У БЕСКИДАХ


В криницю спустився комендант пляцувки: — Тадек чекає.

До партизанського загону Тадеуша Грегорчика (Тадека) нас мали провести бійці із диверсійної групи Калиновського, які тут поруч у лісі: повертаються із завдання.

Калнповський з'явився в Бескидах недавно. Але ім'я його вже стало легендарним. На рахунку групи Калиновського великі диверсії, висаджені мости. А втім, як завжди в таких випадках (ми знали це і з власного досвіду), вдячне населення приписувало загонові «полковника Калиновського» і дійсне, і бажане.

За голову Калиновського окупанти офіційно обіцяли 50 тисяч рейхсмарок і 20 гектарів землі.

Про «совєцького Калиновського» я багато чув від старого Врубля, Малика, Скомського. Сміливий. Всюдисущий. Обережний. З'являється з хлопаками завжди несподівано.

З розвідниками Калиновського я вирушив у гори. Попереду з компасом ішов старший групи Микола. Глибокої ночі підійшли до місця, де мав бути партизанський загін Тадека. На наші сигнали ніхто не відповідав. У горах, у лісі — гробова тиша.

Вранці підійшов до нас молодий ставний чоловік з військовою виправкою. Познайомились. Це був командир партизанського загону імені Варинського з Армії людової[11].

За сніданком я ближче придивився до Тадеуша Грегорчика. Худорлявий. В шкіряній куртці. Офіцерська планшетка. На грудях бінокль. Спокійні, сірі, проникливі очі. До чого ж схожий на нашого Щорса! Я сказав йому про це.

— А хто такий, — питає, — Щорс?

— Український Чапаєв.

— Чапаєв, Петька — знаю…

В партизанському таборі зразковий порядок. Загін розташований на гірській галявині, біля струмка. Тут і кухня. Днювальні — хто чистить картоплю (земняки), хто рубає м'ясо, хто миє якісь трави і кропиву. Під ялинами після «нічної зміни» сплять бійці з диверсійної групи. Коні, корови — все живе господарство загону — тут поруч, у лісі, в надійній місцині.

— Тутай, — каже Тадек, — єст цалковіти спокуй, проше товажиша, шваб нігди не пшейдзе тутай.

З донесень Грози я знав, що в загоні працює радист Мак — наш розвідник.

Мак — Іван Рудницький — забрався зі своєю рацією на саму вершину гори. Його охороняли автоматники Тадека. Застав я його за роботою. Він розгорнув антену і вперто вистукував позивні. Відрекомендувалися. Я сказав про себе те, що вважав можливим. Просив передати Центру від мого імені термінову радіограму:


«16 вересня під час роботи німцями заарештована Комар. Комар, господарі квартири, рація — в гестапо. Причина арешту — пеленгація. Голос знаходиться в партизанському загоні. Гроза, Груша — в Кракові. Сітка збереглася. Вжито заходів. Прошу вислати зброю, вибухівку, рацію. Чекаю вказівок».


23 вересня в загін прибув Гроза, приніс деякі дані про гарнізон, інформацію про перевезення військ через краківський вузол. Треба було поновити регулярний зв'язок з Центром, і я дав Грозі 1500 злотих на придбання радіобатарей, розраховуючи тимчасово користуватися рацією Мака. Просив прислати Грушу в загін. Увечері мені дали записку:


«Т. капітан.

Мої бійці повідомили про Ваше становище. Якщо потребуєте допомоги, прошу зайти до мене. Постарайтесь це зробити не пізніше 25.1Х. 26-го передислоковуюсь.

З привітом Калиновський».


Сутеніло, коли я вирушив до Калиновського. В горах, у лісі стояв густий туман. Йшли наосліп, але точно по курсу: провідники бездоганно знали місцевість. Опівночі підійшли до залізниці. Треба пройти міст через ріку Скаву. Ми не знали, чи охороняється він гітлерівцями. Кілька десятків метрів проповзли по-пластунському. Охорони не було. Піднявшись на весь зріст, швидко перейшли міст. І раптом різке, гортанне: «Хальт! Хальт!» Автоматна черга. Ми залягли. Не хотілося здіймати шуму на основній партизанській магістралі. Поповзом дісталися лісу.

Прибули до місця дислокації загону Калиновського, коли вже світало. Це був тимчасовий табір. Бійці Калиноіського жили в палатках, зроблених із парашутів, їхні «циганські» шатра скидалися на гриби.

