Пароль «Dum Spiro…»

ЯН НОВАК

Він прийшов до нас із загону Гардого, як тільки дізнався про поранення Миті. Партизанському лікареві було під тридцять, але всі його в загоні звали Янеком. А ще величали «паном студентом-доктором».

Війна застала Новака на третьому курсі медичного факультету Варшавського університету. Ян змушений був повернутися в своє шахтарське містечко Домброва-Гурніча, так і не ставши дипломованим лікарем.

Але йшла війна. Хвороб побільшало — медиків поменшало. Місцевий лікар призначив Новака своїм помічником з хірургії. Гурничанам припав до вподоби пан доктор-студент: рука легка, язик як бритва, за візити брав зовсім мало.

З літа 1943 року Ян час від часу став кудись зникати. Мати плакала, батько ж ні про що не розпитував: здогадувався, де пропадає син. Одного разу, коли Янек знову зібрався в ліс, батько мовчки поклав у саквояж сина чималий шмат сала: їм там потрібніше.

Так Ян наїздами лікував партизанів загону Гардого, а в листопаді сорок третього зовсім перебрався до них. Тут зустрівся з Інгою — Інгіборою. Дівчина працювала медсестрою в одному з госпіталів і була зв'язковою партизанського загону. Бачив я її в бою: стріляла вона влучно — справжній снайпер. І нашого Янека з першого ж «пострілу» вцілила в самісіньке серце.

Любов — не пожежа: запалає — не вгасиш.

Ян блід, червонів, як тільки з'являлася Інга. Всі його спроби освідчитися були марними. Інга всіляко уникала зустрічі з «паном студентом-доктором», боячись його дошкульних жартів (фрашок), і не помічала, як він при ній губився.

Освідчення — про нього довго розповідали в загоні — все ж відбулося, хоч і коштувало Янові трьох діб арешту в командирській землянці. Ян влаштував Інгіборі засідку за всіма правилами партизанського мистецтва. Двома пострілами вгору примусив дівчину присісти і вислухати палку промову зовсім не в дусі насмішкуватого пана студента. Що поробиш: так веліло серце. Розповідали, що в загін шановний доктор повернувся з палаючою щокою. Та спробуй розгадай жіноче серце. В жовтні сорок четвертого року, коли ми познайомилися, Інгібора не була ще «пані Новакова» лише з вини ксьондза.

Янек не вірив ні в бога, ні в чорта, ні тим більше в благословіння пастора, але Інга стояла на своєму, вимагала, щоб усе було «як у людей». Янек — любиш смородину, люби й оскомину — врешті згодився. Але тут почав опинатися ксьондз із сусіднього села. Він виявився справжнім крутієм-бюрократом — ксьондз Дуда із села Двужець, що біля Вольброма. Вимагав якісь свідоцтва, довідки, а де їх візьмеш у такий суворий час?

Янек танув як свічка. І тоді ініціативу в свої руки взяв пан комендант поручник Гардий. Він виділив молодим кортеж — 30 хлопаків із автоматами. Запросив і мене в свідки. Вночі ми приїхали в Двужець. Делікатно розбудили Дуду, і поручник Гардий провів з ним «політбесіду».

Партизани з опливаючими свічками ввійшли в лунке приміщення старовинного костьолу. Полохливе полум'я тріпотіло в їх пальцях, фантастичні тіні стрибали на палаючому пурпурі мантії, на вирізаній із дерева фігурі святого Петра, на здивованих обличчях інших печальних апостолів, на партизанських автоматах.

В цьому полум'ї, а, можливо, в суворому блиску сталі згорів бюрократизм Дуди. Вінчання пройшло в темпі. Ксьондз навіть розщедрився: на прощання дістав із тайничка сулію чудового церковного вина. І ми розпили його за «вольну людову Польську», за молодих.

І тут знову дозволю собі значний відступ.

Ми розлучилися з Яном і Інгіборою 24 січня 1945 року в селі Тшебупя, а зустрілися через 20 років у Кракові. Наш Янек мало змінився. Був таким же іскрометним життєлюбом, як і в суворі дні війни. Жартував, сипав новими фрашками, а тим часом уже тяжко хворів, про що я дізнався пізніше з листа Інгібори.

