В польському історичному журналі «За вольносць і люд» з номера в номер ведеться розповідь про різні етапи боротьби проти фашизму, за вільну, соціалістичну Польщу. В одному з номерів я прочитав: «Козлувська «валька» — тобто битва в Козлувці. Й далі:
«… В трикутнику Макув — Подгалянський — Мисленіце знаходився 2-й великий партизанський район. Там діяли: загін імені Варинського під командуванням Тадека (Т. Грегорчик), б-н АК Гардого (Герард Возніца), радянський загін під командуванням полковника Калиновського і радянська десантна група капітана Михайлова (Є. Березняк).
Великі випробування випали на долю батальйону Гардого ї групи капітана Михайлова.
10 січня 1945 року значні сили гітлерівців оточили великий лісовий масив. Командири партизанських загонів і груп підтримували між собою постійні контакти. Партизанські дозори кілька разів зав'язували перестрілку з німцями, не дозволяючи їм проникнути в глибину лісу.
Вночі вийшов з оточення загін імені Варинського (Тадека).
12 січня фашисти почали наступ з боку Гарбутовіц. В кількох місцях їм вдалося прорвати оборону партизанів. Вони увірвалися в розташування загону Гардого 1 радянської групи Михайлова (Березняка).
Гардому і Михайлову довелося організувати кругову оборону. В цьому бою особливо відзначилася радянська група…
Карателі втратили 92 солдати вбитими і 12 пораненими».
Ці рядки з журналу пробудили в пам'яті деталі того бою.
В ніч на 12 січня ми з Гардим перевіряли посилені дальні дозори. Тоді нам ще не було відомо, що весь лісовий масив Подгалє оточений гітлерівцями. Але «гостей» ми чекали. Перед цим Павлов попереджав: «Є дані, що гітлерівці готують каральну експедицію проти партизанів у районі Кракова. Вживіть відповідних заходів».
Про скупчення карателів у Бескидах повідомляв і Гроза.
«Гостей» ми чекали вдосвіта. Сон на світанку міцний — на це часто розраховують карателі.
Але і вночі, і вранці було спокійно. Ми з Гардим зняли дальні дозори. Виставили ближні. Я забрався в землянку і попросив розбудити о другій годині дня.
— Товаришу капітан, товаришу капітан! — чую крізь сон голос Близнякова.
Схоплююся.
— Почалося, товаришу капітан! Щойно Ольга прийняла радіограму: війська Першого Українського фронту перейшли в наступ.
Хлопці обнімаються, сміються, пританцьовують. Пахне чимось смачним. Абдулла зі своїм підручним Пеккелем чаклують над казаном.
Наступ… Всі останні тижні ми жили чеканням, працювали на цей день.
І в Гардого вже знають. Від нього зв'язковий:
— Пап поручик з такої нагоди запрошує на обід.
Повертаюся в землянку поголитися. Не поспішаючи, намилюю щоку. І раптом вибух. Так з намиленою щокою і вибіг із землянки.
— Лягайте, капітане! — кричить хтось.
Падаю в сніг. Тут же зататакав кулемет. Великокаліберний. Карателі поливають свинцем кожен метр. Поки що рятують ялини і буки. Але втримати оточену галяву, певно, не вдасться. А німці повзуть з усіх боків… Скільки їх?
— Товаришу капітан, дозвольте… — це Ростопшин.
Семен сильним ривком викидається за бруствер траншеї, котиться до дерева. Потім глибоким снігом повзе настирливий гавкіт кулемета. Стрілянина посилюється…
Наказую всім зосередитися для прориву. Незабаром доповідають:
— Ростопшин захопив кулемет. Б'є по флангу. Там німці розбіглися.
— Іл'єнко, Абдулла — до Ростопшина! Винести рації.
У бінокль добре видно, як від дерева до дерева перебігають фігурки в білих маскхалатах. Ех, проспав. Оточили.
Хлопці стріляють влучно, бережуть патрони. Падають білі фігурки. І знову повзуть. Зимовий ліс кишить карателями. Нахабно лізуть. Упевнені: нам — каюк. Автоматні черги з шипінням полосують сніг. Чи протримаємось до ночі?.. А сусіди молодці: не розгубилися.
— Пане капітан, пане капітан…
Оглядаюся — Гардий. І як йому вдалося проповзти під таким щільним вогнем?..
— Товаришу Михайлов, відходьте з групою. Ми вас прикриємо.
Відходити? Іншого виходу немає. «Голос» тепер особливо потрібен Центру. Він не має права, не повинен замовкнути. Обіймаю Гардого. А слів нема. Що можна сказати другові, готовому своїми грудьми прикрити тебе…
Гардий підказав шлях до відходу: ще вище в гори, у важкопрохідний кам'янистий район Бескид. Туди вела ледь помітна, припорошена свіжим снігом стежка.
Гітлерівці продовжують поливати вогнем позиції польського загону і наш табір. Гардий з невеликою групою сміливців відстрілюється, кожний раз міняючи позиції, перебігаючи з траншеї в траншею. А в цей час його партизани слідом за бійцями нашої групи виходять «коридором Ростопшина» з оточення.
Увечері зійшли на вершину. Привал. Мені доповідають: легко поранений Семен Ростопшин.
— Де він?
— Тут я, товаришу капітан, — відгукується Ростопшин із темряви.
— Спасибі, Семене, — виручив. Як рана?
— Так, подряпина. Ось, товаришу капітан, візьміть. На пам'ять про Кочлувку.
На широкій долоні Ростопшина — іменний, у білій костяній оправі «Вальтер-9».
— Ти розкажи, Сьомо, як тобі вдалося з кулеметником поладнати.
— Та ото ж поповз. Сніг набивався в рукави, танув, але було» жарко. Нижня сорочка прилипла до тіла. Повзу, не піднімаючи голови. Перевалився через горбок, скотився у видолинок і завмер: за буком гітлерівець у маскхалаті. Помітив мене, але я випередив його: уклав першим же пострілом. Виповз на горб, дивлюсь: есесівець, широко розкинувши ноги, прикипів до кулемета. Певно, почув моє важке дихання — рвучко повернувся, заверещав:
— Іван, не стріляй!
— Не буду, кажу, гад, не буду! — і вдарив есесівця ножем.
Захопив кулемет і відкрив вогонь по карателях.
— А де твій «хрещеник», Сьомо?
Пеккеля ніде не було. Митя-Циган бачив, як Курт спіткнувся і впав. Тільки на третій день, повернувшись у табір, ми знайшли його труп.
Були жертви і серед партизанів. Геройськи загинули і навічно залишилися на безіменному схилі Бескид вісім партизанів Гардого…