Як старих знайомих, зустріли нас Микола, бійці, які проводили мене до Тадека.

Познайомився з Калиновським. Приблизно моїх літ або на два-три роки старший. Обличчя серйозне, енергійне. Чіпкі очі. Під упертими складками чола — густа щетина брів.

— Про біду вашу чув. Часу обмаль, отже, викладайте прямо, в чому маєте потребу. Підкинемо. Чим багаті, тим і раді.

Калиновський виявився не стільки багатим, скільки щедрим. Передав нам два десятки гранат, два ящики патронів, ящик тушонки, кілька десятків пачок цигарок. Мені на прощання подарував пістолет. Та найважливіше — виділив комплект радіоживлення.

Поки йшла ділова розмова двох командирів, Микола — мінер і перукар — продемонстрував ще й неабиякі кулінарні здібності.

В командирській палатці смачно запахло паруючою бульбою і грибним супом.

— Треба було б, — уперше за всю нашу зустріч усміхнувся Калиновський, — випити по чарці з такого приводу, та вже пробач, капітане: сухий закон. Зустрінемося після війни — тоді надолужимо…

Після нашої зустрічі навколо імені Калиновського поширювалися різні суперечливі чутки. Краківські окупаційні газетки, наприклад, детально описали «повний розгром банди Калиновського». Ми знали ціну тим повідомленням, але хто з нас міг бути застрахований від ворожої кулі? І як ми раділи, коли після чергових повідомлень про «загибель Калиновського» летіли в повітря мости, ешелони, і знову вгадувався в сміливому, раптовому нальоті «почерк» Калиновського.

Останнього разу Калиновський дав про себе знати напередодні нового, 1945 року: злетів 135-метровий міст через гірську стрімку Скаву. Диверсійні групи — і наші, і польські — давно зазіхали на цей об'єкт: по мосту щодня проходили десятки ворожих ешелонів. Та міст посилено охоронявся. Луна відчайдушної, на диво вдалої операції докотилася до нас. Потім знову — чутки про загибель Калиновського.

В шістдесят четвертому році ми (Ольга, Гроза і я) побували в Кракові. Нас там часто запитували, чи відомо що-небудь про знаменитого Калиновського. Про нього в Польщі писали, розповідали, як про національного героя, але вважали загиблим.

Багато років І я нічого не знав про долю цієї людини. І ось розгортаю «Известия» за 31 жовтня 1970 року. Увагу привернув заголовок «Мости Миколи Казіна». Читаю: «Семеро приземлилися в районі Кракова, в передгір'ях Малих Бескид». Приземлилися 27 липня 1944 року. І далі: «Хто ви, Калиновський?». Район дій цієї групи: Тарнув, Жешув, Скавіна, Чешин, Бєльсько-Бяла, Новий-Тарг.


«В небезпечних диверсійних операціях відзначився колишній балтійський моряк Микола Ільїчов, в'язень Освєнціма. Керівником однієї з груп був призначений русявий бородач, молодший лейтенант Микола Троян, який теж утік із Освєнціма».

Можливо, один з них і був отим Миколою, що проводив мене в Бескиди?

Так через 26 років ми знову зустрілися. Калиновським виявився Микола Олексійович Казін, син робітника, шахтар, згодом юрист.

У Польщі його ім'я, його подвиги обростали дедалі новими легендами, а він усі ці роки жив у рідній Кадіївці — на Ворошиловградщині, будував, реконструював вугільні шахти.

Про те, що його розшукують (нашу групу після війни теж довго розшукували польські друзі), він сам дізнався зовсім випадково.

Я написав Миколі Олексійовичу, нагадав йому про нашу зустріч у Бескидах. Незабаром із Кадіївки прийшла відповідь.

«Радію, — писав Микола Олексійович, — що ми живі-здорові і маємо можливість трудитися на благо Радянської Батьківщини… Ви кажете, що публікації про наш загін скромні. Я в цьому не вбачаю образи. Скромність — риса комуніста. Багато з того, що було зроблено загоном у роки війни в тилу ворога, нині вважається за подвиг. Я ж вбачаю в усьому тому — скромний вклад патріотів моєї Вітчизни в справу розгрому фашизму».

І була ще одна зустріч. Цього разу в Києві, у Генеральному консульстві Польської Народної Республіки, де групі радянських розвідників вручалися польські ордени й нагородні знаки.

Раптом чую:

— Микола Казін, полковник Калиновський.