І до цього листа Янек приклав свою руку, дописав свою фрашку — свій черговий жарт.

Такий він, наш Янек. Знаючи його характер, його веселу вдачу, я вірив, що він мужньо переборе всі свої біди і ми з ним ще піднімемо келишок української горілки з перцем.

І мов у воду дивився, коли писав ці рядки. На запрошення Тадека — колишнього партизанського командира — я знову побував у Польщі. Розповідь про цю поїздку, про зустрічі з друзями тих далеких бойових років — попереду. Тут — тільки про Новаків.

Переступав я поріг їхньої господи з тривожним почуттям: зараз побачу розбитого хворобою друга. І раптом такий чи не найприємніший сюрприз за всю поїздку: Янек знову на ногах!

П'ять тижнів лежав він паралізований. І всі ці дні Інга, вірна Інга, ні вдень, ні вночі не відходила від його ліжка. Кожен день купала, кожних півгодини перевертала обважніле тіло.

В Казимежі Велькі всі — від малого до старого — знали, любили доктора Новака, але ніхто вже не вірив у його воскресіння.

Ніхто, крім Інги.

Коли Ян почав одужувати, прийшла бабуся, одна з багатьох його вдячних пацієнтів. Побачила — заплакала.

— Чого ти плачеш, бабцю?

— Третій раз приходжу на твій похорон, синку. Видно, жити тобі довго-довго. Хай береже тебе свята діва над дівами, мати стражденних.

Живе, ходить. Працює головним санітарним лікарем.

І ми пили з ним настояну на бескндських травах «вудку виборову», і підняли келишок горілки за Інгу, за вірність, за любов, перед якою безсила навіть смерть.

— А пригадуєш, друже, як ми вилікували Інгу від однієї небезпечної хвороби?

— Ще б не пам'ятати!

Янек підморгує: мовляв, тепер уже можна трохи підняти завісу над таємною пригодою.

Було це так. Одну дівчину — розвідницю із загону Тадека — поранило в ногу. Ян, рятуючи її від гангрени, часто навідувався до хворої, поки в Інги не пробудилися ревнощі.

— Щось дуже часто в тебе перев'язки. Поїду і я з тобою.

Ревнощі, як іржа, гублять серце. Довго мізкував Янек, поки не придумав…

— Добре, — сказав він, — командир дозволяє. У Гардого теж є справи до Тадека. Їдьмо втрьох.

Поїхали риссю. Інжин кінь, маслакуватий, з короткою шиєю, якого навмисне в загоні ранком не напоїли, біля струмка вирвався вперед, різко нахилився, припавши нетерплячими губами до води. Інга, як і розраховував Янек, полетіла з сідла в річку.

Ян і Гардий, мов нічого не трапилося, допомогли їй вибратися, підвели коня.

— Ні, ні, їдьте самі, — замахала руками Інга і пішки повернулася в загін.

Ян сміється:

— З того часу всі симптоми хвороби як рукою зняло. Хоч бери патент на випробуваний, перевірений засіб проти ревнощів.

Пані Новакова — мати Андрія, Адама і Єви, без п'яти хвилин бабуся — нітрохи не сердиться на слова чоловіка і, здається, давно вже розгадала його каверзи.

— Я-а-анек, — каже вона таким голосом, що я навіть починаю трішки заздрити своєму другові.

— Під Новий рік звалила мене ангіна, — продовжує згадувати Янек. — Температура — 40°. Сам лікар — сам і зціляйся. Другого дня тільки розплющив очі — дивлюсь: твої хлопаки. А на нарах — мед, ром, цукерки. Принесли від Саші-кухаря навіть смажену картоплю. З того часу смажена картопля по-українському — моя улюблена страва… А ще в пам'яті один русявий красень із зеленими очима. Співав для мене «Катюшу», «Рябину», «Полюшко-поле». Чарівний голос.

— То Отченашев. Загинув в останні дні війни…

Примовкли.

Гарно в Янека. Та час назад у гори — в рік 1944-й.