ОСТАННІ ДНІ


З пояснювальної записки штабові фронту:


«На початку січня 1945 року я одержав наказ Центру доручити Правдивому негайно розвідати гарнізон міста Сосновець. З цією метою я послав туди Правдивого і Грозу.

Наступ нашої армії застав їх у Сосновці. Зв'язок з ними я втратив. Як пізніше розповів мені Гроза, коли вони повернулись із Сосновця в Кшешовіце, Правдивий сказав, що сам з'явиться в нашу частину. Гроза дав йому пароль для явки. Разом з Грозою до останнього часу був Блискавка. З ним Гроза розлучився в Кшешовіцах. Блискавка, як гадає Гроза, тепер, очевидно, знаходиться в контррозвідці 59-ї армії. Голос».


Забігаючи наперед, скажемо, що Комахов-Блискавка ніде не об'явився. Певно, він або загинув у бою, як Курт Пеккель, або з ним розправилися місцеві партизани,' не знаючи про його зв'язки з нами.

А Отман-Правдивий? До Павлова в штаб Першого Українського фронту він не з'явився.

Сліди його надовго загубилися і відшукались кілька років по тому… в одному з наших таборів. Виявилось, що в Білорусії підрозділ, в якому служив Отман, брав участь у каральних експедиціях проти наших партизанів. Його судили в Мінську.

На запит відповідних органів я одразу підтвердив його показання про активне співробітництво з групою «Голос». Радянське правосуддя все зважило, а також врахувало не відомі нам факти біографії і знайшло можливим достроково звільнити Отмана. І все ж в історії з ним (сліди його загубились, цього разу, здавалось, назавжди) для мене залишилось чимало білих плям. Якими були справжні мотиви його співробітництва з нами? Тверезий аналіз обставин? Усвідомлення близького краху? Бажання будь-що і будь-якою ціною вижити? Тільки це? Чому не вийшов на Павлова? Адже то було в його інтересах. Відповідь прийшла зовсім несподівано.

Трапилось таке. Довелось мені вже після виходу в СВІТ повісті «Пароль «Dum spiro…» у службових справах побувати в одній нашій республіці. Перед від'їздом виступив по місцевому телебаченню. На прохання телеглядачів розповів і про діяльність групи «Голос» у районі Кракова.

Увечері повертаюсь до готелю. І тут мене чекає записка. Усього кілька слів.


«Тов. Березняк! Прошу подзвонити по телефону 35–41–24. О.».


Набираю номер.

На другому кінці чоловічий голос перепитує:

— Капітан Михайлов? Отримали мою записку? Я — Отман!

Отман?! Наш Отман?! Не може бути! Якими вітрами занесло його сюди?

— Курт Генріхович?!

— Власною персоною. Чи не завітаєте до Правдивого в гості? Моя дружина і я — будемо дуже раді.

— Навряд чи встигну. Сьогодні відлітаю.

— Скільки у Вас вільного часу? Година? За двадцять хвилин буду у Вашому номері. Нам обов'язково треба зустрітися. Словом, гора з горою не сходиться, а людина з людиною…

Він стояв на порозі невисокий, огрядний. Очі спокійні, нічим не видають внутрішнього хвилювання: стріляний горобець.

— Здрастуйте, товаришу «Голос», здрастуйте, Євгене Степановичу. Ви здивовані? Я, однак, не турист, не гість з того боку, як ви, можливо, гадаєте, а радянський громадянин. Давно живу в цьому місті. Пен-сі-о-нер. Нічого не поробиш — роки. А про зустріч нашу давно мріяв. Нам є про що поговорити. Чи не так?

Коротка у нас тоді вийшла розмова. Я поспішав в аеропорт. Отман, проте, пообіцяв на всі мої питання відповісти листом.

«Правдивий» і на цей раз залишився вірним собі, своєму слову.

Не лист, а листи — їх ціла папка лежить переді мною: оповідь і сповідь, варті того, щоб з ними познайомити читача.


… «Шановний товаришу Березняк!

Багато часу минуло після нашої зустрічі, а я все збираюсь з думками. Адже стільки років спливло!

Як ми розминулись з Павловим?

Не пам'ятаю, коли саме радянські частини визволили Кшешовіце. Однак лінію фронту я перейшов значно пізніше.

У німців щодо мене не було ніяких підозрінь (навіть після втечі Ольги). Отже, я міг і далі працювати на радянське командування.