Чи треба казати, що за кілька хвилин ми вже сиділи поруч. Згадали Бескиди, спільних знайомих. Проговорили увесь вечір, і мені відкрилось дивне, героїчне життя, точніше — не одне, а наче три життя Миколи Олексійовича Казіна.

Він родом з-під Тули. Починав трудове життя на шахтах Донбасу: лампівником, слюсарем, відкатником вагонеток. За комсомольською путівкою поїхав у Харків на шестимісячні курси юристів. Деякий час був помічником слідчого в Кадіївці. Шахтар став чекістом. Напередодні війни Микола Олексійович працював в управлінні НКВС Чернівецької області.

— Чого тільки не буває, Євгене Степановичу. У п'ятидесятому — я знову трудився тоді на шахті в Кадіївці — викликають мене в міський військкомат. З'явився, як зазначалося в повістці, з усіма документами. Прийняв мене військком, повертів у руках військовий квиток, перегорнув сторінку за сторінкою.

— Так. Виходить, рядовий. Стрілець-автоматник. А за моїми даними — підполковник, заступник командира корпусу. Якось не в'яжеться. Що ви на це скажете, шановний Миколо Олексійовичу?

— Довга, — кажу, — історія, товаришу полковник.

— Нічого. Для цього й викликав. Розповідайте, Казін і справді починав війну у званні підполковника, заступника командира корпусу по тилу. Проте війна почалась для нього задовго до 22 червня 1941 року. За якісь шість-сім років колишній лампівник пройшов шлях до посади відповідального працівника. Мені він все пояснював так:

— Я вийшов на життєву дорогу із страшних злиднів, з багатим вантажем батьківської мудрості. Розумний то був чоловік — на відстані років воно видніше. Виряджаючи в Горлівку (було це в двадцять шостому році), дав він мені не золото, не срібло, а кілька порад: «Ніякої роботи, сину, не цурайся. Чесне діло роби сміло. Бо зароблена копійка краще за крадений карбованець. Влада у нас тепер народна: розумну трудову людину помітить, навчить і підніме. То ж, сину, на будь-якій посаді пам'ятай: не місце красить, а добрі справи. І ще, хлопчику мій, все життя вчись: хто знання має, той і мур зламає. Ворогів у нас чимало. Як доведеться, стій за нашу владу твердо, І щоб не трапилось — знай: і один солдат у полі воїн, коли бореться не лише силою, а й умінням».

Дуже, скажу вам, згодилась мені батькова наука. Навчила у будь-якому ділі бути розсудливим за всяких обставин.

Я не одразу второпав, що Микола Олексійович хотів цим сказати. Тільки пізніше, коли переді мною відкрилось усе його героїчне драматичне життя, здогадався: він умів працювати самовіддано. І кожне нове призначення, кожний крутий поворот уверх або вниз приймав не як усмішку чи удар долі, а як суворий іспит, з якого треба будь-що вийти переможцем.

Так було в Чернівецькій області, де до трагічного світанку 22 червня чекіст Микола Казін продовжував таємну, невидиму, а від цього ще більш небезпечну (не той ворог, що спереду, а той, що за спиною) війну проти агентів резидентури німецької і румунської розвідок, і у серпні сорок першого в районі Пирятина, де корпус, у якому підполковник Казін служив заступником комкора по тилу, вів, відступаючи, тяжкі оборонні бої. Поруч розірвалась міна. Опритомнів Микола Олексійович у Лохвиці, в шпиталі для військовополонених. Йому поталанило. Серед медичного персоналу (теж з військовополонених) знайшлась знайома. Виходила. Разом втекли. Пробились до Кам'янця-Подільського. Рани ще довго непокоїли. Тільки у сорок третьому вдалось перейти лінію фронту. З'явився до свого колишнього начальства. Розповів усе, як було. І ще раз поталанило. Повірили. І не тільки повірили, а й одразу (як зрадів він цьому!) послали у самісіньке пекло: знову опинився у ворожому тилу, але тепер уже командиром розвідувальної групи.

Розвідувальна група з п'яти чоловік, звичайно, не корпус, але, очолюючи цю маленьку групу, Казін довів, що Жорстокі уроки війни не минули для нього даремно. Він знайшов партизанський загін, з яким давно було втрачено зв'язок, передав йому рацію, вибухівку. Поспішаючи додому, на Велику землю, навряд чи здогадувався, що не тільки блискуче виконав завдання, але й склав іспит, може, найважливіший за все його нелегке життя, — іспит на «полковника Калиновського».

