ТРИВОЖНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ


В другій половині грудня робота нашої групи ще більше ускладнилася. Відчутнішими стали перебої в постачанні: адже нас стало майже у вісім разів більше. Абдулла хитрував — ділив денну норму крупи, жирів, м'яса на два, на три дні.

Але ще гострішою була потреба в патронах, гранатах, вибухівці. Ми радирували Павлову:


«Обстановка надто важка. Німці провадять облави великими силами в районі Кракова. Дуже прошу швидше вислати вантаж. Від цього тепер залежить наша робота і наша доля. Слухайте нас із 20 до 22. Голос».


Стояли ми тоді під Козлувкою — в 35 кілометрах від Кракова. Було тяжко. Неймовірно тяжко. Але наша діяльність розгорталася: агентурна розвідка, залучення нових людей, розвідка боєм, диверсії.

Наближалися дні особливо відповідальні в нашій роботі.

Той ранок нам усміхнувся сонцем, а ще й приємним сюрпризом. Із загону Гардого прикотив возом Ян Новак. Підійшов до мене:

— Капітану Михайлову від пана поручника — мішок борошна, півмішка картоплі, бараняча тушка.

Абдулла сяяв: запахло справжньою їжею.

«Пан студент-доктор» оглянув наших хворих, попрощався зі мною. Повертається до свого воза, а назустріч Йому паша нерозлучна трійця: Близняков, Отченашев, Ростопшин. Зраділи:

— Здоров, Ян!

— Як поживає пан студент-доктор?

— Партизанському ескулапу фізкульт-привіт!

— Вітаю вас, доблесні панове мушкетери! — відповідає Новак у тон веселій трійці. — А заодно послухайте, любі, притчу. Ішов дорогою старець, йому назустріч три парубки. Кажуть вони до старця, прямо як по біблії читають:

«Вітаю вас, пане Авраам!» «Що чутно, пане Ісаак?» «Як поживаєте, пане Іаков?»

Парубки, задоволені своїм жартом, розреготалися. Старець і оком не моргнув, спокійнісінько відповідає:

«Я не Авраам, не Ісаак і не Іаков. Я син старого Адама, в якого нещодавно пропали три осли. О, яке щастя, що я нарешті зустрів їх!»

Новак поїхав до свого партизанського загону, а наші «мушкетери» ще разів п'ять розігрували в ролях «сцену з Янеком», викликаючи гомеричний сміх.

І раптом з'явилася Валерія. Я здивувався: прийшла не в свій день. Щось скоїлося? Глянув на неї — і мені стало моторошно. Запрошую в командирську землянку.

— Що трапилось?

Обличчя її бліде — жодної кровинки.

— Що трапилось, Валю?

Ні слова. Наче змертвіла. Я подав води. Захитала головою, глибоко зітхнула:

— Капітане Михайлов, — з очей її бризнули сльози. Такою Валерію я ще ніколи не бачив. Вона зібралася з силами:

— Наш Краків приречений…

— Як приречений?

— Краків загине… В одну мить його не стане…

Її обличчя аж посіріло. Вона стягла з голови хустку, І світле волосся розпливлося по плечах.

Ми й раніше здогадувалися про чорні наміри фашистів щодо Кракова. Я не раз просив Зайонца звернути особливу увагу на можливе замінування міста.

— Як повідомляють наші люди, — тремтячим голосом розповідала Валерія, — роботи в місті ведуть солдати спеціальних команд вдень і вночі. В закритих машинах підвозять динаміт. Тоннами. Закладають вибухівку під старовинні будинки. На перехрестях вулиць, на центральних площах будують бункери. Підпільники налічили на вулицях Кракова 240 залізобетонних стовпів, укопаних в останні дні. Ці стовпи, певно, будуть мінувати, щоб при наближенні ваших танків їх повалити і, таким чином, створити протитанкові заслони.

Завжди така спокійна, стримана, Валерія зараз задихалась від хвилювання.

— Все місто начинене вибухівкою. Подумайте тільки: Краків злетить у повітря!..

Вона називала пам'ятники культури, шедеври архітектури, безмежно дорогі польському народові.

Вавель…

Будинок під Баранами…

Банки на вулиці Баштовій і на вулиці Яна…

Театр Словацького…

— Краків для нас, капітане Михайлов, — це не просто місто. І не тільки «глава і мати Вітчизни». Це — душа Польщі, її жива історія.

Я згадав одержане напередодні повідомлення із кодовим знаком «О. Б.». Партизани Армії людової, які тримали під своїм контролем залізницю і шосе Краків — Катовіце, доповіли Зайонцу: від кінцевої міської зупинки (Броновіце) в західному напрямку риють глибокий рів. Усі роботи — жодного поляка до них не підпускають — ведуться організацією «Тодт». З якою метою?

Я попросив тоді Грозу посилити спостереження. Гроза і Зайонц передавали: на дні рову майже півтораметрової глибини гітлерівці вкладали кабель діаметром 4 сантиметри і зразу ж його засипали. Очевидно, фашисти намагалися зберегти це в таємниці.

Для чого ж кабель?

Ось що розповіла Валерія.

Німці дотягли кабель до дороги на Ойцув. Поруч стояли селянські будиночки. В одному з них жив знайомий Присака-Музиканта. Якось пішов сніг з дощем. Німці зайшли в будинок цього селянина погрітися. Господар, уже підготовлений Музикантом, намагався завести з ними розмову про рів і кабель. Першого разу нічого не вийшло. Проте гітлерівці зазирнули сюди й наступного дня. За порадою Музиканта, господар почастував «гостей» самогоном. Випили. Закусили. Сподобалось. Господар запрошував і назавтра заходити.