Треба було тільки обумовити з Вами зв'язок. «Гроза» ще раніше дав мені пароль: «Від «Голоса» до Українця» — «Павлов приймає». Я чекав слушного часу, а тут якраз нагода. Органи СД запросили абвергрупу: чи знайдеться агент, який добре володіє польською, чеською або російською мовою.

Перед ним ставилось завдання: прослизнути в тил Радянської Армії, пробратися в місто й уточнити, де й коли саме відбудеться суд над обергрупенфюрером СС. Чому СД цікавилось саме цим обергрупенфюрером? Які у них були плани щодо нього — я так і не дізнався. Та що б там не стало, це завдання цілком відповідало моїм планам.

За успішне виконання операції пообіцяли Залізний хрест, звання зондерфюрера «Ц» і відпустку. Мене це цілком влаштовувало. Перейти лінію фронту, зустрітись з Павловим, налагодити зв'язок і повернутись до свого підрозділу із Залізним хрестом. Нічого було й мріяти про краще. Однак, коли я перейшов лінію фронту, з'явився у штаб радянської частини, виявилось, що то вже не Перший Український фронт, а Четвертий…

Про існування полковника Павлова ніхто тут і гадки не мав. Полковник із «смершу» (прізвища не пам'ятаю) порадив мені добратись першим-ліпшим ешелоном до Бреста: «Комендант станції, — сказав він, — вам допоможе знайти розвідувальний відділ штабу Першого Українського фронту».

В Бресті я з'явився до коменданта станції. Той не став завдавати собі клопоту. Закінчилась моя одіссея арештом, судом у Мінську. Що було далі — Вам відомо.

Тепер про Ольгу. Кілька днів після її арешту я придивлявся — до неї. Бачу, тримається твердо, цій дівчині можна довіритись.

Я доповів своєму шефові, що берусь завербувати Ольгу; це розв'язувало мені руки. Наші довгі розмови наодинці не викликали підозри. Ми навіть харчувались за одним столом. Від своїх підлеглих я постійно вимагав, щоб до російської радистки вони ставилися ввічливо, інакше, казав я їм, провалите нам усю операцію.

За Ольгою дуже старанно наглядав один наш радист-фанатик. Він і мені дорікав: «Що ви носитесь з цією дівчиною? Нічого в пса кидати ковбасою, коли є дрючок». Під час чергування він сам виводив Ольгу на прогулянку, не спускав з неї очей.

У Ольги одне було на думці: втекти. І вона всіляко затримувала прогулянки. Якось радист, що супроводжував її, скомандував: «Цурюк!» — Ольга не почула. Розлючений наці підбіг до неї, вдарив так сильно, що вона повернулась з «прогулянки» закривавленою. Я доповів шефові, що в таких умовах працювати не можна, і «опікунові» перепало на горіхи.

Рішення зв'язатись з партизанами визрівало у мене давно. Про мої плани знав і Комахов. Ми вирішили діяти разом. Я сказав Ользі, що влаштую втечу, якщо вона допоможе мені встановити контакт з партизанами чи з радянським командуванням.

Ольга не одразу погодилась. І це було розумно з її боку: а що, коли провокація? Але ж ризикував і я, хоч підготував заздалегідь, на випадок провалу Ольги, легенду для свого шефа: мовляв, все робилось для того, щоб вийти на радянського резидента і всю групу.

План утечі визначився такий. Надвечір викликаю Ольгу на черговий допит. Вона проситься до вбиральні. На подвір'ї сільська дерев'яна вбиральня якраз приліпилась до паркану, задня стінка її виходила на шосе. Заздалегідь усе підготував, вийняв цвяхи: дві дошки ледь трималися. Вартовим я поставив сором'язливого студента-новобранця. Знав, що той не стане заглядати до вбиральні, поки там жінка.

Коли стемніло, я сам вивів Ольгу надвір, попередив вартового, щоб він очей не спускав з дверей, а сам спокійно повернувся до свого кабінету.

Розсунути дошки, вийти крізь отвір, перебігти шосе — на все це вистачить хвилини. Тривогу я зчинив хвилин за двадцять, коли Ольга була вже далеко.

Я знаю, Вас, мабуть, і тепер цікавлять справжні мотиви моїх вчинків. Чому погодився працювати на радянську розвідку? Ви і Ваші друзі досі знали одну версію: я вам — інформацію, ви мені — життя. А насправді причини були глибші й простіші.