Групу підбирали ретельно і готували для тих часів довго — цілих сорок днів. Тренувались у тому ж Голосіївському лісі, де проходила підготовку група «Львів». Калиновський встиг придивитись до своїх людей, вивчити їхні характери, можливості. Група підібралась на славу. Заступник Казіна — Олексій Друмашко — досвідчений чекіст; радистка Наталка Мельниченко (Наташа Київська) у 1941–1942 роках воювала в партизанських загонах на Сумщині, а потім ще два роки не розлучалася зі своєю рацією, ділила хліб, сіль і смертельну небезпеку з білоруськими партизанами. Сотні радіограм, втілених у сувору неземну мову шифровок, пройшли через її невтомні руки. Василя Ревуцького називали «доктором підривних наук».

Казін, добре пам'ятаючи гірку, вивірену на власному досвіді, батькову приказку: «Війна людей їсть, а кров'ю запиває», — наказав самому собі: «Я повинен виконати завдання і будь-що зберегти цих людей, які стали для мене такими рідними й близькими, ніби часткою моєї плоті, розуму й серця».

Головне бойове завдання групи Калиновського, крім розвідувальної роботи, зводилось до одного слова: мости. Полковник Калиновський поставив, мабуть, унікальний, неперевершений рекорд, підірвавши за кілька місяців близько 40 залізничних мостів, а серед них були і надзвичайно важливі у стратегічному плані. Семеро радянських розвідників і сорок мостів — отака вона проста арифметика полковника Калиновського.

«Не силою, а вмінням» — ось коли особливо стала в нагоді батькова наука. Ідея Калиновського зводилась до того, щоб підривати кілька мостів у різних місцях, але в одному напрямку. Цим він одразу вбивав двох зайців: відновлення руху на магістралі після «візиту» людей Калиновського затягувалось вдвоє (а тут вирішувало все: дні, години) і одночасно виникало враження, що у цьому районі діють не окремі диверсанти, а велике з'єднання — невловиме, непереможне, якому й ліку нема…


Про полковника Калиновського багато писалося у пресі післявоєнної Польщі. Я перечитав про нього чимало нарисів, статей, досліджень, гадаючи, як і автори цих робіт, що героя давно вже немає серед живих. А він не тільки живий, але й виконав наказ, який дав самому собі: зберіг всю довірену йому групу. В інтернаціональному загоні Калиновського (було у нього спочатку шестеро бійців, а стало перед виходом з тилу вісімдесят) пліч-о-пліч вели двобій з ворогом росіяни, українці, вірмени, поляки. За всю багатомісячну операцію втратив одного бійця — одне життя за сорок ворожих мостів (до речі, розвідник загинув, потрапивши у ворожу засідку, лише тому, що самовільно ухилився від розробленого командиром маршруту).

Виконати завдання з максимальними результатами і з мінімальним риском — таким був девіз цієї людини, в якій так щасливо поєднались безумство сміливих і житейська мудрість, нестримний політ фантазії і точний розрахунок, відвага і обережність.

До того ж у Калиновського майже безпомилково діяла інтуїція, небезпеку він відчував і передбачав кожним нервом, кожною клітиною. Його поради дуже допомогли мені у драматичний для нашої групи вересень 1944 року. Тоді ж по сусідству з нами діяв загін легендарного Миколи Гефта, якому вдалось стільки зробити в окупованій ворогом Одесі. Після Одеси — район Кракова. Загін Гефта мав здійснити багатокілометровий перехід, і Калиновський, добре знаючи місцевість, не радив Гефту йти цим маршрутом: тридцять кілометрів безлісся таїли в собі десятки неприємних сюрпризів, смертельну небезпеку. Талант розвідника, довге везіння зіграли з Гефтом злий жарт: він не прийняв поради обережного Калиновського. Гітлерівці, натрапивши на слід загону Гефта, витіснили його з лісового масиву на відкриту місцевість. У нерівному бою загинув майже весь загін на чолі з командиром. Ті, кому вдалось врятуватися (серед них і розвідниця Марія Бобирєва, яка добре володіла німецькою мовою), прийшли до Калиновського.


В той час коли у Польщі виходили дослідження, книги про людину-легенду, коли польські патріоти піднімали питання про встановлення пам'ятника полковнику Калиновському — «грозі мостів», Микола Олексійович Казін жив своїм третім життям, повернувшись до того, з чого починав у далекі двадцяті роки. А цьому поверненню передували такі події.