Підпільники принесли селянинові чималеньку сулію первака. Наступного дня холод знову загнав солдатів у будиночок. Чарки наповнювались безперервно. Гості захмеліли, розвеселилися. Господар знову завів потрібну йому розмову. Мовляв, незабаром у Краків увійдуть росіяни, а він боїться совєтів.

— О, найн! — крикнув один з них. — Вр-р-р-рум! — і підкинув угору руки, витріщивши очі.

Злетить, мовляв, місто в повітря разом з російським Іваном.

Тонни динаміту під Вавелем, університетом, Сукенніцами і таємничий кабель — ланки одного ланцюга. Це підтверджувало і повідомлення Правдивого: у форті Пастернак (передмістя Кракова) — підривний пункт, від якого прокладається кабель назустріч тому кабелю, за яким стежили Гроза і паші польські друзі. Отже, кільце замикалося.

— Фашисти продовжують копати, — з тривогою і надією дивилася на мене Валерія. — Товариш Міхал так і просив передати вам: вони продовжують копати.

Валерія зібралася йти. Така служба у зв'язкових: з дороги — в дорогу. Але цього разу я попросив її залишитися. Відпочити. Та й мені треба було ще й ще раз продумати тривожне повідомлення, зібратися з думками.

Прийшов Абдулла. Приніс прямо-таки царську вечерю: плов із баранини, підсмажену до хрусту картоплю. Дуже йому хотілося зробити приємне для нашої Валі. Я вийшов із землянки, а коли через п'ять хвилин повернувся, Валя з виделкою в руках, схилившись над їжею, спала. Прикрив її шкіряною курткою, наказав нартовому не будити до ранку і перебрався до Овсія Близнякова. З сусідньої землянки линуло:


Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю…


Співали Комар і Груша. Присмутилися дівчата. І вкладали вони в знайомі слова пісні свої думки-печалі. А ось і юнацький тенор. Метек — це був він — затяг якусь незнайому пісню. Я почав розрізняти окремі її слова. Це була партизанська, народжена війною. Їх багато знав Метек.

«Сьогодні, — співалося в пісні, — я прийти до тебе не можу. Іду в ніч, у морок. Не виглядай мене у вікно. Не шукай мене в імлі. Я піду сьогодні в ліс. Я не можу більше сидіти. Там чекає мене товариство лісове». Так співав Метек.

Я слухав, а в пам'яті знову спливала розповідь Валерії, її схвильований голос, її рухи. Валерія говорила про місто, як говорять про живу людину. Про дуже рідну й близьку людину, якій загрожує смертельна небезпека.

Краків… Місто, яке було раніше тільки об'єктом, хай навіть важливим, але об'єктом, до того ж пов'язаним зі спогадами про Монтелюпиху, — тепер, з розповідей Валерії, поставало в своїй трагічній величі й красі.

Немов очима Валерії глянув я на вулиці й площі. Там пройшло її дитинство, там багато моїх польських друзів зустріло свою бойову молодість.

Вийшов із землянки. На повні груди вдихнув морозне гірське повітря. Ніч була місячна. Зелені зорі стигли над Бескидами. Внизу спалахували поодинокі вогники. Напружено вдивляюся в ніч, туди, де має бути Краків. Намагаюся вгадати його обриси. Вгадую і пригадую… Пригадую, яким він мені відкрився того чудового ранку, коли я прокинувся в кущах бузку (збудило мене сонце) і вийшов з-за монастирської огорожі.

Як потім я уточнив по карті, то був Бєлянський монастир, розташований на пагорбі лівого берега Вісли, в п'яти-шести кілометрах від Кракова.

Багато світанків зустрічав я потім у дорозі, в горах, у лісі, в чистому полі, але такий, як тоді, рідко випадав на мою долю. Серпневе повітря чисте і прозоре. Ні пострілів, ні пожеж. Ніщо не нагадує про війну. Мирна тиша. Місто лежало внизу, мов на долоні. Червона черепиця дахів палала на сонці. Чітко вирізнявся в зеленому обрамленні бульварів старий Краків: масив готичного Маріацького костьолу, могутня громада Сукенніц, стрімка ратуша, стрільчасті дахи знаменитого

Ягеллонського університету, величезна квадратна базарна площа, від якої відходили в різні боки прямі широкі вулиці з поперечними провулками і кільцевою магістраллю. Кафедральний собор і королівський замок на Вавельському пагорбі велично височіли над містом і Віслою.

Все це тоді зафіксувалося в пам'яті миттєво, підсвідомо, немов на негативній плівці. Та от розповідь Валерії, її тривога подіяли як проявник. І місто — таке, яким я побачив його з Бєлянського пагорба, — ожило, увійшло в моє серце.

Яка оманлива тиша на війні… Можливо, ось у таку спокійну місячну ніч з містом станеться те, що сталося З Києвом, Варшавою, з багатьма містами за цю війну.

Потрібні були віки, сотні тисяч, мільйони рук, труд І піт народу, геній зодчого, щоб звелося над Віслою це неповторне місто. І достатньо кількох днів, годин, навіть хвилин, злої волі якогось фюрера і сліпої запопадливості злочинних виконавців, щоб усе перетворилося на руїни.

Так може статись…

Але так не повинно бути!


Загрузка...