Родом я з прибалтійських німців. Мати моя, німка, народилась в сім'ї військового. Її батько — мій дід — був російським генералом — героєм Севастополя. Мати виросла в Москві, там пройшла її юність. Вона любнла Тютчева, Пушкіна, навіть їздила до Ясної Поляни, Щоб побачити Льва Толстого. В такому дусі, в дусі великої любові до Росії, російської культури, мати виховувала і нас, дітей. Ми з сестрою навіть не відчували себе німцями. Коли почалась перша світова війна, наша сім'я під час наступу кайзерівської армії евакуювалась з Риги до Москви.

Вас цікавить, чим я займався в Німеччині, зокрема — в роки третього рейху. Однак у Німеччині я жив дуже короткий час: після революції ми повернулися в Ригу. Там я працював помічником нотаріуса.

У 1942 році мене мобілізували, направили в абвер-групу 315 на посаду перекладача.

Є таке німецьке прислів'я: «Хто хоче багато їздити верхи, мусить запастись вівсом». Я ж запасся терпінням та твердо вирішив при першій нагоді втекти, зв'язатися з партизанами. Чому? Росія — моя перша батьківщина, я не бачив у ній ворога. По-друге, в Гомелі та інших містах і селах Білорусії я був свідком таких звірств, таких знущань над невинними людьми, що повірте, серце обливалось кров'ю.

А тут сталося таке. Влітку 1943 року органи СД затримали поблизу Гомеля групу радянських парашутистів-розвідників. Серед них була молода дівчина Олена. Вона повірила мені й погодилась на завідування господарською частиною (вважалось, що Олена завербована мною).

Незабаром я пішов у відпустку. Потурбувався про відпустку і для Олени. Сама вона була родом з Могилівської області. Мені здавалось, що в рідних місцях їй легше буде зв'язатися з партизанами.

Я був готовий у будь-якому місці зустрітися з партизанами, щоб домовитись про спільну роботу.

Олена добре знала про моє бажання допомогти радянському народові. Довір'я між нами було повне. Скажу більше, я покохав цю дівчину, і вона відповідала мені таємністю.

Проте з відпустки Олена повернулася ні з чим. Їй так і не вдалося вступити в контакт з партизанами. З Гомеля наш підрозділ перевели до Мозиря, згодом — до Бреста».


З іншого листа:


«Я вже писав Вам про першу мою спробу зв'язатися з радянськими партизанами. Олена говорила мені, що в останню мить у неї здали нерви. «Загинути з тавром зрадниці від рук своїх, — казала вона, — то вище моїх сил». Партизани, мовляв, дізнавшись про її зв'язок з абвером, прийняли б усе за провокацію. А суд партизанський — короткий.

Вона була, повірте мені, хороброю дівчиною. І в цьому я мав змогу переконатись дуже скоро. Нещастя ходить у вовняних панчохах, підійде — і не зчуєшся. И Бресті нас заарештували органи СД. Олена опинилася и камері для політичних, я — у військовій в'язниці.

Мені було пред'явлено обвинувачення в «аморальній поведінці» (кровозмішення, зв'язок з неарійкою). Нас допитували в одному приміщенні, але в сусідніх кабінетах. Що таке допит в СД, Ви добре знаєте. До мене долітали зойки, стримані крики, стогін дорогої мені людини. Та що я міг вдіяти?

Олена, як дізнався пізніше, трималася стійко, плани наші не виказала. Тільки завдяки їй я залишився живим. Олену відправили до міста Ессена в робочий табір. З місяць мене тримали у в'язниці, потім повезли в штаб 20-ї армії, з офіцерів розжалували в унтери, і я опинився в штабі «Валлі» під Варшавою.

Тут зустрівся з моїм добрим знайомим, можна сказати, приятелем, майором Шмальшлегером. Він узяв мене в свою команду, надав відпустку до рідних у Познань. З Познані я одразу поїхав до Ессена, де востаннє зустрівся з Оленою. Передав їй білизну, харчі. Нам дозволили перекинутись кількома словами, і на тому сумне побачення закінчилось.

Після цього я ще більше зненавидів Гітлера і все, що було з ним зв'язане.

Можливо, це теж сприяло моєму рішенню зробити ще одну спробу через Ольгу-Комар.

Коли я повернувся з відпустки в штаб «Валлі», мене вже чекало призначення в Краків. Ось вся моя історія.

Привіт Олексію. Він мені з травня нічого не пише. Що він — хворіє чи просто так?».


«Дорогий Євгене Степановичу!

Вас цікавлять прийоми моєї розвідувальної роботи на «Голос».