У щойно визволеному від окупантів Кракові Калиновський попрощався зі своїми розвідниками і бійцями. Через кілька днів він уже був у Києві. Оселився в невеликій кімнаті й засів за звіт. Скупо, лаконічно (факти, тільки факти!) розповів на білих аркушах паперу про діяльність свого диверсійно-розвідувального загону.

Та треба було завершити ще одну справу. У сорок першому, в оточенні, за безвихідних обставин, він знищив свої документи, партійний квиток. Сам нарком Державної безпеки України, ознайомившись із звітом, підписав характеристику для міськкому партії. Але тут вперше не поталанило Калиновському. Його справа потрапила до рук людини прямолінійної, недалекої, яка у кожному вбачала потенціального запроданця й боягуза. Факт «знищив документи» переважив усе інше. Справа затяглась. І як це нерідко буває, Калиновський, який стояв на смерть за кожного свого бійця, не зміг постояти за себе.

Надійшла звістка від дружини і доньки. Вони, повернувшись з евакуації до рідної Кадіївки, вважали, що їх чоловік і батько загинув. Казін виїхав з Києва з єдиним документом — посвідченням, у якому зазначалося, що він був командиром загону. Життя вимагало свого, і Калиновський (який і без квитка вважав себе комуністом) не шукав легких шляхів — пішов у бригаду рядовим прохідником, працював на відновленні шахт. Пам'ятаєте: не місце красить людину, а людина місце. З'явилась сивина, як-не-як, розміняв четвертий десяток, докучали різні хвороби, а він, юрист з вищою освітою, у минулому заступник комкора, підполковник, поступив у гірничий технікум. Сидів за однією партою з підлітками, вчорашніми семикласниками, а вечорами посивілий студент ходив на товарну станцію розвантажувати вагони: на стипендію сім'я могла прожити щонайбільше три-чотири дні. Потім працював техніком, інженером.

У 1946 році під час службового відрядження несподівано зустрів у Харкові розвідницю «німкеню» Марію Бобирєву. Елегантна, одягнена зі смаком. Вона працювала перекладачем в «Інтуристі». Спочатку не пізнала в літній людині в довгополому плащі, кирзових чоботях свого улюбленого командира. Туристи, працівники готелю ніяк не могли второпати, чому їх красуня Марія, завжди така витримана, чемна, повна гідності, сміється і плаче, обнімаючи, цілуючи якогось дядька-селюка. Майже до ранку згадували командир і боєць «минувшие дни и битвы, где вместе сражались они» — улюблений вислів Миколи Олексійовича. Багато пригадалося. Марія поділилася своїми планами, вона саме збиралася до Києва і раділа, що здійснюється її давня мрія — викладати німецьку мову. Микола Олексійович розповів про своє місто, шахту, не сказав тільки, що всі його документи: «автобіографія», яку він час від часу писав для відділу кадрів, новий військовий квиток (солдатський) — аж ніяк не відбивають його минулого — чекіста, підполковника, легендарного розвідника.

Через півтора місяця після пам'ятної розмови з військкомом Казіна викликали в обком на бюро, відновили в партії. Його товариші по роботі були здивовані, дізнавшись, що їх скромний інженер Казін — той самий полковник Калиновський, про якого в Польщі складено пісні й легенди. Один за одним відшукувались бійці загону. Друмашко, виявилось, працює в Одеській митниці, Вася Гренчишин — голова колгоспу. «Німкеня» Марія теж не гаяла часу — колишня розвідниця блискуче захистила докторську дисертацію.

Побував Микола Олексійович і в Польщі, в тих місцях, де невловимі, всюдисущі бійці Калиновського підривали мости. У Кракові й Варшаві — усюди полковник Калиновський, нагороджений вищими військовими орденами Польщі — жаданий гість.

Отакий він, Микола Олексійович Казін — рядовий партії, який за будь-яких обставин, на висотах і низинах життя залишався самим собою — трудівничим, першопрохідником, справжньою людиною.

Спасибі, товаришу Калиновський, за допомогу, за пам'ять, за добре слово. А нам знову час у Бескиди — в табір Тадека.

На прохання Калиновського ми забрали з собою людей диверсійної групи капітана Собінова. Ранком 26-го вересня повернулися в загін Тадека і всі перебазувалися на Гірську Поляну.

Невеликий хутірець у горах, оточений лісом, а поруч — Гірська Поляна. На цю місцину нам повинні були скинути вантаж.


Загрузка...