гроші. Тут страшну новину привіз з Кракова Томаш: вдосвіта, як сніг на голову, звалився Юзек. Прийшов п'яний, пістолетом погрожував, все допитувався, куди він, Томаш, подівав тих «клятих дівок».
І все-таки залишалась якась крихта надії: може, то випадкове, треба зустрітись. І зустріч відбулась: у Юзека очі, як у щура, бігають, обличчя, наче буряк, червоне, опухле. Не обличчя, а пика: видно, вже не в одній чарці денце бачив.
— Що з вами, Юзек? Чому п'яні? Де пропадаєте?
— Не твоє діло. Я командир. Сидіть собі тихо, як миші, чекайте мого сигналу.
На другий день знову прибіг Томаш.
— Цо бендзє? Цо бендзє! У Юзека в жандармерії працює рідний дядько. Вони щодня зустрічаються. Увечері пиячать, пся крев, у ресторані, з повіями. Хіба так поводить себе червоний командир? Він усіх нас продасть.
Допомога прийшла несподівано. Під вечір до Сендерів завітали двоє: огрядний, в літах чоловік, а з ним молода вродлива пані.
— Ми знаємо про ваше становище, — заговорив гість російською мовою, майже без акценту. — Можете нас не боятися: ми польські комуністи. Давайте знайомитись: Міхал, Валя. Для вас ми Михайло і Валентина.
Дівчата розповіли про дивну поведінку Юзека. Хто він: боягуз, зрадник?
— Боягуз чи зрадник — один біс. — Обличчя Міхала хмара-хмарою. — Тепер він для вас дуже небезпечний. Треба змінити квартиру. І негайно. Валентина проведе у Рибну, до надійних людей.
Так і зробили. А Юзек — Міхал у ці дні не дрімав — і справді виявився зрадником. Чому досі не видав? Мабуть, очікував, щоб у розставлену ним пастку потрапило якомога більше людей з польського патріотичного підпілля. І, очевидно, певен був: дівчатам діватись нікуди. Чи знав він, чи відчував після зникнення Ольги і Ганни, що дні й години його відтепер лічені, що усюди невідступно ходить за ним кара, тому й ночами не виходив зі своєї нори, міняв квартири.
Вирок за рішенням підпільного комітету виконали молоді патріоти з Рибної — Янек Касперкевич та Франек Чекай. Вони не знали в обличчя зрадника, тому домовились зустрітися в Кракові на Могильській вулиці з Ганкою — розвідницею групи «Львів».
Напередодні Гайка повідомила Юзека, що його чекатимуть у неділю опівдні. Юзек на цей раз був тверезий, здавався заклопотаним. Розпитував, де Ольга. Сказав, що незабаром група приступить до виконання своїх обов'язків, як тільки він, Юзек, завершить деякі невідкладні справи.
… Стояв сонячний весняний день. Вони прогулювались втрьох по вулиці В'ечистій, коли на розі показався Юзек.
— Хлопці, це він! — вигукнула, не втримавшись, Ганка.
— Пане, почекай! — звернувся до Юзека Франек.
Ганка, притулившись до стіни будинку, чула, як Юзек запрошував юнаків до себе.
Франек показав на вулицю, що вела до Вісли:
— Сюди!
Йшли мовчки. Як здалося Ганці, хлопці щось сказали про Ольгу.
Почула голос Юзека:
— А я саме збирався до неї.
Опинилися у малолюдному місці. Неподалік маячив на вантажній платформі візник.
— Іменем польського народу зраднику — смерть! — тихо, хоч Ганка чула кожне слово, промовив Янек.
Юзек кинувся вбік. Пролунав постріл. Ганка наче уві сні бачила, як впав її колишній командир, як побігли чомусь у напрямку до залізничного мосту хлопці.
Вони майже досягли його, коли візник загорлав:
— Хапайте бандитів!
Янек і Франек кинулись навтіки, але гітлерівці вже помітили їх.
Касперкевич і Чекай відстрілювались до останнього патрона і впали, прошиті десятками куль.
А незабаром за інших обставин загинула і Ганка — бойова подруга Ольги. Дівчина безстрашна, смілива до відчайдушності. Й обачлива, витримана. Тоді на В'єчистій розвідниця, виконуючи наказ, залишилась на своєму місці, не кинулась, всупереч бажанню, на виручку хлопцям. Проте і з обачливим сліпий випадок може зіграти поганий жарт. Сталося так. Дівчина поспішала до району Кшешовіц, де умовилась зустрітися з Ольгою. У старенькому автобусі разом з Ганкою, їхала і зв'язкова із Краківського підпілля. Все відбулось на її очах.
… Німецький пост. Перевірка документів. З цим Ганка вже звиклась. Спокійно подала свою «кенкарту». Гітлерівець довго розглядав її, потім наказав Ганці вийти з машини.
Як виявилось згодом, Ґанку заарештували тому, що вона (ось він, сліпий випадок!) користувалась «кенкартою», виданою у Мєлєцькому повіті, де партизани напередодні розгромили німецький обоз з боєприпасами. Гітлерівці вимагали від Ґанки зізнання, де вона взяла «кенкарту». Її били, катували, та донька варшавського лікаря нікого не виказала. Ні про що не дізнавшись, фашисти відправили Ганку в Освєнцім, звідки їй не судилося повернутись.
Так з усієї групи «Львів» залишилась тільки радистка Ольга («Комар»).
— Не комар — справжній ґедзь, — полковник посміхнувся. — На місці подивишся, проаналізуєш її роботу.
Що я знав про неї? Скупі анкетні дані. Комар, або, як називали її польські друзі, Ольга Совєцька, народилася 1922 року в місті Пржевальськ (Киргизія). Після семирічки вчилася в технікумі, має середню технічну освіту. За путівкою комсомолу пішла в діючу армію, закінчила школу радистів-розвідників і показала себе в тилу ворога сміливою, відважною, винахідливою розвідницею.
Різний вік. Різний досвід. Різні характери.
Коли Груша пішла в перший клас, я вже вчителював.
21 червня в школі, де вчилася Груша, був бал. До світанку ходили щасливі випускники тихими вулицями районного містечка, не знаючи, що вже почалася війна.
У ніч на 22 червня я сидів у президії на святкових зборах львівських учителів, а Олексія у той час разом із його взводом зв'язківців підняли по бойовій тривозі.
Так, все було в нас різне. Але єднало нас головне, спільне — радянське життя.
… Напередодні вильоту нашої групи мене знову викликав Павлов.
— Наказ про твоє призначення командиром групи підписано, — сказав він. — Ми дуже розраховуємо на твій педагогічний досвід. Головне — об'єднати, згуртувати членів групи. В нашому ділі варіант по Крилову: лебідь, рак та щука — ніяк не годиться. Чотири голоси повинні злитися в один «Голос». І при цьому дуже важливо зберегти, розвинути індивідуальність кожного.
— Буду старатися.
— Заступник у тебе хороший. Правда, запальний. Ти студи, але в міру. Подружилися?
— Начебто.
— Вас багато чого навчили. Але справжня наука тільки починається. Вам слід використати досвід Комара. Ти не дивись, що молода. Вважай, три місяці одна за всю групу в тилу працює.
— Зрозуміло.
— І пам'ятай, що я казав про групу. Чотири пальці нарізно — просто чотири пальці, разом — майже кулак. Ну, будь здоров і здрастуй, Голос. До зустрічі десь у Кракові.