Наведу ще одне німецьке прислів'я: «У кого холодна плита, той охоче гріє руки на чужій кухні». Я тримав свою плиту холодною, а руки грів на кухні шефа, дотримуючись незмінно одного принципу: раніше, ніж приступити до виконання чергового завдання Грози — відповідно підготувати начальника.

Як це виглядало на ділі? Якщо пригадуєте, першим моїм завданням по лінії «Голос» було: уточнити особовий склад офіцерів і солдатів гарнізону.

Під час неофіційної зустрічі я навів шефу цифри й факти, які свідчили, наскільки за останній час зросла кількість партизанських нападів на гарнізони вермахту.

Запропонував для успішної боротьби з таким «прикрим явищем» створити в окремих підрозділах агентурні групи для спостереження за підозрілими елементами серед населення. Я знав його слабість: чужу ідею видавати за свою — та за лаврами не гнався.

Шеф підписав наказ, і я міг спокійно інспектувати частини гарнізону, вимагаючи відповідні списки і цінну інформацію щодо особового складу.

У районі Кракова — Ви знаєте це на власному досвіді — бездоганно була налагоджена служба пеленгації. Як попередити радянських радистів? Ми з Грозою довго ламали над цим голову. Кажуть, не позичай грошей тому, перед ким знімаєш капелюха, а подавай йому розумні думки. Я й підкинув своєму шефові ідею, що, мовляв, шляхом пеленгації ми знаходимо лише радиста, його арештом попереджаємо резидента і всю групу. Треба розділити функції: пеленгатори засікають радиста, а клубочок розплутує абвер.

З санкції шефа я цілком офіційно зв'язався з одним пеленгатором, який щоразу, засікши об'єкт, координати передавав мені.

Через Грозу нам вдалося таким чином попередити провал кількох груп.

Вважаю одним із найвідповідальніших завдань — розвідування армійських корпусів, дивізій, полків, які входили до 17-ї армії.

Гроза передав: строки мінімальні, треба поспішати.

Тут допоміг простий випадок. Дізнаюсь, що з сусіднього табору військовополонених зникло кілька англійських офіцерів. Я доповів про це по інстанції і сказав, що збираюсь пустити по їх сліду найкращих агентів і займусь цією справою сам, коли будуть вказівки.

Я знав: генеральна карта 17-ї армії зберігається в підвальному приміщенні штабу під охороною офіцерів. У неділю вранці (в суботу штабні офіцери напивались до нестями) я з новенькими документами — абверівським посвідченням (червона картка з поперечною жовтою рискою) — з'явився у підвальному приміщенні, про яке вже йшла мова. Застав не офіцера, а фельдфебеля (на щастя — «під мухою»). Я показав йому посвідчення, нагадав, що розшукую надзвичайно небезпечних злочинців, які проникли в розташування 17-ї армії.

На мою вимогу він на ватманському папері, звіряючись з картою, записав усі армійські корпуси, дивізії, полки, навіть батальйони 17-ї армії, що дислокувались під Краковом, вказав, які вони займають ділянки фронту і розташування їх штабів. Фельдфебель ретельно робив свою справу, а я, закуривши, переглядав якісь службові папери, здобуті зі свого товстого портфеля.

Коли фельдфебель подав мені заповнений його рукою лист, я підійшов до карти, ще раз усе старанно звірив, коротко, як це було прийнято між старшими і молодшими чинами, кинув «гут» і вийшов без будь-яких перешкод, як і увійшов.

Фельдфебель навіть не запитав мене, з якої частини я прибув, і навряд чи запам'ятав моє прізвище. Проте, якби це трапилось, у мене на все були готові відповіді.

Увечері того ж дня ми побачились з Грозою, і дані про 17-у армію своєчасно потрапили до рук радянського командування.

Все, що тут написано, особливо про мотиви моєї роботи на «Голос» — правда і тільки правда, перевірена у свій час відповідними органами. Чому ж Ви дізнаєтесь про це з таким запізненням? Чому не було цієї сповіді у 44-му році?

Сподіваюсь, як розвідник розвідника, Ви мене зрозумієте.

Я відчував, що моя історія тільки заплутає справу, сприйматиметься як легенда і викличе ще більше недовір'я. А версія: «інформація — життя» логічна (хто тоді віриз у перемогу фюрера?) і особливої перевірки не вимагала.

Жити я й справді хотів. Проте, керувався не шкурними інтересами, а свідомим бажанням допомогти радянському народові в його справедливій боротьбі з гітлерівськими окупантами, з фашизмом — заклятим ворогом і росіян, і українців, і німецького народу.

І я щасливий, що після важких випробувань (їх випало на мою долю чимало) перша моя батьківщина не відвернулась од мене, надала можливість чесно працювати і служити їй, забезпечила мою старість».


… З глибоким задоволенням вписую ці рядки в повість про діяльність групи «Голос» не тільки тому, що розповідь суто документальна. А тому, що сповідь Отмана, кожне слово з наведених вище листів — у цьому в мене тепер немає жодного сумніву — щира правда.

Різними шляхами приходили до ідеї активної боротьби з фашизмом кращі сини німецького народу. Складним, довгим був шлях прозріння колишнього абверівця Курта Отмана від тихої опозиції, мовчазного осуду гитлеризму до сміливих дій не завербованого, як ми довгий час вважали, агента, а свідомого антифашиста.

І я повторюю те, що сказав Правдивому на прощання після нашої, такої несподіваної зустрічі в місті Н.

— Здрастуй, товаришу Курт Отман!


Нам, однак, час повернутися до 45-го року.

Гроза зустрівся з нашими військами біля хутора Санка. Його доставили в штаб армії. Обмінялися паролями: «Голос» направляє мене до Павлова» — «Павлов приймає». А ввечері 19 січня Олексій Шаповалов був уже в штабі фронту.

Приступив до своїх обов'язків секретар Краківського міського комітету партії Юзеф Зайонц. Другого чи третього дня після визволення Кракова в дверях його кабінету раптом виросла знайома фігура в новенькій шине-лі й лейтенантських погонах. Чорні циганські кучері. Усмішка до вух.

— Олексій!

— Міхал!

Полегшено зітхнули, немов скинули з себе величезний тягар. Обнялися.

А в цей час наша група все ще рухалася на захід, продовжуючи виконувати своє завдання.


«21.1.1945 р. Павлову.

За спостереженнями розвідників моєї групи 20.1. проїхало через Сулковіце в напрямку на Вадовіце вантажних автомашин з живою силою –520, легкових 238, мотоциклів 113, танків 4, підвід 847, гармат 18. Розвідник групи застрелив німецького солдата Карла Гута із полку 1085, гренадерської дивізії 545. Голос».


«21.1. Павлову.

Спостерігаємо інтенсивний рух автотранспорту, під-під, піхоти на Мисленіце по шосе через населені пункти Отружа, Тшебуня, Бенькувка, Будзув. Рух через Сулковіце, Гарбутовіце триває. Голос».


«21.1. Павлову.

Житель села Гарбутовіце Юзеф Каспак взяв у полон радиста 59-го німецького корпусу і привіз до нас»…


А було це так.

Того дня ми перебували в лісі, в двох-трьох кілометрах від Гарбутовіц. Через це село проходила дорога з Кракова на Макув. Нею безладно відступали німецькі війська. Немовби за продуманим графіком — методично, через кожну годину, наші літаки на бриючому польоті обстрілювали і бомбили колони гітлерівців. І після кожного такого нальоту дедалі більше й більше техніки — гармат, броньовиків, обгорілих штабних машин — залишалося на дорозі. Траплялось, кидали і непошкоджені бронетранспортери, танки. Чи то скінчилося пальне (де його дістанеш у такому вирі), чи замерзла вода, а підігріти ніколи.

Ростопшин і я щойно повернулись із сусіднього села. Я зняв із себе куртку, гімнастерку, обтерся снігом. Раптом регіт, свист. Дивлюся: крокує з автоматом маленький дідок, а перед ним тюпає довготелесий здоровило з піднятими руками — німецький єфрейтор. Дідок підводить його до мене. За ним дітлахи тягнуть мотоцикл.

— Прошу пана капітана прийняти пана шваба, — виструнчився дідок переді мною. — А мені залиште автомат і мотоцикл. У господарстві знадобиться.

З розповіді діда Каспака я дізнався, що вранці через Гарбутовіце проходила колона німців. Єфрейтор, як потім виявилось — радист 59-го корпусу, драпав на мотоциклі. Заскочив у двір. Попросив напитися. Автомат повісив на руль мотоцикла. Дідок колись служив в армії — швидко зорієнтувався. Виніс із сіней глечика:

— Пригощайся, служивий, кваском. Домашній, яблучний.

Єфрейтор жадібно припав до глечика. Дідок — за автомат, наставив на «гостя»:

— Хенде хох!

Цю сценку дідок кілька разів демонстрував «на біс» під дружний регіт бійців і сільської малечі. Полонений радист пік раків і просив швидше його розстріляти: подібної ганьби він, німецький єфрейтор, знести не може. Але ми зовсім не збиралися його розстрілювати.

Показання радиста виявилися досить цінними і негайно були передані в Центр.

А ось ще одна наша радіограма того ж дня:


«Павлову.

21.1. нами взято в полон 9 німецьких солдатів. Згідно з їхніми показаннями й документами, усі вони з 358 піхотного полку 344 гренадерської дивізії. Цю дивізію сформовано в перших числах січня в районі Тарнува з обслуговуючого персоналу аеродромів. Солдати мало навчені, деморалізовані. Вік од 17 до 55 років. Командир дивізії полковник Лемперт. Дивізія займала оборону під Тарнувом. Тепер її розбиті частини відступали на Краків через Бохню. Голос».


Надвечір 22 січня в нас було вже сімнадцять полонених. Майже стільки ж, скільки людей залишилося в групі. Ми не знали точно, де, коли зустрінемося з нашими. Дороги, навколишні ліси кишіли відступаючими гітлерівцями. Полонені — небезпечний хвіст при невеликій розвідгрупі, вони чекали розстрілу, розуміючи, що радянським розвідникам ніколи з ними возитися.

Сама логіка війни, її невблаганні закони прирекли цих людей на смерть. І я бачив в очах багатьох з них покірність долі, жах. На нашому місці вони зробили б точнісінько так само. В тилу у ворога, де звідусіль на тебе чатує смертельна небезпека, яку ми відчували спиною, кожним нервом і яка диктувала свою волю: розстріляти! Тепер, коли все залежало од мого наказу, я несподівано відчув себе відповідальним І за цих людей. Вперше за місяці, проведені в тилу, подумалось, що ці німецькі солдати, які вчора, ще кілька годин тому були для нас просто противником, ворогом, — чиїсь сини, брати, батьки. Постріл — і ниточка життя обірветься. І нічого не буде, крім безвісти, крім безіменних могил.

Так думалось, а сказав я тільки два слова: хай живуть!

На галявині зробили привал. Полонені з'юрмилися, поскулювались. Змертвілі обличчя, відчужені погляди. Лише один, уже літній, з натрудженими руками, певно, з робітників, відійшов у бік, стягнув мундир, сорочку. Акуратно простелив їх на снігу, і за хвилину сніг посірів від паразитів. Надивився я за війну всякого, але цього разу мене ледве не знудило. Розпорядився:

— Візьми, Андрію, цю вошиву команду. За старшого хай буде цей літній…

Запалало багаття. Навколо нього роздяглися полонені. З люттю і якимось злорадством почали знищувати на своєму одязі незліченне «військо». А коли Абдулла видав їм із НЗ по сухарю та по три шматочки цукру і кварті настояного на бурякові чаю, — німці повеселішали. Коли поять чаєм — стріляти не будуть.

Переночували в лісі. На світанку знову в дорогу. Полонені йшли бадьоро. Але тепер вони не менше нас остерігалися зустрічі зі своїми. Тільки хлопчина років сімнадцяти, жовтолиций, високий, дивився на нас, мов загнане в клітку вовченя.

Опівночі Ольга прийняла останню радіограму Центру:


«22.1.1945 р. Голос, направляйтесь у м. Єнджеюв до коменданта міста. Питайте Павлова».


До Єнджеюва ми не дійшли. Опівдні 23 січня опинилися в розташуванні 38-ї армії Четвертого Українського фронту. Закінчилося наше перебування в тилу ворога. Полонених здали під розписку в Мисленіцах. Молодому лейтенантику з контррозвідки цього здалося замало:

— І зброю здайте.

Митя-Циган скипів:

— Не ти, лейтенанте, мені зброю давав, не тобі її й забирати.

Назрівав скандал. Виручив полковник із штабу армії. Виділив нам «вілліс», «студебеккер». Запросив мене в свою хату, ознайомив з маршрутом, обстановкою.

— Вас чекають у штабі фронту. Поїдете через Краків. Попередьте людей: дорога небезпечна. З оточення проривається німецький танковий корпус, у лісах юрбами шастають гітлерівці, теж пробиваються до своїх. Особливо небезпечні есесівці.

На світанку 24 січня, тепло попрощавшись з полковником, з Гардим і його бійцями, ми вирушили в дорогу. Попереду — визволений Краків.


Загрузка...